Інструменти мовної політики потребують модернізації.

Згідно з словами історика та політолога Володимира Кулика, новий закон запровадив використання української мови не тільки в державних установах, але й у приватних компаніях.

У липні цього року виповнилося шість років з моменту ухвалення Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної". Які у вас думки щодо його результативності?

Для України цей закон став справжньою революцією. Хоча в основі його принципів лежать ідеї, вже реалізовані в інших державах. Автори закону черпали натхнення з прикладів Квебеку та Латвії, де національна мова була проголошена мовою за замовчуванням у всіх сферах суспільного життя.

Чому це є особливо важливим для України?

Мова є не лише інструментом освіти чи державного управління. Сучасна держава не може повністю контролювати всі аспекти життя: приватний сектор, ринок, сфера послуг та медіа становлять величезний простір, де вплив мови колишньої імперії може зберігатися, якщо не вжити необхідних заходів.

Яке значення має те, що в освітніх закладах викладають українською, якщо на ринках праці домінує російська мова? Подібна ситуація спостерігалася в Квебеку: у державному секторі активно використовували французьку, тоді як приватні підприємства залишалися на англійській.

Яку мету мав цей закон?

Завдяки новому законодавству українська мова стала стандартом обслуговування не лише в державних установах, а й у приватних компаніях. Це означає, що коли ви відвідуєте кіоск, магазин чи банк, з вами спілкуються українською мовою. Такий підхід вже показав свою ефективність. Щоденно ми спостерігаємо, як українська мова утверджується в супермаркетах, книгарнях та торгових точках. Кінотеатри вже давно перейшли на українізоване обслуговування іншим способом, але після прийняття закону українська мова зайняла провідні позиції у публічному просторі.

Чи забезпечується однакове дотримання закону в різних регіонах?

- Ні, не у всіх місцях. У східних і південних регіонах, особливо в містах з переважною російськомовною населенням, реалізувати закон є досить складно. Якщо обидві сторони — постачальник і споживач послуг — бажають спілкуватися російською, закон їм у цьому не перешкоджає.

Однак він відстоює право кожної особи на отримання послуг українською мовою, і для цього функціонує механізм подання скарг. Це має велике значення: закон не лише визначає норму, але й надає інструмент для її реалізації.

Що саме змінив закон?

Він визначив ясні правила та встановив санкції за їхнє недотримання. Найголовніше - запровадив систему контролю через інститут Уповноваженого із захисту державної мови. Це не є суд або прокуратура, тому звернутися до нього можна без адвоката. Уповноважений самостійно проводить перевірки і реагує на випадки порушень. Ця система ефективно функціонує.

У Києві, наприклад, мовна норма вже здається природною. Прийти в магазин і почути українську - це стандарт. В Одесі, Харкові, Запоріжжі ще не скрізь так, але тенденція є.

Які труднощі, на вашу думку, можуть виникнути при реалізації цього закону?

Україна є великою країною, але представник часто діє з порушеннями, на які надходять скарги. Системного контролю наразі не існує.

По-друге, здається, що уряд не проявляє інтересу до суворого дотримання законодавства. Термін повноважень Тараса Креміня, колишнього мовного омбудсмена, завершився, але його не переобрали. На мою думку, причина в тому, що він наполягав на реальному, а не символічному виконанні закону.

Нову уповноважену вже призначено. Які у вас очікування?

На жаль, перші висловлювання Олени Івановської не справляють враження. Зокрема, вона має намір виключити згадку про російську мову з Конституції. Проте, на мою думку, це невірний акцент. Внесення таких змін є досить складним процесом - для цього потрібно 300 голосів у Верховній Раді. І навіть якщо це вдасться реалізувати, це не компенсує необхідності щоденного моніторингу виконання наявного законодавства.

Отже, суть полягає в тому, що важливо більше — символічні дії чи практичні механізми?

Абсолютно вірно. У нас існує безліч якісних законодавчих актів. Проте, якщо їх не реалізовують, а також бракує покарань і відповідальних органів, тоді закон втрачає своє значення.

Щодо Конституції, чи варто прибирати в ній згадку про російську мову?

- Це питання складне. З одного боку, Конституція - Основний закон, і важливо, що в ній написано. З ­другого, ми розуміємо, що ця норма була політичним компромісом. Її скасування не гарантує змін у мовній практиці, а голосів для такого рішення, найімовірніше, не вистачить.

До того ж така ініціатива може викликати відчуття дискримінації, навіть якщо воно буде юридично необґрунтоване. Я нині не займався би цією нормою. Натомість зосередився б на чіткому й неухильному виконанні чинного мовного законодавства.

Можна змінювати Конституцію, і мабуть, колись це буде доцільно. Але тільки на додаток до суворого виконання мовного закону, а не замість нього.

Чому мовний закон іноді саботують, бо пряму фінансову вигоду не дотримуватися законодавства тут важко знайти?

- У нормальній державі так і діє: є норма - вона працює автоматично. Коли йдеться про фінансові потоки, чиновники можуть ухилятися через власний інтерес. Але тут - мовне питання, і прямої вигоди від саботажу немає. Не можна сказати, що державні службовці не володіють українською, - це не так. На центральному рівні всі говорять державною мовою. Давно немає Авакова, який виступав "на слобожанском язикє". Так, є окремі фігури, як Труханов в Одесі. Але і він, і Терехов у Харкові вже змінили риторику й публічно здебільшого вживають українську. Я не бачу особистої зацікавленості в саботажі закону.

Можливо, коріння проблеми лежить у байдужості. Це проявляється в глибоко вкоріненому ставленні "какая разніца", з яким Зеленський прийшов до влади. Проте він також пережив зміни: тепер регулярно спілкується українською, і його мовні навички значно покращилися. Однак загальна неготовність чиновників підтримувати контрольні органи залишається поширеною проблемою.

Відомо, що в ХІХ та ХХ століттях мова і література виконували роль політичних інструментів. Чи продовжує мова залишатися засобом політичного впливу в ХХІ столітті?

Звісно. Це особливо помітно в країнах з кількома мовами. Я свідомо написав свою книжку українською мовою, присвячену мовній політиці в світі, щоб її могли прочитати тут. У ній я розглядаю ситуацію в Швейцарії, Бельгії, Фінляндії, а також у країнах, які не асоціюються з багатомовністю, такими як США. Ситуація там зовсім не така проста. Наприклад, коли телефонуєш до банку, тобі пропонують: натисни 1 для англійської, натисни 2 для іспанської. Це ринкова стратегія: банки прагнуть зберегти клієнтів. Аналогічно, в лікарнях є перекладачі, адже не всі пацієнти володіють англійською. Іспанську мову можна почути як на роботі, так і на вулицях, що викликає невдоволення деяких англомовних американців. Їхня реакція традиційна: "приїхали", "говоріть своєю мовою вдома". Це призводить до політичного тиску: десятки штатів уже оголосили англійську офіційною мовою, і на федеральному рівні ця ініціатива також отримує підтримку серед багатьох республіканців.

Українська мова стала панівною в Україні - і це породило спротив?

Отже, ми спостерігаємо цю тенденцію не тільки в США, а й у Квебеку, Бельгії та Україні. У тих регіонах, де представники пригнобленої мови складають більшість, рано чи пізно вони намагаються змінити законодавство, аби утвердити свою мову як основну. В Україні російська мова тривалий час була домінуючою, хоча українськомовні становили більшість. Коли вони заявляють про своє право використовувати рідну мову в усіх сферах життя, деякі носії російської мови починають відчувати себе ущемленими.

Це голосування частини виборців на підтримку Володимира Зеленського стало своєрідним протестом проти політики українізації, що проводилася за президентства Петра Порошенка. Проте, як і Леонід Кучма, який у 1994 році обіцяв надати російській мові офіційний статус, Зеленський не вніс жодних змін для цієї групи населення.

Після завершення війни можуть виникнути нові ініціативи з політичної організації російськомовних, метою яких буде не захист прав меншини, а відновлення втрачених привілеїв. Хоча президента вони не зможуть обрати, їм вдасться потрапити в парламент, виступаючи з гаслами про "захист російськомовних".

Чому російська важко вписується в Європейську хартію регіональних мов або мов меншин?

- Тут є парадокс. У законі про ратифікацію Хартії російськомовних громадян ніби визнали меншиною. Але сама Європейська хартія - це інструмент для захисту мов, що зникають або обмежено вживані. Вона не про права людей, а про збереження мов як культурного надбання. Тож захисники російської мови вдалися до маніпуляції: використали міжнародний інструмент для закріплення особливого статусу колишньої панівної мови. Конституцію змінити не могли - не було голосів. Тому пішли через закон Ківалова - Колесніченка, формально спираючись на Хартію. І швидко російська мова отримала статус регіональної в південних і східних областях.

Чи є доцільним застосування Європейської хартії регіональних мов стосовно російської мови?

- Ні. Саме тому сьогодні з'являються ініціативи змінити закон про ратифікацію Хартії. Коли держава її ратифікує, вона сама визначає, які мови підтримувати й на якому рівні. Захисники російської спочатку прагнули надати їй максимального захисту. Потім знизили вимоги до середнього рівня - і для прикриття додали ще 13 чи 15 мов. Але реальна мета - саме російська.

Обласні та місцеві ради оперативно використали цю можливість, надаючи російській мові статус регіональної. Задум полягав у тому, що якщо не вдається легалізувати її на загальнонаціональному рівні, то варто закріпити цей статус у тих областях, де у нас є перевага в радах.

Чи завжди "російськомовний" означає "прибічник державної підтримки російської"?

Дослідження в галузі соціології свідчать, що чимало осіб, які спілкуються російською, сприймають українську як рідну та активно підтримують її розвиток. Проте Партія регіонів не акцентувала на цьому уваги, позиціонуючи себе як опікуна російськомовних громадян. В результаті, у 2018 році Конституційний суд визнав цей закон недійсним.

Що варто змінити сьогодні, щоб більше на ці граблі не наступати?

- Передусім вилучити російську з переліку мов, які підпадають під захист Хартії. Узагалі підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях. Наприклад, є мови, для вживання яких є інфраструктура: для угорської та румунської збережено систему освіти ще з радянських часів - є педагоги, громади, культурні інституції. Там підтримка цілком можлива й ефективна. А от у випадку з греками Приазов'я чи гагаузами Бессарабії - інша ситуація. Більшість членів цих меншин спілкується переважно російською. Тут немає умов для прямої мовної підтримки - і підхід має бути гнучкий, а не зрівняльний.

Як виглядає мовна карта України? Чи можливо встановити ясні кордони, подібно до інших держав?

- Майже неможливо. Це одне з питань, яке я намагався розв'язати у своїй книжці "Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України". Я описав досвід 17 країн - від Швейцарії до Алжиру й Індонезії. І дійшов висновку: країн, подібних до України, мало. Основна наша відмінність - саме розмиті мовні межі.

В Україні значна частина населення володіє двома мовами. У багатьох випадках мовна практика не узгоджується з мовною самоідентифікацією: люди стверджують, що їхньою рідною мовою є українська, проте в повсякденному спілкуванні здебільшого використовують російську. Останніми роками стало популярним явище, коли українська мова використовується в публічному просторі, а російська — у приватному. Це призводить до того, що багатьох людей важко чітко віднести до однієї з мовних груп.

У Бельгії простіше: Валлонія говорить французькою, Фландрія - фламандською (нідерландською). Лише Брюссель -двомовний. У Швейцарії теж, за винятком кількох кантонів, більшість одномовна. Якщо ви переїжджаєте з франкомовного кантону до німецькомовного - дитина йде в німецьку школу. Там усе зрозуміло: яка мова, чиї права. А в Україні навіть у межах однієї області мовний ландшафт - строкатий. Міста часто російськомовні, села - українськомовні. А в містах іще складніше: якщо 25 відсотків містян говорять іншою мовою, ніж більшість, - це вже значна група, яку не можна ігнорувати й не давати їй жодних прав.

Наш випадок є особливим для Європи, тому нам потрібна інша модель.

Якою повинна бути модель?

- На всій території України домінує українська, але для деяких категорій громадян, носіїв інших мов - наприклад угорської чи російської - слід передбачити право користуватися своєю мовою хоча б у певних сферах. Нині це непопулярна думка: більшість налаштована проти будь-яких поступок російській мові, вважаючи це загрозою сепаратизму й колаборації. І можливо, в умовах війни це справді не на часі.

Яким може бути його вигляд після закінчення війни?

- Не бачу великої проблеми, якщо після війни, наприклад у місцеві органи влади в Одесі, можна буде звертатися російською. Звісно, це не повинно бути на загальнонаціональному рівні й не може супроводжуватися жодним формальним статусом російської мови. Цю ідею дискредитовано за часів президентства Віктора Януковича, і вона не має підтримки в суспільстві.

Так само я не вважаю загрозою, якби в Одесі були одна-дві російськомовні школи. Бо якщо є люди, які цього потребують, то демократична держава має забезпечити їм таке право. Але потрібно враховувати воєнний контекст: нині будь-які ініціативи щодо російської мови зустрічатимуть спротив і суспільне обурення.

Чи не суперечитиме це ситуації в РФ і на окупованих територіях, де Москва знищує українську мову?

- Це правда: Росія знищує все українське. Але принцип симетричності - "ми до вашої мови, як ви до нашої" - не відповідає демократичній практиці. Важить не те, що робить інша держава, а те, як ми ставимося до власних громадян. Росія - недемократична держава. Натомість завдання України - пояснювати, що ми йдемо європейським шляхом. Є Фінляндія, яка забезпечує мовні права невеликої шведської меншини. Є школи й газети для угорців у Румунії та Словаччині.

Якщо порівнювати нас не з Європою, а з постколоніальними країнами, то там теж видно унікальність України?

На глобальному рівні наша мовна ситуація вже не є такою винятковою. У численних країнах Азії та Африки також спостерігається відсутність чистих мовних карт. Тут поширена практика двомовності: багато людей, окрім рідної мови, володіють також мовою колишньої колонії. У цьому контексті ми маємо більше спільного з постколоніальними регіонами, аніж з типовими національними державами Європи.

Тож які міжнародні кейси можуть стати для нас корисними уроками?

Квебек є яскравим прикладом того, як французька мова змогла стати домінуючою навіть у сусідстві з англомовними регіонами Америки. У Бельгії фламандська більшість змогла подолати панування французької мови. У Латвії та Естонії ситуація була більш радикальною — частині російськомовного населення відмовили у наданні громадянства, що сприяло реалізації мовної політики більшості, хоча це не завадило їм вступити до Європейського Союзу. Однак Україна вибрала інший шлях, і це, безумовно, є позитивом.

Наш шлях полягає в дотриманні чинного законодавства щодо мови. Важливою складовою є й адекватна комунікація: потрібно пояснити, що мова не йде про дискримінацію тих, хто говорить російською, а про забезпечення прав українськомовних громадян. Багато російськомовних людей не завжди підтримують ідею державної підтримки саме цієї мови. Вона отримала привілеї через імперське минуле, і ми не зобов'язані зберігати цей спадок.