Андрій Коболєв: Україна могла б отримувати норвезький газ ще в 2005 році, проте вибрала російський -- Delo.ua

Поки Європа лише вчилась розпізнавати "Газпром" як зброю, Україна вже потрапила в його пастку. За лаштунками газових війн -- пропущений шанс на енергетичну незалежність, який коштував країні десятиліть залежності.

З моменту появи Delo.ua у 2005 році газове питання впливало як на український бізнес, так і на політику. Кульмінацією цього стало повномасштабне російське вторгнення у лютому 2022. В матеріалі до 20-річчя нашого видання колишній голова правління "Нафтогазу" Андрій Коболєв розповів нашому виданню, як Кремль купував українських олігархів, шантажував країну відключенням газу, пояснив чому Україна програла дві газові війни під час президентства Віктора Ющенка та як вдалося досягти незалежності від російського газу.

У 2001 році між Україною та Туркменістаном було укладено угоду щодо постачання великих обсягів газу на період з 2002 по 2006 рік. Проте згодом Україна повністю переключилася на імпорт російського газу. Що ж стало причиною цього рішення?

На мою думку, туркменський газ слугував важливим інструментом для справжньої диверсифікації українських джерел енергоресурсів. Це може викликати дискусії, адже транспортування газу відбувалося через територію Росії, що теоретично надавало їй можливість обмежувати постачання. Проте варто зазначити, що Росія також була залежна від України для експорту свого газу до Європи. Ця взаємна залежність формувала певний баланс інтересів, що забезпечував Україні відносно комфортні умови.

На жаль, у 2005 році цей баланс фактично було зруйновано через хитрі дії з боку Росії. Українська сторона, внаслідок некомпетентності команди, яка була призначена в "Нафтогаз" під час президентства Віктора Ющенка, опинилася в цій пастці. Додатково вплинула певна ідеологія всередині України, внаслідок якої середніх чиновників Туркменістану почали звинувачувати в корупції, що негативно позначилося на відносинах між нашими державами.

Внаслідок цього, після газової кризи 2006 року фактично весь бізнес торгівлі газом з Туркменістаном перейшов від державної компанії "Нафтогаз" до компанії "РосУкренерго", що належала "Газпрому" та Дмитру Фірташу.

На вашу думку, чи існували в ті часи інші можливості для диверсифікації?

-- Ще у 2005 році команда "Нафтогазу" починала розмови про те, що ми могли б імпортувати газ з Європи, брати його в Норвегії та через територію Європейського Союзу транспортувати в Україну.

Технічна здатність транспортувати газ з Норвегії до України була наявною ще в той час. Вважаю, що від цієї можливості відмовилися через різні комерційні та політичні інтереси, що існували в Україні.

Тоді було багато розмов що російський газ дешевший ніж газ з ЄС. Яка могла бути ціна норвезького газу?

Наскільки мені відомо, на той момент до обговорення цін не дійшло. Для цього було необхідно вирішити інші питання, зокрема ті, що стосувалися комплаєнсу. У 2014 році наша команда уклала угоду з компанією Statoil (норвезька державна енергетична компанія, яка з 2018 року відома як Equinor, -- Delo.ua). Менеджерів цієї компанії цікавило, як ми плануємо управляти ризиками, пов’язаними з різними цінами на норвезький і російський газ. Ми відповіли, що "Нафтогаз" буде формувати суміш газу, яку потім продаватиме споживачам за середньозваженою ціною.

Таку відповідь могла б дати команда "Нафтогазу" ще у 2005 році. Це забезпечило б реальну газову незалежність, а в росіян не було б можливості підкуповувати споживачів серед олігархічних груп, щоб вони були більш прихильними до Росії. Але для цього потрібна була політична воля та готовність консолідувати навколо цього суспільство.

У період газових конфліктів за часів Ющенка Європейська комісія займала нейтральну позицію, а західні медіа іноді виступали на стороні "Газпрому", просуваючи ідею, що Україна викрадає російський газ. Коли ж наші європейські партнери нарешті усвідомили, що "Газпром" є не просто бізнесом, а геополітичним засобом впливу Кремля?

У команді "Нафтогазу" вже тоді усвідомлювали, що "Газпром" є інструментом геополітичної боротьби. Проте в українських політиків були спонсори з бізнес-середовища, які заробляли величезні прибутки на дешевому російському газі. В результаті, ці політики активно вимагали, щоб країна продовжувала отримувати дешевий газ з Росії. У той час не вистачало політичної волі для того, щоб покласти край цій корупції. Як наслідок, Єврокомісія не надавала Україні належної уваги, оскільки у 2005-2006 роках вона не висловлювалася єдиним фронтом. В результаті ми зазнали поразки в двох газових кризах з точки зору міжнародного іміджу.

У 2006 році наша поразка була зумовлена не стільки внутрішніми конфліктами, скільки відсутністю професіоналізму серед працівників газової галузі та їхньою неспроможністю співпрацювати з Європейським Союзом, що вимагало дотримання певних норм. Натомість у 2009 році основною проблемою став розкол між президентом і прем'єр-міністром, які не змогли домовитися і виробити єдину позицію.

Ситуація почала трансформуватися у 2014 році. Тоді прем'єр-міністр Арсеній Яценюк та президент Петро Порошенко об'єднали свої зусилля навколо концепції, що Україні слід відірватися від російських газових постачань і перейти до найбільш надійного способу диверсифікації — закупівлі газу в Європі.

Коли ж у Єврокомісії та серед політичних лідерів наших союзників з'явилося усвідомлення суті Газпрому?

Вони усвідомлювали, що таке "Газпром", і не мали ілюзій щодо його ролі — це геополітичний гігант, що перш за все виконує політичні завдання Кремля в різних напрямках, включаючи військову сферу. Втім, вони сподівалися, що, співпрацюючи з цим гігантом, зможуть заробити гроші і вчасно вийти з гри. В Європі не так багато наївних людей, які не розуміють наслідків своїх дій, хоча інколи такі й траплялися.

Після Революції Гідності "Газпром" висунув вимогу платити $485 за тисячу кубометрів. Ви якраз тоді очолили "Нафтогаз", скажіть чи розглядалась тоді з боку української влади опції піти на поступки "Газпрому"?

-- Не розглядалися. Перед моїм призначенням на посаду голови "Нафтогазу" ми в будівлі Кабміну в закритому режимі обговорювали плани. Одним з запасних планів, які я тоді презентував, було навіть банкрутство "Нафтогазу". Настільки сильною була готовність не платити цю несправедливу ціну. Пропозицію щодо банкрутства тоді не підтримали і єдиним варіантом був арбітраж, до якого ми одразу почали готуватися. Крім того, почали працювати над прискореною диверсифікацією газу.

Яка кількість політичних аспектів виникла під час газових переговорів у 2014 році? Чи обговорювалися в цих дискусіях питання, пов'язані з Кримом і Донбасом?

Питання Криму та Донбасу не стало частиною цих переговорів. Як учасник газових дискусій можу зазначити, що ми намагалися додати до списку наших вимог втрату "Нафтогазом" доступу до своїх активів у Криму через російську агресію.

Російська сторона виступила з рішучим запереченням. Це було зрозуміло, адже їм не вигідно було надавати пояснення європейським комісарам щодо окупаційних дій. Єврокомісари, в свою чергу, також не прагнули до цього, проте наші спроби зафіксовані в протоколах.

Саме в той момент ми почали формувати концепцію, яку втілили в 2016 році, коли подали позов до Гааги проти Росії через незаконне захоплення активів у Криму. Цей арбітраж виявився навіть більш складним, ніж справа в Стокгольмі. Проте, ми змогли досягти компенсації в розмірі 5 мільярдів доларів.

Наскільки мені відомо, українська сторона намагалася досягти певних компромісів у питанні ціни. В той час багато людей висловлювали думку, що перемовини не принесли результатів. Що ж стало причиною цього?

Чому все закінчилося безрезультатно? Це хибна оцінка ситуації. Врешті-решт, ми досягли угоди про так звану тимчасову ціну. На кінець 2014 року нам вдалося домовитися з російською стороною за посередництва Європейської комісії про встановлення умовної тимчасової ціни, яка дозволила б "Нафтогазу" закуповувати газ у зимовий період 2014-2015. Ця ціна виявилася значно нижчою за $450 за тисячу кубометрів. Згодом планувалося її переглядати на основі результатів Стокгольмського арбітражу, що розпочався вже восени 2014 року. Зрештою, у 2018 році Стокгольмський арбітраж ухвалив рішення, яке призвело до коригування ціни.

Паралельно з цим ви вели перемовини про реверсне постачання газу з Польщі, Угорщини та Словаччини. Як вдалося домовитися з Робертом Фіцо і Віктором Орбаном?

-- Угорський реверс на той момент вже існував. А зі Словаччиною "Газпром" мав великий та дуже вигідний для словаків контракт, який робив нас не дуже привабливими як партнерів.

Для того щоб досягти балансу в наших пропозиціях під час перемовин, необхідно було знайти надійних партнерів. У Європейському Союзі цю роль виконував єврокомісар Гюнтер Оттінгер. Його команда активно намагалася нам допомогти, проте чітко зазначала, що існують старі угоди між "Газпромом" і словацьким оператором, які вважаються священними в Європі і змінювати їх не дозволяється. Згідно з цими контрактами, "Газпром" виступав у ролі "супероператора", що фактично означало його контроль над точкою переходу між Словаччиною та Україною. Протягом кількох місяців нам не вдавалося виключити "Газпром" з українських та словацьких угод щодо транзиту, тому ми вирішили шукати альтернативні рішення. Невдовзі ми знайшли новий варіант, і щоб переконати його реалізувати, звернулися до ЄС та американських партнерів. Єврокомісія була більш прихильна до нашої ініціативи, хоча й з певним скептицизмом та бюрократичним підходом.

Спілкування з представниками США виявилося значно результативнішим. На горизонті з'явився Амос Хохштейн, радник віцепрезидента Джо Байдена. Він детально проаналізував нашу ситуацію, залучив експертів, а потім зробив висновок: ми можемо використати стару трубу, яка не підпадає під дію контракту, і направити її в бік України. Після цього словаки не змогли висунути жодних контраргументів.

Саме в той момент американці змусили словацького прем'єра Фіцо змінити свою позицію. Я маю достовірну інформацію про те, що відбувся дзвінок від віцепрезидента Байдена до пана Фіцо. Мені розповідали, що під час розмови Байден висловлювався досить відкрито і без дипломатичних формальностей. У той час словацький прем'єр ще намагався зображати себе проєвропейським політиком, тому він прийняв запит і дав вказівку місцевому оператору активувати реверс.

Перемога "Нафтогазу" в Стокгольмському арбітражі встановила нові правила гри на газовому ринку. Які, на вашу думку, були ключові фактори, які сприяли цій успішній результату?

Успіх цієї перемоги обумовлений кількома важливими чинниками. По-перше, найсуттєвішим аспектом була згуртованість головних політичних лідерів України, які щиро прагнули досягти цієї мети. По-друге, важливу роль відіграла ефективна діяльність команди "Нафтогазу".

Окрім того, ключовим аспектом стала диверсифікація, адже без цього жодна перемога в Стокгольмі не була б можлива. Росіяни могли б просто позбавити нас газу, і ми змушені були б поступитися в арбітражі. Минулого разу "Нафтогаз" вже програв арбітраж "РосУкрЕнерго".

Останній аспект, який варто зазначити, – це партнерські зв'язки, які дали нам змогу, зокрема, сформувати думки політиків та вплинути на суспільну думку на Заході. Хоча це безпосередньо не стосувалося арбітражу, проте мало вагомий вплив на процеси диверсифікації та інші ініціативи, які ми реалізували.

Зараз транзит припинено, а "Північні потоки" зруйновано. Чи є ймовірність того, що після закінчення війни "Газпром" з часом може повернути свої позиції?

Я переконаний, що тема повернення Росії на європейський газовий ринок стане важливим елементом переговорів про мирну угоду між колективним Заходом і Кремлем. Нашій команді переговорників буде складно дотримуватися жорсткої позиції щодо абсолютної заборони імпорту російського газу в Європу. Тому нам слід підготуватися до варіанту компромісу, який не лише збережеться, але й зміцнить наші партнерські зв’язки із Заходом.

Прагматично вигідний варіант для нас і для Заходу -- це коли цей газ піде в ЄС, але через механізм єдиного покупця. Уявімо собі ідеальну конструкцію: на східному кордоні України газ від "Газпрому" забирає спільна європейська-українська компанія (можливо ще й американська компанія), транспортує газогонами України й сама розподіляє за якоюсь справедливою формулою європейським країнам. Таким чином Росія зможе отримувати гроші за цей газ. Можливо, частину цих грошей треба буде відправляти Україні на відновлення.

Проте контроль за тим, щоб уникнути підкупу з боку окремих країн, буде здійснювати спільний консорціум, до складу якого увійдуть ми та наші партнери. Нам необхідно рішуче перешкоджати відновленню прямих контрактів з "Газпромом", але навряд чи досягнемо успіху, якщо будемо стверджувати, що повністю завадимо поверненню російського газу до Європи за будь-яких обставин.