ФТ: Насправді, Путін не досягає перемоги. Європі слід це чітко продемонструвати.

За розповіддю про "перемогу" Росії в Україні прихована структура, яка стикається з дедалі зростаючими викликами.

У викладі Владіміра Путіна перемога Росії вже настільки близька, що її начебто майже можна торкнутися. Час неоімперських держав ось-ось настане. Навіть Америка нібито стає на їхній бік. Демократії -- і передусім європейські -- опиняються на боці історії, що програє. Про це пише Пітер Померанцев -- автор книжки "Як виграти інформаційну війну: пропагандист, який перехитрив Гітлера", старший науковий співробітник Інституту SNF Agora при Університеті Джонса Гопкінса, у матеріалі для Financial Times.

В середині країни російський президент хвалиться своїм успіхом у подоланні західних санкцій, стверджуючи, що забезпечив економічну та соціальну стабільність. На фронтових позиціях в Україні він говорить про "стратегічну ініціативу", запевняючи, що його війська, за його словами, наближаються до повного контролю над Донбасом.

"Або ми звільняємо ці території силою, або українські війська залишають їх", -- попереджає він. Його оборонні заводи, за словами генерального секретаря НАТО Марка Рютте, виробляють боєприпаси вчетверо швидше, ніж здатен Альянс.

Цю оповідь також підтримує американське керівництво. Джей Ді Венс висловлює думку, що Росія візьме під контроль Донбас. Дональд Трамп, переглядаючи сцени московського військового параду, нібито зазначив своїм асистентам, що армія Путіна виглядає "непохитною".

Сполучені Штати пов'язують надання Україні гарантій безпеки з поступками територіями. Чи справді Трамп вірить у путінський наратив про всепереможну Росію, чи лише удає це, аби змусити Україну піти на поступки, -- інколи важко зрозуміти. Але і Путін, і Трамп чудово усвідомлюють: у світі, де ми живемо, вирішальне значення має здатність нав'язати власну історію.

Якщо Путін зможе нав'язати свою версію, що Росія обов'язково переможе, він зможе зміцнити свої позиції під час переговорів або ж звинуватити Україну та Європу у зриві цих переговорів. Війна в Україні з самого початку має двояку природу: це конфлікт у дусі початку ХХ століття, де успіхи оцінюються в кілометрах, а також боротьба за контроль у глобальному інформаційному просторі, де інформацію можна інтерпретувати по-різному. Військові аналітики говорять про важливість ескалації, але дедалі більше значення набуває контроль над наративом.

У кремлівській інтерпретації ця війна ніколи не розглядалася виключно в контексті України; вона є складовою частиною більшого комплексу взаємопов'язаних геополітичних конфліктів, в яких Росія намагається підкреслити свої перемоги. Ця ширша наративна лінія має свого центрального героя — відважну, відроджену Росію, яка протистоїть агресивному НАТО, що загрожує їй як військовими, так і цивілізаційними методами. Згідно з цим баченням, НАТО нібито має намір розділити Росію, тож вона зобов'язана завдавати удару першою.

Тут сприйняття має ще більше значення. Трансатлантичний альянс тримається на образі американської рішучості та спільних цінностей із Європою. І те, і інше щодня підточується. Погрози Трампа анексувати Гренландію дали тріщину у й без того крихкій конструкції.

Російська пропаганда з радістю підхоплює ці ідеї. У відомій таблоїдній газеті "Комсомольская правда" в грудні з'явилася стаття, в якій стверджувалося, що Трамп тепер розглядає Росію як "потенційного союзника", а Європу -- як "ліберальну фортецю, яку потрібно зруйнувати". У цьому світогляді Європа символізує набір цінностей, які поступово втрачають свою актуальність, — ті самі, що захищають права малих держав і їхніх громадян.

Проте, незважаючи на зовнішній тиск, наратив, що просуває путінський режим, може бути зруйновано. У 2026 році Росія зіткнеться з системними ризиками, як у внутрішній політиці, так і на міжнародній арені. Ліберальні демократії мають потенціал змінити цю ситуацію. Для цього їм слід набути вміння підривати російську "велику історію", паралельно формуючи власний наратив, що акцентує на ефективності та рішучості. Це має значення, незалежно від результатів поточних тристоронніх перемовин між США, Росією та Україною, чи будь-яких угод щодо українських територій. Важливим є те, чи зможуть середні демократії зберегти єдність і відстояти свої інтереси у світі, де домінують агресивні держави.

"Це не про пропаганду чи маніпуляції, -- зазначає Марк Лейті, екс-керівник стратегічних комунікацій НАТО. -- Важливо усвідомлювати, що політичні рішення та дії формують ідентичність і стають частиною великої наративної структури, яку ви створюєте. Спочатку потрібно чітко визначити наратив, а потім вжити заходів, які його підтримують. Наратив — це стратегія, виражена через історію."

Щоб продемонструвати крихкість кремлівських наративів, варто лише звернути увагу на події на фронті. Наприкінці 2025 року Путін з гордістю оголосив про захоплення Куп'янська. Президент України Володимир Зеленський, маючи значний досвід у наративній політиці завдяки своїй телевізійній кар'єрі, одразу ж зняв відео прямо в цьому місті. У відповідь російська пропаганда випустила ролики, що нібито демонстрували вхід російських військ у Куп'янськ, але згодом з'ясувалося, що ці підрозділи насправді відступали.

За кілька місяців я пишу цей текст у промерзлому Києві, де російські удари знову й знову виводять з ладу енергосистему. Якщо Путін сподівається, що нестача тепла й світла викличе протести проти української влади й підштовхне до капітуляції, то цей план не спрацьовує: наразі жодних ознак масових протестів немає, а останні опитування показують посилення готовності продовжувати війну.

Основний внутрішній наратив Володимира Путіна зводиться до того, що він є "сильною рукою", здатною забезпечити стабільність після хаосу, який спричинив розпад СРСР та економічні труднощі 1990-х років. Путін і його команда, складена переважно з колишніх співробітників радянських спецслужб, постійно замислюються про те, як швидко радянська влада втратила контроль. Це відчуття небезпеки пронизує його складне правління. У Росії, де відсутні справжні вибори, Кремль залишається в постійному напруженні. Влада регулярно проводить опитування, намагаючись визначити ймовірність протестних акцій. І щоразу, коли виникає загроза втрати влади, Путін робить крок назад.

Найяскравіше це стало очевидним під час повномасштабного вторгнення в 2022 році, коли сотні тисяч осіб залишили Росію, побоюючись мобілізації, а економіка на деякий час зазнала значного падіння. У відповідь на це Путін запропонував нову "соціальну угоду", що фінансувалася за рахунок доходів від нафти та витрат на оборону: середній клас у великих містах уникає прямих наслідків війни, тоді як бідніші регіони отримують великі виплати за військову службу. Ця модель забезпечувала стабільність протягом трьох років. Проте зараз вона починає давати тріщини.

У системі призову до армії можна помітити суттєві недоліки. Доля російських військовослужбовців завжди викликала багато запитань. З одного боку, вони отримують підписні бонуси, які можуть сягати величезних сум, іноді до 50 тисяч доларів, що дорівнює заробітку за все життя. З іншого боку, потрапивши в армійську структуру, вони змушені віддавати значну частину цих коштів.

"Солдати скаржаться, що приблизно 50-70% їхнього доходу йде на хабарі командирам, аби уникнути відправлення на передову, а також на купівлю спорядження, зокрема дронів і форми", -- пояснює Любов Цибульська, українська експертка зі стратегічних комунікацій, яка відстежує дописи російських військових.

Кремль дедалі відчайдушніше шукає охочих підписати контракт. Російський інтернет рясніє історіями про примус до служби. Людям із невеликими боргами надходять "пропозиції" піти в армію в обмін на їх списання. Росія вже давно дозволяє засудженим служити в обмін на помилування, але тепер такі пропозиції лунають прямо в залах суду.

Путін наказав викликати резервістів і розширив призов. Часто це стосується молодих чоловіків із середнього класу, які проходять обов'язкову підготовку. Формально їх не мають відправляти на фронт, але родини побоюються, що їх примусять підписати контракт. Путін поставив на карту власну репутацію, пообіцявши захопити решту Донбасу. Але для цього він ризикує наблизитися до прихованої де-факто масової мобілізації -- потенційного моменту нестабільності.

Змінюється і економічна угода, яку Путін запропонував країні.

"Найбільшим викликом для Путіна цього року стане бюджет", -- каже Олександр Коляндр, дослідник Центру аналізу європейської політики й автор вигнаного російського видання The Bell.

У 2025 році бюджетний дефіцит Росії досяг 2,6% від валового внутрішнього продукту, що є п'ятикратним перевищенням запланованого рівня. При цьому уряд сподівається на зменшення дефіциту до 1,6% у поточному році, хоча ці очікування можуть бути занадто оптимістичними. В умовах неможливості зменшити витрати та відсутності доступу до міжнародного капіталу, Росія змушена залучати фінансування виключно всередині країни, що призводить до збільшення боргового навантаження і підвищення інфляції, зазначає Коляндр.

На глобальному рівні наратив путінського режиму виявляється не таким стійким, як може здатися на перший погляд. Протягом минулого року Росія втратила контроль над режимами, які підтримувала, зокрема в Сирії, а також зазнала поразки у Венесуелі. Крім того, іранський режим, який є важливим союзником у питаннях постачання зброї та обходу санкцій, також переживає кризу.

Гібридна війна Росії в Європі не завжди виявляється успішною. Яскравим прикладом є Молдова, де Росія інвестувала сотні мільйонів євро у кібератаки, підкуп виборців, проксі-партії, насильницькі угруповання та медіа-маніпуляції з метою вплинути на парламентські вибори 2025 року. Однак багато аспектів молдовського суспільства протистояли цим зусиллям. Правоохоронні органи розкрили схеми підкупу, журналісти-розслідувачі виявили троль-ферми, а проєвропейські медійні організації активно працювали з тими, хто був найбільш уразливий до дезінформації.

Проєвропейські партії перемогли. Якщо Молдова -- найбідніша країна Європи з населенням 2,4 мільйона -- змогла відбити російські гібридні атаки, то чому цього не може зробити решта континенту?

Російський наратив про перемогу має свої слабкі місця як в країні, так і за її межами, але ці ознаки вразливості часто не зводяться в єдину систему. Першим кроком для України та її партнерів є регулярне демонстрування того, чому Путін не повинен досягти всього, чого бажає під час переговорів.

Проте, руйнування російської історії — це лише перший крок. Партнери України повинні навчитися реалізовувати свою міць.

"Необхідно визначити центрального персонажа, його цілі та шлях, яким він рухається до їх досягнення," — роз'яснює Лейті.

Почнімо з питання "хто" є цим актором. Росія і США використовують слово "Європа" як синонім слабкості й пасивності. Натомість Україні та її союзникам слід мислити спільнотою демократій, до якої входять країни ЄС, що прагнуть стримувати Росію, Україна, Канада, Велика Британія, Австралія, Японія та інші.

Їхнє спільне прагнення полягає в тому, щоб не дозволити неоімперським агресивним державам нав'язувати їм свої умови. Це об'єднує як консерваторів, так і лібералів — від націонал-консервативної прем'єр-міністерки Італії Джорджії Мелоні до ліберального "яструба" Дональда Туска в Польщі. Такий підхід відкидає застарілу концепцію "порядку, заснованого на правилах", що базується на американському впливі, і пропонує нове бачення, де демократії беруть на себе відповідальність за забезпечення власної безпеки й добробуту.

Одні з найгостріших формулювань цієї ідеї належать українському філософу Володимиру Єрмоленку.

Ідеї, що панували в Європі на початку ХХ століття, зосереджувалися навколо питання, як маленькі республіки можуть протистояти агресивним імперіям, зокрема Росії та Німеччині, — зазначив він. — Сьогодні ми знову стикаємося з таким викликом. Після Другої світової війни європейська ідентичність асоціювалася з пацифізмом і дипломатичними зусиллями. Концепція "добра" була пов'язана зі самопожертвою. Але антиімперська позиція також передбачає здатність до самооборони.

Основна проблема такої спільноти завжди полягала в питаннях лідерства. У Росії влада асоціюється з Путіним, у Сполучених Штатах — з Трампом. А що ж відбувається в нашій ситуації? Президентка Європейської комісії не може стати символом лідерства. Європейський Союз був створений, щоб розмити централізоване лідерство та зменшити вплив різких наративів через тривалі переговори. Тому ця спільнота за своєю природою не може обертатися навколо єдиного національного лідера. Генеральний секретар НАТО настільки пов’язаний із США, що не має можливості діяти самостійно.

Відсутність єдиного лідера може виявитися вигідною стратегією. Існує широкий спектр потужних інструментів, які можна використовувати різними способами: Європейський Союз – для ведення економічної війни та підтримки оборонного виробництва; НАТО – для забезпечення стримування; Україна – для активних дій на території Росії; а також мережа боротьби з гібридними загрозами, що об'єднує держави та громадянське суспільство.

Мета полягає в оволодінні цими інструментами без залежності від США, як це було раніше.

"Втрата старшого партнера, з яким ми співпрацювали протягом останніх 60 років, викликає страх, але водночас це дає можливість для нових починань," — зазначає Майкл Ігнатьєв, колишній канадський політик та професор історії в Центральноєвропейському університеті. "Ми не реалізуємо потенціал власної суб'єктності."

Інший канадський політик, Марк Карні, висловив цю думку на Всесвітньому економічному форумі в Давосі минулого місяця, закликавши ліберальні демократичні "держави середнього масштабу" до більш активних дій. Оскільки жодна з цих країн не спроможна вирішити проблеми самостійно, необхідно створити систему, в якій голос кожного має значення. Їхні демократичні цінності становлять не лише ідеали, а й важливий елемент сили, яка є потрібною для виживання.

Які ж дії можуть змінити наратив потенційних переговорів у короткостроковій перспективі й закласти основу вільного й безпечного простору для конкуренції демократій із хижацькими державами в довшій?

Візьмімо російську гібридну кампанію з розколу Європи щодо підтримки України: диверсії, дезінформацію, кібератаки, що охоплюють континент. Це дешеві інструменти, які часто застосовують через посередників. Тож коли загадкові актори запускають дрони, аби вивести з ладу аеропорт Копенгагена, або коли на німецьких оборонних заводах спалахують дивні пожежі, європейці нерідко не можуть навіть прямо назвати винуватця -- не кажучи вже про ефективну відповідь. У результаті вони виглядають ще слабшими.

Мережа протидії гібридним загрозам могла б діяти значно активніше: відкрито звинувачувати Росію в її агресивних діях і впроваджувати заходи, які змусили б її пожалкувати про своє втручання. У такій ситуації широкий арсенал засобів, якими володіють демократичні країни, стає їхньою силою — Росія залишатиметься в невідомості, звідки може надійти удар. Це можуть бути кібератаки, інформаційні кампанії, економічний тиск, що підриває міжнародний авторитет Росії, або надання Україні можливостей для завдання глибоких ударів по її території. Можливе також захоплення суден, які перерізають кабелі в Балтійському морі. У такому випадку вся концепція "гібридної війни" може бути кардинально змінена.

Зрештою, військове розширення Кремля залежить від продажу нафти. Союзники України сигналізують, що по цьому джерелу можна бити. У січні група європейських країн попередила, що блокуватиме танкери так званого "тіньового флоту" в Балтійському морі. Франція вже затримала один такий танкер у Середземному морі. Індія, яка нещодавно підписала торговельну угоду з Європейським Союзом, обмежила доступ окремих суден до своїх портів. Подекуди інтереси США та Європи все ще збігаються: Сполучені Штати зупинили судна "тіньового флоту", що працюють з Венесуелою.

Жоден окремий крок не розв'яже всіх проблем -- Росія завжди відповідатиме. Мета полягає в тому, щоб держави середнього масштабу продемонстрували: вони здатні бути більшими, ніж проста сума їхніх можливостей, і постійно нарощували тиск на Росію з несподіваних напрямів, підриваючи впевненість Путіна у власному наративі.

Щоб до них ставилися серйозно, необхідно також показати довгострокові наміри -- передусім у сфері оборонного виробництва. Один зі способів прискорити цей процес -- об'єднати потенціали України та Європи. У Європи є гроші, в України -- технології та бойовий досвід. В Україні озброєння розробляють, тестують і виробляють значно швидше, ніж у Європі.

Як підкреслила колишня заступниця міністра інфраструктури України Олександра Азархіна на заході, що відбувся в грудні у британському аналітичному центрі Міжнародного інституту стратегічних досліджень, існує потреба в реалізації двох основних кроків:

У світі, де верховенство права дедалі більше деградує, нібито склеротична Європа може виглядати все привабливішим безпечним притулком. Замість символу безпорадності, яким її намагаються зобразити Америка та Росія, демократії середнього масштабу здатні перетворитися на маяк -- добре захищений, безпечний простір, де верховенство права й безпека є основою добробуту. Альтернатива цьому -- дозволити себе залякати й змусити до покори.