БЕЗДОМНІ КИЄВА: їх власна вина, випадок долі чи побічний ефект переходу до капіталізму?

Анастасія РЯБЧУК

У Радянському Союзі осіб без постійного місця проживання, які займалися бродяжництвом, жебрацтвом і вели “паразитичний спосіб життя”, засуджували від одного до чотирьох років ув’язнення або виправними роботами на той же термін (згідно з статею 214 Кримінального Кодексу УРСР). Психічно хворих бездомних примусово госпіталізували, а інвалідів чи осіб похилого віку направляли до спеціальних інтернатів та будинків пристарілих. Водночас усім громадянам гарантувалася робота і житло, освіта і медичне забезпечення. http://www.livasprava.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=397&Itemid=1 PDF | Друк |
Автор
24.11.2007 р.

Відсутність бездомних на вулицях радянських міст можна пояснити, з одного боку, перевагами наявної на той час системи (повної зайнятості, соціальних гарантій, стабільності), а, з іншого боку, — її недоліками (тотального контролю над особистістю, репресією щодо будь-яких форм девіації та відхилень від “норми”). Сьогодні бездомних більше не ув’язнюють, не змушують працювати і примусово не лікують. Але так само їм більше не гарантують ані роботи, ані житла, ані соціального захисту. Відсутність постійного місця проживання стала особистою проблемою самих бездомних.

Але фактична відсутність бездомних на вулицях Києва за радянських часів і їх масова поява з розпадом СРСР насторожує. Ще двадцять років тому ці бездомні мали дім, а більшість з них була звичайними громадянами, переважно, з робітничого класу. У цій статті я аналізуватиму причини бездомності у пост-комуністичних країнах: безробіття і зростання економічних нерівностей з переходом до капіталізму, а ще — зміна ідеології та політична ексклюзія бездомних, а також культурна маргіналізація бездомних зі зміною панівних норм і цінностей.

Визначення та інформація щодо кількості бездомних

Я використовую визначення бездомності як “вiдсутності тривалого або постiйного дому, над яким iндивiди або сiм’ї мають особистий контроль, i який забезпечує основнi потреби житла, приватностi i безпеки за доступну цiну, разом з прямим доступом до соцiальних та економiчних послуг” (Fallic and Oberlander 1987: 7) і зосереджуюсь на вуличних бездомних Києва, які досягли вісімнадцятирічного віку. В основу статті лягли матеріали мого дослідження (Рябчук 2005), проведеного у 2003-2004 роках, яке включало напівструктуровані інтерв’ю з 60 бездомними Києва.

Cтатистичні дані щодо кількості бездомних у Києві дуже фрагментарні та суперечливі. Зокрема, у одній з публікацій можна прочитати, що у 2004 році у Києві нараховувалося близько 10-12 тисяч бездомних (День, 18.02.06); за іншими ж — лише 3,5 тисячі (Україна Молода, 23.03.05). Останнє джерело, що послуговується «спільними нідерландсько-українськими дослідженнями», також наводить дані, що 63 відсотки бездомних — чоловіки, 57 відсотків — 30-40 річного віку, ще 13% — від 20 до 29 років, і лише 6% — пенсійного віку; 35% мають середню або професійно-технічну освіту, а кожен п’ятий — вищу. Щодо причин бездомності, то цифри теж відрізняються. Нідерландсько-українське дослідження (Україна Молода, 23.03.05) зазначає, що лише для 4 відсотків бездомність є добровільним вибором, тоді як на парламентських слуханнях “Про проблему бездомних громадян та безпритульних дітей і шляхи її подолання” у грудні 2003 року заявлено, що 83 відсотки бездомних відмовляються від працевлаштування (отже бездомність є “їх вибором”?). За даними перших — 13% стали бездомними через розлучення, 12% — після виходу з місць позбавлення волі, 10,4% — жертви шахрайських дій, а 9,5% — мали конфлікт з родичами. Натомість, друге дослідження вказує, що 38% — колишні засуджені, а це показник утричі вищий за попередні дані!

У Міністерстві внутрішніх справ можна отримати статистику про кiлькiсть бездомних, якi вчинили злочини (у 2002 роцi по Українi таких було 2 200), про кiлькiсть зареєстрованих “осiб, якi ведуть бродячий спосiб життя” (дорослих понад 23 тис., а дiтей — 129 тис. -по Українi загалом), у Міністерстві праці та соціальної політики — про кiлькiсть бездомних, якi перебувають у нiчлiжках та притулках; в Управлiннi у справах сiм’ї та молодi — про кiлькiсть безпритульних дiтей; у моргах напевно можна було б дiзнатися скiльки осiб без постiйного мiсця проживання помирає на вулицi, а у благодiйних їдальнях — скiльки бездомних харчується у них. Тому статистику, надану в цій статті, слід сприймати радше як ілюстрацію тих чи інших аспектів проблеми, а не як свідчення реальної кількості бездомних. Водночас — справа не в цифрах, а в причинах проблеми, і саме на цьому я зупинюся в цій статті.

“Вони самі винні” чи “їх спіткало нещастя”: два виміри суспільних стереотипів

Я б хотіла розпочати аналіз причин бездомності з найпоширеніших образів так званих “бомжів”, які побутують у друкованих медіа та у свідомості пересічних громадян. З одного боку — це звинувачення бездомних (“вони самі винні” або “їм подобається на вулиці”), а з іншого — акцент на бездомності як “нещасному випадку”, який “може спіткати кожного” і потребує благодійної допомоги.

Позицію звинувачення бездомних у власному становищі науковці називають “консервативною” (Wright 2000: 30), адже вона апелює до моральних якостей індивіда і представляє бездомних як небезпечних декласованих елементів, алкоголіків, наркоманів чи злочинців, котрі становлять загрозу для суспільства. Прикладом такої позиції є статті в українських газетах, де йдеться про “бомжів”, які “тырят мелочь” із фонтанів (Газета по-киевски, 15.08.2006), позбавляючи благодійні організації прибутку від збору цих монет (sic!), aбо про брудних, смердючих і вічно п’яних волоцюг, які навіть даючи інтерв’ю журналістові “колупаються у кутніх зубах” (Газета по-українськи, 06.2006), або про небезпечних розповсюджувачів інфекцій, з якими навіть “боится общаться медперсонал” (Сегодня, 18.02.2004), або ж заявляють, що “не секрет, что многие из них [бездомних] со своей ролью свыклись” (іbid.) чи що 83% бомжів відмовляються від працевлаштування (Голос України 24.12.03). Як наслідок, формується образ, що бездомні не хочуть працювати, що їм подобається бути на вулиці, що вони асоціальні типи і не заслуговують на допомогу. Одна з моїх респонденток навіть заявила: “Ніякі вони не бідні. То вони тільки прикидаються. Вони ж спеціально переодягаються під бомжів, і у них там своя мафія є, хто де має стояти, і головні, які відсотки збирають! І навіть смітники у них усі поділені” (Рябчук 2005: 38).

У дещо прихильнішій статті, яку я вважаю прикладом “ліберальної позиції”, представлено історії конкретних бездомних, труднощів, з якими вони стикаються при виживанні, та способів пристосування (Дзеркало тижня, 23.02.2002). Те, що вони ‘побачивши перехожих починають старанно хреститися’, є хитруванням, щоб отримати більше милостині, а те, що відмовляються від стабільної роботи, є наслідком того, що бездомні звикли до вуличного життя. Ось, зокрема, опис “типових бомжів” зі статті:

Люди порпаються у сміттєвих баках, збирають пляшки й макулатуру, жебракують. Одяг їхній брудний, обличчя, як правило, пропиті, одутлі. Бомжі мало в кого викликають співчуття, ми якось забули, що вони — люди. Від них шарахаються [sic!], як від прокажених, вони викликають огиду, вони — ізгої.

Автор статті добре підсумовує сприйняття бездомних населенням і закликає до більш людяного ставлення: “передати своєму бомжу непотрібні теплі речі, дивися, до весни в містах наших менше буде “пролісків” — трупів — у підвалах і камерах тепломереж”. На відміну від консервативних поглядів, що бездомні — алкоголіки, не хочуть працювати і не заслуговують на допомогу (інакше чому благодійні організації протестують — адже вкинуті монети збирають ті, кому вони дійсно потрібні!), ліберальний підхід апелює до співчуття і розуміння особливої історії кожного індивіда. У статтях, які керуються цими принципами, про бездомних говорять як про звичайних людей, які колись були такими як усі, але через “випадок долі” опинилися без дому. Як приклад можна назвати статтю з “героїчним образом” бездомного Петра, що відвідує поетичні вечори у Спілці Письменників і регулярно прибирає могилу письменниці Лесі Українки (ПіК, 6-12.08.2002) або розповідь про бездомну Ларису, яка, зазнавши насилля в сім’ї, потрапила до центру реабілітації бездомних жінок, пройшла консультації, і повернулася до “нормального життя” (Україна Молода 23.03.2005). У цих розповідях бездомність, хоч і не є виною, а все ж є особистою проблемою цих людей. Часто основною причиною бездомності вважається хвороба (алкоголізм, наркоманія, психічні вади), яка потребує лікування, в інших випадках — особисті психологічні проблеми або негаразди в сім’ї, які потребують індивідуальних консультацій.

Це — “медикалізація” проблеми, акцентування на індивідах, які потребують допомоги. Подібну позицію займають церковні та інші благодійні організації, яких у Києві існує чимало, але жодна з них не розв’язує глибинних причин бездомності, та й, зрозуміло, не може розв’язувати. Одна з моїх респондентів, соціальний працівник нічліжки, сказала: “Це — як пластир, який накладають на рану. Так, він захищає від потрапляння інфекції, від наривів, але він не лікує рани”.

Консервативна позиція стигматизує бідних і бездомних, плутаючи наслідки бідності та безробіття (алкоголізм, злочинність, асоціальна поведінка) з причинами. Бідних також ділять на тих, хто “заслуговує на допомогу” (дітей, інвалідів, пенсіонерів, жертв насилля в сім’ї) і тих, хто “не заслуговує” (алкоголіків, наркоманів, злочинців, повій). Культурна ексклюзія (misrecognition) формується шляхом культурної та моральної вищості «нормальних» громадян, які мають право засуджувати “збоченців” та “асоціальні елементи”. У цьому сенсі ліберальна позиція є більш прогресивною, а універсалізація проблеми (“це може статися з кожним”) робить людей більш готовими допомогти бездомним і сприйняти їхні історії як “гідні співчуття”. Але хоча благодійність — це краще, ніж ігнорування проблеми, її недолік у тому, що вона переносить до сфери особистої милостині та турботи про знедолених те, що є сферою прав людини і має гарантуватися державою. Благодійний центр може надати нічліг, а може й не надати — таким чином забувається про право кожного на житло. Це — також приклад “моральної вищості” надавача допомоги, і також є прикладом культурної ексклюзії (misrecognition) бездомних.

Диференціація громадянства: чи мають бездомні права?

Водночас, бездомність є проблемою політичної та економічної ексклюзії. Бездомні “виключені” з економічної системи, адже, зазвичай, для них немає роботи, і вони є “зайвими” на ринку праці. Вони є «виключеними з громадянства», адже їхні права, не гарантовані ніким, втрачають сенс і бездомні не можуть брати участь у суспільному житті рівною мірою з рештою громадян.

Ватсон (2000) називає цю ситуацію «диференціацією громадянства», де люди, які мають більше капіталу (різних форм), можуть повніше реалізувати свої права, ніж ті, чий капітал обмежений, або й взагалі відсутній. Бездомність є політичною проблемою, оскільки кожен громадянин має право здійснювати базові функції людського існування — ходити до туалету, спати, їсти, переодягатися, кохатися, тощо. Відповідно, право на житло є підставовим правом, яке мусить гарантувати кожна держава. Подібно, кожна людина має право на роботу і на гідний рівень життя.

Людина, яка не має постійного місця проживання не зможе отримати постійної роботи, відкрити банківський рахунок, отримати медичну допомогу, проголосувати на президентських чи парламентських виборах (оскільки у кожному з випадків потрібна “реєстрація за місцем проживання”). Водночас, людина, яка не має постійної роботи, не має коштів, щоб утримувати постійне житло, тому виходить замкнуте коло: без житла нема роботи, без роботи нема житла. Таким чином, навіть ті бездомні Києва, які працюють, перебиваються тимчасовими підробітками на складах, на будівництві, без жодного соціального захисту і без надій покращити своє становище.

Програми, які здійснює держава для боротьби з бездомністю, є радше програмами боротьби з бездомними. Це — рейди, у яких міліція збирає бездомних з вулиць і направляє до приймальників-розподільників (особливо напередодні свят, щоб не псували вигляду святкових вулиць), центр соціальної адаптації у четвертій зоні радіаційного забруднення, 40 км від Києва (щоб відіслати їх подалі зі столиці), одна «спеціальна» лікарня для бездомних, з якою у соціальних служб є домовленість про лікування бомжів (про те, що лікувати повинні безкоштовно і у інших лікарнях згідно законодавства, ніхто не згадує). Міліція може покарати бездомних за відсутність у них документів, за перебування на вулиці у стані алкогольного сп’яніння чи за справляння біологічних потреб у громадських місцях. Це приклади криміналізації бездомності:

Організації, покликані надавати громадські блага й послуги — фізичну безпеку, правовий захист, соціальні гарантії, освіту, житло, медичну допомогу — стають радше інструментами нагляду, підозрілого ставлення та ексклюзії, ніж механізмами соціальної інтеграції та розбудови довіри (Wacquant 1998: 26).

Натомість держава не здійснює своїх основних зобов’язань перед громадянами і цим спричиняє бездомність. У Києві десять відсотків новозбудованого житла (включно з тим, що будують приватні інвестори) має йти до соціального фонду. Але в нових елітних будинках, збудованих у центрі міста за останній рік, жодної квартири не отримала бідна родина. Центр столиці перетворюється на своєрідну «gated community», де і житло, і елітні магазини, і ціни на підземне паркування недоступні середньому українцеві. Оренда квартир у Києві коштує від $200 (у найгірших районах), середній місячний заробіток у столиці — ті ж $200 [Стаття писалася у 2006 р. — Прим. ЛС] Таким чином, фактично виключеними з суспільства стають трудові мігранти з інших регіонів, безробітні і навіть ті, хто працює, але чий дохід нижчий прожиткового мінімуму. Виключеними стають сироти після закінчення школи-інтернату, психічно хворі після виходу з лікарень, в’язні після виходу з тюрми. Ці “групи ризику” не були б бездомними, якби держава гарантувала їм адекватний соціальний захист.

Економічні нерівності та безробіття: “побічні ефекти” капіталізму

Перехід від планової до ринкової економіки у країнах колишнього СРСР супроводжується зростанням нерівності і появою значної кількості людей, що живуть за межею бідності. Реструктурація економіки спричинила безробіття і втрату соціального та економічного статусу робітників, які раніше складали основу радянського суспільства. Саме з робітничого класу походить більшість опитаних мною бездомних. Втрата роботи і неможливість прогодувати сім’ю призводять до безсилля, апатії, стресу та депресії. Для багатьох нове суспільство не надає можливостей набуття нової ідентичності, адже «нові» позиції в приватному секторі, у бізнесі та сфері послуг, зарезервовані для молодих, освічених та енергійних людей. Тому втрата статусу робітника стає втратою ґрунту під ногами. Це веде до алкоголізму і, як наслідок, сімейних конфліктів; або до злочинної діяльності, ув’язнення і, як наслідок, розриву сімейних зв’язків, або до пошуку роботи деінде, зокрема й міграції до благополучнішого Києва.

Відсутність реальних шляхів перерозподілу економічних ресурсів країни означає, що навіть за умов зростання економіки, нерівність залишаються. Ті, хто перебувають на найнижчих щаблях соціальної структури, не мають жодного контролю над засобами виробництва (від яких можна отримати прибуток), ані жодної власності (яку можна “продати” — і йдеться не лише про матеріальну власність, а й соціально цінні знання та навики чи освіту). Із втратою постійної роботи та інших гарантій стабільності (або маючи зарплату чи пенсію нижче прожиткового мінімуму) людина втрачає можливість здобути необхідний економічний капітал для нормального функціонування — щоб сплатити за квартиру, купити одяг та продукти харчування. Бездомність є одним із негативних наслідків безробіття — «виключеності з економічної системи».

Bисновки

Ігнорування структурних чинників бездомності, таких як безробіття та низькі зарплати для окремих категорій працівників, неадекватний рівень соціального захисту та відсутність гарантій на житло, призводить до двох форм культурної маргіналізації бездомних: консервативної, зі звинуваченням бездомних у власному становищі, і ліберальної, з універсалізацією суспільних проблем і акценті на випадку долі. Два вищезгаданих підходи до опису бездомних зосереджуються на хибній дихотомії: одні вважають, що бездомні радикально відмінні від решти суспільства, інші — що вони такі ж, як усі. Бездомні не є “такими як усі”, бо люди з нижчих класів, безробітні та працівники з низьким рівнем доходів, з “депресивних” регіонів, з вадами здоров’я чи з проблемами в сім’ї є у більшому ризику бездомності. Водночас, вони не є винними у своєму становищі, адже ці риси можуть дати лише «поштовх», тоді як реальною причиною бездомності в Україні є зміни в економічній та політичній системі, та дискурсивних структурах, які накладаються на матеріальні.

Вади й дезорганізація соціальної структури… створюють групу населення з підвищеним рівнем ризику втратити житло. Особисті ж вади визначають, хто саме з групи ризику насправді стане бездомним. (Wright 2000: 30)

Економічні зміни і перехід до капіталізму спричинили нерівність, де права на житло, на роботу і на соціальний захист (гарантовані рівною мірою кожному за соціалізму) стала залежною від цілої низки соціальних факторів, а не відокремленою державними гарантіями. Капіталістична економіка породжує нерівність, і без перерозподілу доходів, культурного та політичного визнання маргіналізованих груп соціальні проблеми — алкоголізм, наркоманія, злочинність, бездомність — лише загострюватимуться.

Французький соціолог Бурдьє казав, що соціологія показує випадковість, соціальну конструкцію, там, де ми звикли бачити природню необхідність. Водночас, вона показує необхідність та соціальні обмеження там, де ми звикли бачити свободу та індивідуальний вибір індивіда. Ця думка надзвичайно актуальна для розуміння бездомності в Україні: з одного боку, бездомність виникає як наслідок певних економічних та політичних змін, і тому за інших соціальних умов цієї проблеми могло б і не бути. Це відкидає тезу про природню необхідність бідності й бездомності і вказує на можливість зміни суспільства, де бідність стала б неможливою, подібно до того, як з медичними досягненнями зникли певні хвороби. З іншого боку, бездомність є неминучим наслідком побудови капіталізму на пострадянських теренах, так само як і “асоціальна поведінка” бездомних не є їх власним вибором у тому сенсі, в якому є вибір червоного або синього светра.

Позиція, необхідна для вирішення проблеми бездомності — не консервативна і не ліберальна. Це усвідомлення, що якими б огидними не були бездомні, їхня присутність на наших вулицях є наслідком матеріальних та дискурсивних структур нашого суспільства. Але також і розуміння, що самі ці структури не є “необхідними” і їх можна змінити. “Все, що цей світ створив, він може, озброєний цим знанням, скасувати. В будь-якому випадку, не існує нічого менш невинного, ніж невтручання». (Bourdieu et al. 1999).

Посилання

Bourdieu, P. et al. (1999) The Weight of the World: Social Suffering in Contemporary Society – Stanford University Press, Stanford.

Fallic, A., Oberlander, P. (1987) Shelters or homes? A contribution to the search for solutions to homelessness in Canada: a progress report. // The Centre for Human Settlements, University of BC, Vancouver.

Рябчук, A. (2005) Зайві люди: бездомні на вулицях Києва. К.: Четверта Хвиля.

Wacquant, L. (1998) Negative social capital: state breakdown and social destitution in America’s urban core. In: Netherlands Journal of Housing and the Built Environment. Vol. 13, No.1, pp.25-40.

Watson, P. (2000) Rethinking transition: Globalism, gender and class. In: International feminist journal of politics, 2:2 Summer 2000, pp. 185-213.

Wright, T. (2000) Resisting homelessness: global, national and local solutions. In: Contemporary sociology, Vol.29,No.1, pp.27-43.

Німецькомовний варіант цієї статті був надрукований в Ukraine-Analysen, № 13, 10.10.2006

Коментувати



Читайте також

Це майданчик, де розміщуються матеріали, які стосуються самореалізації людини, проблематики Суспільного Договору, принципів співволодіння та співуправління, Конституанти та творенню Республіки.

Ми у соцмережах

Напишіть нам

Контакти



Фото

Copyright 2012 ПОЛІТИКА+ © Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених користувачами.