Без можливості для російського газу: чому Європейський Союз вже не відновить енергетичну співпрацю з Росією.
Саме в Європейській комісії вперше була висловлена пропозиція про повне зупинення імпорту російського газу в чітко встановлений термін — до 2027 року.
Офіційне ухвалення рішення про відмову від російського газу в рамках ініціативи REPowerEU має для Європейського Союзу значно більший сенс, ніж просто черговий етап енергетичної трансформації.
Вперше за десятиліття ЄС визнав, що енергетична політика не може залишатися нейтральною в умовах війни, а залежність від авторитарного постачальника - це не ринковий ризик, а стратегічна вразливість.
За цим рішенням стоїть не лише зміна цифр у балансі імпорту, а й трансформація самої логіки європейського врядування.
Перед початком повномасштабної агресії Росії проти України, залежність Європи від газу залишалася однією з найзначніших, але водночас найменш обговорюваних стратегічних вразливостей Європейського Союзу.
У 2021 році близько 40% усього імпорту природного газу ЄС припадало на Росію - це приблизно 155 млрд кубометрів на рік. У грошовому вимірі йшлося не просто про енергетичну торгівлю, а про стабільний фінансовий потік до російського бюджету: за різними оцінками, країни ЄС щороку платили Росії понад 100 млрд євро лише за поставки газу.
Ці фінансові ресурси становили базу для експортних прибутків Росії і, як виявилося пізніше, безпосередньо сприяли можливостям Кремля проводити військові дії.
Рівень залежності значно варіювався між державами-членами, що в свою чергу спричинило політичну асиметрію в межах Європейського Союзу.
У Німеччині російський газ забезпечував більше половини внутрішнього споживання, в Італії цей показник становив близько 40%, тоді як для Австрії, Угорщини та Словаччини він перевищував 60%. Газ виконував не лише функцію джерела тепла для домогосподарств, але й займав важливе місце у виробництві електрики. Він також слугував балансуючим паливом для енергосистем, що активно використовують відновлювані джерела, і був незамінною сировиною для хімічної, металургійної та харчової галузей.
Ось чому будь-які збої в постачанні одразу перетворювалися на загрози для внутрішнього ринку, призводили до інфляційних процесів та соціальної напруги.
Політична проблема полягала в тому, що протягом багатьох років ця залежність розглядалася виключно як економічна.
Панувала логіка, згідно з якою взаємна торгівля енергетичними ресурсами, здавалося, забезпечує стабільність і зменшує ризики конфліктів.
У Німеччині це оформлялося в концепцію "зміни через економічну співпрацю", що фактично обґрунтовувало розвиток інфраструктури, такої як "Північний потік", навіть після анексії Криму у 2014 році.
В енергетичній політиці ЄС газ довгий час розглядався як "перехідне паливо" для декарбонізації, а не як геополітичний важіль у руках авторитарного постачальника.
З моменту старту повномасштабного конфлікту в 2022 році ця ілюзія стала непотрібною. Росія почала експлуатувати газ як засіб прямого впливу, знижуючи обсяги постачань, маніпулюючи маршрутами та викликаючи різкі зміни цін.
Справжнє відірвання Європейського Союзу від російського газу розпочалося не через юридичні обмеження, а внаслідок кризової ситуації.
Навесні 2022 року, одразу після початку повномасштабної війни, постачання з боку Росії перестали бути стабільними. Потоки газу через ключові маршрути почали скорочуватися під технічними й псевдотехнічними приводами, а згодом перетворилися на інструмент політичного тиску.
Ключовим моментом стала літня пора 2022 року, коли постачання газу через "Північний потік-1" спочатку було суттєво скорочено, а у вересні – зовсім припинено. Європейський газовий ринок, що ґрунтувався на сподіваннях на стабільні поставки, опинився в стані паніки.
Ціни на хабі TTF в Нідерландах, що є основним ціновим орієнтиром для Європейського Союзу, досягли рекордних рівнів.
Першою реакцією ЄС стало ручне антикризове управління.
Країни-члени зобов'язалися заповнювати сховища на 80%, а згодом на 90% перед опалювальним сезоном, що суттєво знизило ризик фізичного дефіциту газу взимку.
Паралельно було погоджено скорочення споживання газу на 15%, спочатку в добровільному режимі, але з можливістю переходу до обов'язкового у разі надзвичайної ситуації.
У 2023 році Європа здійснила перехід від імпульсивних дій до більш систематичного підходу до адаптації.
Обсяги імпорту російського газу різко скоротилися - з довоєнних 155 млрд кубометрів до менш ніж 45 млрд кубометрів. Частка Росії в газовому балансі ЄС впала приблизно до 15%, що ще кілька років тому здавалося політично неможливим.
Це скорочення відбулося не завдяки формальній забороні, а через поєднання факторів: падіння попиту, зростання частки відновлюваної енергетики та масований імпорт скрапленого природного газу з альтернативних джерел, насамперед зі США та Норвегії.
Втім, попри вражаючу швидкість змін, у цій трансформації залишалася принципова слабкість. Російський газ, включно зі скрапленим, формально залишався легальним на європейському ринку.
Компанії могли виконувати чинні контракти, а окремі країни - навіть збільшувати закупівлі СПГ з Росії.
До 2024 року розрив із російським газом існував де-факто, але не де-юре. Саме цей розрив між реальністю ринку та відсутністю чіткої правової рамки і підштовхнув ЄС до наступного етапу - переведення енергетичної відмови з площини кризового управління у площину обов'язкової політики.
Процес переходу REPowerEU від політичної декларації до юридично зобов'язуючого акта не можна вважати лише технічним етапом; це була справжня політична боротьба, що супроводжувалася активними учасниками, опонентами та визначними моментами, які змінили хід подій.
Ініціатором і головним політичним "двигуном" процесу виступила Європейська комісія, насамперед її енергетичний та кліматичний блок.
Ключову роль відіграли президентка Комісії Урсула фон дер Ляєн, яка ще у березні 2022 року публічно назвала російський газ "інструментом шантажу", та комісарка з енергетики Кадрі Сімсон, відповідальна за розробку конкретних механізмів скорочення імпорту.
Саме в Комісії вперше прозвучала ідея не просто диверсифікації постачань, а повного припинення імпорту російського газу в чітко визначений термін - до 2027 року.
Політичну підтримку цій лінії від самого початку забезпечувала група держав-членів, які традиційно розглядали Росію як безпекову загрозу. Польща, Литва, Латвія та Естонія ще у 2022 році наполягали, що будь-які винятки для російського газу підривають санкційну політику ЄС. До цієї неформальної коаліції швидко приєдналися Нідерланди та Данія, які, попри значну роль газу в економіці, підтримали ідею жорсткого курсу на відмову як частину стратегічної автономії Європи.
Ці держави активно впливали на Раду ЄС, прагнучи забезпечити обов’язковий характер ініціативи REPowerEU.
Опозиція також була виразно визначена.
Найпослідовнішим критиком плану стала Угорщина, уряд якої відкрито заявляв, що швидка відмова від російського газу є "економічно нереалістичною". Прем'єр-міністр Віктор Орбан неодноразово блокував або затягував рішення в Раді ЄС, вимагаючи винятків для довгострокових контрактів і додаткових фінансових компенсацій.
На початкових етапах Словаччина та Австрія також дотримувалися обережної позиції, посилаючись на технічні обмеження та ризики для промисловості. Хоча ці країни не заперечували проти ініціативи REPowerEU в цілому, вони прагнули послабити її часові рамки.
Окрему (й цікаву) еволюцію пережили позиції Німеччини та Італії.
У 2022 році Берлін розглядався як потенційний "гальмівний механізм" радикальної відмови від газу, оскільки російські поставки мали глибоке вкорінення в німецькій економіці. Проте, після призупинення роботи "Північних потоків" та відкриття терміналів для зрідженого природного газу, уряд Олафа Шольца поступово змінив свою позицію на користь юридичного закріплення відмови від російського газу.
Цей зсув виявився надзвичайно важливим: без підтримки провідної економіки ЄС програма REPowerEU залишилася б лише декларацією намірів.
Схожий шлях пройшла Італія, яка після активної диверсифікації постачань за рахунок Північної Африки стала менш залежною від російського газу і почала підтримувати жорсткішу позицію на рівні Ради.
Вирішальним каталізатором радикалізації дискусії став Європейський парламент, де питання російських енергоносіїв уперше було системно поставлене як питання війни й безпеки, а не лише енергоринку.
Ініціатором жорсткої лінії виступила група депутатів із фракцій "Зелених", Renew Europe та проукраїнського крила Європейської народної партії (ЄНП).
Серед ключових фігур цієї міжфракційної коаліції були німецька депутатка від "Зелених" Ютта Паулюс, фінський депутат Вілле Нііністьо, а також представники Renew Europe з країн Балтії та Польщі, які ще з 2022 року відкрито заявляли, що імпорт російського газу означає пряме фінансування агресії.
Депутати з Європейської народної партії, зокрема Райнхард Бютікофер, активно виступали за те, щоб геополітична наївність у стосунках з Росією стала недопустимою.
Ця коаліція діяла цілеспрямовано і методично. Через профільні комітети ITRE та ENVI депутати ініціювали серію слухань за участю Європейської комісії, де публічно ставили питання про російський СПГ, довгострокові газові контракти та відповідальність компаній, які продовжували співпрацю з Росією.
Паралельно вони вносили поправки до всіх законодавчих досьє, пов'язаних з енергетикою і кліматом, наполягаючи на тому, щоб REPowerEU був не політичним орієнтиром, а обов'язковою частиною правової системи ЄС.
Кульмінацією стали тристоронні переговори між Комісією, Радою та Європарламентом.
Було знайдено баланс між темпами реалізації та політичною ситуацією. Як наслідок, країни-учасниці домовилися закріпити остаточну ціль — повну відмову від імпорту російського газу — водночас отримавши обмежений період для адаптації до нових умов.
У цей момент REPowerEU перетворився з політичного слогану на невід'ємну складову нормативної структури Європейського Союзу, яка повинна виконуватися незалежно від зміни урядів чи політичних етапів.
Ця наратив демонструє, що в європейській політиці рішення не формуються відразу ж через досягнення консенсусу, а виникають внаслідок конфліктів, тиску та поступового перерозподілу силового балансу.
Саме тому ухвалення REPowerEU стало не тільки енергетичним, а й інституційним знаковим моментом для Європейського Союзу.
Основою ініціативи REPowerEU є встановлення чіткої дати — 2027 рік — як терміну, до якого планується повністю припинити імпорт російського газу, що охоплює як трубопровідний, так і скраплений газ.
Важливо зазначити, що справа стосується не тільки фізичних поставок, а також і структури контрактів.
Нові довгострокові газові контракти з Росією фактично забороняються, а чинні мають бути припинені або не продовжені після завершення перехідного періоду. Це означає, що російський газ втрачає статус "нормального" товару на внутрішньому ринку ЄС і поступово виштовхується з нього не лише політично, а й юридично.
Суттєво також те, яким чином REPowerEU вписується у більш широкий контекст європейського управління.
Відмова від російських енергоносіїв більше не існує окремо від кліматичної політики чи бюджетного планування. Вона вбудована в національні плани з енергетики та клімату, які держави-члени зобов'язані оновлювати і погоджувати з Європейською комісією.
Це свідчить про те, що кожна країна має не просто формально оголошувати про зменшення імпорту, а й надавати конкретні механізми: зменшення споживання газу, пришвидшене впровадження відновлювальних джерел енергії, інвестиції в енергетичні мережі та технології для зберігання енергії.
У фінансовому вимірі REPowerEU був прив'язаний до Фонду відновлення та стійкості, що стало одним із найсильніших важелів впливу Комісії. Держави-члени отримали можливість перерозподіляти частину коштів на енергетичні проєкти, але лише за умови, що вони безпосередньо сприяють скороченню залежності від російського викопного палива.
Таким чином енергетична безпека перестала бути декларативною метою і стала критерієм доступу до фінансування.
Паралельно REPowerEU формалізував ієрархію заміщення газу.
Тимчасове збільшення імпорту СПГ з альтернативних джерел було визнано допустимим, але чітко окреслене як перехідне рішення, а не нова довгострокова залежність.
Стратегічний напрямок змінився на зменшення споживання газу шляхом підвищення енергоефективності та стрімкого розвитку відновлювальних джерел енергії. Це й стало причиною того, що у 2024 році відновлювальні джерела вперше зайняли позицію найбільшого постачальника електроенергії в ЄС, витіснивши газову генерацію.
У підсумку REPowerEU створив ситуацію, в якій повернення до російського газу стає не просто репутаційно токсичним та політично небажаним, а юридично забороненим.
Навіть якщо певні уряди змінять свою риторику, вони залишаться під впливом правових зобов'язань, фінансових умов та принципів функціонування внутрішнього ринку ЄС.
Саме в цьому і полягає практичний зміст плану: перетворити енергетичну незалежність від Росії не на питання політичної волі в конкретний момент, а на невід'ємну складову європейської економічної стратегії та курсу на стратегічний суверенітет Європи.
