Україна після конфлікту. Настає момент, коли потрібно вчинити мудро.
Наприкінці третього року війни цілком природна ненависть до фашистського режиму Путіна і огида, яку викликає згода населення Росії на вбивство українців, заважають мислити раціонально. Між тим, припинення бойових дій раніше чи пізніше відбудеться, і нам потрібно хоча б у загальних рисах уявляти, з ким і з чим ми матимемо справу на наступному етапі нашої історії.
По-перше, потрібно усвідомити, що сучасна Росія, в її поточному стані, не має жодних перспектив для позитивних змін. Країна, що існує під девізом "Путін — це Росія, без Путіна — немає Росії", приречена залишитися тим, чим є насправді: джерелом енергії з ядерною армією. Вибрати на пост лідера обмежену особу з комплексами, колишнього агента КДБ, могли лише ті, хто не має бажання до іншої долі, окрім як залишатися в рабстві. Історія, безперечно, винесе свій вердикт, можливо, не цьому, але наступному поколінню "великоросів". Слід згадати слова одного з представників їхньої інтелігенції, "демократа" Миколи Чернишевського, які були сказані понад півтора століття тому: "Жахлива нація, нація рабів, де зверху донизу — всі раби". З тих пір нічого не змінилося. Тепер їхня національна гордість зветься "орєшнік".
По-перше, в глобальному контексті існує лише дві нації, які реально можна назвати євразійськими – це Туреччина і Росія. Якщо проаналізувати ситуацію з точки зору геополітики, стає очевидним, що ці держави не можуть досягти успіху в цивілізаційному розвитку, якщо не зможуть гармонійно поєднувати свої зв’язки як з Європою, так і з Азією. Тому Туреччина уклала угоду про митну співпрацю з ЄС і не планує виходити з НАТО, одночасно сприяючи єдності Османського світу та налагоджуючи ефективні відносини з країнами Сходу. Внаслідок агресії проти України, що супроводжується жахливою жорстокістю по відношенню до мирного населення та численними військовими злочинами, Росія фактично закрила для себе доступ до Європи, якщо не назавжди, то на тривалий час. Ця жорстока азійська культура, яка не зазнала еволюції з часів татаро-монгольського іга, лише приховувалася під оболонкою французької культури, палацами Растреллі та династичними шлюбами з німецькими принцесами. Хоча стратегічні відносини з Китаєм ще можна зрозуміти, то зв'язки з Північною Кореєю не можуть бути пояснені нічим іншим, окрім як загальною деградацією.
По-третє, питання "духовної величі" Росії зняте навічно. Ніякого "Третього Риму" не буде, й неможливо уявити, що колись патріарха московського, який благословив вбивство цілого православного народу, запросять на Вселенський собор і будуть згадувати у молитвах. Втрата українських приходів, відрив від історії хрещення Русі, яку вони намагалися вкрасти і приписати собі, перетворює московських попів на сектантів. Історична легітимність є тим фундаментом, на якому будується духовність. Нація, яка обміняла духовність на жагу до імперської величі, буде гнити зсередини, поки не розчиніться у тому гної.
Досить слабким місцем з точки зору майбутньої якщо не деградації, то стагнації Росії залишається жадібність і недалекоглядність деяких західних еліт, які на певному етапі будуть готові примиритися з фашистським минулим Росії в обмін на доступ до корисних копалин. Водночас не варто розраховувати на передання ними Росії технологій чи інвестиції у створення високотехнологічних підприємств. І не тому, що Росія заплямувала себе Бучею, Ірпенем і Маріуполем, а тому, що з іншого боку Євразії її споживатиме Китай. Передання технологій Росії означатиме доступ до них Китаю, що, скоріше за все, не входитиме у плани навіть проросійських політиків Заходу. Не варто також розраховувати, що самі по собі процедури демократії у політиці або капіталістичні відносини в економіці здатні трансформувати азійську імперію у щось дієздатне. Імперське мислення, як свідчить досвід, зокрема деяких країн Європи, що давно перестали бути імперіями або їхніми частинами, не втрачається із зникненням історичних умов існування імперій.
Немає жодних підстав вважати, що політика "хохляндизації" України, яку Росія проводить більше чотирьох століть, зміниться без кардинальної трансформації самої Росії. Раніше вона знищувала українців у Батурині, Запорозькій Січі, Сандармоху, тепер -- у Харкові, Одесі й Бахмуті. Змінювалися форми облаштування колишнього улусу Джучі, його кордони і назви, але ставлення до України і українців залишалося незмінним. Московське царство -- Російська імперія -- СРСР -- РФ однаково прагнули перетворити українців на рабів, але всі їхні спроби виявилися марними. Ми є і ми вільні.
Щоб ефективно співіснувати з таким сусідом, нам слід переосмислити своє уявлення про державу. На відміну від Росії, яка є класичною "горизонтальною" країною, що розташована між Європою та Азією, Україна може бути охарактеризована як "вертикальна" -- проходить по осі "від варягів до греків". Від часів утворення Київської Русі українці засвоїли моделі державного управління та військової організації у скандинавів, а також духовні та культурні традиції у греків і болгар. Балто-Чорноморська дуга, а також ініціатива Тримор’я, є цілком природним середовищем для України. Хоча в історії ми запозичували деякі османські елементи і мали суперечності з західними сусідами, це не змінює нашого цивілізаційного вибору на користь вісі Північ-Південь, а не Захід-Схід. Не випадково країни Балтії та Скандинавії є нашими найближчими союзниками, адже їхнє відчуття історичної єдності, можливо, інтуїтивно відчутне. Це також стосується Великої Британії, яка значною мірою була сформована під впливом скандинавських традицій. Загроза, що з’являється від агресивної Росії, лише посилює усвідомлення спільної долі, коріння якої лежить у нашому спільному минулому.
Досвід відносин АСЕАН і КНР дає добрий приклад того, як колективні зусилля відносно невеликих порівняно з великим сусідом країн дозволяють ефективно протистояти його експансіоністським крокам. Щоправда, Китай -- старовинна цивілізація, яка, попри всю критику і помилки, має власну філософію і бачення світоустрою. Росія не має нічого, крім імперського фашизму і презирства до інших культур.
"Вертикальне" сприйняття України рятує її від жахливої перспективи залишитися країною на межі, що розділяє Європу і Великий степ. Це питання не лише географічне, а й стосується ментального усвідомлення власної ідентичності. Безумовно, таке сприйняття формується завдяки освіті та культурним ініціативам, які мають замінити наративи, нав'язані нам російською, радянською та комуністичною системами.
Крім того, історикам, які мають об'єктивний погляд на світ, слід написати та опублікувати правдиву історію Росії. Це може стати важливим кроком у відкритті очей як для населення "далекого Заходу", так і для країн "глобального Півдня", які страждають від постімперського синдрому. Вони часто плутаються у визначенні того, хто є агресивною імперією, а хто прагне звільнитися від її "братських" обіймів. Досить згадати помилки Самуеля Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, особливо в контексті Росії та України, або провести дискусії з індійськими науковцями, щоб усвідомити, наскільки Москва вдало маніпулює минулим на свою користь. Хто, як не ми, має взяти на себе відповідальність за виправлення цієї ситуації?
Щоб жити поряд з таким сусідом, Україна має бути сильною. Відновлення військово-промислового комплексу у найбільш технологічних і важливих для сучасних війн галузях матиме першочергове значення. Але ще важливішою ціллю має стати перетворення на "незамінну націю". Свого часу саме такими словами Мадлен Олбрайт характеризувала США. Вона сказала: "Ми -- незамінна нація. Ми стоїмо високо і бачимо майбутнє краще, ніж інші". Переваги України -- в унікальній комбінації якості людських ресурсів і аграрних земель, різноманіття та обсягів важливих корисних копалин, зручного логістичного розташування -- є фундаментом для того, щоб стати "незамінною нацією". Але ми маємо ще навчитись бачити майбутнє краще, ніж інші, і не тільки бачити, а й будувати краще майбутнє. Усі рецепти давно відомі, не ми перші постаємо з попелу війни. Питання у суспільній волі зробити нарешті все правильно.
Ніколи не думав, що наважуся процитувати Володимира Ульянова. Але можу виправдати себе тим, що він написав статтю "Про національну гордість великоросів" у 1914 році, ще до того, як його дії призвели до загибелі мільйонів людей, зокрема в Україні, і він майбутньо був похований на Красній площі. У цій статті він описує народ Росії такими словами (в оригіналі): "Ніхто не повинен соромитися того, що народився рабом; але раб, який не лише уникає прагнень до власної свободи, а й виправдовує та прикрашає своє рабство (наприклад, називаючи придушення Польщі, України та інших "захистом батьківщини" великоросів), є законним об'єктом для почуття обурення, зневаги і огиди, холуй і хам".
Щоб захистити цивілізацію від цього "слуги та грубіяна", який досі залишається актуальним, НАТО повинно не лише терміново запросити Україну до своїх лав, але й забезпечити її необхідними засобами для формування ефективного щита проти "кола зла" на сході. Це включає у себе впровадження найсучасніших систем протиповітряної та протиракетної оборони.
Переконати наших партнерів з "далекого Заходу", що ми для них -- "незамінна нація", буде дуже важко й потребуватиме часу і зусиль. У співдружності з "варягами" і "греками" досягти мети буде легше. Нам потрібна не ситуаційна більшість, яка формується кожен раз, коли виникає потреба, а стабільне коло надійних друзів, які усвідомлюватимуть фундаментальну необхідність підтримувати Україну. Колу зла "Росія+" ми маємо протиставити коло добра "Україна+", в основі якого чітке розуміння екзистенційної загрози, яку несе імперська фашистська Росія цивілізованим країнам світу, а серед них у першу чергу -- Скандинавським і Балто-Чорноморським. Навіть якщо сьогодні подібні кроки декому можуть здатися дещо утопічними, їх варто розглянути разом з іншими моделями співіснування з психічно нездоровим сусідом. Час, щоб обрати найкращу модель, наближається. Головне -- не помилитися, бо, здається, всі можливі шанси на помилки ми вже вичерпали.
