ПОЛИТИКА+

аналитическое сетевое издание

Стратегічне співтовариство – структурно-функціональна складова соціополітичної системи, що розвивається і формалізує цінності, стереотипи, міфи, знання, та навіть інтуїцію тих, хто бере участь у процесі...

  

Полтораков О.Ю. Стратегічне співтовариство в системі владно-політичних відносин в Україні // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2010. – Вип. 19. – С.74-84.

 

Стратегічне співтовариство – структурно-функціональна складова соціополітичної системи, що розвивається і формалізує цінності, стереотипи, міфи, знання, та навіть інтуїцію тих, хто бере участь у процесі вирішення проблем національної безпеки. До його цілей входить збереження, наступність і розвиток уявлень про національну безпеку на засадах «стратегічної культури» не тільки в національному, але й в міжнародному (принаймні регіональному) вимірах. Однак реалії становлення міжнародного «стратегічного співтовариства» неоднозначні.

 

Справжні люди служать державі своєю совістю.

Генрі Торо (1817-1862)

Політико-політологічна проблематика державних процесів України тісно пов’язані з трансформаціями пріоритетів розвитку українського суспільства [7, с.40]. Реалізація національних стратегій залежить від багатьох чинників, зокрема, належних соціально-політичних умов, рівня політико-економічного розвитку суспільства, стану політико-правової культури, належної поінформованості особистості [Пор. 19]. В Україні триває суперечливий процес усвідомлення та формування цілісного уявлення про національну безпеку (більш ніш показовим є «дискурс безпеки» щодо книги В. Горбуліна «Без права на каяття» [5]) і об’єктивну потребу в її належному забезпеченні на рівні зрілої політичної нації та сучасної демократичної держави. Великою мірою це пов’язано з браком традицій та досвіду їх реалізації в масовій культурі українського соціуму.

Принциповим питанням є визначення тривалих наслідків практичних дій державного керівництва, враховуючи як перманентно присутні елементи непевності («стабільної нестабільності»), так і усталені ціннісні норми та історико-культурні стереотипи соціально-політичної поведінки. Ідейні традиції в цій сфері мають міцну тенденцію, а успіх будь-якої (зовнішньо)політичної доктрини, як стверджував класик неореалізму Г. Киссинджер, залежить від зв’язку з історичним контекстом [10, с.297]. Представник іншої (цивілізаційної) традиції С. Хантингтон також визнавав, що «національні інтереси виростають із національної ідентичності» [21, с.31].

Система прийняття рішень в такому контексті отримала в науковій літературі назву «стратегічна культура» [Див. дет. 17]. Відповідно, під нею розуміють здатність «стратегічного співтовариства» передбачати стратегічні наслідки своїх рішень і приймати їх, оцінюючи безліч конкуруючих поглядів в умовах розгортання складних і динамічних процесів з досить непередбачуваними результатами [15]. О. Арбатов окреслює стратегічне співтовариство як спільноту «діючих і відставних військових, цивільних фахівців різних профілів, зацікавлених політиків, журналістів і суспільних діячів» [1].

Стратегічне співтовариство – як той сегмент інтелектуально-політичної еліти, яка несе основну відповідальність за підготовку та прийняття принципово важливих державницьких рішень і довгострокових державних програм – повинно мати особливе прагнення до подолання власної ідеологічної та життєво-досвідної обмеженості, т.зв. «шори» (без чого «стратегічність» залишається умовною). Як афористично підмітив У. Черчілль, відмінність державного діяча (в наших термінах – представника «стратегічного співтоваритва») від політика полягає якраз у тому, що перший орієнтується на наступні покоління (тобто мислит дійсно «стратегічно»), тоді як останній – лише не наступні вибори. «Стратегічна орієнтація» відкриває державному діячеві шлях до проникнення в динаміку подій і подолання тих бар’єрів невизначеності, мінливості, складності та неоднозначності, які в принципі недоступні для рутинних керівників чи політиків-популістів.

Окреслені «стратегічні» категорії є похідними від загальної політичної культури держави (країни та її народу). Їх формування та розвиток – потреба держави, особливо в контексті розуміння своєрідної концепції влади, приросту цієї влади, її застосування і, що найважливіше, її меж, тому що влада в сенсі забезпечення національної безпеки являє собою не тільки і не стільки «жорстку силу», а є дипломатичною, економічною, соціально-гуманітарною владою ідей і думок, а також прикладу. Влада в ім’я національної безпеки може бути використана у будь-яких напрямах. Але, насамперед, важливим є розуміння цієї «державної влади» у середовищі керівництва системою безпеки (безпековому сегменті «стратегічного співтовариства»). Саме тут, найперше, історія та «генетична пам’ять» впливають на стратегічну думку та її культуру (тобто стратегічну культуру в її національно-історичному вимірі), так само як і відчуття національної історії та культурних традицій, і останнє значно вагоміше, оскільки з цього народжується почуття національної ідентичності (у т.ч. у безпековому вимірі) – а це, з іншого боку, може стати також джерелом небезпек.

Ключовою «інтелектуальною ознакою» справжнього стратегічного співтовариства слід вважати передусім наявність стратегічного мислення [див. 11]. Російський дослідник І. Жинкіна визначила його «як колективний процес пізнання історичного досвіду співвіднесення інтересів і цілей країни з можливостями її внутрішнього розвитку та їхнього використання у справі перетворення зовнішньополітичного оточення. Об’єктом пізнання тут є загальнонаціональний досвід реалізації стратегічних цілей країни зовні» [8, с.79]. Принциповою, на нашу думку, є її теза про те, що «стратегічне мислення – це цілісна система, що розвивається, наукових поглядів на цілі та засоби їх досягнення, на принципи стратегічних дій. На практиці стратегічне мислення – це творчий процес їх використання, коли сукупність знань, інтелект та інтуїція осіб, які приймають стратегічні рішення, просуває завдяки цьому всю систему шляхом її вдосконалення, рятуючи від зовнішніх загроз і перешкод» [8, с.80]. У цьому контексті можна погодитися з А. Кокошиним у тому, що «небагато сучасних політиків-практиків здатні мислити, звертаючись до майбутнього, планувати майбутнє, тобто володіє стратегічним мисленням» [11, с.9].

Категорія «стратегічної культури» є відносно ширшою стосовно категорії «стратегічного мислення». При цьому обидві вони не є статичними – вони розвиваються разом із стратегічним співтовариством в контексті загального суспільного розвитку, містять систему цінностей. З огляду на неї стратегічним співтовариством приймаються рішення у сфері безпеки й політики; визначаються засоби, що застосовують для нейтралізації загроз і викликів; формуються погляди на світ, зовнішню політику, ставлення до армії, війни, союзів, інших країн, нових і старих загроз. «Таким чином, стратегічна культура стає найважливішим визначником політики національної безпеки та розглядається як цілісна система поглядів на цілі та засоби їх досягнення, що постійно розвивається» [18, с.93].

Взаємозв’язок та взаємовплив окреслених компонентів можна представити у вигляді такої схеми:

Національні моделі державного розвитку

 

 

Державно-політичні
еліти

?

Стратегічне
співтовариство

 

 

?

 

?

 

 

Стратегічна
культура

 

?

Стратегічне
мислення

 

 

Історико-культурні традиції

 

«Стратегічне співтовариство»: українські реалії

Кожне національне відродження починається з відродження еліти.

В’ячеслав Липинський (1882-1931)

В українських реаліях трансформаційний контекст «стратегічного співтовариства» зачіпає насамперед політичну (в контексті конституційної реформи), а також соціально-економічну (в контексті євроінтеграційних процесів) і воєнно-політичну (в контексті процесів євроатлантичної інтеграції) сфери. Системні протиріччя, які призводять до напруження та кризових ситуацій, вирішуються в Україні передусім у рамках формальних процесів.

Зважаючи на те, що стратегічна культура впливає на процес ухвалення стратегічним співтовариством рішеннь у сфері національної безпеки, щонайменше в українських реаліях, їх не слід розглядати як статичну, раз і назавжди сформовану систему. Для цієї системи характерна діалектичність соціально-політичної основи. За півтора десятиліття незалежності українське стратегічне співтовариство зазнала низку суб’єктивних (у контексті суспільних процесів демократизації) та об’єктивних змін.

Першопочатковою проблемою є відсутність національної ідеї як парадигми, здатної консолідувати «політичну націю» шляхом вироблення консенсусної стратегії національно-державного розвитку: «Реальністю ж в Україні є те, що державницька ідеологія, певним чином відображена в Конституції, поки що сира і не визначила чітко, «куди» і «яким шляхом» іде Україна» [13]. З іншого боку, як вказують сучасні дослідники (зокрема В. Горбулін та О. Литвиненко), для України дуже гострою є «проблема українського істеблішменту, чи еліти за самоназвою» [6, с.34]. За свідченням В. Литвина, «в нас немає політичної еліти, в нас є правлячий політичний клас» [12, с.4]. Натомість «справжня, будемо називати її – національна еліта в Україні лише формується» [4].

Загальний «підтекст» проблеми полягає в тому, що нинішній «владний істеблішмент» (тобто поточні «носії державної влади») хоче остаточно ототожнити себе «державною елітою» (як перманентними виразниками «волі народу» і носіями «високої культури», захисниками «національних інтересів» та «національних цінностей»): «Те, що український істеблішмент нині неспроможний якісно реалізовувати загальносуспільні функції, давно вже стало загальним місцем громадської дискусії. При цьому претензії сягають неба – аж до проголошення себе новітньою українською аристократією» [6, с.34].

Похідна проблема полягає не тільки в ідентифікаційній «підміні понять» («владний істеблішмент» та «державна еліта») – вона сягає глибшої «підміни інтересів», коли інтереси певної групи людей (прошарку еліти або навіть псевдо-«еліти») видаються за цілісні «національні інтереси», нав’язуються і закріплюються політико-правовими («недоторканість» тощо), політико-економічними (пільги тощо) і т.п. механізмами.

Породжуване цим розшарування суспільства є викликом національній безпеці, породжуючи не тільки «політичну корупцію», але і протестні настрої (соціальну напругу) та соціально-політичний нігілізм (що підриває розвиток політичної культури).

Похідним викликом є пріоритет соціально-економічних та економічних цінностей перед соціально-політичними та політичними і т.п. Показовим в цьому сенсі є таке (експертне!) бачення пріоритетів розвитку: «Цінністю, навколо якої потрібно консолідуватися, мусить стати проста і прагматична ідея – побудова цивілізованого заможного суспільства на основі нових демократичних форм соціальної кооперації в державі» [7, с.257]. Нагадаємо, що А. Тойнбі зазначав, що «парадоксальним, але глибоко істинним та найважливішим принципом життя є те, що для того, аби досягнути якоїсь визначеної цілі, слід прагнути не до самої цієї цілі, але до чогось ще більш возвишеного, що знаходиться за межами даної цілі» [20, с.515-516].

Подібна «примітивізація» вбачається опосередкованим свідченням політичного нігілізму як специфічного прояву невисокої соціально-політичної культури, «помножений» на низьку економіко-правову культуру. Доречно згадати, що В. Липинський свого часу наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу, активна творча діяльність задля його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Характерна для українського політикуму «підміна понять», в свою чергу, «руйнує сам порядок взаємодії громадян як вільних і рівних і веде зрештою до тлумачення політики як підкорення одними суспільними групами інших із застосуванням страху і насильства, що, очевидно, усуває з суспільства свободу і прагнення до самоуправління, тобто перестає бути політикою» [23].

Це загострює проблему недостатньої довіри до «сектору безпеки» («силовий кістяк» національного стратегічного співтовариства) в контексті загальної суспільної недовіри до влади (доречним вбачається нагадування афоризму Г. Кісінджера про те, що «дев’яносто відсотків політики створюють погану репутацію іншим десяти відсоткам»). В українських реаліях спостерігається соціально-психологічний парадокс. Довіра до армії чи міліції в цілому (як одного з кількох дещо абстрактних «інститутів влади») є достатньо високою – і великий острах перед «нестатутними відносинами» в армії чи «недозволеними методами ведення слідства» в міліції. Ситуацію ускладнює також велика забюрократизованість державного апарату, помножена на «традиційну» корумпованість чиновництва. Боротьба з цими явищами зазвичай ведеться «від випадку до випадку» – шляхом періодичних (але разом із тим епізодичних) скорочень управлінсько-адміністративних структур та розслідуванням «гучних справ».

Крім того, складна економічна ситуація, пояснювана не лише окресленими вище чинниками ендогенного характеру, а й чинниками екзогенними, відповідно впливає на суспільні пріоритети. Це має наслідком «економізацію» індивідуальної свідомості, що переходить в суспільну площину і стає нормою соціальної поведінки. В результаті такі соціальні категорії як «нові багатії» стають референтними групами для все більшого числа громадян України, натомість праця у сфері безпосереднього виробництва матеріальних благ (техніко-технологічна сфера) та високоінтелектуального продукту (науково-аналітична сфера) неухильно втрачають свою соціальну привабливість.

На особливу увагу заслуговує ситуація соціально-філософського конфлікту між довгостроковими та короткостроковими цілями. В сучасних українських реаліях має вимір переважної орієнтації як широких соціальних верств так і більшості політичних сил на швидкий результат, декларований в термінах «покращення життя вже сьогодні» – тобто не зважаючи на жодні серйозні обставини. В цьому сенсі активізація євроатлантичної риторики обертається на своєрідний «міф про безпеку» [Пор. 5-7, 14]. Відповідно до нього, вступ до НАТО чи ЄС (причому якнайшвидший!) вбачається простим і ефективним шляхом вирішення більшості проблем національної безпеки принаймні в її «жорсткому» (hard security) або «силовому» вимірі. Не можна не зазначити ту обставину, що на подібну «міфологізацію» страждають і стратегічні відносини з Росією – а надто в сфері безпеки та суміжних із нею.

Не ставлячи під сумнів стратегічну значущість ні європейсько-євроатлантичної інтеграції, ні відносини стратегічного партнерства з Росією, проте, не можна обійти увагою ту обставину, що в сучасній соціально-політичній ситуації членство в НАТО чи ЄС перетворюється ледь не на самоціль (членство заради членства, а не заради безпеки), а самі НАТО та ЄС стають своєрідним «брендом», на якому базується новий український «міф про безпеку». Натомість копіткий пошук оптимальної «моделі безпеки», до чого закликають політично незаангажовані представники «стратегічного співтовариства» зазвичай виноситься «за лапки» національного «дискурсу безпеки».

«Стратегічне співтовариство»:
європейсько-євроатлантичний контекст

Демократичні інститути не можуть поліпшуватися самі – їхнє поліпшення залежить від нас. Проблема поліпшення демократичних інститутів – це завжди проблема, що коштує перед особистостями, а не перед інститутами.

Карл Поппер (1902-1994)

Збігнев Бжезінський у книзі «Ще один шанс» [3] визнав, що «демократія, яка так переконливо проголошується необоротною ціллю розвитку людства, вступала в екзистенційний конфлікт з питання щодо основних цінностей» [3, с.45]. Це потребує приділення уваги питанню співвідношення «стратегічного мислення», уніфікованої за універсальним «демократичним зразком», з одного боку, та історико-культурними традиціями національних держав, які не належать до країн сталої демократії, з другого.

У цьому контексті проблема становлення «стратегічного співтовариства» в його європейсько-євроатлантичному вимірі має три ключових аспекти.

По-перше, «торжество демократії» (переважно на ідеологічно-пропагандистському рівні), певним чином впливає на розвиток національно-державних стратегічних культур країн Європи, що перебувають у стадії демократичного транзиту.

По-друге, імплементація «зверху» певних ключових норм та принципів стратегічної культури у багатьох випадках суперечить історико-культурним та соціально-політичним принципам.

По-третє, не можна не враховувати наявні внутрішні суперечності між підходами до стратегічних питань навіть між зовнішньо «гомогенними» «старими демократіями» Заходу – США та країнами Європи. Цей конфлікт, що яскраво виявляється в дискурсах від ідеологічного (лібералізм та соціал-демократія) до зовнішньополітичного («голуби» та «яструби») характерів, має також ціннісне підґрунтя — конфлікт нетотожних домінуючих цінностей індивідуальних свобод (індивідуалізму) і демократії (соціальності). Через призму стратегічних пріоритетів політики безпеки [Пор. 25] він знайшов своє відображення у підходах до проблеми міжнародного тероризму.

Європейсько-євроатлантичні еліти та суспільна думка не виробили поки системи цілісного сприйняття зовнішніх загроз. Визнаючи небезпеку міжнародного тероризму, країни Європи віддають перевагу боротьбі з іншим спектром загроз – нелегальною міграцією, торгівлею наркотиками, зброєю та людьми.

Окрім того, на стандарти стратегічного співтовариства Європи впливає специфіка політичного мислення європейців, обумовлена особливостями історичного розвитку. Адже повоєнні інтеграційні процеси «викристалізували» переважно консенсусний (компромісний) підхід до розв’язання проблем європейської безпеки.

Натомість США, які через своє геополітичне становище тривалий час перебували поза межами ситуації «ворог у воріт», тяжіють до рішучих (переважно радикальних) кроків силового та примусового характеру [Пор. 26].

Стрімкі та всеосяжні процеси глобалізації та регіоналізації, одним із наслідків яких є поступове розмиття національних кордонів, вплинули і на феномен «стратегічного співтовариства», надавши йому міжнародного значення. Поступове розмивання національних кордонів в Європі (зокрема, в економічному та навіть політичному вимірах) призводить до того, що «національна самобутність» розвитку сфери національної безпеки тісно переплітається з суміжними «національними самобутностями».

Торкаючись цих питань в їх політико-історичному вимірі, провідний український міжнародних Б. Канцелярук висуває грунтовне припущення, що «запорукою успіху можуть бути гласність і чесність у політичних стосунках, коли партнери спиратимуться у своїх рішеннях на максимально об’єктивну інформацію, що дало б можливість запустити унікальний механізм взаємного коригування пропонованих політичних рішень, тобто вийти на концептуально новий рівень цивілізаційних відносин» [9, с.35].

Відповідно, постають передумови для певної «уніфікації» локальних (регіональних та суміжних) просторів безпеки, в результаті чого може розвиватися «стратегічне співтовариство» у ширшому від національно-державного виміру.

«Транснаціональні ідентичності» (Х. Булл) як передумови формування відповідного «стратегічного співтовариства» можуть формуватися як у рамках суспільних груп, так і між державами. Однак, як було доведено Х.Булом, для їхнього формування необхідно кілька передумов [24].

По-перше, спільна характеристика, що може стати основою для транснаціональної суспільної групи. До прикладів такої характеристики можна віднести етнічність, релігію, форму держави, політичну чи економічну систему, відносний рівень розвитку. За сучасних умов у такій якості неефективно виступають демократичні моделі «класичного» західного чи «перехідного» східного (пострадянського тощо) зразка.

По-друге, має існувати виняткове (виключне) ставлення стосовно інших держав (чи суспільних груп), яке поділяється суспільними групами чи державами. Винятковість є важливим елементом групової згуртованості і підкреслює розбіжності між тими, хто розділяє загальні характеристики, і тими, хто не розділяє. У контексті проблем безпеки такими об’єктами є спільні загрози безпеці (переважно «м’які») – нелегальна міграція, торгівля людьми, наркотиками, зброєю тощо.

По-третє, має бути високий рівень позитивної взаємозалежності. Позитивність полягає в тому, що взаємозалежність повинна бути взаємовигідною. Інакше вона може призвести до конфлікту. Така позитивна взаємозалежність існує переважно на регіональному рівні, де більшість викликів безпеці мають спільний і конкретизований характер. Для порівняння: на глобальному рівні поки що триває системне протистояння між ключовими геополітичними силами.

Аналізуючи концепцію транснаціональної ідентичності Х. Булла, окремі дослідники зазначають, що перелічених Х. Буллом умов і дотепер повною мірою немає у світовій системі [2, с.164], тим більше, у системі міжнародної безпеки. Погоджуючись з цим, слід, однак, визнати, що транснаціоналізація як така являє собою одну з провідних тенденцій розвитку сучасних суспільств. У процесі транснаціоналізації формуються соціально-політичні мережі і гуманітарно-політичні стилі життя, що перетинають національні (державні) кордони і поєднують різні суспільства. Із соціокультурного погляду формування нових транснаціональних просторів безпеки, у процесі чого відбувається «зв’язування структур, культур і інститутів» [22, с.71; пор. 25], спрямоване на відкриття і підтримку нових транснаціональних ідентичностей у межах відповідних безпекових просторів [16].

 

Висновки

Принципова важливість політико-політичного розгляду таких категорій, як стратегічне співтовариство (та суміжних – стратегічна культура, стратегічне мислення тощо) є цілком обґрунтованим з теоретико-методологічного погляду. Це дає можливість істотно розширити методологічну базу національних суспільствознавчих досліджень, що стосуються сфери національної безпеки принаймні в її політико-політологічному вимірі.

Сучасне стратегічне співтовариство – структурно-функціональна складова соціополітичної системи, що розвивається і визначає набір цінностей, стереотипи, міфи, знання, а в окремих випадках – навіть інтуїцію тих, хто бере участь у процесі вирішення проблем національної безпеки. Оцінки стратегічного співтовариства залежать від відповідей на питання про те, які характеристики мають профільні «групи домінування» (політичні, економічні тощо), які висуваються цілі у сфері безпеки і що являють собою ключові представники цього співтовариства.

В рамках національного стратегічного співтовариства (структурно окресленого рамками інституцій Президента України, Ради національної безпеки і оборони України та Кабінету Міністрів України, профільні дійові особи яких являють собою його верхівку) система прийняття рішень з питань національної безпеки може розглядатися як один із спеціалізованих функцій останнього, до стратегічних цілей якого входить збереження, наступність і розвиток уявлень про національну безпеку (її пріоритети, ключові загрози тощо).

Значний вплив на розвиток вітчизняного стратегічного співтовариства здійснюють і зовнішні чинники, зокрема тенденції транснаціоналізації. Високий ступінь невизначеності сучасного міжнародного середовища змушує неоднозначно оцінити реалії становлення міжнародного «стратегічного співтовариства». За нормами сучасної «стратегічної культури», вони не повинні мати «вольового» характеру (як за часів «Холодної» війни), але від цього не є менш цілеспрямованими чи ефективними. Тому цілі «стратегічного співтовариства» розраховані більшою мірою на довгострокову перспективу, і меншою – на отримання швидкого виграшу, і саме це дає змогу вчасно коригувати методи їх досягнення. Стратегічна культура «м’якого» типу (soft power) викликає менший опір регіонального середовища та пов’язана з меншим ризиком від спроб його нейтралізувати, а тому є прийнятною для України.

Динаміка розвитку регіональних відносин, насамперед у сфері безпеки в регіоні, до якого належить Україна (центральна частина європейсько-євразійського мегарегіону), є інтенсивною, змінюючи як позиції сил, так і їх настанови у сфері стратегічної культури та стратегічного мислення, про що свідчать характерні (хоча й розрізнені) ознаки. В умовах поступових змін геостратегічного середовища (зокрема, мінімізації чинників «жорсткої безпеки»), Україна має прийти до оновлення підходів щодо національної безпеки. Зміна настанов може ініціювати процес трансформації українського стратегічного співтовариства в напрямі підвищення якості «стратегічного мислення» на засадах «стратегічної культури» не тільки в національному, але й в міжнародному (принаймні регіональному) вимірах.

 

 

Література

1.  Арбатов А. Дилеммы военной политики России. Их безотлагательное решение обеспечит России по-настоящему современную армию в XXI веке // Независимое военное обозрение. – 17 ноября 2000 г.

2.  Балуев Д.Г. Современная мировая политика и проблемы личностной безопасности. – Нижний Новгород : ННГУ, 2002.

3.  Бжезинский Зб. Еще один шанс. Три президента и кризис американской сверхдержавы. – М. : Междунар. отношения, 2007.

4.  Головатий М. Підготовка молодої політичної еліти як дієвий засіб розвитку політичного консенсусу // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск.

5.  Горбулин В.П. Без права на покаяние. – Х. : «Фолио», 2009.

6.  Горбулін В.П., Литвиненко О.В. Національна безпека: український вимір. – К. : ПІІ «Інтертехнологія», 2008

7.  Дмитренко М.А. Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України – К. : Знання України, 2006.

8.  Жинкина И.Ю. Стратегическое мышление США // США – Канада: экономика, политика, культура. – 2002. – № 3.

9.  Канцелярук Б.І. Східноєвропейська дилема Америки. – К., 1995.

10.                    Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? – М. : Ладомир, 2002.

11.                    Кокошин А.А. О стратегическом планировании в политике. – М. : КомКнига, 2007.

12.                    Литвин В. У нас немає політичної еліти, в нас є правлячий політичний клас // День. – 19 жовтня 2006 р. – № 179.

13.                    Михальченко М. Українська національна ідея: підказ для політичних лідерів // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск.

14.                    Мовчан М.П. Україна – НАТО: проблеми та перспективи // Нова політика. – 2001. – № 3 (35).

15.                    Ожиганов Э.Н.Стратегическая культура и национальная безопасность // Развитие России и мира: наши перспективы в концепциях и сценариях/ Аналитический вестник Совета Федерации ФС РФ. – 2005. – № 5 (293).

16.                    Полтораков А.Ю. «Европейская идентичность» как фактор региональной интеграции: геополитический и геокультурный аспекты безопасности // Политика и общество (РФ). – 2009. – №8.

17.                    Полтораков О.Ю. Стратегічна культура у функціонуванні систем національної та регіональної безпеки // Стратегічна панорама. – 2008. – №2.

18.                    Рыхтик М.И. Безопасность Соединённых Штатов Америки: история, теория и политическая практика. – Нижний Новгород, 2004.

19.                    Степашин С. В., Двуреченских В. А., Чегринец Е. А., Чернавин Ю. А. Власть – Демократия – Контроль. – М.: Финансовый контроль, 2005.

20.                    Тойнби А. Постижение истории – М. : Прогресс, 1991.

21.                    Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности – М.: ACT-Транзиткнига, 2004.

22.                    Шрадер Х. Глобализация, цивилизация и мораль // Журнал социологии и социальной антропологии. — СПб., 1998. – Т. 1. – № 2.

23.                    Щербенко Е. Фундаментальні засади політики в дискурсі української політологічної літератури // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск.

24.                    Bull H. Anarchical Society: Study of Order in World Politics. – N.Y. : Macmillan Publishing Company, 1995.

25.                    Gariup M. European Security Culture: Language, Theory, Policy – Ashgate, 2008.

26.                    Allard K. Changes and the American Security Paradigm // Orbis – Winter 2010. – Vol. 54, №1.