Франко-британський ядерний захист: чи зможе Європа обійтися без підтримки США? Розглядаємо деталі.
Ядерний клуб — це обмежений список країн, які мають у своєму розпорядженні ядерну зброю, і його склад залишається стабільним завдяки Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Окрім того, деякі держави, такі як Україна, добровільно вирішили відмовитися від наявності ядерного арсеналу. Іншою важливою причиною є політика Сполучених Штатів, які гарантують захист своїм союзникам у НАТО.
Проте, враховуючи дії та висловлювання Дональда Трампа, після трьох років безпосередньої війни між Росією та Україною, Європа починає розуміти, що повністю покладатися на ядерний потенціал США у випадку конфлікту з РФ є ризикованим. Як наслідок, активізувалася дискусія щодо франко-британської співпраці в створенні автономної європейської "ядерної парасольки". Зокрема, наприкінці березня багато ЗМІ повідомили про пропозицію Франції надати Європі свій ядерний захист, який можна було б доповнити можливостями Великої Британії.
Еспресо пояснить, як функціонує ядерне стримування в рамках НАТО, які засоби наявні у Франції та Великої Британії, а також розгляне виклики, що стоять перед об'єднанням для забезпечення спільної безпеки Європи.
Цей матеріал був створений у партнерстві з Консорціумом оборонної інформації (CDI), ініціативою, що об'єднала українські аналітичні та дослідницькі установи. Проект спрямований на підвищення інформаційної підтримки та аналітичного забезпечення в галузі національної безпеки, оборони та геополітики. Автором аналітичного матеріалу є Олексій Їжак, аналітик Національного інституту стратегічних досліджень та співзасновник Консорціуму. Текст для видання Еспресо був розширений та структурований Юрієм Мартиновичем.
Ядерне стримування НАТО офіційно залишається в силі, однак значною мірою залежить від Сполучених Штатів, які забезпечують як тактичні, так і стратегічні аспекти. Великобританія виступає партнером у стратегічному напрямку, тоді як Франція володіє повністю автономними ядерними силами. Якщо американська підтримка зникне, європейські країни зіткнуться з серйозними викликами: розширення французького ядерного потенціалу або створення нової системи вимагатимуть чимало часу, ресурсів і політичної волі. У найближчій перспективі Європейський Союз повинен продемонструвати ефективність свого власного стримування, незважаючи на технічні, політичні та психологічні труднощі, особливо в умовах загрози з боку Росії.
Тож система ядерного стримування НАТО побудована на принципі поетапної ескалації, що передбачає поступовий перехід від звичайної оборони до потенційного ядерного удару. На початковому етапі всі країни-члени Альянсу, за винятком Ісландії (яка не має постійних збройних сил), зобов'язані брати участь у бойових діях звичайними засобами. На вищих щаблях ескалації -- від обмеженого застосування ядерної зброї до повномасштабної ядерної війни -- коло країн, здатних зробити внесок, суттєво звужується.
Основним аспектом цієї системи є концепція розширеного ядерного стримування, яка знаходиться між дедалі більш прийнятним варіантом звичайного конфлікту та все ще неприйнятною загрозою повномасштабної ядерної катастрофи. Ця проміжна ланка змушує потенційного агресора уникати атак, навіть з використанням звичайних військ, через ризик неконтрольованого переходу до ядерного конфлікту.
На практиці значна частина ядерного стримування НАТО спирається на американську інфраструктуру, що налічує близько 5,5 тис. одиниць ядерної зброї. США розміщують приблизно 100 ядерних авіабомб типу B61 на шести авіабазах у п'яти країнах:
Ці військові бази обладнані спеціалізованими підземними сховищами WS3, які знаходяться під укриттями для літаків, що гарантує надійне зберігання та швидке завантаження ядерної зброї на борти літаків союзників. Окрім того, є резервні локації, такі як RAF Лейкенгіт у Великій Британії, що наразі проходить процес модернізації для відновлення ядерних можливостей, а також Араксос у Греції.
Управління цією системою базується на складній трирівневій структурі угод: угода про ядерну співпрацю регулює обмін технологіями та інформацією, угода про ядерний арсенал визначає умови розміщення та застосування зброї, а угода між військовими структурами встановлює технічні процедури.
Операційна відповідальність в рамках НАТО розподіляється між країнами залежно від їхніх функцій. Сім націй — США, Бельгія, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Німеччина та Туреччина — мають літаки, які можуть виконувати подвійні завдання (DCA), зокрема F-16, Tornado IDS і F-35A, що сертифіковані для використання американських ядерних бомб B61. Раніше до цього переліку входила Греція, і її літаки, ймовірно, залишаються в резерві. Окрім країн, що володіють ядерною зброєю або DCA, щонайменше шість держав беруть участь у місії SNOWCAT (Підтримка ядерних операцій за допомогою конвенційних авіаційних тактик), забезпечуючи авіацію для супроводу, дозаправлення, радіоелектронної боротьби та логістики під час ядерних операцій. Серед них — Чехія, Данія, Угорщина та Польща, хоча повний список учасників не розголошується. Політичне керівництво та координацію забезпечує Ядерна група планування (NPG), до якої входять всі члени НАТО, за винятком Франції, яка свідомо утримується від участі.
Ця система проходить регулярні випробування під час навчальних маневрів, найбільшими з яких є щорічні Steadfast Noon. У 2024 році вони відбулися з 14 по 24 жовтня, переважно в повітряному просторі Бельгії, Нідерландів, Данії, Великої Британії та над Північним морем. У заходах взяли участь більше 60 літаків із 13 країн, включаючи винищувачі, здатні нести ядерні боєприпаси, а також літаки для розвідки та дозаправлення, за підтримки приблизно 2000 військовослужбовців. Навчання проводяться без використання бойових снарядів, підкреслюючи готовність Альянсу до виконання своїх завдань.
Параметри навчань Steadfast Noon 2025, які зазвичай проводять восени, ще не були оголошені, проте вони можуть стати ключовими для аналізу майбутнього внеску США в НАТО, особливо в умовах змін у світовій політиці.
Франція, попри повернення до інтегрованої військової структури НАТО у 2009 році (вони вийшли з цієї структури у 1966 році за рішенням президента Шарля де Голля, який прагнув для Франції стратегічної незалежності, зокрема, у ядерній зброї), не бере участі в NPG і зберігає повний контроль над своїми ядерними силами, наголошуючи на національному суверенітеті. Водночас вона сигналізує про готовність розглядати свій потенціал як частину колективної безпеки.
У лютому 2025 року Франція організувала військові навчання під назвою Poker 2025, у яких брали участь винищувачі Rafale та ракети ASMPA. Це підкреслило їхню автономність, а також здатність інтегруватися в різноманітні сценарії, що відрізняються від Steadfast Noon.
Французькі ядерні сили (force de frappe) є повністю автономними й розроблені самостійно поза структурами НАТО ще у 60-70-х роках минулого століття. Французька ядерна доктрина базується на принципі "достатнього стримування" (dissuasion suffisante) і передбачає масовану відповідь у разі загрози "життєво важливим інтересам" країни. Та як відзначає BBC, межі поняття цих французьких інтересів завжди залишалися розмитими. Ще з часів президента де Голля Париж натякав, що частина Європи може перебувати під його ядерною парасолькою (Західна Німеччина).
На початок 2024 року Франція володіє приблизно 290 ядерними боєзарядами, які розподілені між двома основними системами: стратегічними балістичними ракетами M51, що базуються на підводних човнах класу Triomphant, та тактичними крилатими ракетами ASMPA, встановленими на винищувачах Rafale. Така організація ядерного арсеналу забезпечує Франції необхідну незалежність і гнучкість у військових справах, незважаючи на те, що її доктрина переважно зосереджена на захисті національних інтересів.
Велика Британія натомість інтегрована в ядерну систему НАТО (а по суті - США) і має приблизно 225 боєзарядів, розміщених на підводних човнах класу Vanguard із ракетами Trident II D5, орендованими у Сполучених Штатів. Її арсенал є виключно стратегічним, без тактичного компонента, і скоординований із американськими силами через розподіл зон патрулювання.
В загальному, Франція та Велика Британія разом володіють більш ніж 500 ядерними боєзарядами, що теоретично здатні завдати величезної шкоди будь-якому противнику, включаючи Росію. За "критерієм Макнамари", встановленим у 1960-х роках, 400 мегатонних вибухів вважаються неприйнятними для існування будь-якої країни, незалежно від військових цілей. Однак, потенціал Франції та Великої Британії має суттєві обмеження.
Велика Британія залежить від США в технічному плані (ракети Trident і конструкція боєзарядів), а Франція, хоч і суверенна, потребувала б доктринальної трансформації та підтримки інших країн для розширення своєї ролі. Крім того, обидві країни не мають тактичної ядерної зброї малої потужності, яка могла б забезпечити гнучку відповідь на обмежені удари, -- на відміну від Росії, яка активно розвиває такі системи і має близько 2 тис. одиниць цієї зброї. Загалом РФ має близько 5 тис. одиниць ядерної зброї.
Проте ефективність стримування визначається не лише обсягом боєзарядів, а й умінням показати систематичну ескалацію та політичну готовність.
Російська концепція "ескалація для деескалації" має на меті використання слабких місць у системі ескалації противника. У відсутності американської військової підтримки, європейські зусилля з стримування можуть не справити належного психологічного впливу на Москву, якщо їх не буде підкріплено тактичними ресурсами та чіткими сигналами солідарності. Хоча французькі ракетні системи ASMPA класифікуються як тактичні, їхня потужність наближається до стратегічної зброї, тоді як британські системи Trident зорієнтовані на глобальні цілі, а не на контрольовану ескалацію в потенційному європейському театрі військових дій.
Згідно з повідомленням The Wall Street Journal, концепція формування європейської "ядерної парасольки" тільки-но починає бути об'єктом обговорення. Для реалізації цієї ідеї потрібно буде вирішити ряд складних технічних, фінансових і політичних аспектів.
Аналітики вказують на те, що європейське ядерне стримування може бути реалізоване завдяки ядерним арсеналам Франції та Великої Британії, які разом мають понад 500 ядерних боєзарядів. Цього потенціалу достатньо для завдання істотної шкоди. Однак практична реалізація цієї стратегії залишається під знаком запитання через обмежену гнучкість, відсутність багатонаціональної координації та тактичні засоби з низькою потужністю, якими володіє Росія.
Без США Європа втрачає ключовий елемент розширеного стримування, що забезпечує психологічний і практичний тиск на агресора. Так, Франція і Британія можуть стати основою нового автономного європейського щита, але це вимагатиме не лише політичної волі, а й значних ресурсів від інших країн ЄС для створення повноцінної системи. Для прикладу, утримання поточної французької системи ядерного стримування коштує Парижу майже $7 млрд на рік, відповідно, для масштабування її на всю Європу - потрібні додаткові мільярди.
Історично американська ядерна присутність у НАТО виконувала роль не лише в забезпеченні безпеки, а й у стримуванні виникнення нових ядерних держав на європейському континенті, інтегруючи потенційних учасників у спільне стратегічне планування. Сьогодні, коли вплив США починає зменшуватися, франко-британський ядерний потенціал має можливість стати новою "ядерною парасолькою" для Європи. Проте його ефективність буде залежати від злагодженої участі європейських країн. Навчання Steadfast Noon 2025, підготовка до яких вже активно триває, стануть важливим тестом для оцінки як ролі США, так і здатності Європи до самостійних дій. У довгостроковій перспективі успіх буде більше залежати від здатності континенту подолати політичні розбіжності та інвестувати в спільну ядерну оборону.
Отже, перспективи розвитку автономної "ядерної парасольки" для Європи залежать від трьох важливих чинників. По-перше, Франція і Великобританія повинні створити спільну доктрину, яка б інтегрувала їхні ядерні стратегії та принципи використання цієї зброї. По-друге, залучення інших держав через механізми, подібні до розширеного доступу до планування (як у випадку з NPG), може зміцнити європейську солідарність. І, нарешті, оновлення тактичних систем, таких як розробка малопотужної зброї, підвищить гнучкість у відповідь на можливі загрози.
Без участі інших європейських країн і чіткої стратегії ця "парасолька" ризикує залишитися радше символом бажаних змін, ніж дієвим інструментом. Подальший розвиток -- від спільних навчань до інвестицій у нові системи -- визначить, чи зможе Європа перетворити франко-британський потенціал на справжній ядерний щит континенту.
