Гра без норм. Чому Захід відступає перед Росією та Китаєм у глобальній боротьбі за вплив.

Досліджуючи, чому Захід поступається Росії та іншим авторитарним режимам у глобальній боротьбі за вплив, а також провал політики деескалації і загальне зниження якості демократичних інститутів, ознайомтеся з колонкою заступника головного редактора РБК-Україна Мілана Лєліча.

Розв'язка сирійської громадянської війни - або її проміжного етапу - сталася фактично без участі США. Америка якщо й відігравала якусь роль, то виключно другого плану. Раніше було б украй складно уявити, щоб такі великі світові справи, тим паче на Близькому Сході, робилися без активного залучення американців. Зовсім без них обійтися не вийшло - так, наприклад, США стали посередниками на переговорах про перемир'я між курдами і протурецькою опозицією на півночі країни - але це більш локальне, не стратегічне питання.

Безумовно, в даний момент Сполучені Штати проходять важливий, трансформаційний етап: Джо Байден фактично втратив статус президента, тоді як Дональд Трамп поки що не повернувся до влади. Однак, варто зазначити, що роль США як "першої держави" або "глобального правоохоронця" більше є міфом, ніж відображенням дійсності. Це явище стало результатом дій як демократів, так і республіканців.

Рішення адміністрації США надати Україні сучасні військові засоби або запровадити секторальні санкції проти Росії можуть бути сприйняті членами команди Байдена як вияв сміливості та рішучості. Проте, з точки зору зовнішніх спостерігачів (не кажучи вже про саму Україну), політика Вашингтона в останні роки, особливо після початку масштабного російського вторгнення в Україну, виглядає досить млявою та неефективною. Це стосується як аналітичного обґрунтування прийнятих рішень, так і їх фактичної реалізації.

Катастрофічний відхід американців з Афганістану 2021 року ґрунтувався на даних номінально найпотужніших у світі розвідок та аналітичних служб, які прогнозували, що уряд у Кабулі зможе тривалий час стримувати талібів, які наступають. За фактом же він розвалився ще швидше, ніж той самий Асад у Сирії.

Вивезення з підконтрольного талібам Афганістану (фото: Getty Images)

З Україною вийшов зворотний прорахунок - Київ не тільки не капітулював за 24/48/72 години, але вже майже три роки стримує нібито "другу армію світу" (і така оцінка сил агресора виявилася черговим прорахунком).

Пристосуватися до нових умов у США, незважаючи на зусилля їхніх розвідників та аналітиків, так і не вдалося. На кінець 2024 року з-за океану продовжує звучати термін "ескалація", який у українців, що безпосередньо переживають цю ескалацію, викликає лише іронічну усмішку.

Метод американської "команди деескалаторів" у міжнародних справах зазнав повного краху на практиці, але вони або не бажають, або не здатні це визнати. Варто лише порівняти глобальну ситуацію кілька років тому і тепер – тепер вогонь конфліктів охоплює майже всі куточки світу. А в тих регіонах, де наразі спокійно, існує реальна загроза, що конфлікти можуть спалахнути в будь-який момент.

Комічні зусилля "уникнути ескалації" є наслідком загального стратегічного нерозуміння Заходом істинної природи головного порушника світового спокою - Росії. Спроби оцінювати країну-агресора за тими ж критеріями, що й умовну Німеччину, Францію або Польщу, приречені на невдачу. Основою західної політики ухвалення рішень під час взаємодії з іншими суб'єктами є прагнення до вигідних для всіх сторін результатів, що в контексті відносин з Росією взагалі не спрацьовує.

Один з ключових прихильників "політики деескалації" у Білому домі Джейк Салліван (зображення: Getty Images)

Весь світопорядок у Москві традиційно розглядають або як гру з нульовою сумою ("щоб ми виграли, ви маєте програти"), або взагалі як lose-lose стратегію ("нехай ми втратимо багато, зате ви втратите вдвічі більше"). Єдині країни Заходу, де це розуміють - східний фланг ЄС/НАТО, який колись випробував цей підхід на собі.

Це також супроводжується нерозумінням того, що зовнішня агресія та експансія нових територій є невід'ємною частиною російської політики в усі часи, а не лише тимчасовою аномалією під керівництвом Путіна. Таким чином, всі марні сподівання на "нормальну Росію", з якими Захід дивиться на нечисленні та розрізнені російські опозиційні сили, яким він сам надав притулок, є свідомо невдалим підходом. Цей підхід, в свою чергу, живиться постійним страхом перед можливим розпадом сучасної Росії, який є таким же недоречним, як і тридцять років тому, коли відбувався розпад Радянського Союзу.

Таким чином, глобальна боротьба з автократичними та фундаменталістськими режимами поки що ведеться на користь Заходу, хоча можна сказати, що він програє за очками. На щастя, до повного краху ситуація ще не дійшла. Проте це може змінитися, якщо Сполученим Штатам не вдасться винести уроки з власних помилок. Наразі ж цього не відбувається, що особливо помітно на прикладі України. Концепції "недопущення ескалації" та "червоні лінії" вже давно втратили свою довіру, але до них все ще продовжують звертатися.

Замість того, щоб рішуче взятися за автократів-агресорів, які загрожують стабільності, Вашингтон та його європейські союзники продовжують дотримуватись політики "умиротворення". Відмінно усвідомлюючи, як функціонують антидемократичні режими, Ізраїль не вагався вжити рішучих заходів для забезпечення своєї безпеки, що наочно демонструється нинішньою ситуацією в постасадівській Сирії.

Однією з можливих фігур, яка могла б "протистояти автократам", є Трамп. Проте, під час свого першого терміну на посаді президента, він не особливо виявив себе в цій ролі. Навпаки, видно, що до "сильних лідерів", яких Трамп відносить до автократів, він має значно більше прихильності, ніж до професійних бюрократів, які представляють європейську ліберальну традицію.

Потенційний президент Сполучених Штатів Дональд Трамп (зображення: Getty Images)

По-друге, позиція Трампа, що включає ізоляціоністський підхід та акцент на вирішенні внутрішніх проблем США, суперечить необхідності стримування антидемократичних сил у всьому світі. У закордонних медіа це навіть охрестили "кінцем епохи Америки", коли США беззаперечно займали провідну роль у глобальних справах. Повністю закритися у межах свого західного півкулі США за Трампа, звичайно, не вдасться. Це було неможливо і більше ста років тому, коли подібні ідеї мали широку підтримку, а з того часу рівень глобалізації зріс у рази. Крім того, Трамп сам визначив коло зовнішніх опонентів, з якими планує боротися (звісно, своїми способами) — перш за все це Китай, а по-друге — Іран.

Загальна неспроможність Західних країн протистояти антидемократичним режимам і тенденціям відображає й внутрішні характеристики сучасної демократії. Серед них — складність бюрократичних процесів, схильність до маніпуляцій громадською думкою, а також потреба в досягненні консенсусних рішень, що може бути не лише тривалим, але й часто абсолютно неможливим завданням.

Крім того, авторитарні лідери не мають постійного тиску, з яким стикаються демократичні керівники, адже їм не потрібно особливо задумуватися про переобрання. Ігнорувати настрої населення, напевно, неможливо навіть у Кремлі, проте його керівник впевнений, що залишиться при владі стільки, скільки забажає, і ніякі "виборці" не стануть йому на заваді. У демократіях ситуація виглядає зовсім по-іншому: політики починають планувати наступні вибори відразу ж після завершення попередніх.

І якщо Путін може сказати росіянам: "мені потрібно більше ракет, тому ви всі будете менше їсти", і ніхто, за великим рахунком, не пискне - то в Британії-Франції-Німеччині керівництву країни доводиться довго (і часто безуспішно) пояснювати своїм виборцям, чому зайву частку відсотка ВВП треба спрямувати на оборону, а не на виплату якихось допомог.

Недемократичні країни, такі як Росія, успішно експлуатують ці вразливості, застосовуючи весь доступний арсенал, включаючи не лише пропаганду, а й безпосередній підкуп політичних діячів та медіа в тих державах, що є для них стратегічно важливими. Вони також використовують різноманітні економічні важелі впливу.

Це чітко ілюструє ситуацію в Грузії, де в даний момент відбувається інтенсивна боротьба між західними країнами і Російською Федерацією. Попри криваву історію взаємин, за останні десять років економічні зв'язки між Тбілісі та Москвою значно зросли. Як і в Україні, реакція Заходу на події в Грузії була переважно запізнілою та неадекватною. Хоча тенденція до зближення нинішньої влади з Москвою була помітна вже досить давно, європейські та американські союзники так і не створили чітку стратегію для протидії цьому процесу.

Протестні акції в Грузії (зображення: Getty Images)

На противагу цьому, яскравим прикладом самозахисту демократії можуть слугувати нещодавні події в Румунії. Після виявлення явного втручання Росії у виборчий процес, що призвело до успіху праворадикального кандидата Келіна Джорджеску, країна вчинила безпрецедентний крок — анулювала результати першого туру президентських виборів. Важко оцінити, в якій мірі це рішення зумовлене політичною логікою та бажанням румунського істеблішменту залишитися при владі, а в якій — щирим наміром захистити молоду демократію, але в результаті антизахідний та проросійський курс отримав несподівану поразку. Принаймні поки що.

Ця ситуація загалом суперечить усталеній тенденції останніх років - відповідно до багатьох щорічних звітів західних аналітичних установ, кількість демократій у світі зменшується, а авторитарні режими набирають популярності.

Навіть у найбільш розвинутих західних країнах, де демократичні традиції мають давнє коріння, партійно-державна система виявляє помітні симптоми кризового стану. Яскравим прикладом є Сполучені Штати, які, здавалося б, повинні бути еталоном для всього світу.

І в Демократичній, і в Республіканській партії дедалі більш домінантні позиції займають радикальні фракції. З одного боку - лівацька, повністю зосереджена на захисті прав усіляких меншин, пропалестинська й антикапіталістична публіка, з іншого - профашистські конспірологи-фундаменталісти, які глибоко зневажають саму суть демократії. Тому можна зрозуміти американців, які зберегли, незважаючи на все, залишки здорового глузду і не могли зрозуміти, яка з двох партій викликає в них меншу відразу і за кого все-таки голосувати.

Учасник захоплення Капітолію, ультраправий теоретик змов та прихильник Трампа Джейк Анджелі (зображення: Getty Images)

Перспективи глобальної демократії виглядають досить безрадісно, але все ж існують і позитивні моменти. Наприклад, ситуація в Сирії свідчить про те, що навіть авторитарні режими можуть зазнати краху, якщо намагаються взяти на себе більше, ніж здатні витримати. Це особливо актуально, коли геополітичні амбіції спираються на нестійку економічну основу — адже валовий внутрішній продукт Росії в двадцять разів менший за загальний ВВП Євросоюзу та США.

Проте для здобуття перемоги в конфлікті не завжди потрібно перевершувати супротивника силою; іноді досить, щоб він сам у це повірив. Тож, якщо Захід не виявить активності найближчим часом, може статися так, що він більше ніколи і не зможе прокинутися.