Дивовижна історія річки Хан: як Південна Корея, що пережила бідність після Другої світової війни, змогла стати однією з провідних економік світу?

Час трансформацій. Хроніка економічних катастроф в історії різних культур і цивілізацій.

Ілюстративне фото з відкритих джерел

Дві різні Кореї в одній країні

Щоб збагнути міць тієї частини корейського народу, яка хотіла йти демократичним шляхом і занадто високою ціною заплатила за створення проривних економічних показників фактично з нуля, треба зрозуміти характер корейців і трохи заглибитися в історію. Згадаймо 1910-й рік. Тоді незалежність була примарною перспективою для Кореї, чиї землі колонізувала Японія після анексії за підсумками японсько-російської війни. Спочатку був протекторат, потім анексія і зрештою напередодні Другої світової війни японці привселюдно заявили, що немає і ніколи не існувало такої нації як корейці, а вся ця територія завжди була японською. Вони намагалися знищити все корейське і перетворити захоплені землі на повноцінну частину Японської імперії -- розповідає кандидатка історичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марія Кравченко:

Історія імперіалізму розкриває трагічні аспекти загарбаних територій, зокрема, ставлення до корейців, яких вважали "недояпонцями", що потребують перевиховання. Під час Другої світової війни ситуація тільки ускладнювалася, адже населення і ресурси цієї землі використовувалися на шкоду. Один з найбільш жахливих прикладів — доля корейських жінок, яких систематично залучали до проституції, щоб задовольнити потреби японських солдатів. Це стало масовим явищем і залишило глибокі травми. Звісно, після війни корейці мали неприязнь до японців. На Каїрській конференції в 1943 році, де зустрілися Черчилль і Рузвельт, обговорювалася доля Кореї. Хоча ситуація ще не була ясною, документ, відомий як Каїрська декларація, зазначав, що корейський народ має право на самовизначення та автономію, але лише "коли настане час". Це свідчило про визнання тривалої бездержавності корейців, їхньої недостатності в державній традиції та освічених елітах, здатних управляти країною. Водночас у Сполучених Штатах шукали корейців, які могли б стати партнерами у відновленні незалежної Кореї. Серед них виявився Лі Син Ман, який згодом став ключовою фігурою в історії Південної Кореї.

Підвалини корейського економічного дива Південної Кореї були закладені ще за декілька десятиліть до Другої світової війни. Якщо спробувати проаналізувати економіку тогочасної Кореї, то до 1910 року, тобто до анексії, вона була нерозвиненою східною країною, дуже далекою від цінностей західної цивілізації. І якраз японське вторгнення з одного боку перетворило Корею на виробничу колонію Японії (понад 70% потужностей належали виключно Японії), а з іншого -- принесло в Корею перші інституції, чого не було раніше - пояснює партнер консалтингової компанії Ukraine Economic Outlook, економіст Григорій Кукуруза.

Принесли фактично цивільний кодекс, що звільнив країну від рабства. Перший етап розвитку припав на японську колонізацію, яка справді була інвестиційною. Японці інвестували в промисловість на півночі, де були ресурси: вугілля та залізна руда. Для розуміння контексту: 40% економіки складало сільське господарство, тоді як базова промисловість не досягала навіть 5%. Південна частина країни виявилася ще біднішою, і японці зосередили свої інвестиції саме там. Проте технології не передавалися – всі ключові позиції та управлінські функції залишалися в руках японців. На той момент в країні не вистачало освіченої робочої сили, здатної освоїти нові технології та управлінські підходи. Місцеві працювали переважно як дешева робоча сила. Вартість виробництва електроенергії на півночі на 1945 рік перевищувала південну вісім разів. Таким чином, незважаючи на формальну єдність, Корея розділилася на абсолютно різні світи: Північна Корея була більш розвинутою та заможною, тоді як Південна Корея залишалася аграрною країною.

Корейський американець проти представника комуністичної ідеології.

Після капітуляції Японії в серпні 1945 року Корея була розділена на дві окупаційні зони уздовж 38-ї паралелі. Північ потрапила під контроль Радянського Союзу, тоді як південь опинився під впливом Сполучених Штатів. Визначення майбутнього Кореї стало елементом глобальної боротьби між цими двома наддержавами в умовах Холодної війни. У 1947 році ООН втрутилася у вирішення корейського питання, оскільки стало очевидно, що США і СРСР не можуть знайти спільну мову щодо єдиного управлінського рішення. Організація запропонувала провести вибори в країні, проте Радянський Союз та КНДР відмовилися від участі. В результаті, у травні 1948 року, під наглядом ООН, вибори відбулися лише на півдні, що призвело до заснування Республіки Корея в серпні 1948 року. Першим президентом став Лі Син Ман — активний прихильник незалежності, який користувався підтримкою США та втілював антикомуністичну політику. Він повернувся зі Сполучених Штатів, аби допомогти своїй країні відновитися. Історики часто називають його корейським американцем. Проте варто зазначити, що Корею від японської окупації могла звільнити і радянська армія, якби американці, очолювані генералом Дугласом Макартуром, не втрутилися вчасно. Для США було абсолютно неприйнятно дозволити СРСР отримати повний контроль над півостровом. Поки військові адміністрації з обох сторін контролювали поділену Корею, корейський народ вже мав свої власні плани. Як зазначає кандидатка історичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марія Кравченко.

Лі Син Ман, якого американці призначили для формування нової державності, намагався налагодити справи на півдні Кореї. На півночі ж Кім Ір Сен, представник комуністичної ідеології, проводив свою політику. Все це відбувалося в умовах відсутності спільного розуміння між великими державами. Справді, усі спроби Радянського Союзу та США досягти консенсусу щодо об'єднання Кореї виявилися безуспішними через різницю у поглядах. Спочатку домовилися, що ситуацією на Корейському півострові займеться ООН, яка створить тимчасову комісію для проведення виборів під своїм наглядом. Однак Радянський Союз став на заваді, вважаючи, що Америка має надмірний вплив у цій організації, що призведе до упередженості. Хоча була створена спеціальна спільна комісія, її зусилля не дали результатів. Зрештою, США вирішили поступитися і дозволили Лі Син Ману провести вибори тільки на півдні, обравши демократичний шлях розвитку. Водночас Кім Ір Сен продовжував впроваджувати комуністичні ідеали на півночі. Це призвело до утворення в 1948 році двох незалежних держав: Республіки Корея на півдні та КНДР на півночі. Американці вважали, що їхня місія завершена, і вивели свої війська, а Радянський Союз, здавалося, теж зробив те ж саме. Історики згодом зазначали, що це стало своєрідним запрошенням для Північної Кореї на агресію проти Південної. Справа в тому, що обидві новостворені держави з самого початку стверджували про свою легітимність, а іншу вважали нелегітимною. Таким чином, "історична несправедливість" почала виправлятися, щойно міжнародні війська залишили острів.

Атака на територію Південної Кореї

25 червня 1950 року Північна Корея, отримавши підтримку з боку СРСР та Китаю, почала масоване вторгнення в Південну Корею. Військові сили швидко просувалися вперед, захопивши столицю Сеул та значну частину південних територій. Південнокорейська армія виявилася недостатньо підготовленою і постійно відступала. У відповідь на цю кризу США ініціювали звернення до ООН про надання військової допомоги Південній Кореї, і до операції приєдналися 16 країн. Командування союзними силами взяв на себе генерал Дуглас Макартур, який здійснив ризиковану десантну операцію біля порту Інчхон, неподалік від Сеула. Ця операція була ретельно спланована і привела до оточення північнокорейських військ. Союзники звільнили Сеул і розпочали контрнаступ, перетнувши 38-му паралель. Об'єднані сили ООН та Південної Кореї захопили більшу частину території КНДР, дійшовши до річки Ялу на кордоні з Китаєм. Макартур прагнув повного знищення КНДР, проте це викликало рішучу реакцію з боку Китаю, який відправив близько 300 000 своїх військових для атаки на союзні сили. В результаті, війська ООН змушені були відступити, і Сеул знову потрапив під контроль Північної Кореї. Наступного року союзники знову відновили контроль над столицею. Однак конфлікт перетворився на затяжну війну, що призвела до величезних втрат з обох сторін. Південна Корея, яка вже страждала від недостатньої промислової бази, втратила всі зародки економічно вигідних галузей через війну.

До здобуття незалежності більшість капіталу та земель належала японським колонізаторам. Після завершення Другої світової війни ці активи були конфісковані на користь держави і підлягали приватизації. Часто новими власниками ставали впливові родинні клані з міцними зв'язками.

Чеболі – это слово, которое можно использовать для обозначения чего-то уникального или интересного.

Якими були перші кроки бідної аграрної країни? І яку роль у цьому відіграли чеболі - сформовані родинні бізнес-групи? Пояснює економіст Григорій Кукуруза:

"У них еліта була сформована при всіх внутрішніх проблемах на те, щоб залишатися у Південній Кореї. І таких феноменів, як у нас, приміром, що, ми сформуємо певний капітал і з ним емігруємо за кордон, у них просто не існувало. Можна по-різному критикувати Південну Корею. Я навіть знайшов пресу, статті 40-50-х років, де багато висвітлено проблем. Але я не побачив проблему, порушення валютного законодавства, виведення значного капіталу за кордон. Тобто, їхня еліта була сформована і орієнтована виключно на Південну Корею. Коли фактично завершилася війна Південної та Північної Кореї, до 70% всієї промисловості Південної Кореї була зруйнована. Країна була повністю зв'язана з міжнародною допомогою. Не лише була допомога США, ще була допомога ООН. І разом вони складали у різні роки від 6% до 10% ВВП.

Лі Син Ман до 1960-го року, приблизно 7 років його керівництва, якраз були сформовані ці перші чеболі. Це були абсолютно диверсифіковані бізнес-групи в різних напрямках, у них був як текстиль, так і сільське господарство, інші формати промисловості. На той момент насправді вся промисловість найбільше зводилася до текстилю, звичайно. І вони формували умови, у яких капітал, навіть міжнародна допомога, більше перерозподілялися на користь чеболі, порівняно з населенням середнього класу, незахищеними категоріями населення. Це фактично було і першим основним джерелом формування капіталу чеболі, який потім і став основою економіки. У майбутні періоди - 70-ті, 80-ті роки у Південній Кореї не навчилися залучати зовнішні інвестиції. У них ніколи прямі заміни інвестиції не перевищували 1% ВВП. Весь капітал, який вдалося сформувати, це все були внутрішні накопичення".

Чеболі – это слово, которое можно использовать для обозначения чего-то уникального или интересного. з'явилися під час відновлення країни після Корейської війни. Уряд президента Лі Син Мана та генерала Пака Чона Хі активно підтримував великі корпорації, щоб стимулювати швидкий економічний ріст. Більшість чеболів були засновані однією родиною, яка продовжує контролювати компанію через складну мережу володінь акціями. Передача управління часто здійснюється між поколіннями. Після Корейської війни уряд Південної Кореї активно підтримував чеболі, надаючи їм кредити, податкові пільги та сприяючи виходу на міжнародні ринки. Вони отримали значні державні кредити для інвестування в промисловість: особливо у важке машинобудування, автомобілебудування та електроніку.

Чи існував у цій ситуації корупційний елемент? Розмірковує економіст Григорій Кукуруза.

Це був специфічний уряд, в якому були представлені їхні делегати, умовно кажучи, сім'ї, що представляли чеболі. Якщо говорити про період до 1961 року, коли відбувся військовий переворот, міжнародна допомога справді формувала певні умови, і це було неможливо ігнорувати. Наприклад, в післявоєнний період, з 1945 року, експорт країни становив 20 мільйонів доларів, тоді як імпорт досягав 370 мільйонів доларів. Незважаючи на всі зусилля, балансувати ці цифри було практично неможливо, і жодні економічні заходи, включаючи девальвацію, не могли це виправити. Влада вжила стандартних заходів, таких як ліцензування імпорту. Зрозуміло, що отримати ліцензію могли лише ті, хто був близький до влади. Існували надзвичайно високі імпортні тарифи з різними ставками, що створювало умови для корупції, оскільки тарифна сітка на готову продукцію варіювалася від 40% до 100% за різними даними. Також здійснювався потужний захист сільськогосподарської продукції, де тарифи коливалися від 15% до 25% і навіть вище, тоді як для імпорту капіталу та обладнання тарифи були значно нижчими. У цей складний період вони активно лобіювали дії, спрямовані на захист внутрішнього ринку, що поступово призводило до позитивних змін. Наприклад, десь у 1953 році споживчий імпорт становив близько 70%, тоді як імпорт промислового обладнання, спочатку з тарифами на рівні 4%, після їх введення зріс до 11%.

Незручна правда про корейське економічне диво

Лі Син Ман, перший президент Південної Кореї, став центральною фігурою в політичному житті країни в перші десятиліття після звільнення від японської окупації. Його внесок у відновлення держави важливий, але залишив неоднозначний спадок через авторитарний стиль керівництва та численні скандали. Варто зазначити, що Лі Син Ман тричі обирався на пост президента. Попри запровадження земельної реформи, його політика часто була на боці великих землевласників, що викликало невдоволення серед селян. У свідомості багатьох корейців його ім'я все ще пов'язане з корупційними практиками та маніпуляціями під час виборів. Продовжує дослідження Марія Кравченко:

Вибір Лі Син Мана виявився, напевно, найпростішим — він зосередив владу в своїх руках. Він ініціював зміни до конституції, які дозволили йому залишатися на посаді протягом кількох термінів. Все це кульмінаційно закінчилося в 1960 році, коли студенти вийшли на вулиці з протестами, що призвело до його скидання. А що робили в цей час США? Вони усвідомлювали, що Лі Син Ман не відповідає навіть мінімальним демократичним стандартам, але не втручалися. Коли його зрештою повалили, американці також не стали на його захист. Хоча їхня військова присутність в країні і суттєва економічна допомога були очевидними, політична ситуація з демократією все ще залишалася нестабільною. На зміну прийшов Пак Чон Хі — представник військових. Це може виявитися несподіванкою для багатьох українців, але в Південній Кореї протягом тривалого часу не існувало цивільних урядів. Від 1960 року до кінця 1980-х років влада в країні була в руках військових, які приходили до влади насильницькими методами. Це також є незручною істиною про корейське "економічне диво". Ми всі знаємо про такі бренди, як Samsung, LG і Hyundai, але політичні події, що відбувалися паралельно, залишаються на задньому плані. І це важливо, щоб уникнути сліпого копіювання корейського економічного зростання, адже не все в цій історії було ідеальним.

Після вдалої аграрної реформи, реалізованої Лі Син Маном, спостерігалося зниження рівня концентрації земельних ресурсів. Це означало, що доступ до землі став можливим для широких верств населення. Орендні відносини, в свою чергу, практично зникли. Тепер кожен, хто мав бажання займатися малим фермерством, отримав таку можливість. Продовжує свою думку економіст Григорій Кукуруза:

Малий бізнес в основному зосереджувався на невеликому сільському господарстві. Реформа земельних відносин, реалізована за підтримки радників, зокрема з США, виявилася досить успішною. Концентрація земельних володінь знизилася. Входження у малий бізнес не стикалося з жодними перешкодами. Приблизно 85% продукції, що виготовлялася в країні, мала відношення до торгівлі з Японією. Це був простий механізм: привезли, виготовили, забрали. Весь капітал, що залишився після співпраці з Японією, виставили на приватизацію. У процесі приватизації активи опинилися в руках так званих чеболів, пов'язаних з урядом. Це нагадує наші власні приватизаційні процеси, хоч і в грубій формі.

Пак Чон Хі -- батько корейських "пʼятирічок"

Переломним моментом в історії Кореї, що зумовив її економічний злет, відомий як "корейське економічне диво", стали рішення та успішні реформи другого президента країни Пака Чона Хі. Проте його авторитарний стиль управління викликав неоднозначну реакцію. Після Корейської війни (1950-1953) Південна Корея залишалася однією з найбідніших країн світу, з економікою, що в значній мірі залежала від сільського господарства та міжнародної допомоги, передусім з США. Після відставки Лі Син Мана в 1960 році країна потрапила в політичний хаос та страждала від нестабільного керівництва. Генерал Пак Чон Хі здійснив військовий переворот, обґрунтовуючи свої дії необхідністю відновлення політичної та економічної стабільності. Він запровадив серію п'ятирічних планів розвитку, які стали основою для швидкого зростання економіки. Хоча деякі його управлінські принципи нагадували радянські, суті їх реалізації були істотно відмінними, як зазначає історикиня Марія Кравченко.

"На відміну від Радянського союзу, у якого ці 5-річні плани теж складалися з різних моментів, у тому числі й політичних, в Кореї було все про економіку. Що цікаво - там були прописані конкретні галузі, які мали розвиватися у цих 5-річних планах. Не дивлячись на те, що під боком був ворог, не знайдете, як у Радянського союзу, який кидав гроші на оборону і на космос, там кидалися гроші на електроніку, у науки. Тобто, людей хотіли навчити нафтопереробній, хімічній промисловості, електроенергії. Дуже цікаво, що вони забили на сільське господарство, хоча роками ця країна розвивалася у цьому плані. Сільське господарство від цього не дуже постраждало. Тому що коли вся країна рухається, і воно теж підтягнулося".

В Південній Кореї функціонувала рада з економічного планування, яка розробляла вказані "п'ятирічні плани". Цими проектами займалися провідні економісти, які внесли в них дійсно інноваційні ідеї, зазначає економіст Григорій Кукуруза.

"Сиділа група професійних корейських економістів, брали на той момент надзвичайно прогресивна історія, таблицю "модель витрати-випуск", рахували у яких галузях найвищі мультиплікатори, куди потрібно інвестувати, і розвивали саме ці галузі. Уявіть рівень середнього підприємця у той момент, чи міг він підходити зі стратегічним бідним плануванням? Він би пішов в якусь суперпросту чи текстильну промисловість, чи у виробництво одягу, чи там, де був на той момент вищий рівень прибутковості".

А який інтерес переслідували Сполучені Штати Америки, допомагаючи Південній Кореї і фінансово, і військовим контингентом? З офіційних джерел зрозуміло, що американці робили все, щоб створити дієві інструменти для самофінансування Південної Кореї, бо щороку виділяти на їхню підтримку 10% ВВП було досить обтяжливо. Тому основне завдання - досягнути макроекономічної стабілізації, а вже потім сприяти розвитку. Інших прихованих вигод, на думку економіста Григорія Кукурузи, у США не було.

Сказати, що у них була якась підступна стратегія, щоб щось експлуатувати, не зовсім вірно. Виникали певні труднощі у відносинах між урядами США та Кореї, оскільки корейський уряд планував використовувати американські інвестиції для підтримки текстильної галузі та виходу на ринок США. Однак ринок США закрився для них. У корейському уряді виник скандал, адже вони не могли зрозуміти, чому інші країни запроваджують заборони на імпорт, встановлюють величезні мита, ліцензії та квоти. Також існували списки товарів, що дозволені до імпорту, залежно від наявності їхнього виробництва в країні. На мою думку, США виконали певну позитивну роль у цьому процесі, адже їхній консалтинговий підхід був корисним для Кореї, яка прагнула досягти рівня самофінансування.

Фінансово-промислові групи виступають ключовим фактором корейського "економічного дива".

Проте це не заважало стрімкому розвитку чеболів – терміна, що вживається в Південній Кореї для позначення фінансово-промислових конгломератів. Іншими словами, це бізнеси, які контролюються однією родиною. Саме чеболі стали головним двигуном "економічного дива" Південної Кореї з початку 1960-х років. Вони відомі своєю значною фінансовою потужністю та впливом на корейське суспільство, утворюючи основну частину економіки країни. Лише десять найбільших чеболів, серед яких Samsung, Hyundai, LG та SK Group, забезпечують понад 80% валового внутрішнього продукту. Наприклад, Samsung самостійно формує близько 20% економіки Південної Кореї. Більшість з цих конгломератів управляються родинами-засновниками, причому керівництво часто переходить у спадок: від батька до сина, а іноді й до доньок, незважаючи на те, що чеболі формально є публічними компаніями. Контроль над ними здійснюється через складну систему перехресного володіння акціями пов'язаних компаній. Це створює неофіційний кодекс поведінки, який дотримується протягом десятиліть, як зазначає кандидатка історичних наук з Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марія Кравченко.

Пак Чон Хі активно сприяв розвитку великих конгломератів за рахунок надання субсидій. Він також отримував фінансову підтримку від Сполучених Штатів та Організації Об'єднаних Націй, щоб підтримати окремі сім'ї. Наприклад, компанія LG, заснована в 1940-х роках, починала з виробництва побутової хімії. Її назва перекладається як "щаслива діжка". З приходом Пака Чон Хі компанія почала розширювати свій бізнес і згодом перейшла до виробництва побутової техніки. Аналогічно, Samsung стала однією з найбільш успішних компаній у цій сфері.

Пак Чон Хі фактично був авторитарним лідером, диктатором на фоні демократичних установ США, які підтримували відновлення Південної Кореї фінансово та політично, і він не приховував своїх намірів. Парадоксально, але його жорсткий стиль правління приносив певні результати. У 1969 році, з приходом Річарда Ніксона до влади в США, було ухвалено рішення про скорочення фінансування для країн Далекого Сходу, включаючи Корею. У відповідь на це Пак Чон Хі зміцнив політику імпортозаміщення, розробив нову конституцію та проголосив новий державний лад. Яка була суть цього ладу? Хто продовжив його політику після його загибелі? Марія Кравченко зазначає: "Новий державний лад, якщо його уважно розглянути, передбачав самодостатність - виробництво всього необхідного. Він був диктатором, переслідував опозицію, а його кінець також відбувся в умовах диктатури, адже диктатори зазвичай не помирають своєю смертю. У 1979 році його застрелив керівник місцевого відділення ЦРУ. Після його вбивства в Кореї не склалося стабільного уряду. У 1980 році до влади прийшов новий диктатор, Чон Ду Хван, якому вдалося розігнати відомий демократичний рух у Кванджу, і він не лише це зробив, а й усунув багатьох активістів, включаючи одного з лідерів, Кім Де Джуна, якого пізніше звільнили американці. У 2000 році він став президентом".

Цікаво, що незважаючи на авторитарні тенденції в керівництві країни, Південна Корея протягом багатьох років активно прогресувала, тоді як Сполучені Штати не втручалися у внутрішні політичні та економічні справи. Питання захисту прав людини чи бізнесу залишалися осторонь. Американці лише висловили рекомендації стосовно монетарної політики, закликаючи не надто активно друкувати гроші. Водночас корейський уряд був готовий жертвувати добробутом громадян, спрямовуючи всі доходи на підтримку чеболів. Проте американські радники докладали зусиль, щоб змінити цей курс і перенаправити кошти на поліпшення умов життя населення. Як зазначає економіст Григорій Кукуруза, для цього існували вагомі підстави.

Якщо ви просто починаєте друкувати гроші, ви фактично передаєте їх великим корпораціям. А через інфляцію ці кошти забираються у населення. Якщо розглянути статистику інвестицій та заощаджень, можна побачити, що інвестиції становили до 30% ВВП. Це вражаючий показник. Якщо цей показник перевищує 20%, це свідчить про те, що країна розвивається і має перспективи середньострокового зростання за рахунок капітальних інвестицій. Вони утримували рівень інвестицій на рівні 25-30%, що забезпечувало їх фінансування. Однією третиною цих коштів були державні інвестиції, ще однією третиною - прибутки великих корпорацій, а решта - заощадження населення, для яких необхідно було залучати депозити. Усі банки були націоналізовані. Завдяки цим депозитам видавалися кредити великим компаніям, що вже формувало борговий капітал. Коли вся банківська система контролюється державою, а ви надаєте кредити, то це стає частиною емісійного механізму. У той час рівні приросту, інфляції та друку грошей були досить високими, а інфляція постійно коливалася в межах 15-25%. Зрозуміло, що процентні ставки по депозитах не могли покрити цей рівень інфляції.

Палі-палі

Яким чином складалася життя звичайних корейців під час становлення і розквіту чеболів, в епоху правління авторитарних лідерів, які часто жертвували добробутом простих громадян заради економічного зростання країни? Про це розмірковує економіст Григорій Кукуруза.

Дійсно, рівень бідності в той період був вражаюче високим. Саме у цей час американські радники, а також представники Міжнародного валютного фонду та Світового банку, починаючи з другої половини 40-х років, звернули увагу на значну нерівність у розподілі доходів. Всі прибутки зосереджувалися в руках чеболів, залишаючись у їхньому володінні та реінвестуючись. Якщо ці кошти вкладалися в певні галузі, вони були звільнені від податку на прибуток. Таким чином, прибутки переважно йшли на нові інвестиції. Держава також надавала гарантії для залучення фінансування, переважно японських кредитів, а не американських. Влада робила все можливе, щоб великі компанії отримували максимальні субсидії та привілеї для накопичення капіталу. Що стосується населення, то ситуація була вкрай складною, і багато людей змушені були мігрувати. Рівень безробіття, ймовірно, залишався високим до 1953 року. До початку 80-х років компанії постійно орієнтувалися на використання дешевої робочої сили як одного з основних чинників своєї конкурентоспроможності.

Отже, що ж приховує за собою феномен корейського дива? Кандидатка історичних наук з Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Марія Кравченко, вважає, що синергія кількох ключових факторів, які з'явилися в потрібний момент, зіграла вирішальну роль, а також те, що авторитарний режим сприяв цьому процесу.

"Корейці справді готові були багато працювати. Є у них навіть такий термін "палі-палі". Перекладається це як "швидше-швидше". Тобто, вони намагаються зробити усе швидко. Люди рухливі, швидкі, з чіткою метою завдяки тому, що їм ставляться такі плани з правильною розстановкою пріоритетів. Бо пріоритети ставилися не на те, щоб більше видобути сировини і швидше заробити гроші та збагатити своє найближче коло, як можна було зробити. Плани ставилися на перспективу, що могло спрацювати і воно насправді спрацювало. Не останній фактор іноземної допомоги, яка йшла і від Штатів напряму, і від ООН опосередковано також. Ще б я додала фактор цих унікальних конгломератів, типу Samsung, LG. Але це теж фактор, притаманний саме людям, - заздрість. Сьогодні Південна Корея це не тільки ці технічні гіганти, але й найостанніші молодіжні тренди. Це і k-pop. Популярну музику молодь зараз слухає. Корейська косметика дуже відома. Всі тренди, неформальні течії. Можливо, бачили дітей, які одягають хвости, котячі вушка. Це теж від Кореї все пішло. Принаймні, кілька десятиліть ідуть не шляхом військової диктатури. Але це у них було. Я дуже сподіваюся, що нам для нашого післявоєнного дива не знадобиться військова диктатура. Але, коли ми згадуємо про корейське диво, нам не варто забувати, що в політиці у них було так".

Які результати економічного розвитку демонструє Південна Корея? Якими темпами країна зросла в плані економіки? Про це розмірковує економіст і партнер консалтингової фірми Ukraine Economic Outlook Григорій Кукуруза:

Сьогодні Південна Корея демонструє ВВП на душу населення на рівні 33 тисяч доларів. Це не є найвищим показником у світі. Вражаюче, як країна змогла піднятися з бідності до рівня розвинутих країн Західної Європи. Проте, їхні досягнення не сягнули космічних висот. ВВП на душу населення в Кореї все ще нижчий, ніж в Японії, США та Німеччині; вони скоріше на одному рівні із західноєвропейськими державами. Для досягнення цього успіху Корея фактично пожертвувала благополуччям населення та інфраструктурою на два десятиліття. Країна усвідомлювала, що зовнішні ринки не нададуть їм необхідні фінансові ресурси. Вони змогли створити власні бізнес-групи, які, незважаючи на те, що прямі іноземні інвестиції становлять лише 1% ВВП, змогли успішно конкурувати на глобальному рівні, орієнтуючись на експорт. Наразі експорт становить 40% ВВП Південної Кореї, що є надзвичайно високим показником.

Сьогодні Південна Корея - це високорозвинена країна, член "G20"; посідає 12-те місце в рейтингу економік світу і п'яте -- за експортом високотехнологічної продукції, поступаючись лише Китаю, Німеччині, США та Сінгапуру. Корейські суднобудівні компанії контролюють 40% світових замовлень на будівництво морських суден. За легкістю ведення бізнесу країна посідає п'яте місце у світі (згідно з рейтингом Doing Business). А в рейтингу Глобального індексу інновацій Південна Корея на 14-му місці. Там майже всі працюють. Рівень безробіття становить лише 3,5%, що є дуже низьким показником.

Досвід економічного зростання Південної Кореї є унікальним і не слід його копіювати в повному обсязі. Кожна країна повинна знайти свою власну формулу успіху, хоча деякі корисні ідеї звідти можуть бути запозичені. Наприклад, у Південній Кореї реалізовано багато програм навчання за кордоном для спеціалістів, які зобов'язуються повернутися та працювати на благо своєї держави. Важливим фактором є також працьовитість, що характерна для українського народу. Однак Україні необхідно навчитися ефективно стимулювати продуктивність праці та розвивати бізнес в цілому.