Від акції протесту – до впровадження процесу.
Олександр Ларін є головою громадської організації "Спортивний контекст". Він також обіймав посаду Генерального секретаря Федерації баскетболу України у період з 2011 по 2015 рік, а в 2010 році працював заступником міністра спорту України.
Нещодавно олімпійська чемпіонка та віцепрезидентка Української федерації гімнастики Стела Захарова направила звернення до Gymnastics Ethics Foundation — організації, що займається етичними та дисциплінарними аспектами у світі гімнастики. Основою для цього стало документально підтверджене втручання російських гімнастичних організацій на тимчасово окупованих територіях України. Це звернення підготовлене не у формі політичної заяви, а як юридичний кейс, що містить факти, документи, норми федерації, а також процедуру та вимоги до відповідного органу, щоб отримати оцінку ситуації.
На перший погляд, це історія про гімнастику. Для мене -- значно більше. Вона перевіряє, чи здатна Україна перейти від моделі "ми протестуємо проти вашого рішення" до іншої: "ось ваші правила, ось дії вашого члена -- поясніть, чи відповідає одне іншому". І повертає до питання: чому Україна досі не побудувала системного юридичного механізму захисту інтересів у міжнародному спорті?
Декілька років тому ми вже висловлювали ідею не зволікати з ухваленням вигідних рішень та не шукати юридичну допомогу лише після виникнення проблем, а діяти проактивно. Це включає роботу з статутами, регламентами, дисциплінарними процедурами, а також врахування прав національних федерацій і, за необхідності, Спортивного арбітражного суду (CAS).
У 2023 році, у зв'язку з ситуацією навколо Ольги Харлан, Тарас Самборський наголосив, що з правилами міжнародних федерацій слід працювати до виникнення конфліктів, а не після їх появи. У грудні того ж року громадська організація "Спортивний контекст" представила концепцію реформування системи Офісу Президента та Міністерству молоді та спорту. Вона передбачає, що держава повинна перейти від реагування на наслідки до створення механізмів, які функціонуватимуть незалежно від того, хто займає посаду міністра.
Проблема була виявлена, альтернативні рішення обговорені, але не стали частиною системи. Тому ми разом із юристами та експертами "Спортивного контексту" реалізуємо запропонований державі принцип під керівництвом Стели Захарової. Маємо конкретний випадок, чітку процедуру та перспективний результат.
Держава та міжнародний спорт використовують різні механізми.
Держава працює через дипломатію, політичні заяви, санкції, міжурядові відносини та рішення органів влади. Міжнародний спорт -- через власні статути, дисциплінарні кодекси, етичні правила, апеляційні процедури, правила членства та механізми спорів.
Навіть якщо Україна має абсолютно справедливу позицію з політичної точки зору, міжнародна федерація не зобов'язана юридично реагувати так, як ми цього хочемо. Міністр може виступити з заявою, Міністерство закордонних справ може надіслати ноту, а наші партнери можуть висловити підтримку Україні, проте федерація в кінцевому підсумку керуватиметься своїми власними принципами. Якщо ми не спілкуємося в їхньому контексті, політична справедливість може залишитися лише на рівні слів.
Іншу стратегію можна було обрати раніше
Після початку повномасштабної війни ставка на політичну та дипломатичну ізоляцію російського спорту була логічною й дала результат. Але з часом проявилися обмеження: "нейтральний статус", повернення російських спортсменів, поступове зняття обмежень. І щоразу Україна реагувала вже на ухвалене рішення.
Матвій Бідний перебуває в керівництві Міністерства молоді та спорту з 2020 року -- достатньо довго, щоб побачити слабкі місця стратегії й почути альтернативу. Вона була: перейти від реактивної моделі до системної -- працювати через право, процедури, внутрішні механізми міжнародних федерацій і підтримувати українські національні федерації як повноцінних суб'єктів міжнародного спорту.
Такий перехід не відбувся. Спершу міжнародна організація приймає рішення, а потім Україна намагається знайти спосіб його зупинити, змінити чи оскаржити. Ця ситуація вже свідчить про проблеми в архітектурі політики.
Різниця між протестом і юридичною проблемою
Політичну декларацію можна залишити без уваги. Однак, юридично коректно сформульоване питання є значно більш складним.
"Не допускайте російських спортсменів, тому що Росія веде війну" -- сильна моральна і політична позиція, але вона залишає федерації простір для вибору. Інше питання -- "чи відповідають дії вашого члена вашим власним правилам?" Тут федерацію вже не треба переконувати підтримати Україну; вона має пояснити, як застосовує власні норми.
Цей підхід лежить в основі аргументації Захарової: не закликаємо "підтримати нас", а надаємо конкретні факти, документи, дії вашого представника, норми – тепер чекаємо на вашу реакцію. Політичний шум поступається місцем правовій суперечності.
І в цьому контексті варто згадати про "Спортивний контекст".
Формування аргументованої та стратегічної структури кейсу відбувається за участю фахівців з ГО "Спортивний контекст" — тієї ж організації, що раніше ініціювала подібний підхід у співпраці з Міністерством.
У січні 2025 року я, у якості голови громадської організації, уклав меморандум про співпрацю з Матвієм Бідним. Ми вбачали в цьому шанс перейти від дискусій щодо реформ до спільної професійної діяльності. Проте стабільний механізм взаємодії так і не був створений.
Ми були відкриті до співпраці, однак не в ролі фахівців, які лише декорують вже прийняті рішення або виконують вказівки, де від нас очікують схвалення, а не незалежну думку. Ми прагнули змінювати правила гри. Але ця модель не знайшла свого місця.
Проект вийшов за рамки Міністерства. Подібну стратегію ми застосовуємо і у спортивній сфері. Приклад Стели Захарової є яскравим випадком та одночасно експериментом: політична реакція на проблему в контексті правової послідовності — це факт, доказ, норма та процедура.
Що насправді означає "правовий підхід" у реальному житті?
Спочатку встановлюється факт, перевіряється доказ, визначається застосовна норма, компетентний орган, процесуальний статус заявника і процедура. Лише потім підключається політичне та дипломатичне супроводження.
Якщо російська спортивна організація функціонує на території України, що перебуває під окупацією, першочерговим питанням не має бути "яку заяву оприлюднить Міністерство?", а скоріше: які норми можуть бути порушені, хто має право подати звернення, до якого органу, в які терміни, які вимоги до доказів та які документи необхідні? Таким чином, політика підкріплює правові норми, а не замінює їх.
Держава не повинна виконувати функції федерації.
Це повинно стати невід'ємною складовою спортивної інфраструктури країни. На сьогодні ми спостерігаємо два крайні підходи: з одного боку, держава ставиться до федерацій як до своїх підрозділів, а з іншого — згадує про їхню автономію, стверджуючи: "це ваша справа". Обидва ці підходи є неправильними.
Держава не повинна виступати від імені федерації в зверненнях до її міжнародної організації. Її роль полягає в наданні доступу до спортивних юристів, створенні доказової бази, забезпеченні систематичного моніторингу, дипломатичної підтримки та, за необхідності, фінансування складних міжнародних процедур. Основна мета держави — не контролювати федерацію, а зміцнювати її можливості.
Міністерство повинно розробити систему, а не просто реагувати на ситуацію вручну.
Відповідальність профільного міністра -- не написати найкращу заяву після чергового рішення World Gymnastics (FIG), IOC чи іншої міжнародної федерації, а зробити так, щоб система працювала до цього рішення.
Події повинні бути під безперервним контролем, документи — акумулюватися, а юридичний відділ — миттєво виявляти можливі порушення, перевіряти наявність процедур, оцінювати процесуальний статус та планувати подальші кроки. Національна федерація не повинна щоразу починати з основ.
Ми саме цю ідею й висували. Отже, справа не в тому, чи був міністр обізнаний про альтернативний підхід. Він був в курсі: відбувалися зустрічі, були зроблені пропозиції, розроблена концепція та підписано меморандум про співпрацю.
Які причини не дозволили цьому підходу увійти до державної спортивної політики?
Що мала б робити така система
Вона стежила не лише за допуском російських атлетів, а й за більш глибокими питаннями: які російські федерації інтегрують представників з окупованих територій у свої структури; в яких офіційних спортивних документах РФ згадуються Крим, Донецьк, Луганськ, Запоріжжя та Херсон; хто є учасником змагань; які особи входять до складу суддів; які регіональні організації отримують визнання; які призначення відбуваються і які зміни вносяться до статутів.
Кожен факт повинен бути перевірений через юридичну призму: яка інформація має правове значення, яку норму можна порушити, який орган має відповідні повноваження та яка існує процедура. Це і є суть професійної політики.
Я не кажу, що Міністерство і НОК нічого не робили
Були заяви, дипломатична робота, юридичні кроки. Питання в тому, чому вони не склалися в постійну систему. Чому право переважно з'являється після кризи? Чому немає єдиної доказової інфраструктури? Чому національні федерації часто залишаються сам на сам із проблемою? Чому експертів, які кілька років тому пропонували таку модель, не інтегрували в постійний механізм?
У цьому контексті випадок Захарової є особливо показовим: нинішній юридичний процес формується з експертною групою, яка, на жаль, не була визнана Міністерством як необхідна для системної співпраці.
НОК може виконувати ще одну потенційну функцію.
Національний олімпійський комітет відіграє ключову роль як незалежна інституція, оскільки не є частиною державної влади, а належить до міжнародного олімпійського руху. Ця організація може стати центром накопичення юридичного досвіду федерацій, а також мати спеціалістів у сфері міжнародних процедур і механізмів швидкого реагування. Проте важливо, щоб НОК не перетворювався на ще один державний орган. Його основна сила полягає в самостійності.
Сильна федерація -- це ресурс, а не проблема
Державі потрібна не слабка федерація, якою легко керувати, а сильна -- та, що знає свої права, має компетенції і здатна діяти всередині міжнародної федерації.
Державний чиновник там часто не має процесуального статусу, тоді як національна федерація має. Міністр може надіслати листа, а федерація -- за певних умов запустити процедуру. Тому автономія спорту -- не загроза державі, а додатковий канал захисту державного інтересу.
Найзахоплююче в історії Захарової ще чекає на нас.
Мені невідомо, яке рішення прийме GEF, і ніхто не може дати жодних гарантій щодо цього: юридичний результат не можна передбачити заздалегідь.
Проте вже сьогодні невелика група атлетів, юристів та фахівців реалізує те, що ми кілька років тому пропонували зробити частиною державної системи: вони збирають докази, перевіряють факти, досліджують норми, визначають процедури та працюють з особою, яка має відповідний статус у спортивній системі. Замість того, щоб лише реагувати на інформаційні приводи, ця команда формує юридичний кейс, значною мірою діючи поза межами державної структури.
Отже, моє запитання до Міністерства та особисто до Матвія Бідного полягає не в тому, чи підтримують вони ініціативу Стели Захарової — це питання другорядне. Чому ж експертний потенціал, здатний розробляти подібні проекти, не інтегровано в систему захисту українських спортивних інтересів, особливо враховуючи, що саме такий підхід був запропонований Міністерству заздалегідь?
Від запиту на допомогу до стану суб'єктності.
Україна вже здобула навички у поясненні міжнародному спортивному співтовариству, чому його рішення є несправедливими. Наступним етапом є освоєння роботи з самою системою: її статутами, регламентами, процедурами, компетенціями, дисциплінарними органами та Спортивним арбітражним судом (CAS).
І переходити від позиції "Підтримайте нас, тому що ми праві" до іншої: "Ось факт, ось доказ, ось ваша норма, ось передбачена вами процедура. Тепер застосуйте власні правила".
Для мене це і є суть суб'єктності. Щодо держави, тут існує проста формула: не втручатися в управління спортом через спортивні організації, а забезпечити умови, що дозволяють їм професійно відстоювати як свої права, так і національні інтереси України.
Таку ж логіку ми вже кілька років популяризуємо в громадській організації "Спортивний контекст". Міністерство мало шанс скористатися нашою експертизою, ми навіть оформили угоду про співпрацю, але сталої взаємодії так і не відбулося. Наша експертиза почала втілюватися безпосередньо через спортивні організації.
Після ситуації зі Стелою Захаровою у мене виникає два запитання.
Перше: що для держави ефективніше -- контролювати незалежне експертне середовище, дистанціюватися від нього чи навчитися використовувати його як нормальну частину сучасної спортивної екосистеми?
