Що станеться, якщо ми не повернемося? Роздуми після інтерв'ю з Президентом.
Зображення: ERR Українці, які шукають притулок в Естонії
Поза всяким сумнівом, ми завжди будемо сумувати за рідними містами, вулицями, кліматом, морем. За всім тим, що робить дім - домом. З кожним роком ми будемо ідеалізувати втрачене та робити за можливості все аби колись вдихнути рідного повітря повними легенями.
Але, ми й це переживемо. Навіть під агресивний хор голосів з окупації, що будуть не просто сипати сіль, а тикати в рану свої брудні пальці зради.
Та навіть це ми переступимо. Єдине та головне, що зараз створить перешкоду для прийняття, примирення в собі та початком нового життя тут, в Україні - політика держави щодо нас. Нас, хто втратив останнє, а тепер і надію. Ми залишаємось людьми - невидимками для уряду. Ми не маємо права на компенсації та нас позбавили допомоги. Ми, буквально, більшість яка втратила абсолютно все і змушена починати нове життя.
Як вирішити проблему відповідальності для мешканців звільнених окупованих територій?
Справжнє випробування. Не для нас, а для України. Чому так? Бо в умовах миру та вільних кордонів не має значення, з чого починати заново. Це може бути як вдома, так і за кордоном. При цьому, життя за межами країни часто здається більш привабливим. Там безпечніше, немає загрози з боку Росії, краща інфраструктура, комфортніші умови для життя і більша надія. Надія на краще майбутнє.
Чому не тут? Чому не вдома? Це справді важливе питання. Але як можна покладатися на тих, хто три роки тебе не бачив? Тих, хто роками обіцяв справедливий мир, але в той же час безсоромно ігнорував своїх громадян. Як можна вірити, що тепер, коли президент відкрито визнає втрату наших домівок, ще досі не підписано закон, який дає нам бодай шанс на компенсацію за втрачене житло?
Важко донести до людей, що кожна усмішка міністрів, які повинні піклуватися про наше благополуччя, викликає відчуття безнадії. Це важко усвідомити, чому хтось виглядає так щасливо, коли його дії ускладнюють моє існування. І ця прірва між нами лише поглиблюватиметься з кожним днем, підживлювана інформаційними атаками супротивника.
Які наші подальші кроки? Що можна зробити вже сьогодні, щоб мільйони українських біженців змогли прийняти нову реальність і перестати думати про втечу?
На початку варто розпочати діалог із нами. Чесно, відкрито і без зайвих слів. Відчути нашу присутність. Запитати, чим ми займаємось і які наші цілі.
Потім, почувши ні, не запропонувати рішення. А знайти його спільно. Ми, влада, громада.
Якщо українські рішеннячі перестануть звертати увагу на бездарних придворних, а також відкинуть вигадану пропаганду про нереальність допомоги внутрішньо переміщеним особам, прогрес стане можливим. Чому це важливо? Тому що всі ми прагнемо надії. Точки опори. На рідній землі, навіть попри втрати.
Ми готові та жадаєм будувати квартали Бердянська, відтворювати площі Маріуполя та гуртуватись дворами Нового Мелітополя. Ми прагнемо в душі не просто повернення. Ми прагнемо довести тим, хто зрадив та повернувся в окупацію, що люди важливіші за стіни. Що свобода цінніша за рабство. Що наші нові діаспори та громади значно краще за виховане невігластво окупації.
Ми прагнемо створити наш новий дім разом тут, в Україні. Але чи готові наші можновладці долучитися до цього процесу? Ось воно — питання, яке має велике значення. Це запитання залишається без відповіді, залишаючи після себе гіркий присмак розчарування.
КМІС дослідив ставлення українців до переселенців, жителів ТОТ і біженців у Європі
