Написал Володимир Задирака   

16.02.2010

Текст  для публічної дискусії "Влада та насильство". Доповідь зачитано 15 лютого 2010 року у приміщенні Науково-дослідного Центру Візуальної Культури Національного Університету "Києво-Могилянська Академія". 

Зазвичай, «вульгарні марксисти» і «вульгарні анархісти» схильні вважати державу більш приязною до правого радикалізму ніж до лівого. Та бачити тут мало не містичний зв»язок. Інколи це підтверджується і українською практикою, але, насправді, державний механізм працює відштовхуючись від конкретних прецедентів, конкретної політики і конкретної практики. „Праві” симпатії державних службовців формуються їхнім соціальним положенням, а політичні переконання формуються не за один день. Правоохоронна система має політичне забарвлення і це варто розглядати як постійний процес формування політичної ідентичності, а не даність продиктована певною інтелектуальною схемою.

Від часів встановлення автономної „радянської” державності до часів незалежності органи правопорядку пережили багато змін. Інколи здається, що у 30-х вони були осередком садистів, а у часи гуманізації 60-х були мало не організацією добрих самаритян (все пізнається у порівнянні). Насправді, ми можемо припускати, що цей орган виконував певну політичну лінію і дотримувався стратегії. Втім, тоді із цим особливих проблем не було. Міліціонери та спецслужбісти не сушили собі голову. Вони виконували накази. Українські правоохоронні органи мало не до кінця 1991 року мали яскравий партійний характер. Від моменту заборони КПУ перед ними стало завдання діяти за межами визначеного. Це як вихід у відкритий космос. Орієнтири зникли.

Поліційна система має бути абсолютно аполітичною в очах громадян і в той же час захищати владу від викликів, а це завдання суто політичне. В концепції Національної Безпеки від 97 року прописано як можливі загрози „суспільно-політичне протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України”, а також „політизація силових структур держави”. Звісно, це обмовки, що вказують на непослідовність і суперечливість настанов. Для того, щоб говорити про суспільно-політичне протистояння треба трохи відірватися від кримінального кодексу і брати на себе функцію політичної оцінки. Тоді вже не уникнути «політизації силових структур».

Зрозуміло, що надмірно думаючі органи, що починають ставити перед собою завдання -чудовисько Франкенштейна. Це інституція, що формує політику держави за межами представницької системи. Втім, існування такого штучного розуму, попри загрози, необхідне для того, щоб система діяла не зовсім сліпо. Перед силовиками стоїть завдання „уникнення політичного екстремізму, підтримка громадянської злагоди та соціальної стабільності”. Це не наглядати і карати. Це втручатися в політику. Причому, не на рівні виконання наказів виборних політиків, а з власної ініціативи. Діяти не як робот, а як людина. Лиха людина, але не позбавлена здатності до мислення.

Від Леоніда Першого до Леоніда Другого

Після 91го органи так чи інакше керувалися комплексом ідеологічних мотивацій, які були притаманні переможцям. Націоналісти використовувалися при президентстві Кравчука, як додатковий механізм у рамках політичної системи. Навіть, силова складова УНА-УНСО так чи інакше була вписана в українську зовнішню політику. Поміркованим нацдемам віддали гуманітарну сферу. Вони на більше і не були здатні. В газеті „Літературна Україна” друкували статті вплив на Бетховена української народної музики. Радикалів використовували для вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем. Дивне довготерпіння у ситуації із захоплення Лаври УНА-УНСО та монахами київського патріархату та відсутність законів проти найманства посилювали ультра. Держава скористалася участю добровольців-націоналістів у війнах в Приднєстровї та Грузії для посилення своїх позицій в СНД.

Але, насправді, це було ознакою тимчасової слабкості. В умовах розростання економічної кризи початку 90-х популярність націонал-патріотичних сил падала. 18 липня 1995 року нацдемам показали хто у домі господар. Із використанням міліції було розігнано похорон патріарха Володимира Романюка. Дії правоохоронців сприймалися, як абсолютно неадекватні. Адже перед цим подібні та інші акції правих ніхто із такою жорстокістю не розганяв. Рівень насильства було задано. З того моменту до грудня 2000 року демонстранти могли піти проти міліції у зовсім виняткових випадках, що напряму не були пов”язані із „високою” політикою. Наприклад, під час шахтарських заворушень на Луганщині мирні робітники соціал-демократи (вони дійсно були членами однієї із соціал-демократичних партій) облили директора шахти бензином та погрожували підпалити. Здавалося, що система зламала хребта правим. Молодіжні організація мали мікроскопічні розміри, а УНА-УНСО, що іще напередодні бійки біля Софії відмежовувалося від „демократів” отримало свої персональні репресії. Часто по кримінальним статтям. Хоча, власне, можна сказати, що це була частина зачистки від учасникив „бандітского движєнія”. І відстріл членів «християнсько-ліберальної» партії в Криму чи численні замахи на Савлохова мали такий само політико-кримінальний характер. Держава знищувала бійців первинного накопичення капіталу.

Після 1995 року політика міліції та правоохоронців мала трохи інший характер. Державний антикомунізм призвів до того, що кожне ліворадикальне угруповання розглядалось, як потенційні терористи чи шпигуни. Автор доповіді і сам стикався у „каламутних 90х” із підвищеною цікавістю правоохоронців, хоча підстав для цього чи не менше ніж зараз. Припустимо, що такі ж процеси йшли по правому флангу. Держава готувалася до подій, які пережила в 90-х і воліла їх не допустити. Втім, загроза прийшла із іншої сторони.

Коли одного хлопця затримали на комуністичній демонстрації за спробу ведення радикальної агатації... міліціонер прямим текстом заявив, що це погана демонстрація. „Людям місяцями не платять зарплату, а вас всього 15 тисяч. Треба в десять раз більше.” Невдоволення і недовіра до політичної верхівки існувала і в міліції. Так само рядові ППСники не могли зрозуміти сенс переслідування радикальних „шизиків”. Під час дня Києва група членів „старої” „Прямої Дії” розповсюджувала свої листівки на Андріївському узвозі. СБУшники зажадали від міліції провести огляд їхніх речей. Хлопці погодилися, щоб не давати приводу для затримання. Міліціонери подивилися на листівки, а потім повернули їх власникам. СБУшник зажадав щоб «екстремістів» доправили у відділок, але офіцер міліції резонно зауважив, що у активістів немає наркотиків, при всіх студентські квитки чи паспорта, вони тверезі і не матюкаються. Тобто законних підстав немає, а „суміжник” може іти лісом і не заважати „хлопцям у сірому” грітися під травневим сонечком на розі Володимирської та Десятинної. Бо тут, біля бочки із квасом, їхня присутність є конче необхідною для підтримання громадського порядку.

Насправді, система політичної поліції (СБУ) боролася проти неіснуючої загрози і це всім, крім людей що писали рапорти та давали завдання було зрозуміло.

2000-2004

В часи Кучми сформувалася авторитарна держава. І була вона такою не тільки тому, що наприклад у 1996 році газетам можно було рекомендувати не друкувати критичні антиатомні матеріали і добитися мети. І не тому, що СБУ виконувала функцію політичного нагляду. І не тому що МВС використовували для пресингу бізнесу опозиції. Зовсім ні. Насправді, у держави не було політичних конкурентів. Великий „олігархічний” бізнес тільки формувався. Так само поступово зростав правлячий клас, що шукав шляхів для „діалогу” із владою. Буржуазія була надто незрілою для того, щоб сформувати запит на свободу. Та сама інтелігенція, яка переважно не помічала цих явищ у 90-х несподівано прокинулася… лише тоді коли великий та середній бізнес сформували основу для економічного зростання. З’явився запит на лібералізм та «права людини».

На початку 2000х діяльність силових структур знову переживає чергові зміни. Система МВС, що за влучним висловом Юлії Мостової, „остаточно перегнила і почала працювати” стає одним із головних інструментів проведення політичної волі виконавчої влади. Тепер „органи” орієнтовані на внутрішню логіку „поліційного бізнесу”, кар”єрного зростання та „мєнтовських понятій”. Ця система мала стати основною мішенню протестних виступів, але за вітчизняною логікою вдарили не по виконавцям, а по архітекторам Кучмі і Литвину. Українське МВС і є тією самою людиною у формі в українській державі. І при цьому їм не треба влаштовувати державний заколот. Вони і так мають реальну владу.

Насправді, будь-яка політична сила хотіла б контролювати цей апарат. Тому генерали цієї структури мають вагу у публічній політиці. Джига та Москаль, як люди цієї системи переконвертовують свої специфічни навички та знання у політичний капітал.

Саме у цей період спільними силами російських та українських спецслужб розкривається справа „одеських комсомольців”, що мала сприяти дискредитації опозиції та її розколу на правих та лівих. Терористи брали участь у акціях «повстань Україна», але їхні відверто сепаратистські, близькі до «лівої» версії націонал-більшовизму, погляди завадили змалювати їх, як «бойове крило антикучмізму». Доволі правого та унітаристського у своїй масі.

В цій справі досі не все ясно і ми не можемо твердити, що тут не було свідомої провокації злочину. Тортури та знущання над заарештованими мали „педагогічний” вплив. Померти від раку без ліків в жахливих муках у в”язниці... це може вплинути на радикалів. Втім, немає жодних шансів, що через багато років це не стане виправданням жорстокості супротивників режиму до правоохоронців. Бумеренг, якщо не поцілить, то б”є по лобі.

На почаку 2000х було викрито змову жахливих чернігівських „грибників”. Сивочолі ветерани Радянської Армії із яких (переважно) сипався пісок гралися в заколотників. Так це підтвердило необхідність боротьби із „червоним тероризмом”... комусь. Навіть, „Україна Молода” відверто збиткувалася із СБУшників. Так що це стало чи не найгротескнішею перемогою „Контори”. Власне саме у цей момент служби довели безпідставність новітньої антикомуністичної ідеології. Спадкоємці Леніна виглядали кумедними, а не страшними.

Після 2004

„Мирний” протест 2004-2005 років не був наслідком пацифізму демонстрантів. В даному випадку саме установка на ігнорування акцій опозиції врятувала всіх нас від великої бійні, масового „ексцесу виконавця”. Інакше б та зима запам’яталася б не тільки одним помаранчевим кольором. Після березневих зіткнень 2001 року міліція несподівано для всіх змінює тактику. Вони перестають провокувати демонстрантів своєю надмірною присутністю на акціях. Це створює пречудові умови для того, щоб зміна влади могла статися без крові та репресій. В даному випадку ми маємо випадок політичного рішення, що не є притаманним поліційній системі. Боротьба політичних сил в умовах використання насильства дає шанс радикалам. Правлячий клас вирішив не ризикувати. Правоохоронцям було б простіше «чавити», як це робиться сьогодні у РФ.

Відсутність насильства була притаманна і першим масовим протестам 2005 року. Втім, прямо наприкінці зими відбувається перший випадок, коли представники охоронної фірми, що стояла на Майдані та колишні представники „революційного народу” сходяться на бій через конфлікт, пов»язаний із знесенням гаражів. Так само особливим лібералізмом не відзначилися польові командири, коли прибрали «залишки Майдану» із площі незалежності. Ті кого „разом було багато” вдалося досить успішно „подолати”. Навіть, якщо це були звичайні люмпени. Надалі, ситуація нестачі насильства призводить до активізації радикалів та приватних осіб, що активно беруть на себе функцію «закону та порядку». Рейдерство, антизабудовне та забудовне насильство, ідеологічні сутички, символічні порушення закону – все це заповнює вакуум, але не підриває підвалин влади «людини у сірому».

Наведення справедливості, реалізація рішень суду за допомогою професійних бійців, ідеологічні акції радикалів – все це стало тлом, що ані трохи не підриває силу „органів” за якими залишається останнє слово. Парламентські сили та респектабельні політики використовують насильство ширше і яскравіше ніж радикали. Ентузіастам ідеологічної боротьби «за справедливість» залишається тільки брати участь у цьому чемпіонаті із радикалізму. Точкові акції мають бути яскравими. Преса має бути запрошена. Фотокор чи відеоператор важливіше від опису та обгрунтування. Дія важливіше від думки та мети. Власне, наприклад, вся діяльність антизабудовних ініціатив у Києві не призвела до системних змін. Кожен окремий випадок „беззаконня” та „несправедливості” залишається „окремим випадком”. Він не змінює якісно ситуацію у всьому суспільстві. Криза послабила активність забудовників, але варто розуміти, що це тимчасове явище. Завтра все почнеться знову. І групи «революціонерів» та «героїв», що затикають собою кожну щілину не зможуть не те що опиратися, але і протистояти наступу, коли будівництво знову буде щедро фінансуватися.

Акція по закидуванню мерії димовими шашками може привернути симпатії людей за моніторами комп”ютерів, викликати бадьорий сміх чиновників Київради та створити інтригу у справі закупівлі товарів та послуг по охороні адміністрації. У виграші хто завгодно, але не громада. Бо лід та кучугури снігу у Києві зникають під впливом погоди, а не завдяки осмисленому „антропогенному впливу”. Заарештовані міліцією нападники могли йти по двом-трьом статтям кримінального кодексу. При бажанні. Але після двох дві пресингу, залякуваннь і побиття (як твердять самі «міські партизани») їх відпустили із 51 гривнею штрафу… за зламані зелені насадження. Де вони їх зламали? На відео, що гуляло інтернетом, картинка зламаних дерев відсутня.

Численні акції війни із пам’ятниками створюють умови для виконання президентського указу по ліквідації „тоталітарної символіки”. Звісно, це трохи дратує інтелігентних громадян, що вважають методи дикунськими, та ідеологічно лівих, бо їм немає чого адекватного зруйнувати в Києві. Коханівський попався, схоже, тільки тому що давно йшов до цієї мети. Попередні акції не привернули достатньої уваги і тільки суд може допомогти створити прецедент, якщо фігуранти справи будуть засуджені умовно. Тоді трощити пам’ятники стане модно.

Втім, у цьому чемпіонаті з радикалізму все ж іноді вказують червону картку. Справа братів Мовчанів та справа Володарського є вельми показовими. Тут ми бачимо ті рамки за якими система несподівано прокидається і починає працювати, як класичний репресивний апарат.

Андрій та Сергій Мовчани майже два роки тому брали участь у антизабудовній акції, яких у Києві до того пройшли десятки і не менше після того. Група людей знесла паркан, а потім невідомі (в цьому і позиція міліції і протестувальників солідарна) підпалили деревину. Знайти винуватців було складно, тож їх «призначили». Пікантність ситуації додає те що замовником є особи наближені до УПЦ МП. Власне, тут у діях протестувальників з”являється певний „антиклерикальний” присмак.

В той же день хлопців та їхніх друзів із Росії затримали і вони провели у відділку близько доби. Біля солом’янської міліції цілий день стояло від 20ти до 50ти друзів затриманих. Втручання омбудсмена Карпачової та адвоката Монтян трохи вплинуло на правоохоронців. Вони збиралися „гарячим слідом” завести кримінальну справу і залишити хлопців у себе надовго. Переговори та тиск призвели до того, що активістів притягнули тільки до адміністративної відповідальності. Втім, за пару місяців виявилося, що кримінальна справа проти них таки ведеться. За цей час підсудні, що перебувають на підписці про невиїзд, добилися певних результатів. Справа набула розголосу, а адвокат добився заміни слідчого, бо той дуже „дивно” вів протоколи і матеріали слідства потрапляли до справи дуже вже вибірково. На правоохоронному арго таке називають «туфтувати справу». В той же час церква натхненно замовляє статті у пресу. В них висувається припущення про те, що за спиною антизабудовного руху стоїть комуністично-бізнесова змова атеїстів. Що не просто далеко від істини, а є фактично наклепницькою компанією, яка (схоже на це) замовлена людьми у сутанах.

Не мають сумнівів про те що „церковний слід” присутній у цій історії і брати Мовчани. Власне, ми маємо ситуацію в якій не просто грошовитий забудовник, а „моральний авторитет” , втілений у церковній ієрархії стає додатковим фактором для міліції. Для «моралістів у погонах» це набуває характеру злочину проти релігії. Суд триває. І скоро ми зможемо дізнатися наскільки значущими для української Феміди будуть морально-релігійні „обтяжуючі обставини”.

У справі Володарського є вина самого підсудного. Наприклад, ті хто намалював пентограму на чолі Леніна на станції театральна швидко втекли... і міліція їх знайти не може. А Володарський занадто сильно вірив у гуманізм та демократію тож не тікав. За це поплатився. Певний час відсидів у Лук”янівській в”язниці. Він імітував статевий акт проти цензурних ініціатив української влади. І тут ми стикаємося із дивною наполегливістю „органів”, що кинулися шукати „співучасників”. Вибрали запобіжний захід, що не відповідає вазі „злочину” і з самого початку взяли курс на притягнення до відповідальності за кримінальною статею. Цікаво, що чинний міністр МВС привселюдно побився із столичним мером і не був притягнутий, навіть, до адміністративного покарання. Те саме стосується десятків випадків використання найманих „охоронців”, що чинять насильство щодо протестувальників та преси, але міліція їх „не бачить”. Тут версія матеріальної мотивації не спрацьовує. Навіть, спроби отримати хабаря на який, зі слів Володарського, сподівалися „правоохоронці” тут не є мотивом для такого не відповідного „злочину” покарання. Адже вимагати гроші можна і при підписці. І тут ми знову можливо стикаємося із моральною мотивацією. Фанатичним моралізмом. Навіть, консерватор Віктор Ющенко був здивований, коли почув про жорстокість із якою намагалися покарати Володарського.

Правоохоронці не мають чітких орієнтирів. Їхня політична та бізнесова заангажованість носить ситуативний характер. Втім, людина хоче мати щось певне. Навіть, якщо вона хабарник схильний до насильства. В основі вчинків «десь у середині» має ховатися «справжній» «благородний» мотив. Це мораль, що спирається на консервативний авторитет. Так держава стає носієм духовності, а міліціонер перетворюється на жерця моралі.

Цікаві зміни відбуваються із СБУ, але вони протилежні тим, що їх переживає міліція. Це демонструє подальшу деградацію таємної поліції. Служба стає ідеологічним інструментом. Вони, як у 90х продовжують абсурдну політизацію своєї діяльності. Створення підрозділів, що займаються вивченням історії під «державницьким» кутом вказує на серйозні проблеми із адекватністю тих людей, які виступають із подібними ініціативами та тих хто виконують подібні накази. Ми можемо прогнозувати, що політизація цього органу не припиниться і при новому президенті. Буде складно, але вони вигадають для Януковича ідеологічну позицію.

Також вони майстерно будуть доводити свою потрібність. Як і в ситуації із недавнім театралізованим затриманням російських шпигунів. Зазвичай, в таких випадках не намагаються влаштовувати грандіозних піар-компаній. Зайвий шум може зашкодити, наприклад, дипломатам. Але фінансуванню СБУ це не завадить.

Тенденції політизація СБУ і зростаючого консерватизму міліції збережуться в президентську каденцію Януковича. Певно вони трохи зміняться під впливом корпоративної культури біло-блакитних, але це проблема стилю. Це чимось буде схоже на так званий «кучмізм», але в одну ріку іще нікому не поталанило ввійти двічі. Державний апарат буде шукати самовиправдання у консервативних цінностях та пріоритеті інтересу держави над інтересом особи. Вони не лихі. Просто виправдання власного існування вимагатиме пошуку політичних та ідеологічних аргументів. Вони служать правлячому класу і обстоюють ієрархію не тому що це частина їхніх переконань. Самі переконання формуються дійсністю. І лише зміни у дійсності можуть вплинути на репресивний апарат.