Європа може вести війну без США? Наскільки це можливо і яку підтримку отримає Україна?
Імовірний майбутній канцлер Німеччини Фрідріх Мерц після успіху на виборах 2025 року підкреслив важливість поступового забезпечення Європою власної незалежності в питаннях безпеки та оборони від США. Він зазначив, що коментарі Дональда Трампа про НАТО та ставлення до України продемонстрували, що Європі більше не слід розраховувати на Сполучені Штати як на основного гаранта її безпеки.
Президент Франції Емманюель Макрон, який вже давно підтримує ідею стратегічної автономії Європейського Союзу, позитивно оцінив пропозицію про створення нового оборонного партнерства між Францією та Німеччиною. Водночас у Великій Британії до цієї ініціативи ставляться з певною обережністю, оскільки існують побоювання, що вона може знизити рівень безпеки, який країна отримує від Сполучених Штатів. Це питання також обговорювалося на нещодавньому саміті під керівництвом Кіра Стармера. У країнах Балтії та Польщі, які традиційно покладаються на підтримку США в оборонних питаннях, виникають подібні занепокоєння стосовно нових ініціатив. Тим часом у Брюсселі тривають активні консультації щодо можливого впровадження нових фінансових механізмів для європейської оборони.
Коли мова заходить про формування європейської армії, неминуче виникає питання: чи існує армія НАТО під контролем Сполучених Штатів? Насправді, такої армії не існує, і не передбачається створення єдиних збройних сил для численних суверенних країн. Проте протягом свого існування НАТО розробило механізми для інтегрованого реагування на агресію проти одного або кількох членів Альянсу. Головна мета НАТО полягає в тому, щоб забезпечити автоматичне і спільне виконання Вашингтонського договору з залученням США.
Чи зможе Альянс цього разу стати ефективним засобом колективної оборони Європи без американської підтримки – це основне питання. НАТО функціонує фактично, але не формально. Сучасна політика Сполучених Штатів може призвести до його паралічу, тому європейські країни шукають способи зберегти ефективність уже створених механізмів.
У НАТО є командна структура, яка не контролює всіх військ постійно. У високій готовності перебувають відносно невеликі сили повітряного патрулювання, Об'єднана оперативна група високої готовності (VJTF) чисельністю бригади, здатна розгорнутися протягом кількох днів, а також постійні військово-морські групи на півночі та півдні, що виконують функцію бойових морських патрулів. Меншу готовність мають інтегровані багатонаціональні Сили швидкого реагування НАТО (NATO Response Force, NRF), які можуть розгорнути сили корпусного рівня протягом тижня.
Ці сили доповнюються приблизно сотнею американських ядерних бомб B61, розміщених у шести країнах для реалізації спільних ядерних місій, в яких беруть участь як ядерні, так і неядерні країни Альянсу. В умовах миру решта сил НАТО складається з національних збройних контингентів, у тому числі ядерних, які знаходяться під контролем відповідних держав. Інтегровані структури Альянсу мають за мету забезпечити автоматичне залучення всіх неінтегрованих військових сил у разі виникнення загрози.
Механізми обмеженої військової інтеграції, які забезпечують надійні колективні гарантії, найяскравіше виявляються на східному фланзі НАТО. Тут реалізується принцип "стратегічного стримування": розміщення військ організовано так, що будь-яка агресія проти одного з держав-членів Альянсу миттєво активує колективну відповідь.
Східний фланг включає кілька важливих елементів. По-перше, тут розміщені багатонаціональні батальйонні бойові групи НАТО, які знаходяться в Балтійських країнах, Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії. У випадку агресії ці групи інтегруються в збройні сили держави-господаря, підпорядковуючись її командуванню. Це означає, що напад на одну з країн буде сприйнято як агресія проти всіх сил НАТО. Відсоток міжнародних підрозділів у національних арміях різниться: в Латвії та Естонії іноземні контингенти становлять 20-30%, тоді як у Литві, Словаччині та Болгарії – 5-10%.
В Польщі та Румунії, які володіють потужними збройними силами, число іноземних військовослужбовців є досить значним – 11 600 у Польщі та 4700 у Румунії. Проте, з огляду на масштаб власних армій, їхня частка не перевищує 5%. Польща займає друге місце серед країн НАТО в Європі за чисельністю збройних сил, налічуючи 250 000 військових, поступаючись лише Туреччині з 450 000, а також випереджаючи Францію (200 000) та Німеччину (180 000). В Угорщині, яка активно проводить модернізацію своїх збройних сил, іноземні військові складають лише 2,5% від загальної чисельності, що може свідчити або про високий рівень впевненості країни у власних можливостях, або про відсутність тривог щодо можливого російського вторгнення.
Туреччина має потенціал стати ключовим гравцем у формуванні автономної оборони Європи, адже є другою за величиною армією в НАТО після США, і вже виявила інтерес до цієї ініціативи. Лідери європейських країн активно обмірковують можливість посилення співпраці з Анкарою, зокрема в сфері військових постачань. Проте інтеграція Туреччини в європейську оборонну структуру вимагатиме політичних узгоджень, оскільки країна прагне підтримувати баланс між своїми європейськими інтересами та відносинами з Росією. У той же час, Польща та Україна, хоча й не є членами НАТО, зосереджені виключно на європейських питаннях.
В даний час у східній Європі зосереджено три основні військові формування: Україна, яка має 800 000 військовослужбовців; Туреччина з 450 000 військовими (більшість з яких знаходиться за межами Європи, але близько до її кордонів); та Польща з 250 000 військовими. Росія, що володіє 1 500 000 військовими (не всі з яких можуть бути використані в європейському контексті), активно намагається змінити існуючий баланс сил, проте Україна виконує стримуючу роль. Це нагадує історичні події XVII століття, проте з іншими наслідками. Тоді Україна, балансуючи між Польщею та Туреччиною, необачно зблизилася з Москвою, а тепер, навпаки, віддаляється від неї.
Другим важливим елементом оборони східного флангу є колективна повітряна присутність.
Балтійські країни не мають власних бойових літаків і повністю залежать від підтримки своїх союзників. Кожні чотири місяці НАТО розгортає ротаційні контингенти, які включають 4-6 винищувачів. Румунія володіє 20 літаками F-16, які здатні виконувати приблизно половину необхідних завдань з повітряного патрулювання, в той час як іншу частину забезпечують союзні держави. Болгарія, що експлуатує вісім застарілих МіГ-29, значною мірою покладається на ротаційні сили НАТО, які постійно надають 4-8 винищувачів для підтримки.
Словаччина списала свої МіГ-29 і тепер залежить від 4-6 винищувачів союзників, які розміщуються на ротаційній основі. Польща має 48 F-16, кілька десятків МіГ-29 і планує отримати 32 F-35, перші з яких надійдуть 2026 року. Польські ВПС активно беруть участь у повітряному патрулюванні східного кордону НАТО та приймають ротаційні контингенти союзників.
Військова присутність США в Європі -- як інтегрована у структури НАТО, так і автономна -- донедавна вважалася ключовим елементом колективної оборони.
Сухопутна військова присутність США в Європі базується на бронетанкових бойових групах, які розміщені в Польщі, Німеччині та Румунії. Кожна з цих груп налічує близько 4500 військовослужбовців та оснащена приблизно 90 танками Abrams, 150 бойовими машинами піхоти Bradley та 20 самохідними гаубицями Paladin. Крім того, в різних країнах Європи розгорнуті підрозділи спеціальних сил США, зокрема у Німеччині та Польщі.
На військових базах США, розташованих у Великій Британії, Німеччині, Польщі та Італії, перебувають винищувачі нового покоління F-35 та F-22. Американські збройні сили проводять ротаційні місії з розгортання стратегічних бомбардувальників B-52, B-1B та B-2, зокрема в Великій Британії та Румунії. Крім того, в Європі діють американські літаки для дальнього радіолокаційного спостереження, безпілотники Global Hawk та інші розвідувальні системи, а також повітряні заправники KC-135 і KC-46.
Логістична інфраструктура США в Європі грає ключову роль у забезпеченні оперативної мобільності військових підрозділів та техніки. Згідно з оцінками, приблизно 80% стратегічних авіаперевезень НАТО здійснюється силами США, які також мають розгалужену мережу складів для зберігання озброєння та техніки, готових до швидкого розгортання додаткових контингентів. Основні логістичні вузли розміщені в таких країнах, як Німеччина, Бельгія, Польща та Італія. Інфраструктура портів у Нідерландах і Німеччині оптимізована для оперативного перекидання американських військ.
Сполучені Штати підтримують в Європі автономні системи протиракетної оборони Aegis Ashore, які розміщені в Румунії та Польщі. На території Німеччини, Польщі, Словаччини та балтійських країн також знаходяться батареї Patriot. Крім того, США мають можливість ротаційно розгортати мобільні протиракетні комплекси THAAD.
Зрештою, наявність ядерних сил США в Європі є тим фактором, який дозволяє розглядати НАТО як ядерний альянс.
На думку аналітиків Bruegel Institute, для того щоб успішно компенсувати військову присутність США в Європі, необхідно буде розгорнути ще 300 000 військових, 1400 танків, 2000 бойових машин піхоти та 700 артилерійських установок.
Авіаційний складник потребує розширення парку винищувачів п'ятого покоління, а також значного нарощування можливостей у сфері стратегічного бомбардування, повітряного дозаправлення та військово-транспортної авіації. Європейцям потрібно буде створити нові військові склади, морські й авіаційні термінали та покращити залізничну інфраструктуру.
У галузі протиповітряної та протиракетної оборони Європі необхідно посилити функціональність своїх комплексів SAMP/T, IRIS-T і NASAMS, оскільки вони поки що не можуть повністю замінити американські системи Aegis Ashore, THAAD і Patriot.
Найскладнішим завданням стане формування незалежного європейського ядерного стримування. Американські тактичні авіабомби B61 для F-35 теоретично могли б бути замінені французькими авіаційними ударними ядерними ракетами ASMP-A для Rafale. Проблема в тому, що B61 у Європі близько сотні, а за ними стоять кілька тисяч ядерних боєголовок США. Натомість ASMP-A налічує лише близько 50 одиниць, а за ними -- трохи більш як 500 боєголовок Франції й Великої Британії, причому британський арсенал технічно та політично сильно залежить від США.
Фінансові ресурси для цих змін є досяжними. За оцінками Bruegel Institute, для заміни американської присутності Європа має виділяти додатково 250 мільярдів євро на рік, що відповідає 1,5% її сукупного ВВП.
Фрідріх Мерц виступив із закликом до термінового зміцнення оборонних можливостей Європи та впровадження негайних заходів. Під цими заходами він має на увазі впровадження нових механізмів фінансування автономної європейської оборони, що дозволять державам-членам ЄС обійти суворі бюджетні та фінансові обмеження, зокрема критерії конвергенції Маастрихтського договору.
Головним напрямком, що веде до європейської оборонної автономії, є поступове заміщення американського військового потенціалу в НАТО європейськими силами. Це потребує не тільки додаткових фінансових вкладень, які Європа може забезпечити, але й часу та єдності в колективних намірах. Крім того, важливо переконати США в необхідності поступового виходу з Європи, щоб це не перетворилося на різкий відхід, як у випадку з Афганістаном. Візити до Вашингтона таких лідерів, як Емманюель Макрон, Кір Стармер і Володимир Зеленський, продемонстрували ускладненість діалогу з адміністрацією Дональда Трампа. Водночас, катастрофічна атмосфера, яку створює Вашингтон, що все може бути під загрозою, може мати аналогічний механізм впливу, як і тривога, що регулярно виникає з боку Москви щодо можливості ядерної війни. Україна та Європа вже знають, як реагувати на це – з холоднокровністю.
