Єшкілєв аналізує явище ситуативного авторитаризму в умовах війни | Еспресо
Хто стане ініціатором створення ідеологічної основи для майбутнього переходу демократії до перехідних моделей "ситуативного авторитаризму"?
У 2020 році я висловив таку думку: "Збереження демократичного режиму під час війни можливе лише за трьох ключових умов. По-перше, якщо війна є короткочасною; по-друге, якщо демократичні інститути адекватно реагують на актуальні виклики, не зважаючи на ідеологічні розбіжності; і, по-третє, якщо в суспільстві існує довіра до владної еліти. Відсутність хоча б однієї з цих умов може призвести до необхідності запровадження більш централізованої, жорсткої та адаптивної системи управління."
Повномасштабне вторгнення лише підтвердило актуальність цієї формули. За відсутності умови, зазначеної у першому пункті наша демократія продовжує триматися (радше балансувати) на другому і третьому. І якщо новоспечені українські ідеократи та культургеноссе поки що розвивають свої проєкти на рівні таких собі "стратегічних інтерв'ю", то з довірою гірше. Кредитна бочка з довірою, вщерть наповнена навесні 22-го, ще не вичерпана, але сильно протікає.
А до цього ще й додався "трампівський ефект". Вашингтонський нарцис руйнує ту "м'яку потужність", яка раніше підтримувала демократичні інституції в країнах, охоплених глибоким ресентиментом. Посольства союзників-донорів більше не забезпечують захист титульним антикорупціонерам. Перед демократичною владою постає спокуса діяти на випередження, співпрацюючи з тими, хто прагне "сильної руки". Врешті-решт, політика є цинічною ареною можливостей. Якщо для збереження влади необхідно змінити курс з ідей Поппера на концепції Ярвіна, чому б і ні?
Ознайомтеся також: Вітри конфлікту завжди приносять зміни у погодних умовах.
Мафіозні та напівмафіозні структури вже натягують на себе ідеологічні презервативи. Бо ж знають: можуть, можуть настати такі часи, що без правильного рунічного напису на правій сідниці й вкрасти не дадуть.
Одне з найактуальніших питань полягає в тому, хто стане автором ідеологічної основи для майбутнього переходу демократії до форм "ситуативного авторитаризму". У цьому контексті важливо не стільки залучати політтехнологів, скільки інтелектуалів і системних мислителів. Однак наша влада в усіх своїх проявах ніколи не зверталася до таких фахівців і, здається, не вміє навіть розрізнити їх від звичайних продавців філософії, які існують на кафедрах або у соціальних мережах. Можливо, єдиною надією залишаються освічені діти представників кримінального світу та їхні закордонні радники. Це можна сприймати як жарт, але, можливо, в цьому є й частка істини.
Хай там як, але небезпека очевидна: в українському суспільстві, й не лише серед глибиняк, є потужний запит на ідеологізацію суспільного життя. Він, цей запит, не однорідний і не фронтальний. У кожній касті він формується за окремими правилами. "Вічно ображені" і з нижчих і з вищих каст мріють про "зміну імен" та про репресії під ідеологічними прапорами. Мріють про свої інтереси, про приниження успішних та багатих через вимоги ідеократії. Мріють про дрібні бонуси для донощиків, для продажних хейтерів і прапороносців "єдино правильного курсу".
У політичному середовищі прихильники ідеократії складають меншість. Вони усвідомлюють, що вигодонабувачі української оборони навряд чи захочуть пояснювати своїм парламентам і виборцям виникнення в Україні будь-якої закритої політичної системи, яка спирається на месіянізм. Тож адепти ідеократії з політичної еліти наразі закладають основи нових політичних ініціатив і формують "команди спікерів" з молодих обдарованих людей. Вони покладають надії на "хлопців і дівчат з фронту" і, водночас, створюють структури на регіональному рівні. Те, що сьогодні має назву представництва або офісу, завтра може перетворитися на регіональний штаб.
Усе це ґрунтується не на lofty ідеалах патріотизму і не на шануванні традицій, попри те що кажуть нам медійні лакеї. Воно формується на звичайному популізмі, на елементарних комунікаційних шаблонах і на архаїчних забобонах "глибинного народу".
Дослідники в галузі політичних наук стверджують, що шлях від простого популізму до політичного месіанства в його повній формі, а також до авторитаризму є тривалим і складним. Проте, чи дійсно ми готові їм вірити?
Вони, звісно ж, хлопці начитані та навчені тонкощам порівняльного аналізу в стилі гарвардських семінарів. Проте не договорюють важливих речей. Скажімо, таке: не все, далеко не все, що здатні перетравити зрілі демократичні системи, є безпечним для молодих і гібридних демократій. Нагадаю, що експерти з Financial Times віднесли Україну саме до гібридних. Навіть не до молодих. Й не до незрілих. А до гібридних.
Ознайомтеся також з матеріалом: "Дикобрази" вже розпочали формування своїх політичних команд.
Популізм в Україні, на відміну від демократії, не є гібридним явищем. Він, скоріше, проявляється у всіх сферах, має безліч облич і займає домінуючі позиції. Всі політичні сили країни без вагань і моральних терзань використовують інструменти популізму для досягнення своїх цілей.
А ще популізм, як не гірко це визнавати, є практично єдиною системою понять та символічних кодів, яку однаково добре розуміють як політична каста, так і те, що все ще підпадає під старе-добре визначення "широких народних мас". Жодна велика суспільна (політична, релігійна, культурна, мистецька) маніфестація, яка не спирається на символічні коди з арсеналу популізму не має в нас шансу на успіх. Комусь здавалося, що велика війна вилікує цю хворобу. Дарма. Не вилікувала.
Як й не знищила інструментального розколу "глибинного народу" на тих, котрі постять графоманію Соломії Українець й тих, які поминають московського попа як батька і вєлікага гаспадіна. Й тут не виходить переможно процитувати Шекспіра: "A plague on both your houses!". Бо та чума з домів кітчевих каст легко і невимушено перестрибує на вежі зі слонової кістки.
Джерело можна перефразувати як "початкове місце" або "основа". Якщо вам потрібно більше варіантів, дайте знати!
Про автора. Володимир Єшкілєв — український літератор і філософ.
