Олександр ІВАНОВ, Наталія ГУСЄВА

В статті розкривається історія підготовки надзвичайних законів та обставини їх прийняття в період правління “великої коаліції” у складі ХДС/ХСС-СДПН, висвітлюються акції протесту молоді проти прийняття цих законів, аналізується вплив тих подій на характер та динаміку розвитку студентського руху протесту у ФРН. http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=23419 PDF | Друк |
Автор
20.11.2007 р.

Боротьба навколо прийняття надзвичайного законодавства у ФРН мала довгу історію і тривала ціле десятиліття (1958-1968 рр.). Ця проблема отримала певне висвітлення у працях радянських авторів. Найбільшої уваги серед них заслуговує колективна монографія під редакцією В.М. Чхіквадзе [6], а також статті Є.Григор’єва [2], О. Гаврилова і Л. Бикова [1], В. Єжова [3], у яких викладені передісторія підготовки надзвичайних законів, їх основні положення та зміст. Однак радянські науковці виявляли однобокий та упереджений підхід у тлумаченні цієї проблеми в політичній і соціальній історії ФРН, її зв’язку із розвитком молодіжного руху протесту в країні.

Серед чисельних досліджень німецьких авторів, які належать перу істориків, політологів, соціологів, найбільш предметно та повно проблему підготовки та впровадження надзвичайних законів висвітили Міхаель Шнайдер [15] та Пауль Люке [13]. Окремо варто виділити працю Карла-Хайнца Хайнеманна, присвячену «зірковим» та великоднім маршам, де міститься цікавий фактичний матеріал щодо проблем розробки та прийняття надзвичайних законів [11]. Особливу цінність становлять збірники документів, які висвітлюють активність виступів молоді, діяльність позапарламентської опозиції, організаторів студентського руху протесту. Вони містять промови учасників «зіркових маршів» та лідерів «великої коаліції», заклики студентів проти прийняття надзвичайних законів [10].

Стаття має на меті висвітлити історію прийняття надзвичайних законів у ФРН, їх мету та основний зміст і на цьому фоні розкрити масштаби молодіжного студентського руху протесту проти надзвичайного законодавства, його основні форми і методи, а також охарактеризувати роль провідних громадських і політичних організацій, які стояли на чолі цього руху.

Першу заяву про наміри провести серйозні внутрішні політичні зміни боннський уряд зробив ще в 1958 році, виробивши комплекс законопроектів на предмет здійснення „заходів надзвичайного характеру”. Міністр внутрішніх справ Герхард Шредер від Християнсько-демократичного союзу визначав надзвичайний стан як «час виконавчої влади» [15, S. 112]. У вересні 1960 року на обговорення Бундестагу був представлений перший проект законів про «надзвичайний стан», але спроба його прийняття зазнала невдачі, оскільки наштовхнулася на опір демократичних сил, зокрема фракції СДПН у парламенті. Вдруге проект був винесений на обговорення Бундестагу в 1965 році. В результаті був прийнятий “пакет” із семи «простих» законів: «Про корпус цивільної оборони», «Про захисні споруди», «Про самозахист» (останній однак не вступив в силу). Інші чотири закони складали комплекс «законів забезпечення», які передбачали ряд мобілізаційних заходів у сфері економіки, транспортних засобів [2, c. 112]. Обидві спроби викликали критику не лише парламентської опозиції СДПН, а й акції протесту в різних суспільних сферах, особливо серед молоді. Проте прийняття нового комплексу надзвичайних законів, які вимагали змін до Конституції, стало можливим лише після утворення в 1966 році «великої коаліції» у складі ХДС/ХСС та СДПН.

Одним із найважливіших завдань своєї діяльності «велика коаліція» вбачала продовження розробки та прийняття в повному обсязі надзвичайних законів. Надзвичайні закони припускали запровадження певної системи політичних та адміністративних заходів у випадку «виникнення війни» або іншого «особливого стану» на території ФРН. Головним у цьому пакеті був закон про «надзвичайну конституцію», тобто «Закон про доповнення Основного закону». Його прийняття суттєво звужувало роль парламенту. Уся повнота влади переходила б до рук так званого Загального комітету 33-х (22 депутати Бундестагу і 11 депутатів Бундесрату), який преса охрестила «надзвичайним парламентом». До комітету повинні були увійти провідні члени уряду і лідери найбільших політичних партій. В умовах надзвичайного стану Загальний комітет перебирав би на себе усі повноваження Бундестагу та Бундесрату. Відповідно повноваження ландтагів і урядів земель тимчасово припинялися, поліція отримувала додаткові повноваження, могли бути суттєво урізані демократичні свободи громадян та введена трудова повинність й тотальна мобілізація населення [6, с. 130].

Надзвичайні закони торкалися також сфери трудових відносин, зазіхаючи на такі найважливіші права і свободи громадян ФРН, як свобода вибору професії, свобода пересування і вибору місця роботи. Прийняття цих законів зачіпали права та свободи профспілок. Останні вбачали небезпеку в тому, що у випадку надзвичайного стану виконавча влада обмежить право на страйки та об’єднання і за допомогою поліцейських та військових сил застосує заходи проти страйкарів. Хоча в законопроектах мова йшла про гіпотетичний випадок, було зрозуміло, що саме їх висування мало на меті створити відповідну атмосферу. Боротьба навколо надзвичайних законів загострила і без того напружене внутрішньополітичне становище у ФРН.

Ліві політичні партії та рухи вбачали у прийнятті цих законів небезпеку встановлення військово-поліцейської диктатури в країні. Вони апелювали до гіркого історичного досвіду Німеччини 1930-х років, коли саме через отримання надзвичайних повноважень уряд Адольфа Гітлера зумів швидко і формально легітимно зруйнувати Веймарську республіку.

Завершивши підготовку тексту останнього варіанту “надзвичайної конституції”, новий міністр внутрішніх справ Пауль Люке запевнив, що “надзвичайні закони не спрямовані ні проти кого – ні проти робітників, ні проти профспілок, ні проти будь-кого...” [6, с. 138]. Люке за дорученням федерального уряду здійснив експериментальну перевірку ефективності “надзвичайної конституції”. Репетиція була приурочена до маневрів військ НАТО на території ФРН у жовтні 1966 року під кодовою назвою “Фаллекс-66”. Чотири дні західнонімецький уряд проводив надзвичайний експеримент. Люке у ролі бундесканцлера і чиновники його міністерства у ролі членів “загального комітету” керували державою, яка ніби-то знаходилась в надзвичайному стані. Журнал “Шпігель” зазначив, що це був яскравий спектакль, розіграний в урядовому бомбосховищі - підземеллі в Ейфелі на Арі [6, с. 166]. Люке і його радники заявили, що навчання “Фаллекс-66” ніби-то показали, наскільки ефективним є розроблений і проведений міністерством внутрішніх справ комплекс надзвичайних заходів у ситуації “крайньої небезпеки”.

У березні 1967 року “велика коаліція” узгодила третій проект “надзвичайної конституції” і в червні 1967 року, перед початком парламентської відпустки, внесла його на розгляд Бундестагу. Саме вказаний проект і став основою для вироблення остаточного тексту закону про “надзвичайну конституцію”.

Така наполегливість «великої коаліції» викликала гучні акції протесту громадських і політичних організацій, які не були представлені у парламенті і тому отримали назву «позапарламентської опозиції». Скільки-небудь організаційно єдиного цілого позапарламентська опозиція, яка виникла в 1966 році в період бурхливої активізації суспільних сил, собою не являла. Організації позапарламентської опозиції - Соціалістичний союз німецьких студентів (ССНС), Соціал-демократичний союз вищих навчальних закладів (СДСВНЗ), Ліберальний студентський союз (ЛСС), Гуманістичний союз (ГС) та інші молодіжні та студентські організації - намагалися розкрити громадянам ФРН сутність надзвичайного законодавства, показати небезпеку будь–якого обмеження демократичних прав, привабити населення до активної протидії цим спробам уряду. На перший план висувалися проблеми економічного і соціального становища, поглиблені кризою, вимоги реформи системи освіти, її демократизації. Публікуючи маніфести, заяви, програми, виступи своїх керівників, організації позапарламентської опозиції намагалися показати, що можливий інший урядовий курс, більш сприятливий для населення країни і для молоді. Демонстрації травня 1967 року, які відбувалися під гаслом «Проти надзвичайних законів», були відповіддю протестантів на висунення урядом нового законопроекту. Перед його першим читанням акції протесту відбулися на всій території ФРН: у Бонні в них взяло участь до 6 000 осіб, у Франкфурті-на-Майні – 3 000 осіб [12, S. 270].

Одним із провідних центрів організації боротьби проти прийняття надзвичайних законів став комітет «Демократія в небезпеці» [4, С. 79], який вів своє походження від великого конгресу противників надзвичайного законодавства, що відбувся в жовтні 1966 року у Франкфурті-на-Майні. У роботі конгресу приймали участь 8500 осіб, а загалом на його засіданнях побували понад 20 тис. громадян ФРН [8, S. 139]. Серед його учасників були діячі науки, літератури, мистецтва, представники профспілок, професори та студенти. Вони прагнули розкрити німецькому суспільству справжній характер надзвичайних законів.

У своїй декларації комітет «Демократія в небезпеці» вимагав від уряду не лише відмови від надзвичайного законодавства, але також проведення миролюбної зовнішньої політики, яка передбачала б відмову від претензій на атомну зброю і на перегляд кордонів, рішуче зменшення військового бюджету, здійснення економічної політики, яка гарантувала б збереження робочих місць і соціальних прав робітників, службовців і чиновників [8, S.137].

Незабаром у багатьох містах утворилися місцеві комітети «Демократія в небезпеці», які встановили контакти з центральним комітетом у Франкфурті і зв’язали між собою різні місцеві течії позапарламентської опозиції (ППО). Такі комітети виникли в Дюссельдорфі, Ессені, Аахені, Касселі, Кілі, Бонні, Майнці, Мюнхені, Бремені, Дортмунді, Ганновері, а потім і в багатьох інших містах [10, S. 312].

Боротьба навколо прийняття надзвичайних законів загострювалася й у зв’язку з іншими гарячими подіями, які сколихнули всю країну. Це було вбивство поліцією на одній із демонстрацій 2 червня 1967 року студента Бенно Онезорге, а також кампанія запеклих протестів, спрямованих проти Шпрінгерівського концерну. Позапарламентська опозиція спрямовувала свої сили проти цих законів. В свою чергу й боннський уряд вважав прийняття законів центральним пунктом своєї внутрішньої політики.

Показовим документом цього етапу руху був маніфест, прийнятий в жовтні 1967 року студентами Франкфуртського університету, а потім підтриманий студентами і багатьма професорами ще 24 вищих навчальних закладів. «В проектах надзвичайних законів, - говорилося в маніфесті, - поданих «великою коаліцією», яскраво проглядаються диктаторські та мілітаристські тенденції… Солідарно з усіма противниками надзвичайної конституції, разом з профспілками ми вимагаємо відхилення антиконструктивних надзвичайних законів і скасування вже прийнятих у 1965 році «простих» надзвичайних законів» [8, S. 148]. Під цим маніфестом поставили свої підписи близько 50 000 чоловік.

В листопаді 1967 року було проведене опитування суспільної думки, яке показало, що лише 25% західнонімецького населення готові визнати надзвичайні закони. Але основний вибух демонстрацій проти надзвичайних законів відбувся в 1968 році і характеризувався найбільшою своєю активністю [7, S. 63].

Масовий рух опору отримав своє організаційне оформлення в січні 1968 року шляхом утворення в Мюнхені об’єднання “Демократична дія”, яке брало свій початок від вищезгаданого конгресу 1966 року [15, S. 87]. Це об’єднання не претендувало на представництво будь-яких окремих політичних або інших спеціальних інтересів, навпаки, воно запропонувало загальнонаціональну програму дій.

Головна проблема в центрі її уваги й боротьби – визнання Основного закону, його захист і відхилення будь-яких надзвичайних законів, оскільки вони означали б знищення демократичних прав і свобод. “Демократична дія” проводила широку роз’яснювальну роботу у формі дискусій з викладачами, редакторами шкільних газет, зі студентами. Основні методи її роботи полягали в координації діяльності комітетів-філіалів, створених по всій країні. Головою об’єднання був Франк Арнау, відомий письменник й одночасно президент західнонімецької «Ліги боротьби за права людини» [6, с. 267].

Через декілька днів після замаху 11 квітня 1968 року на лідера студентів Руді Дучке ФРН пережила велику демонстрацію – «Зірковий марш» на Бонн проти надзвичайних законів, у якому прийняло участь від 60 000 до 80 000 осіб, серед яких 15 000 студентів [8, S. 152]. «Зірковий марш» був організований великою кількістю студентських організацій. Слід підкреслити, що значна частина студенства покладала на цей рух великі надії і сподівання. Молодь намагалася побудувати демократичну країну з демократичними керівниками і прагнула бути почутою.

Перед другим читанням проекту надзвичайних законів акції протестів набули нової сили і знову почалася велика хвиля страйків і демонстрацій. 11 травня 1968 року в столицю ФРН рушили десятки тисяч демонстрантів. В Бонні до них приєдналася велика кількість місцевих жителів; відбувся грандіозний мітинг. Марш на Бонн був одним із найбільших масових виступів у ФРН. 14 травня у Майнці 2 000 студентів і учнів організували акцію протесту проти надзвичайних законів. До демонстрації приєдналися Соціалістичний союз німецьких студентів, Соціал-демократичний союз студентів вищих навчальних закладів, Ліберальний студентський союз Німеччини та Гуманістичний союз студентів. Лише Об’єднаний студентський комітет залишився осторонь, а Об’єднання студентів – християнських демократів у своїх листівках висловилися за прийняття надзвичайних законів [10, S. 333].

15 травня 1968 року, коли в парламенті проходило друге читання, в тридцяти одному місті ФРН відбулися студентські демонстрації. У Західному Берліні під час демонстрації студенти заблокували вхід до Університету образотворчого мистецтва; у Франкфурті студенти також вдалися до блокування входів, а одна зі шкіл була взята в облогу. У Марбурзі 400 демонстрантів змусили обербургомістра взяти участь у дебатах щодо впровадження надзвичайних законів. В цей день у Гіссені на загальних зборах Об’єднаних німецьких профспілок та студентських організацій було прийнято резолюцію, в якій закликалося до проведення акції демократичного опору як способу захисту економічної та політичної свободи. Це стало відповіддю на дії Бундестагу, який у своєму другому читанні надзвичайних законів схвалив внесені до них зміни і тим самим зруйнував надії населення на подолання небезпеки, яка загрожувала демократії у ФРН [9, S. 194]. У Марбурзі 19 травня 100 студентів розпочали голодування в знак протесту проти надзвичайних законів [9, S. 194]. Під час 48-годинного страйку вони намагалися привернути увагу громадськості до цих подій. Голодування студентів відбувалося і в Майнці. Їх підтримали такі видатні діячі як Франц Йосеф Дегенхарт, Ерік Фрід, а також обербургомістр від СДПН Йокель Фукс [8, S. 157].

Апогеєм боротьби проти надзвичайних законів одразу після «зіркового маршу» був період з 27 по 29 травня 1968 року, коли у Франкфурті-на-Майні три гімназії в знак протесту припинили навчання на три дні; в Марбурзі 89 студентів оголосили дводенне голодування в знак протесту проти нового законодавства. В Констанці приблизно 300 студентів, взявшись за руки створили ланцюг на німецько-швейцарському кордоні [11, S. 111]. У Франкфурті з 27 по 30 травня студентами був захоплений ректорат університету, ректор якого звернувся по допомогу до поліції. 30 травня поліція звільнила університет, а демонстранти були арештовані. Під час осади університет був перейменований на Університет імені Карла Маркса. «Лекційний страйк» пройшов у мюнхенському Технічному університеті та в інших навчальних закладах. Увечері відбулася найбільша демонстрація, в якій прийняло участь більше 12 000 чоловік. Наступного дня усі шляхи сполучення були блоковані. 29 травня 1968 року в Берліні палата депутатів прийняла зміни до параграфу 22 Статуту Вільного університету. Зокрема, було зазначено, що Академічний сенат повинен мати право на проведення голосування з організації демонстрації. В цей день у Бонні під час відвідування президентом Любке театру, студенти оточили театр і закликали президента поговорити з ними про надзвичайні закони. Але поліція розігнала демонстрантів [8, S. 157].

В Західному Берліні у Вільному університеті в 1960-ті роки навчалося 15 тисяч студентів, в Технічному університеті – 12 тисяч, в Педагогічному інституті – близько 6 тисяч. Молодь ніде так добре не була організована, як в університетах. І ніде ідеї не розповсюджувалися так швидко, як у вищій школі. Основними зародками студентської опозиції були факультети природничих наук, філософські та історичні факультети і інститути журналістики. І справа не лише у великому об’ємі політичної інформації, яку отримували студенти цих факультетів. Справа в тому, що саме знайомство з історією суспільної думки, з економічними та філософськими теоріями сучасності породило у студентів сумнів в моральних цінностях тогочасного суспільства. Соціологічні дослідження показали, що студентство у ФРН було найбільш критичною і політично активною групою населення. Так, якщо 67 % населення і 58% молоді вважали, що дискусії шкодять загальному благу, то такої думки притримувалися лише 34% студентів. За вуличні демонстрації виступали 62% студентства, але лише 46% молоді і 37% населення. Право на страйки і демонстрації втрачалося, якщо виникала небезпека порушення загального порядку, - вважали 46% студентів, 67% населення і 71% молоді. В той час як 52% населення підтримували «велику коаліцію», серед молоді – 41%, а серед студентів – лише 39% [5, с. 42-43].

Боротьба навколо надзвичайних законів тривала довго і супроводжувалася для правлячої коаліції значними політичними втратами. СДПН „врятувала” демохристиянський блок, який зайшов у глухий кут, що зробило можливим прийняття основної групи надзвичайних законів. 30 травня 1968 року, коли проходило третє читання, яке носило вже формальний характер, відбулося кінцеве голосування (384 голосами проти 100) про прийняття «надзвичайної конституції», тобто «Закону про доповнення Основного закону», який 28 червня 1968 року набрав чинності [13, S. 69]. Цим актом СДПН зуміла продемонструвати в очах правлячих кіл, що вона дозріла для державного керівництва. ХДС/ХСС викликав, навпроти, роздратування частини своїх прихильників, які були незадоволені тим, що демохристияни змушені були вдатися до допомоги „лівих”. Протести проти прийняття цього закону ставали більш інтенсивними і ширшими. В Бохумі, Мангеймі, Мюнхені, Кельні, Нюрнберзі і в деяких інших містах відбувалися акції протестів.

Уряд Кізінгера і вірна йому преса намагалися створити у суспільства думку, що прийнятий закон врахував критичні виступи опозиційних сил і набув “демократичного” характеру. Однак порівняння попередніх двох проектів і тексту прийнятого закону показувало, що всі основні ідеї надзвичайного законодавства були в ньому збережені.

Перш за все потрібно відзначити норми про можливості проголошення надзвичайного стану, які в різних редакціях переходили з одного проекту в інший, не змінюючи своєї сутності. Якщо в першому проекті мова йшла про проголошення “надзвичайного стану”, а в другому про “обставини зовнішньої загрози” та “внутрішній надзвичайний стан”, то третій проект мав цілий розділ Х-а “Обставини зовнішньої загрози” й не містив терміну “внутрішній надзвичайний стан” [6, c. 128].

Закон від 28 червня 1968 року зберіг, а в ряді пунктів посилив антидемократичний зміст положень проекту. Замість терміну “Обставини зовнішньої загрози” вживався термін “стан оборони”. Цей стан визначався на випадок збройного нападу на ФРН або здійснення безпосередньої “загрози такого нападу”. На основі такого формулювання уряд ФРН отримував можливість проголошення надзвичайного стану не в умовах реальної військової небезпеки, а лише на основі припущень про існуючу загрозу [6, c. 128].

В офіційному коментарі до закону, виданому міністерством внутрішніх справ ФРН, зазначалося: „Надзвичайна конституція повинна доповнити Основний закон нормами на випадок зовнішнього надзвичайного стану, а також на випадок стихійних лих і особливо тяжких катастроф“ [14, S. 207].

В липні-серпні 1968 року був прийнятий другий “пакет” з шести “простих” надзвичайних законів, підготовлений урядом «великої коаліції»: “Про вдосконалення системи боротьби з катастрофами” і “Про трудову повинність” від 9 липня 1968 року, а також закон “Про обмеження таємниці листування і телефонних розмов” від 13 серпня 1968 року [6, c. 132]. Вносячи деякі зміни в закони 1965 року, «прості» надзвичайні закони 1968 року впровадили нові обмеження основних конституційних прав громадян. Вони змінили ряд параграфів прийнятих раніше законів. Однак нові закони не лише не скасували основні положення колишнього законодавства, а напроти, посилили їх, розширили надзвичайні повноваження влади і ще більше обмежили права населення.

Отже, в 1968 році після багатьох років обговорення парламент прийняв комплекс надзвичайних законів, основою якого був закон про зміни до конституції ФРН. Тепер фактично в будь-який час могли бути необмежено розширені повноваження уряду, введені в дію закони про самозахист, про громадянську оборону та інші. В якості достатніх доводів для введення надзвичайного стану оголошено визнання наявності не лише „стану оборони”, але й „стану напруги”. Вірогідно, що останнє поняття складно розшифрувати і точно з’ясувати. Та законодавці з ХДС/ХСС і не намагалися цього зробити. Політичне формулювання, яке давало право завжди отримати максимум необмеженої реальної влади, в цілому влаштовувало їх, коли вони очолювали уряд. В цьому випадку передбачено: 1) припинення діяльності парламенту і заміна його спеціальним органом, так званим “загальним комітетом”; 2) зосередження всієї повноти законодавчої, виконавчої влади і карально–репресивних функцій в руках федерального уряду; 3) спрощення федеральних засад державного будівництва, максимальна централізація і унітаризація управління, позбавлення земель навіть формальної автономії [6, c. 156].

Надзвичайні закони санкціонували репресивні дії проти робітників, студентів, демократичних організацій. В новому пункті 4, який доповнював ст. 20 Основного закону, говорилося, що кожний громадянин має право на опір: „Проти кожного, хто візметься ліквідувати встановлений порядок, кожен німець має право на чинення опору, якщо інші можливості усунення труднощів вичерпані” [12, S. 273].

Прийняття Бундестагом «надзвичайного законодавства» означало поразку позапарламентської опозиції (ППО) і її авангарду – студентського руху, який вичерпав себе і пішов на спад. У позапарламентської опозиції не було більше сил і згуртованості, щоб перешкодити прийняттю надзвичайних законів. Той факт, що ППО не досягла відмови уряду від прийняття надзвичайних законів, викликав розчарування і розгубленість в деяких загонах демократичного руху. Але рівень громадянської свідомості і соціальної критики після 1968 року був таким високим, що надзвичайні закони не були застосовані, а уряд «великої коаліції», що їх запропонував, незабаром розпався. В цілому ППО, не дивлячись на свою неоднорідність і неоднозначність, була серйозним внутрішнім фактором спонукання до розрядки, до послаблення напруги, до дійсного повороту в сторону реалізму. До кінця 1960-х років у ФРН вперше склалися передумови для проведення політики зовнішньополітичного реалізму, здійснення повороту не до нагнітання напруги, як це було до сих пір, а до покращення політичного клімату в Європі і в світі, до створення умов для руху в напрямі справжньої європейської та власної безпеки, обмеженні озброєння.

Молодіжний рух Західної Німеччини зі всією очевидністю підтвердив, що опір надзвичайним законам став найбільш масовим суспільним рухом в Німеччині за всі повоєнні роки. Дуже важливо відмітити, що такі організації як Соціалістичний союз німецьких студентів, Об’єднання незалежних соціалістів, Соціалістичний союз, Соціал-демократичний союз вищих навчальних закладів, Ліберальна студентська організація Німеччини, Гуманістичний союз та їх лідери допомагали студентам у боротьбі проти надзвичайних законів, оскільки вважали їх початком знищення громадянських свобод у ФРН. Дані організації виступали виразниками, організаторами та речниками руху. Особливе місце належало Соціалістичному союзу німецьких студентів, який був активним організатором спільних дій студентства. За його ініціативи були проведені конгрес проти надзвичайних законів (Бонн), було створено Комітет з боротьби проти надзвичайних законів. Молодь вбачала своє головне завдання в захисті основних громадянських прав, в сприянні «реалізації вільного демократичного, соціального, державно-правового устрою».

Молодіжний протест 1960-х набув різноманітних форм. В русі використовувалися «тіч-іни» (дискусії, які супроводжувалися виконанням політичних пісень і вистав на теми, які їх хвилювали), «сіт-іни» (сидячі страйки), масові маніфестації, листівки втягували в боротьбу різні за рівнем політичної свідомості верстви студентів. Проте все це розмаїття форм мало певну внутрішню спільність – протест молоді формувався стихійно, іниціатива йшла знизу, неминуче набуваючи радикального характеру, заперечувалися самі засади суспільства. Рух молоді ФРН проявив себе в кінці 1960-х років як важлива суспільна сила, яка вимагала демократичного оновлення і перетворення суспільства. Рух виглядав спонтанним і бунтарським в силу того, що під час правління «великої коаліції» будь-яка опозиція несправедливості, війні і агресії набували з точки зору влади характеру «підривних» і революційних дій.

Отже, проаналізувавши хід подій в історії молодіжного руху проти надзвичайних законів, можна встановити періодизацію прийняття надзвичайних законів в 1960-х роках та етапи боротьби молоді ФРН проти їх прийняття. Перший період (1958-1963 рр.) розпочався із внесення в Бундестаг у 1958 першого проекту надзвичайних законів тодішнім міністром внутрішніх справ Герхардом Шредерем. Наштовхнувшись на рішучий опір демократичних сил, ця перша спроба зазнала невдачі. Вдруге на розгляд Бундестагу цей проект було внесено у січні 1963 року, але знову безрезультатно.

Другий період (1964-1965 рр.) характеризувався хвилею протестів, центром боротьби яких стали профспілки та студентська молодь ФРН, а також позначився прийняттям у 1965 р. семи «простих» надзвичайних законів. «Прості» закони призначалися «для прискореного забезпечення оборонної готовності ФРН». Вони передбачали ряд мобілізаційних заходів в сфері економіки, транспортних засобів, будівництва бомбосховищ, а також формування «корпусу громадянської оборони». Цьому другому періоду прийняття надзвичайних законів відповідала перша фаза молодіжного руху, яка характеризувалася своїм назріванням, першими демонстраціями та акціями протесту проти заяв уряду на вироблення комплексу надзвичайних законів, проти війни у В’єтнамі та проти зашкарублої системи освіти. Однак масштаби студентського руху у першій фазі були незначними.

Третій період прийняття надзвичайних законів (1966-1968 рр.) отримав свій розвиток за правління “великої коаліції” (1966-1969 рр.). Саме в ці роки було прийнято комплекс надзвичайних законів, основою якого був закон про зміни до конституції ФРН. Проте ці закони ніколи так і не були застосовані в житті, а залишилися лише на папері. Дана фаза молодіжного руху ознаменувалася актами протестів різного роду, які знайшли підтримку великої кількості студентів. Молодь приймала участь в політичних демонстраціях проти утворення «великої коаліції», які пройшли в університетах. Хоча в 1969 році студентський рух у ФРН пішов на спад, не могло бути й мови про повернення до старого становища 1950-х років. Без 1968 року неможливо уявити собі ідейний і політичний ландшафт сучасної Федеративної Республіки. Тоді у зіткненнях студентів з адміністрацією вузів і поліцією в кампусах і на вулицях великих міст, в дискусіях з видатними політиками і в гострих суперечках між собою народилася нова політична культура, орієнтована на людину як суверенну і самоцінну особу, за якою визналося право на спротив.

Література:

1. Гаврилов О., Быков Л. Чрезвычайные законы или чрезвычайное беззаконие // Советская юстиция. - 1966. - №14. – С. 29-30.

2. Григорьев Е. ФРГ: чрезвычайное законодательство // Мировая экономика и международные отношения. – 1968. - №7. – С. 111-114.

3. Ежов В. «Чрезвычайные законы» в ФРГ // Новое время. – 1966. - №35. – С. 31-32.

4. Кацман Г.В. Внепарламентская демократическая оппозиция в ФРГ (1966-1969) // Борьба классов и современный мир. Рабочий класс и массовые демократические движения. (Сб.статей). Ред. коллегия: Ю.М. Гарутянц. - М.: Наука, 1971. - С. 79.

5. Ломейко В.Б. Левее истины. – М.: Молодая гвардия, 1970.

6. Чрезвычайное законодательство ФРГ. / Под ред. В.М.Чхиквадзе. – М.: Юридическая литература, 1969.

7. Ahlberg, Rene. Akademische Lehrmeinungen und Studentenunruhen in der Bundesrepublik. Linker Irrationalismus in politologischen und soziologischen Theorien. - Freiberg: Verlag Rombach, 1970.

8. Bauss, Gerhard. Die Studentenbewegung der sechziger Jahre. - K?ln, 1977.

9. Becker, Thomas, Sch?der Ute. Die Studentenproteste der 1960-er Jahre. Arhivf?hrer – Chronik – Bibliographie. - K?ln; Weimar; Wien; B?hlau: B?hlau Verlag, 2000. – 381 S.

10. Die Au?erparlamentarische Opposition in Quellen und Dokumenten (1960-1970). — K?ln: Pahl-Rugenstein, 1989.

11. Heinemann, Karl-Heinz, Thomas, Jaitner. Ein langer Мarsch’ 68 und die Folgen. — K?ln: Papy Rossa Verlag, 1993.

12. Langguth G. Die studentische Protestbewegung. - Maiz, 1974.

13. L?cke, Paul. Vorbereitung auf den Notstand? Zehn Antworten auf eine aktuelle Frage. –Frankfurt am Main: Fischer Verlag, 1967.

14. M?ndemann T. Die 68er... und was aus ihnen geworden ist. Originalausgabe. - M?nchen: Wilhelm Heyne Verlag, 1988.

15. Schneider, Michael. Demokratie in Gefahr? Der Konflikt um die Notstandsgesetze: Sozialdemokratie, Gewerkschaften und intellektueller Protest (1958-1968). Band 17. – Bonn: Neue Geselschaft, 1986.

Іванов Олександр Федорович, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн, заступник начальника Управління міжнародних зв’язків Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Гусєва Наталія Юріївна, аспірантка Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Журнал "СХІД" № 5 (83) 2007 рік