ПОЛИТИКА+

аналитическое сетевое издание

Нігілістичні соціальні настрої щодо проблем національної безпеки, є особливо проблемними в площині конфлікту між довгостроковими та короткостроковими цілями – орієнтація на швидкий результат, а...

Нігілістичні соціальні настрої щодо проблем національної безпеки, є особливо проблемними в площині конфлікту між довгостроковими та короткостроковими цілями – орієнтація на швидкий результат, а не на пошук оптимальної «моделі безпеки». В баченні національної безпеки спостерігаються залишки технократизму, що є викликом дегуманітаризації підходів до політики безпеки та дегуманізації стратегії безпеки.

Ключові слова: держава, національна безпека, політика, політичний нігілізм, соціальні настрої, суспільство, цінності.

Державу Українську може здійснити наша любов до неї,

а не зненависть до її ворогів.

В’ячеслав Липинський (1882-1931)

Проблеми нормативно-політичного регулювання національної безпеки України тісно пов’язані з трансформаціями ціннісних пріоритетів українського суспільства. Реалізація суспільно-політичних прав і свобод людини, одним із яких є своєрідне «право на безпеку», залежить від багатьох чинників, зокрема, належних соціально-політичних умов, рівня політико-економічного розвитку суспільства, стану політико-правової культури, належної поінформованості особистості [Пор. 11].

В державі триває суперечливий процес усвідомлення та формування цілісного уявлення про національну безпеку [Пор. 4-6; 9; 13] (більш ніш показовим є «дискурс безпеки» довкола книги В. Горбуліна «Без права на каяття» [3]) і об’єктивну потребу в її належному забезпеченні на рівні зрілої політичної нації та сучасної демократичної держави. Великою мірою це пов’язано з браком традицій та досвіду їх реалізації в масовій культурі соціуму.

Концепція «національної безпеки» є частиною парадигми безпеки, яку слід розглядати не як окрему статичну ситуацію, а динамічно – без відриву від процесів її еволюції в бік універсальної, глобальної безпеки, яка базується на засадах стабільності. І тут можна погодитися з О. Гончаруком в тому, що «європейська політико-інтелектуальна традиція має в своєму розпорядженні величезну перевагу в теоретичних розробках проблем стабільності. Але її побудова скута відкриттями епохи конфронтаційної стабільності. Захід тільки наближається до виявлення справжньої ролі динаміки у міжнародних відносинах» [2].

Однією з вимог до здійснення ефективної політики безпеки є постійний «соціальний моніторинг», що супроводжується політичними кроками та прийняттям ефективних рішень.

Стан стійкості соціальної системи стосовно зовнішніх і внутрішніх несприятливих впливів визначає і характеризує безпеку суспільства, особистості і держави [Див. 5]. Так, відповідно до результатів соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова в серпні 2008 р., переважна більшість громадян України (від 79,1% до 91,2%) відчували себе незахищеними від великих стихійних лих, техногенних катастроф, терактів, воєнної агресії, епідемій, а також відчувають реальну загрозу втрати власності та бізнесу. Це вступає в протиріччя з твердженнями, що «чинна в Україні система забезпечення нацюнальної безпеки дає змогу ефективно протидіяти наявним і потенційним загрозам практично в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства. Позитивна динаміка основних макроекономічних показників усуває об’єктивні причини для можливої дестабілізації становища» [6, 329].

Забезпечення національної безпеки пов’язане, у першу чергу, з виявленням факторів соціальної визначеності і цілісності, вичленовуванням тих суспільних компонентів, захист яких є пріоритетним. Втрата визначеності і стійкості суспільної системи означає насамперед втрату нею своїх соціальних архетипів, розпад ядра даної спільності. Державна діяльність (політика) у сфері безпеки повинна бути зорієнтована на оптимізацію системи збереження і зміцнення сталих соціополітичних та соціокультурних елементів (цілей та цінностей), констант соціальності. Мова йде про діяльність, спрямовану на утримання якісної визначеності суспільної системи та її основних складових. Звідси випливає також, що та діяльність, яка ігнорує сформовані в суспільстві соціальні архетипи або спрямована на їхнє радикальне ламання, являє собою серйозну небезпеку, призводить до послаблення (руйнування) ядра даної соціальності, підриває основи безпеки особистості, суспільства і держави.

Соціально-політичні реалії, що знаходять своє втілення в масовій свідомості [Пор. 13; 15] (і це відображається в результатах соціологічних опитувань [14]) свідчать, що «статус» (пріоритетність) питань національної та міжнародної безпеки залишає бажати кращого.

Результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова у серпні 2009 р., засвідчили, що готовність захищати країну у разі воєнної небезпеки виявили 63% громадян – від 65% на Заході (проти 18% тих, хто виявився неготовим) до 58% на Півдні (проти 20%). Причому готовність до захисту проявили не тільки 68-70% юних (18-29 рр.) і молодих (30-39 рр.), а й 50% громадян у віці 60 років і більше. Неготовність – від 16% юних і молодих до 31% представників похилого віку. Для порівняння, у серпні 2008 р. (період російсько-грузинського збройного конфлікту) аналогічну готовність засвідчили тільки 48% громадян (проти 28% не готових і 24% тих, хто не визначився).

Загрозою можна вважати також відсутність національної ідеї як парадигми, здатної консолідувати «політичну націю» шляхом вироблення консенсусної стратегії національно-державного розвитку: «Реальністю ж в Україні є те, що державницька ідеологія, певним чином відображена в Конституції, поки що сира і не визначила чітко, «куди» і «яким шляхом» іде Україна» [8].

Проблемним вбачається також пріоритет соціально-економічних та економічних цінностей перед соціально-політичними та політичними і т.п. Показовим є таке (експертне!) бачення: «Цінністю, навколо якої потрібно консолідуватися, мусить стати проста і прагматична ідея – побудова цивілізованого заможного суспільства на основі нових демократичних форм соціальної кооперації в державі» [6, 257]. Тоді як ще А. Тойнбі зазначав: «Парадоксальним, але глибоко істинним та найважливішим принципом життя є те, що для того, аби досягнути якоїсь визначеної цілі, слід прагнути не до самої цієї цілі, але до чогось ще більш возвишеного, що знаходиться за межами даної цілі» [12, 515-516].

Подібна «примітивізація» вбачається опосередкованим свідченням політичного нігілізму як специфічного прояву невисокої політичної культури, «помножений» на низьку правову культуру. Нагадаємо, що В. Липинський свого часу наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу, активна творча діяльність задля його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Натомість в контексті «політики як форми самоуправління суспільства на засадах доброї волі шляхом відповідального впровадження, застосування, реформування і скасування інститутів, що імпліцитно наявна в ній», в українських реаліях спостерігається «непослідовність у дотриманні цих засад, що виявляється насамперед у заміні принципу права як засадничого для розуміння політики принципом інтересу». Подібна «підміна понять», в свою чергу, «руйнує сам порядок взаємодії громадян як вільних і рівних і веде зрештою до тлумачення політики як підкорення одними суспільними групами інших із застосуванням страху і насильства, що, очевидно, усуває з суспільства свободу і прагнення до самоуправління, тобто перестає бути політикою» [15].

Окреме місце займає проблема недостатньої довіри до сектору безпеки в контексті загальної суспільної недовіри до влади (згадаймо афоризм Г. Кіссінджера про те, що «дев’яносто відсотків політики створюють погану репутацію іншим десяти відсоткам»). Спостерігається соціально-психологічний парадокс: довіра до армії чи міліції в цілому (як одного з кількох дещо абстрактних «інститутів влади») є достатньо високою – і великий острах перед «нестатутними відносинами» в армії чи «недозволеними методами ведення слідства» в міліції.

Ситуацію ускладнює також велика забюрократизованість державного апарату, помножена на «традиційну» корумпованість чиновництва. Боротьба з цими явищами зазвичай ведеться «від випадку до випадку» – шляхом періодичних (але разом із тим епізодичних) скорочень управлінсько-адміністративних структур та розслідуванням «гучних справ».

Сучасні дослідники (зокрема В. Горбулін та О. Литвиненко) вказують, що для України дуже гострою є «проблема українського істеблішменту, чи еліти за самоназвою» [4, 34]. Адже «справжня, будемо називати її – національна еліта в Україні лише формується» [1]. Ключовий «підтекст» цієї проблеми полягає в тому, що нинішній «владний істеблішмент» (тобто поточні «носії державної влади») хоче остаточно ототожнити себе «державною елітою» (як перманентними виразниками «волі народу» і носіями «високої культури», захисниками «національних інтересів» та «національних цінностей»): «Те, що український істеблішмент нині неспроможний якісно реалізовувати загальносуспільні функції, давно вже стало загальним місцем громадської дискусії. При цьому претензії сягають неба – аж до проголошення себе новітньою українською аристократією» [4, 34]. За свідченням академіка В. Литвина, проблеми державного будівництва випливають з того, що «в нас немає політичної еліти, в нас є правлячий політичний клас» [7, 4].

Через призму національної безпеки похідна проблема полягає не тільки в ідентифікаційній «підміні понять» («владний істеблішмент» та «державна еліта») – вона сягає глибшої «підміни інтересів», коли інтереси певної групи людей (прошарку еліти або навіть псевдо-«еліти») видаються за цілісні «національні інтереси», нав’язуються і закріплюються політико-правовими («недоторканість» тощо), політико-економічними (пільги тощо) і т.п. механізмами.

Породжуване такими процесами розшарування суспільства є викликом національній безпеці, породжуючи не тільки «політичну корупцію», але і протестні настрої (соціальну напругу) та соціально-політичний нігілізм (що підриває розвиток політичної культури).

Традиційно такі «колективні риси» українського суспільства як слабкість громадянського суспільства пояснюються переважно через призму «тоталітарної спадщини», реаліями «посттоталітарних трансформацій» чи своєрідними «дитячими хворобами» нової «хвилі» демократизації (в термінах політичної транзитології). Однак такі пояснення вбачаються певним спрощенням, адже вони зазвичай залишають в якості другорядних чи навіть третьорядних чинники історико-культурного характеру – зокрема, специфіку «національного менталітету», для якого характерними виявляються такі специфічні риси як виокремленні Ю. Пахомовим «гедонізм», «індивідуалізм» («але індивідуалізм особливого роду, докорінно відмінний від західного, що провокує роз’єднання») та «націоналістичний гонор» [10, 31]. Так, в монографії «Культурне відродження в Україні», виданій 2006 р. Тернопільським науково-дослідним інститутом «Проблеми людини», наводиться твердження А. Товкачевського: «Навіть відстале, але національне, завжди вище, краще, ніж цивілізоване, але чуже». Можна в цьому сенсі згадати також слова відомого історіософа Дм. Чижевського: «Словяни взагалі, й українці зокрема, схильні до безмежного захоплення, піднесення, однак після першої невдачі зневіряються у можливості остаточного успіху і так само швидко переходять до стану повної розпуки і цілковитого знеохочення до подальшої праці». Саме ці чинники вбачаються ключовими для розуміння причин уповільненого розвитку національного громадянського суспільства.

Складна економічна ситуація, пояснювана не лише окресленими вище чинниками ендогенного характеру, а й чинниками екзогенними, відповідно впливає на суспільні пріоритети. Це має наслідком «економізацію» індивідуальної свідомості, що переходить в суспільну площину і стає нормою соціальної поведінки. В результаті такі соціальні категорії як «нові багатії» стають референтними групами для дедалі більшого прошарку громадян України; натомість праця у сфері безпосереднього виробництва матеріальних благ (техніко-технологічна сфера) та високоінтелектуального продукту (науково-аналітична сфера) – що являють собою «кістяк» сучасної системи національної безпеки – неухильно втрачають свою соціальну привабливість.

 

Висновки

Домінування «нігілістичних» соцільно-політичних настроїв щодо актуальних проблем національної безпеки, яке спостерігається в сучасному українському соціумі та політикумі є в т.ч. і результатом «посттоталітарних трансформацій» (чиї наслідки, разом із тим, не слід переоцінювати).

На особливу увагу заслуговує конфлікт між довгостроковими та короткостроковими цілями, яка має «безпековий» вимір орієнтації як широких соціальних верств так і більшості політичних сил на швидкий результат («покращення життя вже сьогодні» тощо) – тобто не зважаючи на жодні серйозні обставини. В цьому сенсі активізація євроатлантичної риторики обертається на своєрідний «міф про безпеку», де лише вступ до НАТО вбачається шляхом вирішення більшості проблем національної безпеки принаймні в її «жорсткому» (hard security) або «силовому» вимірі.

Не ставлячи під сумнів стратегічну значущість євроатлантичної інтеграції, проте, не можна обійти увагою ту обставину, що в сучасній соціально-політичній ситуації членство в НАТО перетворюється ледь не на самоціль (членство заради членства, а не заради безпеки), а саме НАТО стає своєрідним «брендом», на якому базується новий український «міф про безпеку».

Для повноти і більшої об’єктивності картини не можна не зазначити ту обставину, що на подібну «міфологізацію» страждають і стратегічні відносини з Росією – а надто в сфері безпеки та суміжних із нею.

Натомість копіткий пошук оптимальної «моделі безпеки», до чого закликають незаангажовані представники «стратегічного співтовариства» зазвичай виноситься «за лапки» національного «дискурсу безпеки».

Крім того, в баченні національної безпеки (принаймні у структурному вимірі) спостерігаються залишки відвертого технократизму в підходах до її забезпечення – прикладом може бути ідея «економізації зовнішньої політики». Така ситуація породжує виклик дегуманітаризації підходів до національної безпеки та дегуманізації її стратегії.

 

Література

1. Головатий М. Підготовка молодої політичної еліти як дієвий засіб розвитку політичного консенсусу // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск.

2. Гончарук О.З. Збереження стабільності в АТР: запорука розвитку чи чинник стагнації? // Стратегічна панорама. – 2000. – № 3–4.

3. Горбулин В.П. Без права на покаяние. – Х.: «Фолио», 2009.

4. Горбулін В.П., Литвиненко О.В. Національна безпека: український вимір. – К.: ПІІ «Інтертехнологія», 2008.

5. Данильян О.Г., Дзьобань О.П., Калиновський Ю.Ю., Моісеєва Н.І. Національна безпека України в етно-ментальному та міжнародному вимірах. – Харків, 2004.

6. Дмитренко М.А. Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України – К.: Знання України, 2006.

7. Литвин В. У нас немає політичної еліти, в нас є правлячий політичний клас // День, № 179, 19 жовтня 2006 р.

8. Михальченко М. Українська національна ідея: підказ для політичних лідерів // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск.

9. Мовчан М.П. Україна – НАТО: проблеми та перспективи // Нова політика. – 2001. – № 3 (35).

10.        Пахомов Ю.Н. Контекст новых вызовов глобальных, цивилизационных, региональных и страновых перемен // Антологія творчих досягнень / К.: ІСЕМВ НАН України. – 2004. – Вип.1.

11.        Степашин С.В., Двуреченских В.А., Чегринец Е.А., Чернавин Ю.А. Власть – Демократия – Контроль. – М.: Финансовый контроль, 2005.

12.        Тойнби А. Постижение истории – М.,1991.

13.        Толстов С.В. Десять кроків у ХХІ століття: міжнародна та національна безпека в уявленні сучасників // Політ. думка. – 2001. – № 3.

14.        Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994 – 2005. – К.: ІС НАН України, 2005.

15.        Щербенко Е. Фундаментальні засади політики в дискурсі української політологічної літератури // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск.

Олексій ПОЛТОРАКОВ, к.п.н.