Данилишин: Для Путіна війна перетворилася на засіб для отримання економічної легітимності | Еспресо
Макроекономічні параметри лише підкреслюють: припинення війни для Кремля є значно небезпечнішим, ніж її продовження.
Війна як замінник економічної легітимності. У 2000-2012 роках легітимність Путіна базувалася на зростанні доходів і споживання. Сьогодні ця модель зруйнована: реальні доходи населення у 2022-2024 рр. стагнують або зростають лише номінально; інвестиції цивільного сектору скорочені; споживчий імпорт заміщений гіршими та дорожчими аналогами. Натомість режим перейшов до мобілізаційної моделі легітимності, де війна виправдовує падіння якості життя. Мир автоматично повертає питання економічної відповідальності.
Економіка війни: цифри, що пояснюють мотивацію. За роки повномасштабної війни Росія фактично перебудувала бюджет під військові потреби. Ключові параметри:
Витрати на оборону та безпеку:
Федеральний бюджет:
Військово-промисловий сектор як рушійна сила економічного зростання:
Це свідчить про те, що формальне підвищення ВВП в межах 1,5-3% є наслідком військових та інфляційних факторів, а не реального економічного розвитку.
Читайте також: Конфлікт продовжиться, поки Росія матиме можливість вести бойові дії.
Соціальна стабільність забезпечується за рахунок війни. Російська влада фактично перетворює конфлікт на фінансовий ресурс для населення: разові виплати для мобілізованих становлять еквівалент 6-10 середніх річних зарплат у різних регіонах; щомісячні військові доходи в 2-3 рази перевищують середні зарплати в інших сферах поза містами; для багатьох депресивних областей війна стала головним джерелом фінансових надходжень.
Світ означає повернення сотень тисяч безробітних; різке зниження доходів у регіонах; підвищення соціальної напруги.
Санкції та дилема "війна або крах". Незважаючи на певну адаптацію, вплив санкцій залишається структурним: експорт енергоресурсів: фізичні обсяги частково збережені; проте ціни та маржа значно знизилися; бюджетні надходження від нафти і газу в реальному вираженні впали на 25-30% у порівнянні з часом до війни; технологічний імпорт зазнав деградації; втрати людського капіталу становлять понад 1 мільйон осіб (внаслідок міграції та мобілізаційних втрат).
Вихід із війни без зняття санкцій означає різкий фіскальний та платіжний шок, до якого режим не готовий.
Еліти, державний бюджет і страх перед відповідальністю. Війна надає можливість Кремлю контролювати бюджетні ресурси вручну, приховуючи неефективність за допомогою "воєнного стану". Це також дозволяє зберігати лояльність бізнесу через доступ до державних контрактів, а найважливіше – уникати наслідків економічних невдач.
Світ починає аналізувати: хто несе відповідальність за зменшення резервів, занепад економіки та ізоляцію через санкції? Це питання є вкрай важливим для персоналістського режиму.
Фактично, макроекономічні дані однозначно свідчать про те, що Путін не прагне до миру, оскільки 6-8% ВВП вже витрачені на військові дії. Бюджет, регіональні економіки та військово-промисловий комплекс стали залежними від витрат на війну. Формальне зростання ВВП не може існувати без конфлікту, а встановлення миру призведе до соціального, фіскального та політичного колапсу.
Тому війна для Кремля -- це не шлях до перемоги, а механізм відтермінування неминучої внутрішньої кризи.
Висновки для України. Вітчизняний оборонно-промисловий комплекс (ОПК) демонструє зростаючу потужність і незалежність. За період війни його можливості зросли в 35 разів, а до кінця 2025 року їх вартість оцінюється в 35 мільярдів доларів США. Серед понад 900 компаній у сфері ОПК близько 100 є державними, а 800 — приватними. Україна здатна виробляти 4 мільйони безпілотників різних моделей щорічно. У 2025 році бюджет на розвиток ОПК, що включає розробку та впровадження нових технологій, досягне рекордних 85 мільярдів гривень. Цього року розпочато масове виробництво крилатих ракет і дронів-ракет, а також значно збільшено виробництво самохідних артилерійських установок "Богдана", снарядів, мін і різноманітних дронів. 25 іноземних компаній, серед яких є світові лідери у сфері ОПК, знаходяться на різних стадіях локалізації виробництв в Україні. Частка потреб Збройних сил України, що покривається вітчизняними виробниками, сягнула 40%.
До завершення конфлікту Україні знадобиться значна міжнародна підтримка для продовження опору агресору та збереження свого суверенітету. Проте, також варто відзначити, що в умовах існуючих викликів і загроз, надзвичайно важливо максимально використовувати внутрішні ресурси, доступні українській державі.
Сучасний симбіоз між державою та приватним сектором у контексті зміцнення національного оборонно-промислового комплексу можна вважати найефективнішим підходом. Проте цей взаємозв'язок не виключає необхідності посилення державного контролю і управлінських функцій щодо використання різноманітних ресурсів.
Переклад окремих секторів національної економіки на військові потреби є важливим завданням на найближчу перспективу. Реалізація цього завдання повинна базуватися на використанні комплексу економічних і управлінських інструментів, серед яких найважливішим є державне оборонне замовлення.
Перегляньте також: "Виснаження" України — це обман.
Основним завданням є суттєве збільшення державного оборонного замовлення, яке охоплює як підприємства державної, так і приватної форм власності, а також реалізація спеціальних державних програм, орієнтованих на потреби Збройних Сил України. Важливо здійснити масовані інвестиції з державного бюджету в нові потужності військового виробництва. Оптимальне використання внутрішніх ресурсів — робочої сили та капіталу — для ведення збройної боротьби з агресором повинно супроводжуватися значним збільшенням державних інвестицій. Інвестування з державного бюджету або через спеціалізовані державні структури є критично важливим для розширення виробничих потужностей підприємств оборонно-промислового комплексу, а також для створення нових і модернізації існуючих потужностей.
Використання державних стимулів та механізмів підтримки для виробників військової продукції всіх форм власності є надзвичайно важливим. Важливо, щоб значні державні замовлення та інвестиції поєднувалися із системою мотивацій і методів державної підтримки. Таким чином, держава, з одного боку, покладатиметься на функціонування ринкових механізмів, які забезпечать збільшення ресурсів для військового виробництва, а з іншого – коригуватиме ці механізми відповідно до своїх стратегічних цілей.
Залучення численних приватних виробників до складу національного оборонно-промислового комплексу сприятиме досягненню визначених цілей з меншими витратами порівняно з умовами, коли домінують великі державні компанії в ситуації виробничої монополії чи олігополії.
Необхідність впровадження державних стимулів зумовлена також тим, що в умовах війни перешкоди для приватних інвестицій досягають надзвичайно високих рівнів через загрози безпеці та ризик фізичного знищення активів. Як правило, ринкова рентабельність не є достатньою для того, щоб зацікавити бізнес у вкладенні коштів у виробництво, яке може бути під загрозою знищення з боку супротивника.
Частина оборонних виробництв в Україні могла б реалізуватися через механізми державно-приватних партнерств (ДПП) та створення спільних оборонних компаній з країнами-союзниками. Збройні Сили України повинні пройти повну модернізацію відповідно до стандартів НАТО, що вимагатиме міжнародної співпраці та заснування спільних оборонних підприємств.
На нашу думку, розбудова нових та розширення існуючих виробничих потужностей підприємств оборонно-промислового комплексу повинна базуватися на застосуванні таких засобів:
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Богдан Данилишин, академік НАН України
