"Папа з Америки та фундаменталісти Трампа" (Віталій Портников)
"Безсумнівно, він обрав шлях Папи," - зауважив один з моїх співрозмовників, шанований церковний ієрарх, під час нашої розмови про нещодавні висловлювання Папи Лева XIV, які були зроблені в контексті конфлікту між Сполученими Штатами та Іраном.
Те, що понтифік відкрито заявляє про свою позицію з приводу війни, виходячи не лише з особистих переконань, а з погляду церковних догм, викликає заперечення концепції війни як засобу вирішення проблем або як "продовження політики іншими засобами". Це суперечить не лише позиціям країн, таких як Росія чи Іран, але й поглядам адміністрації Дональда Трампа. Поки американський міністр оборони Піт Геґсет, який нещодавно прийняв протестантизм, намагався подати війну як священний похід на службі Христа, перший Папа з США наголосив: "Бог не благословляє жоден конфлікт. Той, хто слідує за Христом, князем Миру, ніколи не може підтримувати тих, хто в минулому носив меч, а нині кидає бомби".
Після смерті Папи Франциска, який походить з Латинської Америки, кардинали обрали нового главу Церкви з Сполучених Штатів. Це викликало у багатьох спостерігачів, далеких від Ватикану, політичні роздуми, і багато хто з них вирішив, що це рішення є ще однією перемогою Дональда Трампа, що свідчить про страх навіть католицького духовенства перед новим-старим американським президентом.
Але насправді це був найбільший виклик Трампу. Кардинали, здатні аналізувати події не стільки у категоріях політичної цілеспрямованості, скільки в категоріях викликів для Бога і Церкви, не могли не усвідомлювати, що адміністрація Трампа є тріумфом фундаменталістів - нехай християнських, але від того не менших догматиків. І вони могли вирішити, що тільки американець, який захищає ідеали гуманізму, здатен протистояти цим самопризначеним "хрестоносцям" і мати авторитет в американців та світу.
Отже, фактично повторилася ситуація, яку ми спостерігали в жовтні 1978 року, коли конклав зрозумів, що для протидії іншим догматичним течіям, зокрема комуністичним, необхідно мати Папу з комуністичного середовища. Саме тому було обрано на папський престол першого понтифіка з Польщі, кардинала Кароля Войтилу, який згодом став відомим як Іван Павло ІІ.
Насправді тепер над світом нависла не менша небезпека, ніж у комуністичні часи - тому що будь-який догматизм, релігійний чи політичний, завжди є намаганням повернути світ у минуле і позбавити нас свободи вибору. Ми можемо іронічно всміхатися, коли спостерігаємо за колективними молитвами в Овальному кабінеті, - але маємо усвідомити, що люди, які там моляться, є абсолютно серйозними у своїх віруваннях і намірах. Ми навіть не знаємо, сприймають вони самозакоханого й жадібного Трампа з його інстинктами політичної тварини як справжнього лідера або ж просто як інструмент для виконання завдань очільників своїх релігійних сект. І це теж не жарти.
Коли ми, скажімо, обговорюємо біографію Піта Геґсета, то насамперед згадуємо про його службу, невдалу кар'єру у ветеранському середовищі та роботу тележурналіста. Але Геґсет став неофітом в одній із найрадикальніших фундаменталістських протестантських груп Америки. Засновник її ідеології Дуґлас Вілсон, якого можна побачити поруч із міністром на спільних молитвах у Пентагоні, спростовує рівноправність чоловіків і жінок, виступає за тілесні покарання для дітей і за "теологію кулачного бою". І він вірить у концепцію південних Конфедеративних Штатів, які (на відміну від США, де великі засновники впевнено відділили Церкву від держави) були "християнською державою" - ну не так, звісно, як Іран є "ісламською республікою", але все ж таки... Ну і, звичайно, ця людина реабілітує рабство і таврує його противників як ненависників Бога. І так, цю людину Геґсет запросив до Пентагону проповідувати. І так, коли він приєднувався до громади, то мав обіцяти бути відповідальним перед її старійшинами. І так, Геґсет разом зі своїм безпосереднім наставником пастором Брусом Поттейґером закликав співробітників Пентагону до щомісячних молитов "на добровільних засадах". Є якась іронія в тому, що міністр, знищуючи іранських аятол-фундаменталістів, ніби очищує територію для "аятол" з християнських фундаменталістських сект. І це я просто згадав про одного з представників адміністрації, якому негласно опонував Папа. Для опису всього фундаменталістського павутиння цієї адміністрації довелося б написати книгу.
Отже, роль гуманістичного підходу Папи в цей темний період (який, перш за все, є темним не лише з політичної, але й з моральної перспективи) є безумовно унікальною. У такі складні часи той, хто здатен чітко відрізняти добро від зла - і робить це з однієї з найавторитетніших платформ у світі - стає справжнім захисником людських цінностей. Лев XIV може стати рятівником для всіх нас - як католиків, так і некатоликів, християн і нехристиян, так само, як це колись зробив Іван Павло ІІ.
Звісно, якщо він справді наважився стати Папою.
