Альянс без обязательств: как судьба НАТО оказалась в руках американских выборов
Дональд Трамп формулює свої вимоги до НАТО таким чином: коли США діють - союзники мають діяти разом з ними. Автоматично
Заяви Дональда Трампа про можливий вихід США з НАТО вже не виглядають як емоції або переговорна тактика.
Вони повільно формують свою політичну платформу, яку підтримує певна частина американського істеблішменту. Це стає новим фактом, до якого Європа повинна пристосуватися.
Тепер і держсекретар Марко Рубіо говорить про необхідність "переосмислити" відносини з НАТО після війни з Іраном і ставить питання, чи не став цей блок "one-way street". Під сумнів поставлено не поведінку окремих союзників (хоча це теж присутнє), а саму логіку Альянсу.
Мова йде про те, що вперше за багато років під питанням опинилася основа, на якій базується європейська безпека – надійність американських гарантій.
До всього цього, ситуація активно розвивається саме перед виборами в США.
Те, що відбувається сьогодні, часто пов'язують із конфліктом навколо Ірану чи витратами на оборону. Проте ці фактори являють собою лише верхівку айсберга значно складнішої проблеми.
На справді мова йде про відмінні підходи до розуміння самої сутності союзу.
Для європейських країн НАТО - це довгострокова система безпеки, яка працює навіть тоді, коли інтереси не збігаються повністю. Система працює на передбачуваності та політичній довірі. Для Трампа ця логіка виглядає застарілою та небізнесовою.
Його підхід - транзакційний, що ми бачили і раніше.
Для Трампа будь-який альянс має сенс лише тоді, коли від нього є пряма, відчутна вигода.
У випадку, коли партнери не реагують на певний запит, зобов'язання втрачають свою значимість.
Саме в цій логіці слід читати його реакцію на відмову європейських країн підтримати операцію проти Ірану. У Вашингтоні це було сприйнято не як політичне розходження, а як провал союзницької солідарності.
Американська сторона насправді викладає цю думку таким чином: коли США беруть участь у діях, їхні союзники повинні згодом діяти разом з ними. Це має відбуватися автоматично.
І тут проявляється основний аргумент Трампа, що знаходить відгук у серцях американців: Америка завжди діяла "автоматично" - зокрема, підтримуючи Україну, яка не є членом НАТО.
І якщо союзники не готові діяти так само, то сам союз втрачає сенс.
Оборонні витрати лише підсилюють цю логіку.
Декілька років тому 2% ВВП вважалися стандартом, і багато країн Європи не могли досягти цього показника. Наразі планка підвищується до 5%, але навіть це не вирішує основну проблему - питання довіри.
Проблема вже не лише в статистичних показниках. Сполучені Штати покривають більше ніж половину витрат на оборону НАТО, і це все частіше стає підставою для переосмислення умов співпраці між країнами-союзниками.
У погляді певної частини американської політичної еліти НАТО втрачає статус рівноправного союзу і стає асиметричною структурою, в якій основний тягар покладено на США, тоді як союзники зберігають за собою право на власний вибір.
Відповідь Європи свідчить про те, наскільки уважно вони ставляться до цих сигналів.
Британський прем'єр-міністр Кір Стармер, незважаючи на особисті нападки, виявляє публічну стриманість і підкреслює свою відданість НАТО, акцентуючи на важливості дій "в інтересах нації". Балтійські країни та Польща виступають із закликами до збереження єдності та підтримки альянсу.
Але паралельно відбувається інший процес - менш публічний, але значно важливіший.
Уряди європейських країн все частіше розглядають можливості, за яких США можуть втратити свою роль у забезпеченні безпеки. Виникають нові формати співпраці, оборонні бюджети зростають, а рішення, які раніше виглядали малоймовірними з політичної точки зору, тепер стають реальністю.
У цьому контексті діяльність генерального секретаря НАТО Марка Рютте виглядає надзвичайно значущою. Не випадково його охрестили "шептуном Трампа": він обрав найбільш обережний підхід, прагнучи уникати відкритої критики на адресу Вашингтона та запобігти ескалації конфлікту між Альянсом і США.
Це не свідчить про слабкість, а вказує на те, що Альянс сьогодні переживає внутрішню кризу. Основним завданням є уникнути її подальшого загострення.
Поки Захід аналізує та оцінює свої власні принципи, Росія продовжує активні дії. У такій ситуації Україна виявляється в особливо вразливій позиції: вона виконує роль східного бар'єра НАТО, але при цьому не має жодних офіційних гарантій безпеки.
Москва активно працює над збільшенням дистанції між Сполученими Штатами та їхніми партнерами. Зокрема, вона надала Ірану розвідувальну інформацію для атак на американські об'єкти в цьому регіоні, і на це не було жодної істотної реакції з боку Вашингтона.
Кремль завжди вбачає у американських виборах шанс вплинути на зовнішню політику Сполучених Штатів.
Етапи внутрішньої політичної боротьби в США призводять до зниження послідовності Вашингтона і збільшення його чутливості до дискусій щодо "вартісності альянсів" та "надмірного навантаження зобов'язаннями".
Водночас Кремль активно веде політичну діяльність. Зустріч спеціального представника Кирила Дмитрієва з переговірниками, близькими до Трампа, Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером, була підкріплена публічним меседжем: санкції проти Росії не приносять бажаних результатів, а її енергетичні ресурси є важливим елементом для стабільності світової економіки.
Вже на наступний день Сполучені Штати вирішили частково зняти санкції, що створило умови для відновлення постачання російської нафти. Це призводить до нових фінансових можливостей для ведення війни проти України та подає новий політичний сигнал.
Російські коментатори прямо назвали це поступкою і закликали скористатися моментом, поки Трамп і його політична сила залишаються при владі перед проміжними виборами.
Це виглядає як тактичний успіх. І, ймовірно, не останній.
Дії Росії все частіше орієнтовані на короткострокову вигоду, зокрема до закінчення виборчого циклу в США. Стратегія зрозуміла: отримати максимальні переваги в момент, коли американська політична сцена є найбільш роздробленою і відкритою для перегляду попередніх угод.
Транзакційний підхід до союзів, який просуває частина американської політичної еліти, об'єктивно працює на користь Росії.
Він розмиває принцип колективної відповідальності і переводить питання безпеки у площину ситуативних домовленостей - саме ту, в якій Кремль традиційно має перевагу.
Сьогодні важливе питання європейської безпеки визначається не лише бойовими діями та переговорами в Брюсселі. Значну роль у його вирішенні відіграє внутрішня політична ситуація в Сполучених Штатах.
Риторика Трампа не є лише миттєвою реакцією на питання Ірану чи витрати на оборону. Вона втілює більш глибокі зміни в американській політиці: посилення ізоляціоністських тенденцій і перегляд союзів як інструментів, а не як стратегічних зобов'язань.
Проміжні вибори стануть точкою, яка покаже, наскільки цей підхід закріплюється.
Однак, загрози, пов'язані з НАТО, навряд чи самостійно вплинуть на результати голосування.
Багато американців акцентують увагу на економічних питаннях та внутрішніх викликах, тоді як зовнішня політика їх цікавить переважно в контексті її впливу на соціально-економічний добробут. Цей аспект активно експлуатується в політичних дискусіях, де союзи часто подаються як витрати, а не як інвестиції в забезпечення безпеки.
Водночас, за даними Gallup, 92% демократів, 75% незалежних і навіть 64% республіканців підтримують збереження НАТО.
В цілому приблизно 75% американців підтримують Альянс, тоді як лише близько 20% виступають проти нього.
Незважаючи на це, політичні дебати все частіше переходять до більш комерційного підходу в питаннях альянсів. Це породжує парадокс: підтримка суспільства для Альянсу залишається на стабільному рівні, тоді як політичні аргументи все частіше ставлять під сумнів саму ідею безумовних гарантій.
У цьому сенсі зовнішня політика стає інструментом внутрішньої боротьби - способом мобілізації виборця через прості й зрозумілі меседжі про "ціну союзів" і "справедливий розподіл витрат".
Розрив проходить не стільки між США та Європою, скільки всередині самих США - між суспільним консенсусом і політичним дискурсом.
Чи зможе ця логіка перетворитися на стабільний електоральний результат, стане відомо лише після завершення виборів. Однак вплив на Європу починається ще до оголошення підсумків.
Сполучені Штати, ймовірно, залишаться в НАТО, проте форма їхньої участі, безсумнівно, трансформується. Підтримка партнерів може стати більш вибірковою, рішення будуть прийматися з урахуванням власних інтересів, а гарантії стануть менш стабільними.
У цьому випадку НАТО офіційно залишиться на своїх позиціях, але фактично перетвориться з альянсу, що забезпечує гарантії, на альянс можливостей, де кожне рішення вимагатиме окремих політичних угод.
Для Європи це вказує на потребу в проактивних заходах.
Зростання витрат на оборону, створення власних засобів безпеки та формування регіональних коаліцій – це вже не просто стратегічний вибір, а необхідність сучасності.
Європейська безпека більше не може покладатися на припущення про стабільність підтримки з боку США. Саме тому результати виборів в Америці стають безпосереднім чинником, що впливає на безпеку всього континенту.
Сьогодні вже не стоїть питання про можливий вихід США з НАТО. Головне питання полягає в тому, чи залишається НАТО системою безумовних гарантій. Саме в цій організації наразі визначається майбутнє безпеки в Європі.
Автор: Світлана Ковальчук.
