Інституційно-регіональний вимір інтеграції на просторі СНД

В своїй праці “Велика шахівниця” (1997), яка давно стала своєрідним “геополітичним бестселером”, Збігнев Бжезинський визначив європейський простір як “вже найбільш багатосторонньо організований регіон світу” (завдяки функціонуванню численних регіональних організацій – від ОБСЄ та РЄ до ЄС та ЗЕС). Натомість простору пострадянському (або “євразійському” – в геополітичному розумінні цього терміну) він передрік доволі сумнівну перспективу ледь не “чорної діри”.

Проте реалії подальшого міжнародного розвитку засвідчили, що цей простір не тільки не деградував, але за рівнем свого інституційного розвитку вже майже не поступається суто європейському (завдяки численним структурам регіональної інтеграції – від СНД та ШОС до ГУАМ та т.н. “СНД-2”[1]). Тим більш, що на відміну від європейського простору, для якого характерна дещо зворотна тенденція – остаточний перехід з “кількісного” до “якісного” виміру інтеграції (поступового зменшення регіональних організацій – через “розчинення” ЗЄС чи “Вишеградської четвірки” в ЄС і т.п. на користь поглиблення інтеграції всередині ЄС та розширення НАТО), тенденція до подальшої інституціоналізації простору СНД залишається. Так, в межах СНД станом на кінець 2007 р. підписано понад 800 документів (Україна приєдналася до 560), створено близько 90 інституцій (Україна є учасницею 58)[2].

Проте така тенденція розвитку простору СНД несе із собою певний виклик, який відомим французьким дослідником М. Николсоном був сформульованим як парадокс участі. Відповідно до нього зростання відкритості міжнародної системи (у тому числі й зростання її гуманізації, що виражається у свободи руху, обмінів і взаємодій приватних осіб різних держав) вносить безлад у міжнародні відносини, збільшує їх хаотичність: “Чим менша кількість учасників системи та ступінь їх різнорідності, тим впорядкованішою виявляється сама система та легко передбачуваними наслідки окремих дій. Якщо ж система починає поповнюватися все новими членами (а саме це ми й розуміємо тут під участю), то передбачуваність, а заодно й здійснення ефективних дій стають дедалі важчими”[3].

Поширена у Західній Європі концепція “виникаючого регіоналізму” (emerging regionalism) чи «”регіонобудівництва” (region building) являє собою саме непряму реакцію на такий підхід. У деяких випадках регіоналізм трактують як явище, що конструюється, яке не можливо виокремити від соціально-економічного контексту[4]. Наприклад крах старого біполярного світу спровокував такі нові форми регіоналізму, як Чорноморське економічне співробітництво (інституалізоване в ОЧЕС) чи центральноазійсько-далекосхідне політико-економічне співробітництво (інституціоналізоване в ШОС). При цьому до числа рушійних сил регіоналізації зараховують не тільки держави, але й неурядові структури (економічні групи інтересів тощо)[5]. Тому реаліями сьогоднішнього дня стали: (1) зміна співвідношення сил у глобальному та регіональному масштабах, (2) виникнення нових і розширення існуючих інтеграційних груп, (3) збільшення числа різнорідних конфліктів. Ці кардинальні зміни серйозно трансформували систему міжнародних відносин і сприяли утворенню концентричних кіл навколо світових, регіональних і навіть субрегіональних держав планети.

Одним з проявів цих змін на просторі СНД стало те, що “у період створення нової конфігурації системи міжнародних відносин, що супроводжується формуванням структур та механізмів регіональної інтеграції, знову виявляє себе феномен “сірої зони”[6]. Суть його полягає у тому, що такі регіони як “простір СНД” чи більшість держав цього регіону – нових незалежних держав (ННД) не володіють достатніми власними ресурсами для надійного забезпечення безпеки і розвитку та/або залишаються поза відповідними інститутами, внаслідок чого виникає загроза їх перетворення на об’єкт експансії з боку потужніших сусідів чи навіть втрата державності через внутрішні конфлікти[7]. Позиціонуючи регіон СНД, експерти визначають, що цей простір за рівнем безпеки є проміжним між високоінституціалізованими регіонами Заходу та країнами “третього світу” – існують чинники, що сприяють “зависанню” країн Євразії у “сірій зоні”.

По-перше, державам регіону не вдалося чітко визначити свою культурно-цивілізаційну належність, а головне – переконати Західних партнерів у своєму виборі. Так, запропонований концепцією “Ширшого сусідства” спільний підхід ЄС до України, Молдови та Білорусі як до “нових/спеціальних сусідів” (разом із такими державами як Палестина чи країни Магрибу) не відображає ані розбіжності в ставленні цих країн до ЄС (чи НАТО), ані специфіку їх регіональної чи цивілізаційної приналежності.

По-друге, зосередження Заходу переважно на Центральній Європі і Балканах призвело до нестачі матеріальних та концептуальних ресурсів, що могли б бути задіяними на пострадянському просторі. Так, західна військова та економічна допомога була явно недостатніми для підтримки пострадянських суспільств. Також не дуже вдало відбувається запровадження теоретичних моделей, заснованих на концепції демократизації, що ґрунтувалися на досвіді Південно-Східної Європи та Латинської Америки[8].

Зважаючи на це, в цілому можна частково погодитися з оцінками вітчизняних експертів (С. Федуняк та ін.), що невизначеність держав пострадянського простору (або принаймні багатьох з них) та наявність “сірої зони”, безперечно, негативно впливає на формування перспективної системи регіональних відносин в Європі і Євразії, залишаючи прогалини на значних територіях континенту.

Дійсно, з “двоєдиним” процесом розпаду СРСР та створення СНД істотно змінилося сприйняття реалій національного та міжнародного розвитку як владно-політичним істеблішментом ННД, так і представниками широких суспільних кіл цих країн.

Однак, разом із цим, зараз не варто перебільшувати негативи геополітичної чи геоекономічної ситуації для країн СНД, які знаходяться у сірій зоні. Адже той інтеграційний потенціал, що містять у собі численні інституції, які розвиваються на “просторі СНД”, відкривають далекосяжні можливості розвитку, яким ще не дано належної оцінки.

По-перше, більшості ННД (окрім країн Прибалтики), що ніколи не існували в нинішньому виді, – ні територіально, ні політично, – довелося наново формувати свою ідентичність (у тому числі в її регіональному вимірі). У цьому плані особливо важливо було правильно визначити національні інтереси та пріоритети і виклики міжнародному становищу кожної країни.

По-друге, багатьом представникам колишньої союзної еліти, які отримали владу у відносно невеликих країнах, ба навіть російській владі потрібно було позбутися «комплексу супердержави» і по-новому оцінити свої місце й роль у системі міжнародних відносин (нові “реалітети” (Я. Пеленський) зовнішньої політики). Потрібно був час для того, щоб зрозуміти, які завдання по плечу країні[9] і які ресурси вона може використовувати для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей.

По-третє, розпад СРСР і припинення глобальної воєнно-політичної конфронтації різко змінили співвідношення між воєнними та невоєнними аспектами національної й міжнародної безпеки. Для ННД на передній план вийшли так звані м’які (невоєнні) фактори безпеки. Оскільки реальної військової загрози ззовні для більшості з них не існувало (за певним виключенням Азербайджану та Вірменії, які знаходилися в стані збройного конфлікту, а також Таджикистану, Молдови та Грузії, де зовнішня підтримка сепаратистських рухів балансувала на межі інтервенції), то питання “жорсткої” (воєнно-політичної) безпеки втратили свою колишню якнайпринциповішу значущість. Керівництва республік опинилися перед зовсім новим для них спектром проблем, що лежали переважно в площині “м’якої” (соціально-гуманітарної) безпеки та вимагали негайного вирішення, – незахищеність нових кордонів, незаконна міграція, тероризм, наркоторгівля, контрабанда, екстремізм (релігійний, національний чи політичний) та сепаратизм, реальні чи удавані утиски “російськомовного населення” у колишніх радянських республіках, епідемії (СНІД, мультирезистентний туберкульоз, дифтерія, гепатит та ін.) тощо.

По-четверте, більшості нових демократій довелося фактично заново створювати владні механізми, тому що успадкований від СРСР державно-бюрократичний апарат не відповідав новим реаліям[10] і був не в змозі швидко та ефективно впоратися із завданнями, що стояли перед країнами. Зокрема, потрібні були радикальна реорганізація (не завершена й донині) “сектору безпеки”[11], щоб додати цьому механізму більш-менш адекватну форму, а також формування нової “стратегічної культури”[12].

По-п’яте, ННД довелося рахуватися зі сформованому після закінчення Холодної війни новою геополітичною ситуацією. На європейському континенті різко посилилися інтеграційні процеси, і в особі ЄС виник новий полюс сили, що розвивав не тільки економічну, але суміжні (зокрема воєнно-політичну) складові[13]. Одночасно НАТО спромоглося зміцнити свої позиції за рахунок прийому нових членів і розширення сфери свого впливу. Більше того, НАТО стала претендувати на роль основного гаранта європейсько-трансатлантичної безпеки, відтіснивши інші організації (ООН, ОБСЄ тощо). Північноатлантичний Альянс тоді сприймався як “зразковий” союз демократій, де ефективно діють не тільки політичні та військові, але й економічні та соціальні інститути – й у кого ННД слід було багато чого навчитися[14]. До того ж вважалося, що “розширене” НАТО стане серцевиною нового режиму міжнародної безпеки євроатлантично-європейського[15] (а в перспективі, через такі проекти як ПЗМ, – і євразійського) простору, тому що в Альянсу є весь необхідний політичний і військовий інструментарій, який дозволяє ефективно організувати та підтримувати механізм міжнародної стабільності. Іншим же міжнародним організації європейської безпеки (ООН, ОБСЄ, військовим структурам ЄС[16] та ін.) відводилася роль додатку до НАТО[17]. Проектам же євразійської регіональної безпеки (Договору про колективну безпеку тощо) відводилася ледь не другорядно-третьорядна роль.

У складній новій конфігурації регіональної безпеки ННД було нелегко знайти своє місце. Спочатку, по інерції, політичні та особливо воєнні еліти більшості ННД сприймали “західний напрямок” (особливе очікуване розширення НАТО) як основне джерело викликів чи навіть загроз своїй зовнішній безпеки[18]. Лише згодом прийшло розуміння того, що ННД доводиться зіштовхуватися з набагато серйознішими загрозами на “південно-східному на півпериметрі” – від Придністров’я до Таджикистану та Афганістану.

Нарешті, в-шостих, розпад СРСР і формування нових національно-державних ідентичностей збіглися за часом із всесвітнім процесом глобалізації, що не міг не позначитися на специфіці національного розвитку[19]. Поряд з позитивними змінами (припинення стану конфронтації, гонки озброєнь та витрат на «оборонку» тощо[20]), глобалізація зробила всі країни миру більше уразливими в таких сферах, як економіка та фінанси (глобальна фінансово-економічна криза 1997-98 рр.), екологія (зокрема в контексті наслідків аварії на ЧАЕС[21]), міжнародний тероризм і кримінальний бізнес (торгівля зброєю, наркотиками та людьми), нелегальна міграція, масові захворювання, інформаційна безпека, національно-культурна самобутність (в контексті гуманітарно-політичних проблем щодо “російсько(мовно)го населення”) тощо. Характерна для епохи глобалізації тенденція до універсалізації та уніфікації не могла не стати викликом національним традиціям і цінностям, а також суверенітету (принаймні геоекономічному) республік. ННД мали була визначити свою позицію щодо глобалізації та знайти адекватну відповідь на ті виклики, які вона із собою несе.

Крім того, в-сьомих, як констатувалося у таких роботах як стаття професора М. Катца Падіння Радянської держави (1991)[22]: Гангстер локального масштабу, що звик ховатися за широкою спиною наддержави, запевняє, що відтепер він може вижити тільки завдяки силі власного кулака – такого роду країни будуть становити головну небезпеку для світового порядку в майбутні роки… Ніхто з них не буде мати могутності, порівнянної з тією, яка була в Радянського Союзу, але деякі з них будуть досить сильні у військовому відношенні[23]. М. Катц попереджав, що демократія загострює націоналізм, який спрямовується вже не проти колишніх колоніальних правителів, а проти несправедливого світового устрою щасливців і невдах[24].

Всі ці тенденції та процеси сформували принципово новий порядок денний у сфері міжнародних відносин на рівні нового геополітичного та геоекономічного регіону, який виник на просторі колишнього СРСР. І СНД, на який перетворився СРСР, став найпершим варіантом відповіді на нові геополітичні та геополітичні реалії розпаду СРСР.

Так, на слушну думку учених Вашингтонського інституту національних стратегічних досліджень, репрезентовану ще у “Стратегічній експертизі 1995 року”[25], на відміну від “відкритих” блоків типу Євросоюзу (які покликані зіграти позитивну роль у світовій політиці, адже їхнє існування полегшує дипломатичну практику, оскільки знижується число “гравців” на міжнародній арені), СНД є “закритим” блоком, що цурається впливу ззовні[26]. На нашу думку, саме подібна “закритість” (безперспективність розширення чи суттєвого поглиблення інтеграції СНД) є ключовою причиною того, що на просторі СНД постійно апробуються нові інтеграційні альтернативи, які конкурують з СНД навіть там, де СНД начебто має певні успіхи діяльності.

Це стосується, з одного боку, “організацій системи СНД” (СД, ОДКБ та ЄврАзЕС чи ЄЕП), а з іншого боку – “інтеграційних альтернатив СНД” (таких як ГУАМ чи ШОС), які варті окремого детальнішого аналізу.

СНД. Одразу після виникнення СНД американський фахівець П. Гоубл назвав його “найбільшим у світі фіговим листком”[27]. СНД мало вигляд штучного утворення, придумане для надання хоч якоїсь упорядженості відносинам між новими державами.

Однак впродовж 1990-х рр. СНД стає достатньо реальним полем інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Дослідники визначили, що у своєму нинішньому виді Співдружність не є ні державою, ні наддержавним (наднаціональним) утворенням, являючи собою регіональну міжнародну міжурядову організацію (і саме в цій якості має всі ознаки суб’єкта міжнародного права)[28].

Поступово активізуються окремі аспекти діяльності СНД, на “підґрунті” СНД розвиток отримали інтеграційні процеси, які відповідають сучасним національним інтересам ННД – такі як ГУАМ та ШОС.

Можна вважати, що з демократичними перетвореннями в Грузії (2003 р.) та Україні (2004 р.), що доповнилося активізацією процесів демократизації у Киргизії (2005 р.) та українсько-грузинською ініціативою Спільноти демократичного вибору (2005 р.), виходу Грузії з СНД (2008 р.), реальними перспективами України та Грузії вступити в НАТО (а у випадку України – стати членом ЄС) в цілому завершується тривалий процес розпаду пострадянського геополітичного і геоекономічного простору і, як наслідок, постає питання про виправданість збереження його «залишкової моделі» у вигляді Співдружності Незалежних Держав.

Тому вбачається, що сьогодні було б несвоєчасно вживати заходів з трансформації СНД як міжнародної організації, спрямовані на ускладнення її структури на зразок ЄС, особливо з урахуванням особливих позицій Грузії, Молдови, Узбекистану, Туркменістану та України. Перспективнішими є або збереження статус-кво або навіть шлях спрощення: СНД як міжнародна організація фактично є клубом для обміну думками (переважно в неформальному режимі «без краваток») лідерів країн Співдружності (т.зв. “клубом президентів”), і не варто на сьогодні очікувати від СНД більшого. До того ж у рамках СНД успішно діють досить численні галузеві міжнародні організації в галузях транспорту, зв’язку, електроенергетики, водного господарства, стандартизації та метрології, які зберігають інфраструктурний кістяк єдиного економічного простору на пострадянській території.

Тому перспективною є переорієнтація діяльності СНД на суто прикладні (політико-правові і т.п.) питання. Розуміння цього політичним істеблішментом ННД було зафіксоване ще півдесятиліття тому – глави держав Співдружності у вересні 2004 р. констатували, що в існуючому виді вона перестала відповідати очікуванням її учасниць, і прийняли рішення реконструювати робочі органи СНД під актуальні й перспективні загальні завдання[29].

Союзна держава (СД). Союзна держава має усі формальні ознаки держави: спільну територію, кордони, громадянство, органи влади, символіку і навіть перспективи поетапно впроваджуваної єдиної грошової одиниці (валюти), яку її лідери прагнули прив’язати до потенційної спільної валюти СНД. Тому політико-правова оцінка Договору про створення Союзної держави (1999 р.) з урахуванням реалій сьогодення має особливе значення для визначення перспектив розвитку геостратегічних відносин України і Союзної держави, геополітичних наслідків Договору для Білорусі та Російської Федерації як “братніх” суверенних держав, найближчих сусідів та стратегічних партнерів[30] України, а також для оцінки можливого приєднання до Союзної держави інших держав-учасниць СНД та очікуваного впливу такого об’єднання на стан їх національної безпеки і регіональної стабільності в цілому.

Така інтеграційна ініціатива на просторі СНД як утворення Союзної держави РФ та РБ (1999 р.) стала свого часу новою і дуже важливою формою реалізації стратегічного курсу Російської Федерації щодо формування на пострадянському просторі якнайглибше інтегрованого об’єднання за домінування Росії. Такими документами як Угода про Митний Союз між РФ та РБ (1995 р.) та Договір про створення Союзної держави (1999 р.) зроблено перший крок до формування альтернативної геополітичної структури у напрямку реалізації ідей багатополюсного світу – на відміну від однополярного світового порядку.

Цілі і принципи Союзної держави, сформульовані в Договорі 1999 р., не залишають сумнівів у спрямованості на приєднання інших держав-учасниць СНД, зокрема України. До сфери компетенції Союзної держави віднесено прийняття до її складу інших держав, координація і взаємодія у сфері зовнішньої політики, що пов’язані зі здійсненням цього Договору, проведення погодженого курсу на зміцнення СНД.

Втім, слід зазначити, що у світовій історії ще не було випадків, коли б держави при об’єднанні в єдине державне утворення (тобто у (кон)федерацію) зберегли свій суверенітет – починаючи з Швейцарії та закінчуючи Радянським Союзом. Взагалі, створення “державного тандему” РФ-РБ чимось нагадує формальне возз’єднання ФРН та НДР, яке де-факто мало вигляд приєднання до Німеччини західної – Німеччини східної (в рамках якого протиріччя “вестів” та “остів” дотепер неподолане остаточно).

У теорії держави і права вважається безперечним положення: там, де утворюється федерація, немає місця для державного суверенітету. Сильна федеративна влада утримує в підпорядкуванні суб’єкти федерації, що втрачають свою самостійність. Тому як нонсенс варто розцінити зміст статті 6 Договору (про збереження державного суверенітету держав-учасниць Союзу), адже федерація за принципами своєї побудови фактично обмежує або виключає національний суверенітет – атрибути державності, включаючи суверенітет, переходять від суб’єктів до федерального центру.

Таким чином, накопичилася ціла низка не тільки політико-економічних, а й політико-правових проблем (насамперед конституційних), що створює суттєві перешкоди на шляху створення Союзної держави. І вирішуються вони занадто повільно, що обумовлюється об’єктивними та суб’єктивними причинами.

Говорячи про розвиток СД, зараз необхідно виходити з реалій того країни Балтії і Польща стали членами ЄС та НАТО, і західні регіони Білорусі і Росії стали геоекономічними та геополітичними кордонами Схід-Захід. Поблизу цих кордонів спостерігається активне нарощування воєнно-політичного потенціалу Заходу, що створює дуже складну обстановку. При об’єднанні двох країн Білорусь стає форпостом Союзної держави і тому розширюються можливості для ефективнішого забезпечення обороноздатності країн. Показовими є наміри створити єдину систему ППО – як асиметричну відповідь на розгортання американської системи ПРО в Чехії та Польщі (сусідці РБ). Т.ч. подібне співробітництво є для членів СД взаємовигідним, оскільки для РФ – це утворення буферної зони, а для РБ – підвищення рівня її обороноздатності на основі створення єдиних Збройних сил (у чим поки що не впевнена Білорусь) і єдиної системи оборони Союзної держави.

Дуже тісно до питання про обороноздатність примикають питання забезпечення безпеки обох країн – політичної, економічної, екологічної, технологічної та ін. Тому не випадково, що взаємодія двох країн у питаннях охорони кордонів, боротьби з тероризмом, злочинністю зміцнилася і розширилася з того часу, коли було проголошене створення Союзної держави.

Таким чином, сфера обороноздатності і безпеки стає такою, що найдинамічніше розвивається і, незважаючи на наявні протиріччя в політичній і економічній (особливо енергетичній) областях, має явну тенденцію до розширення і поглиблення взаємодії.

В цілому ж, формування Союзної держави відбиває світову тенденцію інтеграційних процесів – від регіональних до глобалізаційних. Усілякі спроби перешкоджати цьому затягуванням інтеграції двох країн є, по суті, діями, що гальмують включення принаймні РБ у світові процеси – і тим самим прирікають її бути заручницею політики провідних країн світу, зокрема, європейських, що вже давно йдуть шляхами глибокої інтеграції в економічній, політичній і воєнній сферах.

Позиції прихильників інтеграції в Білорусі і Росії в даний час об’єктивно неприйнятні для ряду держав Заходу і, особливо, США, а також для основних міжнародних організацій Заходу (економічних, політичних, воєнних), для яких глибока інтеграція на пострадянському просторі вкрай небажана, оскільки у перспективі може з’явиться другий полюс нині, по суті, однополярного світу, – Союзна держава, що матиме значний економічний, політичний і військовий потенціал.

Проте вирішення проблеми об’єднання наштовхується також на нерозв’язаність принципових питань законодавчого, політичного й економічного характеру. Без їх розв’язання об’єднання або не відбудеться, або здійснюватиметься у нестійких формах і тому постійно існуватиме загроза розпаду Союзної держави.

Малоперспективною стратегією як Росії, так і Білорусі[31] вбачається те, що найчастіше влади заграють з опозицією по проблемі захисту політичних прав людини (в їхній західній інтерпретації).

Доцільно також взяти до уваги, що створення Союзної держави Білорусі і Росії за своєю значущістю далеко виходить за межі інтересів двох країн. Можна припустити, що успішна побудова Союзної держави може сприяти активізації інтеграційних процесів на пострадянському просторі у цілому, передовсім, з боку України – на що дотепер сподівається Росія і чому протидіятимуть країни Заходу, насамперед США.

ОДКБ. Підписані в грудні 1991 р. Угода про створення СНД, Протокол до нього та Алматинська декларація, визначивши принципи відносин між ННД, сформували умови для вирішення широкого спектру воєнно-політичних проблем, пов’язаних з розпадом СРСР, забезпечили міжнародно-правові основи регіональної безпеки в період системних трансформацій. Були врегульовані питання, що стосуються ядерної зброї, виконання міжнародних договорів про роззброювання та контроль над озброєннями, правонаступництва, включаючи питання власності. Здійснено узгоджений перехід від єдиної Радянської армії до створення національних Збройних Сил країн СНД. Розвиток миротворчої діяльності допоміг дещо знизити рівень конфліктності. Підписання цілої низки Угод у рамках Співдружності визначило можливості для співробітництва в сфері безпеки та оборони, створило механізми протидії тероризму, організованій злочинності, незаконному обігу зброї та наркотиків, незаконній міграції та торгівлі людьми. Однак – зважаючи передусім на те, що СНД, не будучи організацією з безпеки, змушено було виступати ключовим елементом загального простору безпеки[32] – в її форматі не вдалося повністю вирішити всі ключові проблеми безпеки та оборони.

Відповідно, країни, найбільш зацікавленні в налагодженні безпекового формату (передусім воєнно-політичного, воєнного та воєнно-технічного) співробітництва, де на ключову роль претендувала Росія, стали ініціаторами підписання Договору про колективну безпеку (1992 р.), в рамках якого поступово налагоджувалися багатоаспектне (від воєнно-стратегічного[33] до воєнно-технічного) співробітництво з питань безпеки та оборони. Формування ОДКБ означало не тільки нову інституційну та змістовну якість воєнно-політичної інтеграції, але й підвищення ролі регіоналізму та мультилатералізму в міжнародних відносинах.

Разом із тим, особливого значення набула розбудова відносин і можливої взаємодії ОДКБ з такими об’єднаннями, як НАТО, ЄС теж має воєнно-політичну складову) чи ОІК на рівностатусній основі. Так, процес налагодження геостратегічного діалогу між доволі близькими «по духу» ОДКБ і ШОС показує велику перспективність подібного шляху.

Показові в цьому сенсі слова генсека ОДКБ М. Бордюжи, що “масштаби й складність завдань, що стоять перед Організацією, помітно переважують досягнутий в ОДКБ рівень співробітництва й військово-політичної інтеграції. Можна сказати, що ми ще залишаємося на початку шляху, перебороти який можна лише при збереженні й поглибленні солідарності й взаєморозуміння, зміцненні виконавчої дисципліни, ритмічного й своєчасного виконання державами-членами колективних рішень”[34].

Принципово важливим в цьому контексті є нещодавнє підписання Угоди про співробітництво в питаннях безпеки між ШОС і ОДКБ (2007 р.). Цей документ закріплює спільні цілі й напрями спільної діяльності цих міжнародних організацій політичного співробітництва в Євразії. Відповідно до нього, ОДКБ та ШОС відтепер обмінюватимуться інформацією, проводитимуть консультації, розроблятимуть спільні програми й заходи для розвитку співробітництва в галузі забезпечення регіональної та міжнародної безпеки і стабільності, протидії тероризму, незаконному обороту зброї й наркотиків, транснаціональній організованій злочинності. Угода про співробітництво ШОС та ОДКБ відкриває можливості до ліквідації дублюючих структур, а в перспективі – створити єдину систему трансєвразійської безпеки (від Білорусі до Китаю). В контексті інтересу, який проявляє до ШОС Білорусь, перспективною вбачається система транс-євразійської безпеки, подібна до євроатлантичної, де ОДКБ виступатиме аналогом НАТО, а ШОС відповідно – ОБСЄ; ЄврАзЕС же може посісти місце, подібне до ЄС (але без воєнної складової).

Останнє масштабне розширення НАТО (а тим більше перспективи вступу до нього Грузії та України), визнання Росією незалежності Абхазії та Півд.Осетії (а надто наміри останніх приєднатися до ДКБ) є масштабним геостратегічним викликом всім акторам “простору безпеки ОДКБ-ШОС”. Відповідно, створювану в рамках ОДКБ систему колективної безпеки на нинішньому етапі її розвитку можна концептуально охарактеризувати як проміжну між воєнним союзом, що персоніфікується НАТО, і “спільною, або кооперативною безпекою”, прикладом якої є ОБСЄ або, певним чином, ШОС. Залежно від розвитку регіональної та міжнародної обстановки може виникнути перспектива створення на базі ОДКБ організації колективної оборони, близької за своїми функціями до НАТО, із заздалегідь розробленими планами мобілізації й розгортання збройних сил і відповідною інфраструктурою, здатної в короткий термін відбити агресію й планувати як оборонні, так і наступальні операції, у тому числі в складі воєнних коаліцій.

Крім того, зі «зміною поколінь» у керівництві пострадянських держав, зокрема ослабленням позицій номенклатурних режимів, успадкованих від радянських часів, в інші, ключове значення для подальшої еволюції ОДКБ і її дієвості буде мати розміщення внутрішньополітичних сил у країнах-членах ОДКБ, а також результативність впливу на неї ззовні.

ЄврАзЕС було засновано на основі того, що раніше називалося Митним союзом у складі 5 держав – в Декларації (2001 р.), ухваленій країнами-членами, було підтверджено, що варіант ЄЕС по-азійськи є нащадком Митного союзу Співдружності (куди входять Росія, Білорусь, Таджикистан, Казахстан, Киргизстан), який було створено ще в 1995 р. В 1997 р. главами урядів цих країн було ухвалене рішення про те, що учасники Митного союзу вступають у ВТО окремо, але на основі попередньо погоджених позицій. Проте вже в 1998 р. Киргизія, витративши на переговори всього кілька місяців, вступила до СОТ.

10 жовтня 2000 р. утворюється Євразійське економічне співтовариство, яке функціонує на доволі жорстких (в порівнянні з СНД) засадах – рішення та угоди вважаються прийнятими, якщо вони підписуються всіма п’ятьма країнами-учасницями (консенсусом) – і стають обов’язковими до виконання. Торговельною ідеологією цієї організації було проголошено повне скасування обмежень на товарообіг між країнами, єдиний митний режим і тарифи. Наразі на порядку денному цієї організації стоїть питання створення повноцінного Митного союзу (спільний митний кордон може бути сформована вже до 2010 р.)[35] – як чергового ступеню геоекономічної інтеграції.

На початку 2001 р. визначилися основні напрями розвитку структури ЄврАзЕС. Так, у січні 2001 р, на засіданні інтеграційного комітету Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії і Таджикистану були остаточно погоджені проекти заходів щодо формування ЄврАзЕС – Положення про Міждержавну раду ЄврАзЕС і рішення Міждержавної ради “Про структуру і чисельність Секретаріату Інтеграційного комітету ЄврАзЕС”. Наступним кроком стало засідання міжурядової робочої групи Співтовариства в Алмати, де обговорювалася можливість проведення спільного для членів об’єднання зовнішнього кордону – тобто готувався перехід до наступної стадії економічної інтеграції – Митного союзу.

К 2002 р. було ухвалене рішення про вступ у СОТ на узгоджених позиціях[36].

За статистичними оцінками російського уряду, прийняті економічні документи дали змогу за кілька років підвищити товарообіг між державами, що входять в ЄврАзЕС, і випередити по цьому показнику СНД у цілому. В той же час близько третини міжнародних договорів у рамках Митного союзу, що став базою для економічної інтеграції Співтовариства Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії і Таджикистану, не ратифіковано. Чимало з них навіть не внесені в національні парламенти на ратифікацію. Тобто, відчутного зближення правового поля цих держав не відбувається.

Ситуацію ускладнювала та обставина, що за основу спільної позиції ЄврАзЕС щодо схем інтеграції до СОТ бралася позиція Росія. Це пояснювалося тим, що Росія (1) об’єктивно має найвищі стандарти захисту національної економіки (створюючи вищий митний бар’єр для товарів із третіх країн, ніж інші учасниці ЄврАзЕС)[37] та (2) суб’єктивно вважалася (на той час) найбільш просунутою у відносинах з ВТО.

Парламенти всіх держав-засновників ЄврАзЕС ратифікували Договір про заснування Євразійського економічного співтовариства, а в грудні 2003 р. ЄврАзЕС отримало статус спостерігача при ГА ООН. В тому ж році главами п’яти держав-учасниць ЄврАзЕС були затверджені Пріоритетні напрямки розвитку ЄврАзЕС на 2003-2006 і наступні роки[38] (пріоритетне завдання Договору – створити необхідні умови для подальшого поглиблення взаємодії держав-учасниць у торговельно-економічній, соціально-гуманітарній і правовій сферах за оптимального балансу національних і спільних інтересів[39]).

Якщо розглядати енергетичну складову, то енергетична незалежність і експортний потенціал Росії та Казахстану дозволяють реалізувати в рамках ЄврАзЕС модель грошової політики, що ґрунтується на власному економічному й експортному потенціалі країн. Не випадково, казахсько-російська ідея переходу до 2010-2011 рр. до єдиної валюти в ЄврАзЕС[40] з 2003 р. регулярно піднімається на самітах ЄврАзЕС.

В той же час ЄврАзЕС зберігає за собою можливість маневру у виборі формату залучення країн-учасниць (так, Україна бере участь у його діяльності, маючи статус спостерігача). ЄврАзЕС залишає варіативність власного інтеграційного формату, а з другого – фактично перетворюється з економічного об’єднання на політико-економічний субординований під Москву блок. Особливо яскраво остання тенденція виявилась після приєднання до цієї організації в жовтні 2005 р. Узбекистану – колишнього головного партнера Заходу в Центральноазіатському регіоні, що зараз (після андижанських подій та укладання союзницької угоди з РФ) перетворюється на партнера Росії.

У відповідності з договором про створення Євразійського економічного співтовариства, місцями перебування Інтеграційного комітету ЄврАзЕС є Алмати і Москва, місцем перебування Міжпарламентської асамблеї ЄврАзЕС є Санкт-Петербург, Суду Співтовариства – Мінськ. Таким чином, Москва прагне у перспективі розширити політичну сферу діяльності ЄврАзЕС до формату СНД.

Дещо парадоксальним на цьому фоні виглядає вступ до СОТ (окрім Киргизії) Грузії, Молдови та України – саме тих країн, які до ЄврАзЕС як проекту сприяння інтеграції до СОТ ставилися скептично.

Проте Україні навіть після вступу до СОТ доцільно активізувати свою участь в ЄврАзЕС (залишаючись в якості спостерігача), щоб (1) мати можливість оперативніше дізнаватись про всі нові керовані Росією спроби реінтегрувати пострадянський простір; (2) отримувати додаткову інформації для прогнозування наступних ініціатив по просуванню проекту ЄЕП; (3) використовувати додатковий майданчик для переговорів з центральноазіатськими країнами; (3) мати можливість ефективніше використовувати розбіжності між позиціями учасників організації для реалізації своїх геоекономічних інтересів.

ЄЕП. У лютому 2003 р. президенти Білорусі, Казахстану, Росії й України (на ці чотири країни – величезний ринок із чисельністю населення в 230 млн. осіб – припадає близько 90% взаємного торгівельного обороту держав-учасників СНД) заявили про намір створити Організацію регіональної інтеграції, яка сприятиме економічному зближенню держав. 19 вересня 2003 р. президентами цих країн була підписана Угода про формування Єдиного економічного простору (вона набула чинності 20 травня 2004 р.) й прийнята Концепція формування ЄЕП. У грудні 2003 р. на зустрічі Групи високого рівня в Москві парафований Комплекс основних заходів щодо формування ЄЕП. У заяві чотирьох президентів бути відзначено, що ідеї й положення, що містяться в цих документах, спираються на практику й досвід багатостороннього співробітництва країн СНД та Євросоюзу.

У вересні 2004 р. в Астані відбулася важлива зустріч керівників країн-учасниць ЄЕП. Дано доручення про підготовку 29 першочергових документів, які мають бути підписані до 1 липня 2005 р., а також про перехід у рамках цієї четвірки до стягнення ПДВ на товари за принципом країни призначення в повному обсязі та без вилучень. Це є кроком до створення якісно нової регіональної інтеграційної організації, що поєднує митні території держав-учасників. У її форматі буде проводитися єдина зовнішньоторговельна й погоджена валютно-фінансова та кредитна політика. Одним із ключових питань, що впливають на весь процес функціонування ЄЕП, безсумнівно, є вступ держав “четвірки” у СОТ – засновано механізм координації позицій країн ЄЕП.

Головне полягає в тому, що зараз ЄЕП – суто економічна організація, участь у якій відповідає національним економічним інтересам її учасників. І в цьому вбачається гарантія того, що розпочатий інтеграційний процес буде успішно завершений. Передбачається, що формування ЄЕП буде проходити поетапно. На кожному з них планується виконання зобов’язань по досягненню певного рівня інтеграційної взаємодії. Неодмінною умовою переходу на черговий етап є виконання всіх зобов’язань, передбачених попереднім етапом.

Проте поступове охолодження ставлення України щодо ЄЕП поставило питання про перегляд формату інтеграції ЄЕП. В результаті (як, зокрема свідчать наслідки першого офіційного візиту Дм. Мєдвєдева в якості Президента РФ в Казахстан) країни-учасниці обрали формат 3+1, тобто РФ, РБ і РК – та Україна.

Переваги інституційних основ таких об’єднань як ЄврАзЕС та ЄЕП в якості перспективних механізмів реалізації зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних завдань Росії на пострадянському просторі над існуючими структурами в рамках СНД як такого для більшості експертів достатньо очевидні. Разом з тим зрозуміло, що в колишньому вигляді СНД, як структура з ідентичними горизонтальними зв’язками, існувати вже не зможе. Фактично з утворенням ЄврАзЕС та ЄЕП інтеграційне навантаження на СНД зменшується – і остання ще більше перетворюється на своєрідний форум – на кшталт «регіональної ООН».

Разом із тим, інтеграційні процеси мають власні логіку та етапності розвитку – від “базової” зони вільної торгівлі до єдиного валютного союзу. А перехід від однієї стадії інтеграційного процесу до іншої може відбуватися в різному “країновому” форматі. При цьому ключові проблеми можуть відпрацьовуватися у вузькому форматі з наступним приєднанням зацікавлених держав у міру створення необхідних умов і передумов. І в цьому змісті не варто протиставляти СНД чи ЄврАзЕС іншим інтеграційним проектам за участю Росії, Казахстану, Білорусії й Киргизії. Так, ЄврАзЕС (особливо у форматі Митного союзу) може виступати локомотивом для формування єдиного економічного простору в проміжному (після СНД, обмеженого форматом ЗВТ) форматі, а в рамках Союзної держави можуть відпрацьовуватися “піонерні” інтеграційні проекти для ЄврАзЕС, насамперед перехід на єдину валюту.

ОДЕР-ГУАМ. Інституціалізацію ГУАМ (починаючи з 10 жовтня 1997 р., коли в Страсбурзі під час саміту Ради Європи було проголошено заснування консультативного форуму ГУАМ у складі чотирьох країн) можна розглядати, як реакцію на створення в 1995 р. Митного союзу (де країнам, що не погоджувалися з генеральною лінією, було відведено роль своєрідного інтеграційного “відстою”) і як спробу збалансувати вплив домінуючої в регіоні держави (наприкінці 2003 р. за активної підтримки США ГУАМ набув статусу спостерігача при ООН) – версія регіонального “балансу сил”.

Перспективи ОДЕР-ГУАМ вбачаються очевиднішими, якщо враховувати той факт, що принцип інтеграції на засадах спільних цінностей, незважаючи на його зовнішню непрактичність, не є абстрактним поняттям. Адже організації, створені на основі основоположних цінностей демократії, доповнених коротко або середньостроковими інтересами, довели спроможність тривалого існування і розвитку. Спільні цінності (демократії та прав людини) лягли в основу інтеграції в рамках НАТО і ЄС в 1950-ті роки – і їх дотримання залишається основною вимогою при вступі країн в НАТО та ЄС сьогодні. Саме на цих засадах Україна має посилювати свої регіональні позиції і не зважати на можливі спекуляції з боку окремих країн. Ефективне регіональне організаційне об’єднання демократичних країн сприятиме не лише вирішенню спільних внутрішніх завдань, а й створенню можливості відстоювати спільну позицію на міжнародній арені, подібній єдиній позиції країн “Вишеградської четвірки” в процесі вступу до ЄС.

Останнім часом вдається реанімовувати роботу структур ГУАМ, які довгий час знаходилися в анабіозному стані[41]. Проте, подальша робота в рамках регіонального об’єднання та вироблення спільних підходів в ОДЕР-ГУАМ до вирішення заморожених конфліктів можливе лише за умови прийняття всіма гравцями спільних правил.

Зокрема доцільно синхронізувати зусилля партнерів по регіональному об’єднанню та сформувати єдині підходи до рішення цих конфліктів.

Дані підходи мають ґрунтуватися на:

· прозорості вироблення і реалізації політики по вирішенню конфліктів між партнерами по ГУАМ (чого, на жаль, немає у відношенні Грузії й Азербайджану, Молдови й України),

· виробленню спільного плану дій по залученню третіх сторін у процес врегулювання (це є проблемою у відносинах Києва і Кишинева),

· врахуванні інтересів один одного в процесі вирішення конфліктів,

· забезпеченні прав, свобод і безпеки громадян, що проживають у зонах конфліктів (що особливо важливо в контексті принципів НАТО і ЄС),

· відмові від застосування збройної сили й однобічних дій, що можуть дестабілізувати ситуацію в регіоні (чого не уникла Грузія під час спроби вирішення проблем сепаратизму влітку 2008 р.).

Ключовим фактором підвищення ефективності ГУАМ у сфері врегулювання конфліктів є перетворення ГУАМ в один із ключових елементів нової архітектури європейської і трансатлантичної безпеки. Реалізація такої ролі ГУАМ можлива через підписання ряду угод у військово-політичній сфері між європейськими і євроатлантичними структурами безпеки з однієї сторони і ГУАМ – з іншої.

Європейська та євроатлантична інтеграція є спільним інтересом країн ГУАМ. І в розумінні цього інтересу, учасники регіонального об’єднання зацікавлені у збереженні балансу і стабільності в регіоні, що також знаходиться в зоні інтересів з однієї сторони ЄС і НАТО, з іншого боку – РФ.

СДВ. Позитивний потенціал щодо підтримки регіональної безпеки та стабільності пов’язаний зі створенням Спільноти демократичного вибору (СДВ)[42], яке вбачається черговою спробою реалізації ідеї “Балто-Чорноморського співробітництва”.

Співтовариство демократичного вибору, створене під час візиту В. Ющенка в Грузію (Боржомі, 12 вересня 2005 р.) і зустрічі президентів України, Грузії, Литви та Польщі (Крим, 21 серпня 2005 р.) залишається відносно новою перспективною ініціативою міждержавного характеру.

Спільна заява Президентів України та Грузії (12 серпня 2005 р.) декларувала, що “утвердження демократії та громадянського суспільства є одним з головних завдань та передумов для економічного розвитку наших країн та регіону, що розташований в Європі, поєднуючи три моря – Балтійське, Чорне та Каспійське, наділений величезним потенціалом. Демократія та стабільність у цьому регіоні є також передумовою для забезпечення стабільності і безпеки в усій Європі”. Ці ідеї знайшли своє продовження в проекті створення співдружності демократій у нашій частині Європи: Спільноти Демократичного Вибору. Наша мета полягає у перетворенні цієї співдружності на потужний інструмент для звільнення нашого регіону від усіх розподільчих ліній, що залишилися, порушень прав людини, від будь-якого духу конфронтацій, від заморожених конфліктів. Це дозволить започаткувати нову еру демократії, безпеки, стабільності та миру в усій Європі… Ми запрошуємо… об’єднати зусилля з метою перетворити Балто-чорноморсько-каспійський регіон на простір демократії, стабільності та безпеки, цілковито інтегрувати його в Європу та у демократичне євроатлантичне співтовариство”. Розуміючи, що питання регіональної інтеграції слід розглядати в якнайширшому контексті, автори документа окремо зазначили: “Ми також запрошуємо Європейський Союз та Росію взяти участь… в якості спостерігачів з метою вивчення шляхів, якими цей демократичний регіон, як близький сусід, може зробити внесок у забезпечення безпеки та стабільності на всьому континенті”[43]. Пояснюючи це, Президент України в інтерв’ю 26 серпня 2005 р. зазначив: ”метою ініціативи є звільнення Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону від будь-яких розділових ліній і духу конфронтації, сприяння врегулюванню “заморожених” конфліктів і захисту прав людини, а не бажання дружити проти когось. Ми твердо переконані, що саме демократія здатна всебічно забезпечити мир і безпеку, стабільність й економічний розвиток країн регіону”[44].

Відразу після появи проекту Співтовариства демократичного вибору зацікавлені сторони розпочали процес оформлення свого ставлення до нього. На сьогодні можна вичленити наступні підходи до Співтовариства демократичного вибору:

Першим є українсько-грузинський. Співтовариство демократичного вибору – це симбіоз, з одного боку, української ідеї, презентованої на саміті ГУАМ у квітні того ж 2005 р., про трансформацію цієї організації в Співдружність за демократію та розвиток і, з іншого боку, грузинської ідеї про виділення ядра ГУАМ в окрему ініціативу більше “просунутих” держав із приєднанням до неї Румунії, Польщі, Литви та, можливо, ряду інших держав “балто-чорноморської дуги”. В цьому контексті грузинська сторона проявляє скептичного ставлення до Молдови й Азербайджану як до таких, що не дотягують до рівня форпостів демократії (на пострадянському просторі) і пропонує перейти де-факто до союзницьких відносин із відносно усталеними демократіями ЦСЄ.

Другим є центральноєвропейський. Він носить переважно позитивно-вичікувальний характер. Так, на сьогодні лише президент Литви В. Адамкус публічно підтримав ініціативу, і навіть ті з західних газет, що зазвичай уважно ставляться до подій в Україні та СНД, оминають увагою цю ініціативу.

Третім є російський. Він носить негативно-очікуваний характер. Російська сторона вважає, що проект є черговою альтернативою СНД (подібно до ГУАМ) і багато в чому носить антиросійський характер (незважаючи на те, що РФ разом із США та ЄС була запрошена до участі в ньому в якості спостерігача).

Зважаючи на означену непевність і недостатню узгодженість позицій потенційних учасників, поки що сторони, залучені до проекту, погодилися на “усічений” компромісний варіант і зараз відслідковують реакцію потенційних союзників й опонентів. Якщо враховувати, що спільність цінностей і стратегічних цілей є важливим інтегруючим фактором, то об’єктивні підстави в ініціативи є навіть в суміжній – енергетичній – сфері.

У випадку успішної інституціоналізації та відповідного міжнародного визнання Співтовариство може стати ефективно функціонуючим коридором для транспортування в Європу каспійських (в т.ч. іранських) нафти й газу. В економічній складовій Співтовариства серйозно зацікавлені також Польща і, вірогідно, Німеччина (для останньої, найбільшого в ЄС імпортера російських вуглеводнів, питання диверсифікованості поставок енергоресурсів є пріоритетним).

Разом із тим, в контексті реалізації проекту виникає питання про перспективу ГУАМ як багато в чому автентичного проекту (з дещо іншим складом учасників). Сьогодні ГУАМ і СДВ розглядаються як два окремих проекти. Однак не виключеною є можливість, що в майбутньому можливе об’єднання цих механізмів у розширеному складі в якості субрегіональної організації, кінцевою метою участі в якій є входження всіх членів ГУАМ (більшість з яких є учасниками СДВ) в ЄС і НАТО.

На початкових етапах реалізації проекту Співтовариства демократичного вибору принциповою проблемою залишається його особливе позиціонування, зважаючи на наявність багатьох міжнародних проектів демократичної спрямованості щонайменше в Європі.

Загальною та реалістичною середньостроковою метою об’єднання, навколо якої можна вибудовувати ефективне співробітництво в сфері безпеки, а також політичних й економічних реформ може стати також членство в НАТО. Найбільш конструктивною пропозицією довгострокового характеру в контексті створення і початку функціонування СДВ є започаткування створення а потім і реалізації погодженої програми поступового приведення країн-учасниць у відповідність із “Копенгагенськими критеріями” членства в ЄС. Але вже зараз можна зробити висновок, що успішною СДВ стане в тому разі, якщо не позиціонуватиме себе як конфронтаційно налаштована ініціатива щодо інтеграційних проектів, ініційованих Російською Федерацією. Подібна конфронтаційна «зашореність» не лише звузить можливості проекту, а й спрямує її роботу в деструктивне з точки зору регіональної безпеки та стабільності русло, оскільки сприятиме зменшенню довіри між силами, різними за політичними поглядами, проте зацікавленими в стабільності і, що головне, здатними її підтримувати.

Толерантне ж ставлення до тих об’єктивних труднощів, які переживають інші пострадянські країни (оскільки дійсні та потенційні члени СДВ – країни пострадянські та постсоціалістичні, – так звані «авторитарні» країни з числа ННД хотіли б бачити з їх боку більше «розуміння» цих утруднень), перебрання на себе ролі «трансрегіонального мосту» між Європою та Євразією, відмова від надмірної нав’язливості у справі поширення демократії сприятимуть зростанню довіри між сторонами та зростанню ефективності їх спільних дій по підтримці регіональної та трансрегіональної стабільності. Що ж до задекларованої цілі поширення демократії то її реалізації найбільше сприятимуть успішний розвиток країн СДВ їх ефективність в підтримці миру та стабільності в неспокійних точках Кавказу та Центральної Азії, розвиток «народної дипломатії» між усіма країнами регіону, яка є можливою та ефективною за відсутності конфронтації між ними.

Окреме місце займають двосторонні відносини країн СНД, адже Реалії розвитку СНД в цілому та його інституційних складових свідчать, що далеко не всі держави виявляють зацікавленість у поглибленні інтеграції. Тим більш, щo багатосторонні механізми СНД малоефективні в порівнянні, наприклад, з двосторонніми механізмами Росії та окремих членів Співдружності.

Американський дослідник М. Баукер в своїй фундаментальній праці “Російська зовнішня політика та кінець холодної війни”[45] вже наприкінці 1900-х рр. вказував на необхідність реформування структури СНД із метою підвищення його ефективності. СНД на думку М. Баукера – аморфне об’єднання держав, що знаходяться в стані пошуку своєї суверенності, що посилює необхідність серйозного реформування. Політолог слушно прогнозував, що слабкість Росії може призвести до включення держав Середньої Азії в орбіту ісламських центрів постіндустріального розвитку, до зближення України з Західною Європою, до добровільного входження Молдови до складу Румунії. М. Баукер відзначав, що і сама Росія випробує силу тяжіння зовнішніх центрів розвитку, адже російський захід тяжіє до Німеччини, тоді як схід — до АТР і Китаю. Не менш цікавою є теза М. Баукера про те, що успіхи реформування Росії здатні консолідувати СНД, тому Росія начебто зобов’язана виступити ініціатором масштабних проектів у цьому регіоні. Американський дослідник не виключає можливості створення і більш широкого інтеграційного блоку за участю Ірану, Афганістану й інших країн ісламського світу з найбагатшими ресурсами і ринками збуту. В контексті субрегіонального розвитку СНД заслуговує на особливу увагу тлумачення ним ісламського фундаменталізму як реакції на спробу вестернізувати арабські країни, нав’язати цінності західної цивілізації при збереженні низького рівня життя – ісламський фундаменталізм начебто звернений проти Заходу, але не проти Росії[46].

Реалії останнього десятиліття (створення ЦАС та ШОС, входження багатьох держав ЦА до таких організацій як ОІК) вказали на небезпідставність скепсису експерта – проте вони також засвідчили достатній рівень “внутрішньої адаптативності” СНД до непростих міжнародних реалій межі тисячоліть. Подібні прогнози заслуговують на увагу з багатьох причин.

По-перше, в контексті того, як образ майбутнього формує сучасне (С.Кримський). Екстраполюючи цю максиму на інституційні реалії “простору СНД”, можна побачити, що, наприклад, заснування Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС) та пізніше Єдиного економічного простору (ЄЕП) з перспективами останнього на перетворення у Організацію регіональної інтеграції (ОРІ) чітко окреслило дисбаланс у відносинах Російської Федерації з країнами СНД. Основні зусилля Росії спрямовуються на створення такої нової архітектури безпеки на пострадянському просторі, яка має забезпечити ЄврАзЕС, ОДКБ, ЄЕП та інші політичні та силові структури СНД можливістю доповнювати одна одну. Але водночас це підвищує потенційні ризики посилення регіональної нестабільності та перенесення напруженості у відносинах окремих держав-учасниць СНД[47] на відносини угруповань держав, що формуються на пострадянському просторі

По-друге, неоднозначна оцінка експертами реалій інтеграційного розвитку простору СНД свідчить про наявність своєрідної “діалектики СНД” – співіснування в межах Співдружності відразу двох тенденцій, які парадоксально ледь не взаємовиключають одна одну – дезінтеграції (СНД як “механізм розлучення” колишніх союзних республік) та інтеграції (апробації нових форм багатосторонньої співпраці на регіональному рівні).

Так, наприклад, через те, що перспектива подальшої реалізації проекту Союзної держави Росії-Білорусі перебуває в стані глибокої кризи, нинішній етап зовнішньополітичного курсу Республіки Білорусь характеризується активізацією сценарію розгортання напрямів зовнішньої політики, альтернативних російському. Такі зовнішньополітичні реалії створюють унікальні можливості для поглиблення політичного та економічного (з вагомим акцентом на енергетику) діалогу між Україною і Білоруссю[48]. Актуальним для РБ є робота в напрямі посередництва України у відносинах Білорусі з Польщею, Литвою та ЄС в цілому для напрацювання компромісних інструментів досягнення лібералізації білоруської системи влади. Це також стає поштовхом для посилення України у ролі провідного регіонального лідера.

Переводячи дані питання в площину інтеграційно-дезнітеграційної дилеми простору СНД, слід відразу вказати на те, що не зважаючи на те, що наші країни усвідомлюють значною мірою свою регіональну (а в окремих випадках і трансрегіональну) – спостерігається спільність проблем та інтересів, збереження важливих елементів спільного політико-економічного та інформаційно-культурного просторів – і попри те, що зараз на просторі СНД все більша увага приділяється інтеграційним проектам (зокрема ініціативам ЄЕП та ГУАМ), дезінтеграційні процеси не припиняються, що видно по нездатності зазначених утворень об’єднати усі країни Співдружності в структуру, подібну ЄС (остання вважається «взірцем» регіональної економіко-політичної інтеграції). Тому важливим пріоритетом при розробці парадигми транснаціональних відносин на просторі СНД, зокрема в рамках ЄЕП, а також побудови у ньому ефективних структур стабільності та безпеки є вимога враховувати подібне (значно негативніше, ніж в Європі) співвідношення між відцентровими та доцентровими факторами і процесам.

Інтитуційний розвиток процесів на просторі СНД характеризується неоднозначністю та суперечливістю – адже тут спостерігаються відразу дезінтеграційні та (ре)інтеграційні[49] процеси. Так, на алегоричну думку консультанта фонду Карнегі П.А. Гоубла, СНД характеризується ним як великий фіговий листок, який щось прикриває, а щось оголює[50].

В цілому ж можна стверджувати, що дані процеси відбуваються у двох вимірах – на загальнорегіональному та субрегіональному.

На загальнорегіональному рівні ми маємо достатній рівень державно-політичного (“клуб президентів”, відомче та міжпарламентське співробітництво) та політико-правового (прикладом є іплементація низки “модельних законів” на національному рівні[51]) співробітництва. Проявом практичного характеру такої взаємодії є заходи формального (саміти, місії спостерігачів тощо) і неформального характеру.

Загальнорегіональне геоекономічне співробітництво також має перспективи розвитку – більшість країн СНД вважає достатньо перспективними такі проекти як зона вільної торгівлі СНД, збереження безвізового режиму, розвиток соціально-економічного та соціально-гуманітарного співробітництва (у науково-освітній та ін. сферах) тощо.

Так само доволі гомогенним поки що залишається геокультурний (Є. Бистрицький) простір.

На нижчих рівнях ми маємо розпадання спільного геополітичного простору (в сенсі “простору безпеки”) на кілька фрагментів – передусім “євроатлантичний” (наміри України та Грузії вступити в НАТО, а також розвиток воєнного співробітництва Азербайджану з членом НАТО Туреччиною) та «євразійський» (розвиток ОДКБ на фоні посилення його співпраці з ШОС), поруч із задекларованою нейтральністю Молдови та Туркменістану.

Аналогічно, колись спільний геоекономічний простір на субрегіональному рівні також фрагментується – на такі сегменти як “про європейський” (в напрямку інтеграції в ЄС – де домінує Україна), “російсько-білоруський” (глибоке політико-економічне співробітництво в рамках Союзної держави на фоні стагнації відносин з ЄС), “центральноазійський” (ЦАС – ШОС) тощо. Крім того, європейсько-кавказька геоекономічна складова СНД активізує співробітництво в форматі ОЧЕС, ОЕС[52] тощо.

В свою чергу, такі організаційні проекти як ЄврАзЕС та ЄЕП через суттєві розбіжності позицій держав-учасниць у баченні перспектив цих організацій також недостатньо масштабно виконують свої інтегративні функції. В результаті ефективна реалізація проголошених політичним керівництвом країн-учасниць СДВ, ГУАМ, ЄЕП та ОДКБ намірів перетворити їх у міжнародні організації (реалізовані поки що тільки в ОДКБ та у ГУАМ), насамперед передбачає чітке визначення місця цієї структури у регіональному геостратегічному вимірі. За своїм цільовим та функціональним характером ГУАМ та ЄЕП можливо визначити як організації трансрегіонального економічного співробітництва країн Європи та Азії, чи трансрегіональні економічні співдружності, а ОДКБ (в тандемі із ШОС) – як організацію трансрегіонального воєнно-політичного співробітництва країн Європи та Азії, чи трансрегіональну воєнно-політичну співдружність.

Одночасно на «просторі СНД» посилюються розбіжності соціокультурного (цивілізаційного) характеру. Характерна для простору СНД наявність кількох цивілізаційних компонент (європейсько-західнохристиянської, слов’янсько-православної та тюрксько-ісламської[53]) також є фактором фрагментаційним та конфліктогенним[54]. Приблизно в цій же площині розколу лежать з одного боку – феномен “кольорових революцій” в кожному субрегіоні СНД (Грузія, Україна, Киргизія), а з іншого – феномен “суверенної демократії” (Росія) та мінімально-демократичні режими в Білорусі та країнах Центральної Азії.

Крім того, для більшості країн СНД характерне надання пріоритету суто двостороннім відносинам з країнами-колегами по Співдружності.

Для України ж оптимальна функція регіональної системи (СНД) та її окремої підсистеми (ГУАМ, ЄЕП тощо) полягає в сприянні стійкому, динамічному, поступальному, погодженому розвитку держави. Умовою є створення та підтримка регіональної стабільності як комплексу взаємопогоджуваних цілей і дій по їхній реалізації, заснований на єдності базових цінностей; усвідомленої об’єктивної взаємозалежності; імперативі співробітництва й співрозвитку.

У зв’язку із цим закономірно виникає питання про форми взаємодії між країнами субрегіону і між регіонами, до яких тяжіє Україна, як такими. Очевидно, що на рівні однієї окремо взятої держави вирішення даної проблеми представляється сумнівним. Тому інтеграційний аспект співробітництва був і залишається фактором підтримки безпеки і стабільності в кожному регіоні. У нових умовах трансрегіональна інтеграція – це необхідність, підкріплена впливом наслідків глобалізації, складної ситуації в Афганістані та Іраку, а також необхідністю геополітичного розвитку. Щодо цього вже створені інституціональні механізми регіонального співробітництва (СНД як такий, ОДКБ та ЄврАзЕС, а тим більше ГУАМ і потенційно СДВ) вбачаються важливим елементом стабільного розвитку в регіонах й набувають нового звучання.

Після політичних подій останніх п’яти років, Україна отримала нові можливості для оновлення свого геостратігчного статусу в регіоні СНД – від середньої держави до «регіонального лідера».

Це можна досягнути лише через активізацію старих та висунення нових зовнішньополітичних ініціатив. Тільки активна зовнішня політика, спрямована на роль мосту між ЄС, НАТО і Сходом, своєрідного перехрестя країн Балтії, Центральної Європи і Балкан, стратегічне партнерство із сусідніми державами, особливо Росією, ініціативи стосовно таких країн як Молдова, Білорусія, держави регіону Південного Кавказу стануть тими засобами, за допомогою яких Україна зможе назвати себе не тільки лідером регіону, але і його центром.

В розрізі таких «локомотивних» ініціатив України варто відзначити такі ініціативи як план по врегулюванню Придністровського конфлікту, коли вперше протиборчі сторони погодилися відновити діалог на основі принципів та алгоритму вирішення спірних питань, запропонованих Києвом.

В цілому ж Євразійський регіон (“простір СНД”) характеризується достатньо високим рівнем інституціоналізації інтеграційних процесів практично в усіх сферах – від політико-економічних до соціально-гуманітарних. Однак основні міжнародні інститути «простору СНД» мають потребу в адаптації до сучасних загроз та викликів регіональній безпеці, стабільності та розвитку. Слід визнати, що у найближчій перспективі відродження СРСР неможливе і нереальне. Але й існування розрізнених держав на цьому просторі, спроби реалізувати свою незалежність за рахунок нових економічних зв’язків не у середині СНД, а поза ним мають досить віртуальні перспективи як з боку політичної незалежності, так і з боку забезпечення національних інтересів.

Політичний і економічний розвиток “простору СНД” має перспективу лише в тому випадку, якщо на ньому превалюватимуть інтеграційні процеси як необхідна умова забезпечення економічної, політичної і військової безпеки країн, що перебувають у цьому просторі. Це обумовлюється попереднім розвитком країни в умовах перебування у складі Російської імперії і Радянського Союзу та впродовж 1990-х рр., коли виникли і постійно підсилювалися відцентрові процеси.

Так, в контексті глобалізації створення та розвиток СНД є відбиттям на регіональному рівні загальносвітових тенденцій глобалізації – фрагментації, пошуку державами свого місця у світі в нових геополітичних та геоекономічних реаліях.

У сучасних умовах Співдружність незалежних держав не повністю виконує свою роль як гаранта регіональної безпеки та розвитку, із чого випливає необхідність її принципового реформування.

Не дивлячись на наявність різних концептуальних підходів до аналізу міжнародних політичних інститутів простору СНД, актуальної залишається оцінка в термінах політичного реалізму, відповідно до якої вони залишаються ареною, на якій розвертається протистояння національних інтересів.

Для забезпечення регіонального розвитку простору СНД в сучасних умовах необхідне підвищення ролі міжнародних політичних інститутів, що сприяють стабілізації міжнародних відносин, зниженню ресурсних витрат у здійсненні міждержавного співробітництва, демократизації держав як міжнародних акторів. Тому на порядку денному “регіонобудівництва” у рамках СНД з’являються нові завдання, такі наприклад, як формування в рамках Співдружності механізмів трансрегіональної стабільності, спрямованих на створення сприятливих умов співробітництва не тільки окремих держав-учасниць СНД, регіональних формувань, зокрема таких, як ЄЕП, ЄврАзЕС, ГУАМ, Спільноти демократичного вибору. Трансрегіональне співробітництво за даних умов стає важливим оскільки одночасно з участю в таких ініціативах як СНД, ЄврАзЕС, та ГУАМ такі країни як Україна, Грузія і Азербайджан, а частково і Росія та інші країни Євразії дедалі активніше налагоджують співробітництво з організаційно оформленими інтеграційними ініціативами інших геополітичних та геоекономічних регіонів, і в першу чергу Європою та Північною Америкою (через НАТО, ОБСЄ та ЄС).

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин “право СНД” (подібно до “європейського права”) в якості сегменту права міжнародних організацій як і раніше не виступає достатньо міцною гарантією безпеки та стабільного розвитку. Найбільш проблемним з міжнародно-правової точки зору є легітимність іноземної воєнної присутності на теренах окремих держав-учасниць СНД та відповідних миротворчих “мандатів СНД”.


Олексій Полтораков, к.політ.н.

Дипломатична академія України при МЗС України,

кафедра глобальних і регіональних систем

Примітки


[1] Ми маємо на увазі Співдружність Невизнаних Держав (ПМР, Абхазії та Півд.Осетії); проте в політичному медіа-дискурсі ГУАМ також інколи позиціонують як «СНД-2» (в розумінні мікро-СНД чи анти-СНД).

[2] Григоренко В.К., Сухоруков А.І. Пріоритети економічної інтеграції України на просторі СНД // Стратегічна панорама. – 2007. — №3. – С. 126.

[3] Nicholson M. L’influence de l’individu sur le systeme international. Considerations sur les structures // L’individu dans la politique unternationale / Michel Girard (dir.). – Paris, 1994. – Р.116.

[4] VanDeveer S., Dabelko G. Redefining Security Around the Baltics: Environmental Issues in Regional Context // Global Governance. – 1999. – № 5. – Р.224.

[5] Hveem H. Political Regionalism // Globalism and the New Regionalism. – New York: St. Martin’s Press, 1999. – Vol. 1. – P. 90-104.

[6] Федуняк С.Г. Феномен сірої зони в Європі і на пострадянському просторі після завершення «холодної війни» // Стратегічна панорама. – 2004. – №. 3. – С.73-76.

[7] Федуняк С.Г. Феномен сірої зони в Європі і на пострадянському просторі після завершення холодної війни // Стратегічна панорама. – 2004. – №. 3. – С.73-76.

[8] Федуняк С.Г. Феномен «сірої зони» в Європі і на пострадянському просторі після завершення холодної війни // Стратегічна панорама. – 2004. – №. 3. – С.75.

[9] Так, в 1990-х рр. російські Президент Б. Єльцин та Прем’єр-міністр В. Черномирдін нечасто, але неодноразово заявляли про можливий перспективний вступ Росії до ЄС.

[10] Більш ніж показовими в цьому контексті є процеси деКДБізації в країнах Прибалтики – див. Полтораков О.Ю. Громадський контроль над “силовими” структурами в Україні: проблеми та перспективи // Безпека та нерозповсюдження. – 2005. – № 1(7).

[11] Полтораков О.Ю. Громадський контроль над “силовими” структурами в Україні: проблеми та перспективи // Безпека та нерозповсюдження. – 2005. – № 1(7).

[12] Полтораков О.Ю. Стратегічна культура у функціонуванні систем національної та регіональної безпеки // Стратегічна панорама. – 2008. – №2.

[13] Див. Полтораков А.Ю. Украина – Россия – ЕС: военно-политические аспекты европейской интеграции // Россия и Европейский союз в большой Европе: новые возможности и старые барьеры. / Под ред. В.Е. Морозова. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. Ун-та, 2003. (Библиотека европейских исследований. Вып. 13). та Полтораков О.Ю. Військово-політична складова західноєвропейської інтеграції: досвід та уроки 1990-х років // Дослідження світової політики. Зб. наук. пр. – К.: Ін-т світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2002. – Вип. 20.

[14] Пор. Полтораков О.Ю. Україна і європейська безпека: проблема національно-державної самоідентифікації // Історичні і політологічні дослідження. – Донецьк: Видання Донецького національного ун-ту, історичний факультет, 2001. – № 3 (7).

[15] Пор. Holbrook R. America, a European power // Foreign affairs. – 1995. – Vol. 74, № 1. – P. 38-51.

[16] Пор. Полтораков О.Ю. Європейська інтеграція як чинник формування системи європейської безпеки // Дослідження світової політики. Зб. наук. пр. – К.: Ін-т світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2003. – Вип. 25.

[17] Kozin V. New Dimensions of NATO // International Affairs (Moscow) . – March 1993. – p. 57. та Kortunov A. NATO Enlargement and Russia: In Search of an Adequate Response // David G. Haglund (ed.) Will NATO Go East? The Debate Over Enlarging the Atlantic Alliance. Kingstone, Ont.: Queen’s University, 1996, pp. 74-75.

[18] Пор. Полтораков О.Ю. Україна і європейська безпека: проблема національно-державної самоідентифікації // Історичні і політологічні дослідження. – Донецьк: Видання Донецького національного ун-ту, історичний факультет, 2001. – № 3 (7).

[19] Пор. Полтораков А.Ю. Европейская интеграция в глобализационном контексте // Цивилизационная структура современного мира. Коллективная монография. / Под ред. ак. НАН Украины Ю. Пахомова и д.филос.н. Ю. Павленко – К.: Наукова думка, 2007. – Т.II. Макрохристианский мир в эпоху глобализации.

[20] Див, наприклад, Полтораков О.Ю. Загальні тенденції демократизації системи контролю над ядерною безпекою // Безпека та нерозповсюдження. – 2006. – № 6 (18).

[21] Див., наприклад, Полтораков А.Ю. Проблемы обеспечения экологической безопасности Украины, России и Белоруссии: международно-правовые аспекты (на примере Чернобыля) // Сборник трудов Международная научно–практическая конференция «Экологическая безопасность: природа и общество» (Санкт–Петербург, 2–3 апреля 2004 г.). Сборник трудов. – СПб., 2004. (Секция “Международное сотрудничество в области защиты окружающей среды”).

[22] Katz M. The collapse of the Soviet power // Survival. – 1991. – Vol. 33. – № 5. – P. 25-31.

[23] Katz M. The collapse of the Soviet power // Survival. – 1991. – Vol. 33. – № 5. – P. 25.

[24] Katz M. The collapse of the Soviet power // Survival. – 1991. – Vol. 33. – № 5. – P. 29.

[25] Strategic assessment 1995. US security challenges in transition. – Washington Institute for National Strategic Studies, 1995.

[26] Strategic assessment 1995. US security challenges in transition. – Washington Institute for National Strategic Studies, 1995. – Р. 22.

[27] Goble P.A. Forget the Soviet Union // Foreign policy. – 1992. – №86. – Р. 55-65.

[28] Див. Кеженов А. Б. Организационно-правовой механизм деятельности Содружества Независимых Государств //Автореферат дисс. кандидата юридических наук. — Белорусский государственный университет, 2002.

[29] Одним із проявів цього на той момент було створене (в 2000 р.) Антитерористичного центру СНД, щодо Україна підписала рішення із застереженням, що воно не суперечитиме національному законодавству й інтересам держави. Показовим є також те, що Узбекистан у свій час підписав угоду про створення АТЦ СНД і погодився з усіма його положеннями, однак практичної діяльності в АТЦ не бере.

[30] Див. Полтораков А.Ю. Проблема стратегического партнерства государств // Тезисы докладов 2-ой международной конференции молодых ученых и студентов “Актуальные проблемы современной науки”. Гуманитарные науки. Часть 7. – Самара: СамГТУ, 2001.

[31] Див. Полтораков О.Ю. Острів Білорусь // Зовнішні справи. – 2008. – №12.

[32] Так, до нього входили конфліктуючі Азербайджан (що все більше орієнтувався на Туреччину) та Вірменія, а також такі країни як Грузія, чиї внутрішні етнонаціональні конфлікти ускладнювали відносини з такими країнами СНД як Росія.

[33] Показовою є Концепція колективної безпеки держав-учасників ДКБ (1995 р.).

[34] Тезисы выступления Генерального секретаря ОДКБ Н.Н.Бордюжи на V международной научно–практической конференции «Место и роль Организации Договора о коллективной безопасности в формирующейся архитектуре международной безопасности, перспективы развития ОДКБ, Москва, 20 января 2005 г.

[35] 8 жовтня 2008 р. Держдума РФ ратифікувала чотири документи, спрямованих на формування правової бази митного союзу ЄврАзЕС: Договір про створення єдиної митної території й формуванні митного союзу, Договір про комісію митного союзу, Протокол про внесення змін у Договір про установу Євразійського економічного співтовариства від 10 жовтня 2000 р. і Протокол про порядок набуття чинності міжнародними договорами, спрямованими на формування договірно-правової бази митного союзу, виходу з них і приєднання до них.

[36] З Киргизією, як із уже діючим членом ВТО, досягнута домовленість про коректування в майбутньому умов, на яких вона вступала в цю організацію. Це дозволило їй залишатися повноправним учасником створюваної єдиної митної території в рамках ЕврАзЕС.

[37] Генеральний секретар ЄврАзЕС Г.О.Рапота пояснював це так: Схема така: для того, аби захистити, скажімо, російську авіаційну промисловість, ми вводимо досить високі імпортні бар’єри. А в Казахстані, приміром, немає своєї авіаційної промисловості, і імпортувати літаки із третіх країн Казахстан змушений буде на єдиних з іншими членами Співтовариства умовах. Так всі члени ЄврАзЕС захищають ринок не тільки свій, але й своїх партнерів. У свою чергу, Казахстан вправі претендувати на економічні вигоди від участі в митному союзі: це й зростання товарообігу, і зниження транспортних тарифів, і приплив інвестицій, і багато чого іншого. Ось такий складний комплекс питань виникає при вступі до СОТ при одночасному створенні митного союзу (“Трибуна”, 23 березня 2005 р.).

[38] Див. Мы друг другу стали ближе. Интервью Генерального секретаря ЕврАзЭС Г.А.Рапоты // «Парламентская газета», 5 февраля 2004 г.

[39] Див. Интеграция по науке. Интервью Генерального секретаря ЕврАзЭС Г.А.Рапоты // Независимая газета, 30 апреля 2004 г.

[40] Однак реалізація подібного проекту природно вимагатиме узгодження принципів емісійної політики, меж конвертованості, узгодженої курсової політики, масштабів і структури валютних резервів. При цьому узгоджена політика в грошово-валютній сфері має опиратися на узгоджену економічну політику в інших ключових сферах діяльності.

[41] Так, з Програми роботи ГУУАМ на 2002-2003 рр., яка містила 70 положень, на 2004 р. вдалося довести до повного виконання лише 14, а до часткового – 38.

[42] Див. Демократичний порядок денний для Східної Європи і перспективи Спільноти демократичного вибору // Український монітор. – 2005. – №10.

[43] Спільна заява Президентів України та Грузії (12 серпня 2005 р.) // Офіційне Iнтернет-представництво Президента України http://ww8.president.gov.ua/news/data/print/2149.html

[44] Інтерв’ю Президента України В. Ющенка інформаційному агентству «Татар-інформ» (26 серпня 2005 р.) // Офіційне Iнтернет–представництво Президента України http://ww8.president.gov.ua/news/data/print/2445.html

[45] Bowker M. Russian foreign policy and the end of the cold war. – Aldershot, Hants, England; Brookfield, Vt., USA: Dartmouth Pub. Co., 1997. – 999 р.

[46] Bowker M. Russian foreign policy and the end of the cold war. – Aldershot, Hants, England; Brookfield, Vt., USA: Dartmouth Pub. Co., 1997. – Р.101.

[47] Див., наприклад, Полтораков О.Ю. Українсько-російські парадоксальні відносини // Зовнішні справи. – 2009. – №1.

[48] Див. Полтораков О.Ю. Острів Білорусь // Зовнішні справи. – 2008. – №12.

[49] Реінтеграційні – в сенсі відновлення традиційних народногосподарських зв’язків, налагоджених за часів СРСР; інтеграційні – в сенсі розробки нових інтеграційних проектів, передусім безпекових (ОДКБ, ШОС тощо) та економічних (ЄврАзЕС, ЄЕП тощо) відповідно до сучасних моделей інтеграції (орієнтованих на ЄС, СОТ).

[50] Goble P.A. Forget the Soviet Union // Foreign policy. – 1992. – N 86. – Р. 56.

[51] Так, тільки Постійною комісією з оборони й безпеки Міжпарламентської асамблеї СНД було розроблено близько 30 модельних законів з правових питань регулювання воєнної сфери в СНД. Зокрема, Модельний закон « було покладено в основу Закону України «Про демократичний цивільний контроль».

[52] Так, до Організації економічного співробітництва (ОЕС), заснованої ще в 1985 р. окрім Афганістану, Ірану, Пакистану та Туреччини входять такі країни СНД як Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан.

[53] В нашому контексті показовим є те, що до багато країн СНД, де домінуючою є мусульманська культура, є членами Організації ісламська конференція.

[54] Так, жителі ПМР вбачають загрозу втрати власної ідентичності в умовах потенційної інтеграції Молдови та Румунії.

Полтораков О.Ю. Інституційно-регіональний вимір інтеграції на просторі СНД // Глобалізація і сучасний міжнародний процес / за заг. ред. Проф. Б.Гуменюка і проф. С.Шергіна – К.: Університет «Україна», 2009. – С.267-294.

Читайте також

Рекомендації

Це майданчик, де розміщуються матеріали, які стосуються самореалізації людини, проблематики Суспільного Договору, принципів співволодіння та співуправління, Конституанти та творенню Республіки.

Ми у соцмережах

Напишіть нам

Контакти



Фото

Copyright 2012 ПОЛІТИКА+ © Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених користувачами.