Система спрощеного оподаткування: історичний аспект в Україні та досвід європейських країн.
Мирослав Лаба Фахівець з питань податкової та регуляторної політики Економічної експертної платформи
Стаття аналізує законодавчу ініціативу Міністерства фінансів, що стосується введення податку на додану вартість для підприємців, які користуються спрощеною системою оподаткування.
Спрощена система оподаткування, обліку та звітності була введена в Україні у 1999 році. Головною її перевагою є легкість адміністрування, що стало можливим завдяки об'єднанню кількох податків і зборів в один єдиний платіж.
Для фізичних осіб-підприємців єдиний податок встановлювався в фіксованому розмірі, що коливався від 20 до 200 гривень на місяць, залежно від типу діяльності. Це рішення було зручним і зрозумілим для підприємців різного віку, адже не вимагало спеціальних знань у сфері юриспруденції чи бухгалтерії.
Сума, сплачена в рамках єдиного податку, автоматично розподілялася між різними бюджетами та Пенсійним фондом. Фінансові ресурси перераховувалися на рахунок Державного казначейства України і розподілялися відповідно до встановлених пропорцій:
Спрощена система оподаткування в той час відкривала можливість для сімейного бізнесу. Якщо в підприємницькій діяльності використовувалися наймані працівники або брали участь члени родини, то єдиний податок підвищувався на 50% за кожну особу. Це забезпечувало легалізацію сімейної праці без необхідності проходити складні облікові процедури.
З моментом набрання чинності Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" № 2464‑VI, який було прийнято 8 липня 2010 року, платники єдиного податку розпочали сплату єдиного соціального внеску (ЄСВ) з 1 січня 2011 року.
На початковому етапі платники єдиного податку не мали зобов'язання використовувати реєстратори розрахункових операцій (РРО). Проте, після ухвалення Податкового кодексу України, платники 2-3 груп, які перевищували встановлений річний дохід, отримали зобов'язання застосовувати РРО. Крім того, використання РРО стало обов'язковим для певних видів діяльності, зокрема, у торгівлі підакцизними товарами та складною побутовою технікою. З 1 січня 2022 року платники єдиного податку 2-3 груп були зобов'язані використовувати РРО/ПРРО без огляду на розмір доходу та вид їхньої діяльності.
Починаючи з 1 січня 2025 року, відповідно до прийнятого 10 жовтня 2024 року Закону України № 4015‑IX, підприємці, що користуються спрощеною системою оподаткування, зобов'язані сплачувати військовий збір.
Хорошим наміром влади було бажання реалізувати проєкт єдиного рахунку для сплати податків, який був впроваджений у 2021 року. Скажемо так, спроба була невдалою і з того часу не виправлена.
Практична реалізація єдиного рахунку була незручною для бізнесу та містила низку обмежень. Перелік платежів, які можна було сплачувати через єдиний рахунок, був неповним. З нього виключили податок на додану вартість та акцизний податок. Крім того, у платника податків забрали право самостійно визначати пріоритетність зарахування того чи іншого платежу, що створювало певні ризики втрати коштів на спірні штрафи, борги чи пеню замість поточних платежів.
В результаті, універсальний рахунок для сплати податків з зручної можливості перетворився на зону ризику, з якої можна було вибратися лише наприкінці року.
У зв'язку з поступовим ускладненням спрощеної системи оподаткування, єдиний рахунок для сплати податків не став популярним серед підприємців і виявився малоефективним.
Запропонований Міністерством фінансів України законопроєкт, який передбачає обов'язкову реєстрацію платниками ПДВ усіх підприємців, що перебувають на єдиному податку з річним доходом понад 1 мільйон гривень, викликав об'єднану критику з боку провідних аналітичних установ та бізнес-асоціацій. У своїх спільних заявах вони підкреслюють, що основні аспекти законопроєкту не відповідають сучасним економічним умовам і європейським стандартам, а аргументація щодо його фіскального впливу є вразливою з методологічної точки зору.
Аналітичні установи, такі як CASE Україна, ІСЕТ та інші, зазначають, що оцінка регуляторного впливу (ОРВ) до законопроєкту суттєво занижує адміністративні витрати для бізнесу. У документах Мінфіну міститься припущення про те, що для адміністрування ПДВ знадобиться додаткові 56 людино-годин на рік. Однак дослідження Світового банку показують, що українські підприємства на податкове адміністрування витрачають в середньому понад 595 людино-годин щорічно. За оцінками фахівців, реальні витрати бізнесу можуть коливатися в межах 61-116 млрд грн на рік, що значно перевищує прогнозовані надходження до бюджету, заявлені Мінфіном.
Спілка українських підприємців висловила свою критичну думку щодо цієї ініціативи, зазначивши в офіційній декларації, що запропонований підхід є передчасним і не має економічного обґрунтування, особливо в умовах війни. На їхню думку, введення ПДВ для мікро- та малого бізнесу з таким низьким порогом не призведе до очікуваного збільшення бюджетних доходів, натомість може спровокувати скорочення підприємницької діяльності та сприяти тінізації економіки.
Спільною позицією аналітичних центрів і бізнес‑асоціацій є те, що запропонований ліміт у 1 млн грн є дуже низьким у порівнянні з європейською практикою, складним адмініструванням ПДВ в Україні та суперечить принципам захисту мікробізнесу, які застосовуються в країнах ЄС. Як альтернативу, експертне середовище пропонує зосередитись на боротьбі з масштабними схемами ухилення від оподаткування у великому бізнесі та тіньових секторах економіки.
Щодо питання ПДВ для спрощеної системи оподаткування, варто повернутися до цього питання після закінчення війни та перед фактичним приєднанням до ЄС.
Досвід країн Європейського Союзу демонструє комплексний підхід до охорони малого та мікробізнесу від надмірного податкового і адміністративного тиску. У більшості європейських юрисдикцій податок на додану вартість вважається складним у адмініструванні, тому для малих компаній держава встановлює пороги, що звільняють від ПДВ, а також застосовує спрощені процедури.
Директива Ради ЄС 2006/112/ЄС не визначає єдиного порогу для звільнення від ПДВ на рівні всього Європейського Союзу, залишаючи країнам-учасницям можливість самостійно встановлювати свої національні межі. У рамках ЄС функціонує спеціальна схема ПДВ для малих і середніх підприємств, яка встановлює максимальний річний поріг у 85 000 євро та надає спрощені вимоги щодо звітності для представників малого бізнесу.
Пороги ПДВ у країнах Європейського Союзу значно варіюються. Наприклад, у Франції, Італії та Ірландії вони становлять 85 000 євро, тоді як у Чехії – приблизно 82 500 євро. У Словаччині цей показник перевищує 60 000 євро, а в Польщі складає близько 56 000 євро. Останнім часом у країнах ЄС ухвалюються рішення щодо збільшення цих порогів, враховуючи інфляційні процеси та економічне зростання.
Разом із встановленням високих порогів для реєстрації платниками ПДВ, країни Європи запроваджують спеціалізовані спрощені системи адміністрування податку на додану вартість. Серед таких нововведень — можливість подання декларацій щоквартально або щорічно для малих підприємств, використання касового методу обліку, застосування фіксованих коефіцієнтів для розрахунку ПДВ замість традиційного обліку податкового кредиту, а також повна цифровізація процесу звітності. Ці механізми дозволяють малому бізнесу самостійно виконувати свої податкові зобов'язання, без необхідності залучення додаткових бухгалтерських послуг.
У рекомендаціях експертного комітету ООН з оподаткування підкреслюється, що встановлення низьких порогів ПДВ може призвести до зростання тіньової економіки, збільшення витрат на дотримання податкових норм та перевантаження податкових відомств. Натомість підвищення порогових значень і спрощення процедур можуть стимулювати добровільну сплату податків і підтримувати розвиток бізнесу.
Отже, міжнародна та європейська практика свідчить, що справжня підтримка малого бізнесу в контексті ПДВ полягає в поєднанні підвищених порогів для реєстрації, спрощених систем оподаткування та стабільної інституційної середовища. Це дозволяє мікро- і малим підприємствам зосередитися на веденні бізнесу, а не витрачати час на податкові процедури.
Спроби урядів ускладнити спрощену систему оподаткування призводять до зниження її ефективності, що, в свою чергу, викликає низку інших негативних наслідків: зростання безробіття, еміграцію економічно активних громадян, розвиток тіньової економіки, зниження конкуренції та уповільнення економічного зростання.
Від моменту впровадження спрощеної системи оподаткування, вона поступово заповнювалася новими податковими вимогами та ускладненнями. У той же час, заявлені спрощення, такі як єдиний рахунок для сплати податків та об'єднана звітність, не дали очікуваного ефекту.
Відмова Міжнародного валютного фонду від термінового внесення до Верховної Ради законопроєкту про скасування податкових пільг з ПДВ у контексті спрощеної системи оподаткування створює умови для пошуку більш обґрунтованого та економічно доцільного підходу до вирішення цієї проблеми.
Міжнародна практика демонструє, що успішна фіскальна політика в країнах ЄС не зосереджується на збільшенні податкової бази, а на забезпеченні захисту мікро- та малих підприємств від надмірного адміністративного тиску. Високі пороги для реєстрації ПДВ, спеціальні податкові режими та спрощене адміністрування сприймаються як засоби підтримки малого бізнесу, а не як привілеї у податковій системі.
