Україна трансформує Європу: (остання) можливість для Старого Континенту.

Микола Філонов - активіст та журналіст.

Агресія РФ проти України, однією з цілей якої було й є знищення української ідентичності, змусило суспільство, а особливо її інтелектуальну частину вкотре замислитися: "А в чому ця ідентичність полягає"?

Найактивніші прихильники пропонують знову вжити старе гасло - "Геть від Москви!" Однак, це гасло виглядає як лише інструмент для досягнення більшої стратегічної мети - всебічної інтеграції в Європу, разом із її політичними, економічними та військовими структурами. Врешті-решт, бажання нашого суспільства звернутися на Захід, залишивши орієнтацію на Схід, стало ключовим чинником у нашій поведінці як під час проголошення незалежності, так і під час усіх Майданів.

Аргументи є досить явними. На генетичному рівні українці зберігають пам'ять про те, що з Сходу до нас прийшло "московське ярмо", голодомори, репресії та злидні епохи "розвиненого соціалізму".

Натомість Захід, який після багатьох трагічних і кривавих історичних подій, зумів виробити привабливий формат комфортного життя для пересічної людини, був перспективною моделлю для громадян України. Простіше кажучи, у доленосних роках - 1991-му й 2014-му українці хотіли жити "так, як у Європі", а не "так, як в РФ".

Але в якій мірі сьогоднішній колективний Захід, і зокрема Європа, відповідає прагненням українців, зокрема в контексті спільних цінностей?

Слід сказати, що в одному кремлівська пропаганда говорить правду - гегемонія Заходу, яка у різних формах тривала понад 500 років - добігає кінця. І її ментальна складова, яка й була основою благоустрою Європи, суттєво трансформувалася. Не помічати цих проблем - вводити самих себе в оману.

Європа, безперечно, стає все менш впливовою. Цей процес триватиме, оскільки держави Східної частини світу та Глобального Півдня поступово здобувають домінуючі позиції в промисловості. З часом вони можуть почати ставити під сумнів — і, ймовірно, і справді поставлять — західні політичні та культурні цінності.

Політика "умиротворення демократією" виявилася невдалою. У сучасному світі спостерігається зростання тоталітарних та авторитарних режимів, для яких війна і терор стають звичними, на відміну від прогресу та мирного співіснування. Для таких режимів Захід є головною мішенню, з якої новітні варвари прагнуть здобути ресурси та реалізувати свої амбіції влади.

Додамо до цього проблеми демографічні, економічні, психологічні - і ми побачимо зовсім не ту Європу, яка зможе себе захистити у нинішньому столітті.

У майбутньому кількість актів агресії, як внутрішньої, так і зовнішньої, зростатиме. Починаючи з насильницьких заворушень мігрантів, які відмовляються пристосовуватися до концепції "мультикультурності", і закінчуючи військовими суперечками, які можуть спалахнути на численних фронтах.

Якщо розглядати події в контексті історії, лише з часом стане очевидним, що в 2022 році Україна зазнала першого військового удару, який вразив західний соціокультурний простір. Це, в свою чергу, спонукало європейців знову звернути увагу на важливість інвестицій у сферу оборони та можливі шляхи нових загроз.

Трагедія в Україні спонукала європейців на певний час прокинутися і переосмислити питання кібербезпеки. Вони усвідомили вразливість суспільства перед руйнівною дезінформацією, що надходить як з Кремля, так і від ХАМАС. Це змусило їх задуматися про власну уразливість у світлі терористичних загроз.

Хоч це може звучати парадоксально, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало сигналом для багатьох європейців: якщо вони не зможуть переосмислити свою безпекову політику, то до кінця цього століття Європа, як частина західної цивілізації, може зникнути. Натомість, на її місці можуть виникнути численні деструктивні формування різного рівня радикалізму.

Європа це вже проходила після розпаду Римської імперії. Тоді темні часи Середньовіччя розтягнулися майже на тисячоліття.

Проте можливості для підготовки до адекватної реакції на виклики ще існують. Це можливо через інтеграцію України в загальноєвропейську систему безпеки, а також шляхом активного впровадження ефективних практик захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Демократія, правосуддя, терпимість, національний суверенітет і безпека не є суперечливими поняттями, як намагаються представити їх авторитарні пропагандисти через правих і лівих популістів із Західної Європи. Усі ці елементи можуть існувати в гармонії в рамках єдиної системи, де людина залишається найвищою цінністю. Підтримка з боку Європейського Союзу та НАТО для України слугує можливістю для затримки, щоб реформувати цю систему і зміцнити свою оборонну спроможність.

Замість того, щоб залишати нашу країну сам на сам з агресором, це лише затримає на короткий період неминучий колапс цієї частини Західного світу. І цей колапс буде настільки руйнівним, що навіть Середньовіччя виглядатиме як епоха гуманності та поваги один до одного.

Це чудово розуміють й у Кремлі, який сьогодні виступає в авангарді глобальної руйнівної хвилі, а тому усіма силами спробують нав'язати європейцям думку, що "все ще може бути так, як раніше". Слід лише припинити допомогу Україні - і настане мир.

Світ справді зміниться, але це триватиме недовго. Те, що прийде після цього, навряд чи сподобається європейцям більше, ніж сьогоднішня реальність з її порівняно незначними економічними труднощами, якщо порівнювати з муками українського народу.

Остаточне рішення залишається за європейськими громадянами та їхніми політичними лідерами. Чи погодяться вони на нову "Мюнхенську угоду", що може призвести до їхнього власного цивілізаційного занепаду? Чи ж оберуть шлях підтримки України настільки довго, наскільки це буде потрібно?