Виталий КУЛИК

Україна, як відомо, є енергодефіцитною державою, що за рахунок власних енергетичних ресурсів задовольняє лише половину своїх потреб. Інші ресурси країна змушена заробляти, надаючи транзитні послуги по транспортуванню зі Сходу на Захід чужої вуглеводної сировини, і імпортувати енергоресурси, витрачаючи не тільки «транзитні» доходи трубопровідного транспорту, але й частку державного бюджету. Разом з тим енергоємність валового внутрішнього продукту України розраховуючи на одиницю вартості в кілька разів перевищує не тільки показники розвинених країн, але й середній показник країн СНД.

Віталій КУЛИК,

директор Центру досліджень

проблем громадянського суспільства

Реальна енергетична незалежність складається із двох важливих елементів: зовнішньополітичного забезпечення й внутрішніх ресурсів. Світ вступив в епоху війн за ресурси, і рік у рік ці війни будуть ставати усе більше запеклими. Тому, Україна має потребу у власній енергетичній дипломатії, здатній забезпечити реальний суверенітет народу, гарантувати вільний розвиток країни. Документом, який би мав визначати розвиток цієї вітчизняної енергетичної дипломатії мала стати «Енергетична стратегія України на період до 2030 року», яка була затверджена у березні 2006 р. Кабінетом Міністрів України.

Проте, як вважають експерти, її прийняття призвело до виникнення ще більшої кількості запитань чим мало бути відповідей. При підготовці Стратегії не проводилося досліджень з визначення фактичного об’єму втрат енергоресурсів у різних галузях народного господарства, тому цей показник не відображає реального потенціалу енергозбереження країни. Це призвело до того, що ряд положень Стратегії та самі її принципи в 2008 році виявилися нереалістичними.

Методологічні прорахунки

Варто зазначити що ще в 2006 році ряд українських та західних експертів заявляли, що Стратегія містить ряд методологічних прорахунків, які зводять нанівець добрі наміри Уряду. Зокрема, на думку директора Інституту проблем екології та енергозбереження Сергія Єрмілова, причина наявності суттєвих проблемних питань змісту та реалізації національної Енергетичної стратегії на період до 2030 року полягає в тому, що при її підготовці було порушено базові принципи розробки державних програмних документів стратегічного характеру. А саме: принцип системності розробки, принцип комплексності розгляду проблем, принцип узгодженості структурних складових, принцип обґрунтованості розрахункових параметрів, принцип реалістичності задекларованих механізмів реалізації державної стратегії (виходячи з ресурсних можливостей країни) (1).

Некоректність визначення національних обсягів споживання енергоресурсів на галузевому та секторному рівні, а відтак — і необхідного обсягу їх пропозиції, тобто засвідчує недостовірність балансових індикаторів енергозабезпечення та енергоспоживання в Україні на період до 2030 року, на яких, власне, і ґрунтується Енергетична стратегія.

Прогнозування макроекономічних показників потреби України в паливно-енергетичних ресурсах, що закладені у вітчизняну Енергетичну стратегію, базується на малоймовірному припущенні. А саме — на сценарному припущенні щодо формування у 2006—2020 роках підвалин постіндустріальної інноваційно-орієнтованої моделі розвитку України, а протягом 2021—2030 років — завершення її переходу до постіндустріального суспільства. За обґрунтуваннями науковців, наша країна за основними критеріями перебуває на рівні третього технологічного укладу з елементами четвертого (провідні технології авіа-, суднобудування, металургії, виробництво складових космічної техніки), тоді як постіндустріальні країни переважно мають п’ятий технологічний уклад (провідні інформаційно-комунікаційні технології) з елементами шостого (біо- та нанотехнології). Для України, яка й досі цілеспрямовано не створює мережі науково-промислових інноваційних осередків (кластерів) і взагалі офіційно не сформулювала власної інноваційної стратегії, за 15—20 років кардинально змінити структуру економіки, зробити стрибок через два технологічні уклади практично неможливо. А відтак декларативного характеру набуває цільовий орієнтир Енергетичної стратегії щодо скорочення протягом періоду її дії енергоємності національного виробництва вдвічі, оскільки досягнути його можна винятково за рахунок ефективної структурно-технологічної трансформації української економіки.

Складно очікувати ефективності державної енергетичної політики, що сформована на основі хибних кількісних параметрів. І в цьому контексті стає недосяжною кінцева стратегічна мета прийняття зазначеного документа — посилення національної енергетичної безпеки та конкурентоспроможності України. Тому постає закономірне питання щодо коефіцієнта корисної дії такого енергетичного дороговказу, і, сподіваємося, воно не стане риторичним (2).

Згідно Стратегії, планується будівництво 11 нових блоків АЕС сумарною потужністю 16,5 ГВт, 9 блоків, що заміщують існуючі, загальною потужністю 10,5 ГВт та 2 додаткових блоки на ХАЄС по 1 ГВт кожен. Загалом планується ввести в експлуатацію 22 атомних енергоблоки. Детальний аналіз основних показників Стратегії показує, що всі вони взаємопов’язані та підпорядковані основній ідеї документу — розвитку енергетики України за рахунок пріоритетного використання атомної енергії.

Водночас створення власного ядерно-паливного циклу Україною за цей період не передбачається через жорстку монополізацію світового ринку виробництва ядерного палива. Відтак з часом дедалі більше зростатиме вітчизняний імпорт цього енергоресурсу для АЕС, що свідчить про надто високу оптимістичність стратегічно визначених планів скорочення рівня енергозалежності України з нинішніх 55 до 11% у 2030 році.

Окрім того, впровадження енергозберігаючих технологій можливе тільки за умови переходу на ринкове формування цін на енергетичні ресурси, що передбачається здійснити переважно ще у 2006 - 2007 роках. Проте цього не трапилося.

Аналіз основних показників Стратегії показує, що всі вони взаємопов’язані та підпорядковані основній ідеї документу – розвитку енергетики України за рахунок пріоритетного використання атомної енергії та ТЕС, що працюють на вугіллі. Розробники Стратегії виходили з сьогоденного завдання різкого зменшення використання газу, недооцінюючи інші небезпеки пов’язані з запропонованим планом.

Стратегія не передбачає різкого підвищення енергоефективності економіки України. Сьогодні Україна є серед лідерів використання енергії на одиницю ВВП у світі, маючи надзвичайний потенціал для зменшення потреб у енергоресурсах. Для прикладу, рівень енергоефективності, якого має сягнути Україна у 2030 році, що закладено до Стратегії, досягнуто у сусідній Польщі вже сьогодні.

Стратегія не розглядає проблеми, пов’язані з атомною енергетикою. Зокрема, повну залежність від Росії по паливу та устаткуванню, значні ризики аварій та терористичних атак, забруднення навколишнього середовища під час видобутку урану, невирішеність питання з радіоактивними відходами. І, головне, необхідність надзвичайно великих інвестицій.

Стратегія передбачає зростання видобутку вугілля у два рази до 2030 року. Важко оцінити можливості такого росту видобутку в Україні. Проте, ще важче зрозуміти логіку авторів які сподіваються, що при такому зростанні попиту та необхідності добувати більше вугілля в складних умовах, це призведе до зменшення вартості вугілля.

14 травня 2008 р. Кабінет Міністрів України ухвалив Концепцію реформування вугільної галузі, яка передбачає до 2010 року збільшення виробничих потужностей з видобутку вугілля до 108,1 млн. та до 2015 року — до 122,5 млн. тонн на рік; збільшення обсягів видобутку вугілля у 2010 році до 90,9 млн. тонн (у тому числі енергетичного — 60,6 млн. тонн, коксівного — 30,3 млн. тонн), у 2015 році — до 110,3 млн. тонн (в тому числі енергетичного — 73,6 млн., коксівного — 36,7 млн.) (3).

Досягнути такі показники планується за рахунок масштабної приватизації шахт. Кабмін вже підготував вже 12 таких лотов (загалом їх передбачено 22). Зокрема, до приватизаційних лотів вже увійшли майнові комплекси підприємств "Лисичанськвугілля", "Волиньвугілля", шахт "Новопавловська" і "Новодзержинська". Міністр вугільної промисловості Віктор Полтавець заявив, що конкурси з продажу шахт можуть відбутися відразу ж після нормалізації роботи Фонду держмайна. Він уточнив, що низка інвесторів вже висловили зацікавленість в придбанні цих підприємств. Зокрема, в покупці українських шахт, які видобувають коксоване вугілля, можуть бути зацікавлені "Метінвест Холдинг", підконтрольний українському бізнесменові Рінату Ахметову, і ВАТ "Міттал Стіл Кривий Ріг" (власник - Mittal Steel) (4).

Аналітик ІФГ "Сократ" Олексій Мушак відзначає, що, навіть якщо рішення про приватизацію вугледобувних підприємств буде ухвалене, торги пройдуть не раніше кінця 2008 - початки 2009 року - більшість шахт і об'єднань необхідно спочатку акціонувати.

Основними учасниками приватизації вугільних активів експерти вважають ArcelorMittal, ІСД, ММК ім. Ілліча, Evraz Group і ДТЕК. Раніше про свій інтерес заявив найбільший в Центральній Європі чеський вугледобувний холдинг New World Resources.

Проте, не всі експерти вважають, що приватизація вугільної галузі є доцільною. на думку депутата ВРУ від НУ-НС Олександр Клименко, підхід до продажу шахт, запропонований Мінвуглепромом, на сьогоднішній день не є ефективним. "В умовах, коли у нас немає власного видобутку газу і нафти, а вартість імпортного газу дуже скоро досягне 400 доларів за тисячу кубометрів, запаси вугілля є гарантією енергетичної безпеки країни. У зв'язку з цим я б не поспішав продавати шахти, що мають достатню кількість розвіданих запасів вугілля", - сказав Клименко (5).

Підприємства, які раніше вважалися перспективними, мали великі запаси вугілля, зараз не тільки знизили видобуток, а практично не видобувають вугілля. Очевидно, що реалізовується схема, з тим щоб показати їхню збитковість і безперспективність, щоб за копійки їх продати.

На думку фахівців вугільної галузі слід провести радикальні заходи з модернізації вуглевидобутку. Необхідно розібратися з реальними обсягами державних потреб у вугіллі та вкласти необхідні кошти у розвиток найбільш перспективних підприємств. І головне, держава має припинити субсидувати приватний бізнес. Якщо ціна на метал на внутрішньому ринку країни перевищує світові ціни, то чому держава має ще додатково здешевлювати витрати виробникам такого металу? Натомість, необхідно змусити власників металургійних підприємств вкладати кошти в ті копальні, що видобувають потрібне їм коксівне вугілля.

Варто також зазначити, що часто рішення про роздержавлення підприємств приймались непрозоро, без публічної дискусії. Головною метою приватизації є посилення вертикальної інтеграції фінансово-промислових груп: «вугілля-кокс-метал», «вугілля-енергогенерація». Якщо раніше це робилося під інтереси групи «донецьких», то тепер такі рішення іноді приймаються в інтересах компаній, наближених до керівництва Уряду Юлії Тимошенко.

В Україні вже приватизовано такі шахти, як «Краснодонвугілля», «Комсомолець Донбасу», «Павлоградвугілля», Червоноармійська-Західна №1; шахта ім. Засядька – в оренді, а деякі інші – під контролем приватних структур. Приватними власниками цих шахт та орендарями стали ВАТ «Авдіївський коксохімічний завод», компанія СКМ, ТОВ «Укрпромінвест», трудові колективи. Частка приватизованих шахт у видобутку вугілля в країні становить більше 35%. Попри те, що Мінвуглепрому заявляє, що в наслідок приватизації «збільшився видобуток вугілля, зросла продуктивність капіталу і праці, більшість приватизованих шахт активно залучають інвестиції», ряд приватизованих підприємств продовжують отримувати державну підтримку, їх власники занижують прибутковість трансфертним ціноутворенням.

Не варто забувати, що більшість підприємств вугільної промисловості фактично є банкрутами, які продовжують функціонувати в ринкових умовах лише за рахунок надання державної підтримки. Знизився людський потенціал галузі — за останні 16 років чисельність працівників зменшилася на 640 тис., або 74 відсотки загальної кількості працівників.

Також необхідно враховувати людський чинник. Якщо подивитися на список надзвичайних подій, що щодня обновляється на сайті МНС, то повідомлення про аварії на шахтах там будуть зустрічатися частіше, ніж інші. І якщо раніше Мінвуглепром вказував, що більшість аварій стається на державних шахтах, то з 2007 р. ситуація змінилася. Вибух на шахті ім.. Засядька в 2007 р, коли загинуло понад 100 гірників, показав, що різниця в забезпеченні техніки безпеки на приватних та державних шахтах не суттєва. Щороку в аваріях гинуть сотні шахтарів і приватизація від цього аж ніяк не рятує.

Проблема полягає в тому, що на 73 вітчизняних шахтах (у т.ч. на 65 шахтах, підпорядкованих Мінвуглепрому) глибина ведення гірничих робіт сягає 750 м., а на 36 шахтах вона перевищує 1000-1300 м. Вугільні пласти, які відпрацьовуються українськими гірниками, - малопотужні, в середньому – 1 метр. Причому 80% загальної кількості шахто пластів складають круті та тонкі пласти, які найбільш складні для вугледобування. У світі вони взагалі вважаються некондиційними та практично ніде не виймаються. Переважна частина шахто пластів небезпечна при видобутку вугілля. В Україні 90% діючих шахт характеризуються високим ризиком видобутку вугілля через підвищений вміст метану. На 60% шахт існують високі ризики вибухів вугільного пилу. Приблизно половина вітчизняних шахт є високо ризикованими при веденні гірничих робіт через можливі раптові викиди та гірничі удари (6)

Скорочуючи видобуток вугілля й відмовившись від ідеї модернізації галузі, ми втрачаємо й енергетичні потужності. Не секрет, що теплогенерації й вугільна промисловість перебувають у симбіозі. А зниження вироблення електроенергії, при нинішніх потребах народного господарства конвертується в підвищення цін на електро- і тепло- енергію для населення. Ми знову вертаємося до проблеми тарифів.

Не слід забувати, що криза вугільної промисловості має прямі наслідки для населення Сходу України. Якщо взяти, приміром, структуру зайнятості населення Донбасу, то побачимо, що величезну її частину становлять саме працівники вуглевидобувної й вуглепереробної галузі. Не приділивши належної уваги проблемі скорочення видобутку вугільної сировини, держава ставить під загрозу Донбаський регіон у плані збільшення числа безробітних, що у свою чергу перетворить цей регіон з індустріально розвиненого, у регіон-реципієнт.

Таким чином, для зростання добутку вугілля потрібна не закладена в основу Стратегії зміна форми власності шахт (хоча і це варто робити), а підвищення рівня безпеки добутку. Комплексна стратегія захисту праці на всіх вугледобувних підприємствах, не залежно від форм власності і впровадження жорсткого державного контролю над його дотриманням.

Також, закладені у Стратегію надмірні виробничі потужності виробництва електроенергії намагаються виправдати переведенням опалення з газу на електрику. Не кажучи про те що така зміна не має нічого спільного з енергозбереженням, бо передбачає значне збільшення втрат енергії (частина якої все одно буде виробляться з газу), ми звертаємо увагу на необхідність надзвичайних капіталовкладень в систему транспортування електроенергії. Раціональність таких інвестиції особливо сумнівна з огляду на досить розвинену систему постачання газу.

У відповідь на затвердження „Енергетичної стратегії України на період до 2030 року” низкою неурядових організацій та незалежними експертами була створена Концепція «неатомного» шляху розвитку енергетики України, в якій обґрунтовується, що існує альтернатива «атомному» сценарію розвитку енергетичного комплексу України. Полягає вона, в першу чергу, у впровадженні енергозберігаючих і енергоефективних технологій та реальному використанні потенціалу нетрадиційних, відновлюваних та позабалансових джерел енергії, хоча також передбачає перегляд сценарію стрімкого скорочення використання природного газу (7).

Аналіз існуючої та прогнозованої Стратегією структури споживання первинних ресурсів показує, що частка нетрадиційних, відновлюваних та позабалансових джерел енергії в загальному споживанні первинних енергоносіїв в Україні не тільки не збільшується, а навіть дещо зменшується в 2030 р. у порівнянні з 2005 р. У Концепції обґрунтовується також, що прогноз споживання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) у 2030 р. завищено на 213,1 млн. т у. п., що говорить про низьку якість Стратегії, і дає підстави сумніватися в усіх інших даних і висновках.

Стратегія наполягає на необхідності ГАЕС для регулювання пікових навантажень створених специфікою функціонування АЕС. Тобто замість того, щоб відмовитися від джерела проблеми, автори пропонують сумнівне технічне рішення цієї проблеми. Це відповідає українським традиціям коли старі двері підпирають граблями, аби не міняти петлі дверей.

Оскільки АЕС є найменш маневровими генеруючими потужностями, а частку електроенергії, що вони будуть виробляти, планується зберегти на рівні близько 52 % то виникає проблема регулювання пікових навантажень у мережі. Для цього Стратегія передбачає введення регулюючих потужностей - ГАЕС, будівництво яких було розпочато раніше за радянських часів: Ташлицької, Канівської та Дністровської. Очікується «введення протягом 2007-2010 років гідроенергетичних потужностей на Ташлицькій та Дністровській ГАЕС та в період 2020 – 2030 рр. - Канівської ГАЕС”. Існують також технічно застарілі проекти 1970-х років побудови ще декількох ГАЕС на Верхньому Дністрі та на р. Дніпро. У 2005 році обсяги виробництва електроенергії ГАЕС склали 0,2 млрд. кВтг У перспективі вони мають досягти: у 2010 році – 2,2 млрд. кВтг; у 2015 р. – 3,2 млрд. кВтг; у 2020 р. – 3,9 млрд. кВтг у 2030 р. – 4,5 млрд. кВт/г.» (Енергетична стратегія України на період до 2030 року”).

Необхідність введення значних потужностей ГАЕС стає особливо незрозумілою вважаючи на твердження керівництва Енергоатома про те, що нові реактори в Україні будуть маневровими. Використання теплових електростанцій на вугіллі у маневровому режимі так само можливо за умови технічного переобладнання. Нащо тоді спочатку виробляти електрику, спалюючи обмеженні паливні ресурси щоб потім зберігати її на ГАЕС, втрачаючи значну частину, коли можна просто цей надлишок не виробляти.

Твердження про те, що функціонування нових ГАЕС сприятиме роботі об'єднаних енергосистем України та Росії, створить умови для інтеграції об'єднаної енергосистеми з Європейським союзом, та дозволить збільшити експорт електроенергії за рахунок дефіцитної "пікової" потужності, викликає подив, бо для збільшення експорту, а також уникнення втрат при передачах, достатньо створення "ліній короткого зв‘язку", або ліній постійного струму, з країнами - імпортерами.

Крім того, як розбудова атомної енергетики (зокрема, 22 нових енергоблоки на водяному охолодженні), так і пропонована базова для України технологія вирішення проблеми пікових навантажень (ГАЕС), потребують значної кількості додаткових вільних водних ресурсів, яких просто немає в Україні.

Найбільш серйозною проблемою Української енергетичної системи є успадкований радянський підхід до організації енергетичного господарства. Це включає централізованість за принципом етапів виробництва, та орієнтація на великомасштабні та низькоефективні об‘єкти.

Неефективна організація електроенергетичного сектору призводить до того, що енергетичне господарство є роздробленим, поділеним за принципом належності до окремого етапу виробництва і тоді відсутні необхідні зв'язки, спільні споживачі та спільне диспетчерське управління. Несучасні методи управління обтяжені ще й корупцією у галузі. АЕС, що, виробляють близько 50% електроенергії, та мають найгіршу маневреність, мають пріоритетний доступ до електромережі, решта ж працює у хаотичному режимі, не в останню чергу в залежності від особистих контактів. Це зумовлює коливання навантажень у мережі та необхідність у додаткових заходах з регуляції навантажень.

А де ж енергозбереження?

Вважаючи на значний потенціал, українська економіка мала б орієнтуватися на енергозбереження замість будівництва нових потужностей виробництва енергії. Підвищення енергоефективності декларується серед пріоритетів розвитку енергетики України, але не підтверджується діями урядів що можна пояснити зовсім іншими планами які пропанується міністерством енергетики під впливом операторів електростанцій.

Малі електростанції, незалежно від їх типу, є більш маневреними, надійними, екологічнішими та дешевшими. Зокрема, можливість розташовувати виробництво у безпосередній близькості до місць споживання електроенергії дозволяє відмовитись від практики перегонів електроенергії на великі відстані, при яких втрачається до 20% електроенергії.

Якщо розвивати малі та маневрові генеруючі потужності, задіяти та реконструювати вже існуючі ТЕС, і, за рахунок цього зменшувати частку великомасштабних та неманеврових потужностей, то навантаження у мережі будуть регулюватися безпосередньо на електростанціях і зникне потреба у побудові додаткових акумулюючих станцій.

Світова практика підтверджує, що проекти по енергозбереженню, особливо в країнах з надмірним споживанням енергії, є одним з головних напрямків для підвищення конкурентоспроможності національної економіки, зміцнення енергонезалежності держави й пом'якшення впливу індустрії на навколишнє середовище.

Більшість громадських будинків і багатоквартирних будинків в Україні втрачають як мінімум 30% тепла. Таким чином, енергозбереження є важливої складової програми рішення проблем ЖКГ. У масштабах України теплозбереження скоротить споживання газу на 45 млн. кубометрів щорічно. Якщо подібні технології будуть впроваджені в багатоквартирних житлових будинках, щорічна економія газу може скласти 2 млрд. кубометрів на рік.

Якщо Україна має намір серйозно взятися за питання енергобезпеки й скорочення залежності економіки від поставок енергоносіїв і цінових коливань на них, то вона повинна сконцентрувати увагу на одному із трьох китів довгострокової енергетичної безпеки - підвищенні енергоефективності. Нажаль цього не має в Енергетичній Стратегії.

Що треба зробити?

Для того, щоб остаточно вивести українську енергетику з кризи необхідно в короткотерміновий період реалізувати комплекс заходів умовно позначених як «нова енергетична політика».

1) Виконати комплексну інвентаризацію генеруючих потужностей, виробничих активів, виробничих площадок і регіонів їхнього розташування для визначення їхнього технічного стану й віднесення до категорій: що підлягають відновленню й ремонту, продовженню ресурсу, корінній реконструкції або створенню замінних потужностей чи списанню.

2) Розробити альтернативну прийнятій енергетичну стратегію України, що визначить за пріоритет розвиток енергозберігаючих технологій, нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії.

3) Розробити програму енергозбереження України, у якій буде детально перелічено, у яких галузях і за рахунок яких технологій можна досягти реального скорочення енергоємності ВВП до рівня 0,34 кг у. п./$ США (ПКС) у 2030 році. Приділити особливу увагу сектору житлово-комунального господарства. Прорахувати економічно доцільний потенціал таких технологій, необхідні капітальні витрати на їхнє впровадження, експлуатаційні витрати і строки окупності.

4) Відродити теплоенергетику, у якості реального деверсифікатора енергоспоживання. Необхідний комплексний підхід, щоб вирішити питання підвищення ефективності роботи теплової енергетики. Не доцільно фінансувати галузь по залишковому принципі або «гасити» діри за рахунок коштів, призначених на виплати заборгованості шахтарям. Питання в тому, щоб не змішувати соціальний рядок бюджету із коштами на інноваційні проекти.

Також необхідно виключити планово-збитковий режим роботи ТЕС. Для виводу ТЕС зі критичного стану - забезпечити граничний рівень паливної складової собівартості виробництва електроенергії - 70% всіх витрат (за досвідом роботи електроенергетики України в радянський час і за міжнародним досвідом). Тарифи на електричну енергію повинні покривати витрати на її виробництво. Галузь повинна працювати з рентабельністю не менш 15%.

5) Затвердити пріоритетність власного видобутку нафти й газу.

Варто приділити особливу увагу видобутку газу, запасів якого в державі досить, принаймні, для того, щоб забезпечити споживчі потреби населення. Розвідані запаси природного газу в Україні становлять 1230,6 млрд. кубометрів. Разом з тим для збільшення власного видобутку вуглеводнів, потрібні принципово нові рішення:

· вихід на нові глибини видобутку (із глибинами залягання до 6 тис. метрів);

· прискорена розвідка й розробка запасів шельфу Чорного й Азовського морів. Запаси цього регіону становлять 650 млн. т. нафти й газового конденсату.

У зв'язку із цим для України дуже важливим є створення умов для видобутку (утилізації) і використання в промисловості метану, що міститься у вугільних шарах.

По запасах шахтного метану Україна посідає четверте місце у світі. З метою розвитку цього напрямку забезпечення України енергоносіями було прийнято кілька урядових рішень, створено спеціальні робочі групи й т.п., але справа рухається занадто повільно.

6) Створити робочу групу аналітиків-експертів із числа провідних спеціалістів промислового комплексу країни, фахівців галузі електроенергетики, керівників енергетичного машинобудування, представників галузевої науки, будівельно-монтажного комплексу, керівників проектно-технологічних інститутів, керівників генеруючи компаній, мережних підприємств і ремонтних організацій для визначення можливості технічного, програмного, наукового забезпечення виконання програми реконструкції електростанцій галузі.

Варто пам’ятати, що кулуарний метод підготовки Енергетичної стратегії до 2030 року призвів до виникнення та ескалації конфронтації в суспільстві. При підготовці рішень щодо альтернативної стратегії необхідно звернути особливу увагу на правильну організацію процесу залучення громадськості, починаючи з ранньої стадії і на всіх рівнях. Своєчасне інформування, прозорість, відкритість, повага до представників зацікавленої громадськості і громадських організацій, включаючи екологічні (відповідно до принципів Оргуської конвенції, стороною якої є Україна), надання можливості для участі дозволять не тільки істотно поліпшити якість альтернативної стратегії, але й заручитися згодою та підтримкою найбільш активної частини громадянського суспільства.

Посилання
Сергій Єрмілов. Енергетична стратегія України на період до 2030 року: проблемні питання змісту та реалізації// «Дзеркало тижня», - № 20 (599) 27 травня — 2 червня 2006
Сергій Єрмілов. Прорахунки енергетичної політики України// Бюлетень ЦДПГС . - №5. – травень 2008 р. – С.14-15.
Концепція реформування вугільної галузі// http://www.kmu.gov.ua/mvp/control/uk/publish/article;jsessionid=DC9A29AD2386BF9767B5188BA34A922F?art_id=74776&cat_id=52287
http://www.newsru.ua/finance/27jun2008/loty.html
Цит. за «Вугільна реформа: ризики та перспективи»// Бюлетень ЦДПГС. - №7. – липень 2008. – С.5
Вугільна промисловість України: значення для енергобезпеки, поточний стан і перспективи розвитку// http://who-is-who.com.ua/bookmaket/pek2008/8/4.html
Концепція «неатомного» шляху розвитку енергетики України// http://www.necu.org.ua/upl/nnconcept2.pdf та Гелетуха Г. Г., Железна Т.А., Голубовська-Онісімова Г. М., Конеченков А. Є. Критичний аналіз основних положень «Енергетичної стратегії України на період до 2030 року»// http://www.mama-86.org.ua/files/critica_web.pdf