Трамп і його китайські граблі: важлива інформація для України.
Автором є Дмитро Єфремов, доцент на кафедрі міжнародних відносин Національного університету "Києво-Могилянська академія" та експерт Української асоціації китаєзнавців.
Після перемоги Дональда Трампа на виборах у США в Пекіні настрій переважно песимістичний. Трамп і його прихильники сприймаються як загроза, оскільки відмовилися від поміркованої політики, яку проводив Барак Обама, і обрали жорсткий антикитайський курс як основу своєї зовнішньої політики. Перший термін Трампа запам'ятався агресивною торговельною війною з Китаєм, але це було лише початком. Наприкінці 2010-х років у США були введені механізми для контролю китайських інвестицій, що унеможливило їхнє поглинання американських технологічних компаній, а також були запроваджені перші санкції проти великих китайських технологічних гравців. У сфері безпеки було сформульовано нову доктрину — Індо-Тихоокеанську стратегію.
Хоча ззовні ці дії першої адміністрації Трампа виглядали як цілісна, продумана й далекосяжна антикитайська політика, за наближеного розгляду вони виявилися сукупністю стихійних ривків і відкатів, поєднаних із випадковими здобутками та локальними втратами, що виринали й зникали в морі хаосу, який панував у Вашингтоні. На початку каденції в Трампа не було ні чіткого плану, що робити із загрозами, які регулярно створювала глобальному лідерству та безпеці Сполучених Штатів КНР, ні команди, яка могла б професійно діяти на цьому напрямку.
Аналіз еволюції підходу адміністрації Трампа до конфронтації з Китаєм може бути корисним і для України, чия політика в контексті нової влади залишається неясною. Розгляд китайського вектора між 2017 і 2020 роками дозволяє виявити загальні риси зовнішньої політики Трампа, яка формувалася з нуля, перетворюючись на цілісну концепцію та спонукання до дій не тільки його команди, але й усієї американської бюрократії.
Одним із ключових досягнень адміністрації Трампа в контексті відносин із Китаєм стало укладення "Економічної та торговельної угоди між США та КНР", зокрема її першої частини, відомої як "Фаза 1". Трамп озвучував свої наміри отримати від Китаю торговельні поступки та зупинити недобросовісні практики ще під час своєї передвиборчої кампанії у 2016 році. Проте перший етап угоди було підписано лише в січні 2020 року, після трирічного перебування Трампа на посаді президента.
Аналіз торговельних взаємин з Китайською Народною Республікою став необхідним кроком, зумовленим об'єктивними факторами. Протягом тривалого часу в двосторонній торгівлі спостерігався значний дефіцит на користь Китаю, а його вплив на різні аспекти американського соціально-економічного життя став все більш помітним. Водночас фіксація Дональда Трампа на угодах з Китаєм мала й суб'єктивно-психологічний вимір: підсвідоме прагнення бізнесмена знайти платоспроможного покупця, амбіція демонструвати успіхи широкій аудиторії, а також бажання підірвати спадщину адміністрації Обами, яка намагалася (з невеликим успіхом) зміцнити відносини з Пекіном, орієнтуючись на американські принципи та зобов'язання. Можливо, політика Обами була сприйнята в Китаї як ознака слабкості, оскільки Пекін відповів більш активним втручанням у внутрішні справи США.
Позиція Вашингтона під час переговорів з Пекіном у 2018-2019 роках виглядала досить потужно, оскільки торговельна нерівновага надавала Сполученим Штатам можливість диктувати умови, на які Китай міг реагувати лише обмежено. Американці мали перевагу в ініціативі та скористалися цим у 2018 році, запровадивши три етапи підвищення мит на китайські товари. Китай намагався витримати тиск і відповісти митними обмеженнями, які болісно вдарили по добробуту американців, що підтримували Трампа. Проте навіть сильна позиція США мала свої вразливі місця, як внутрішні, так і зовнішні, що зрештою завадило досягненню значніших результатів.
Ізсередини американську лінію підточували чвари між конкуруючими таборами. З одного боку, на відповідальні за переговори посади Трамп призначив своїх приятелів-бізнесменів із потужними зв'язками в підприємницьких колах і на Волл-стріт. Табір цих підприємців (що сформувався довкола міністрів фінансів Стівена Мнучіна й торгівлі Вілбура Росса), перебував у опозиції до ідеї жорсткої угоди з Китаєм, будучи чутливим до невдоволення китайських партнерів. На протилежному полюсі згуртувався табір ідеологічно заряджених яструбів (Стівен Беннон, Джон Болтон, Майк Помпео та ін.), які вважали Трампа засобом пробудження Америки від сплячки, щоби сконцентрувати весь її потенціал на китайській загрозі.
Хоча Трамп інтуїтивно відчував зростаючу загрозу з боку Китаю, вплив прокитайського бізнес-лобі виявився значно сильнішим у формуванні його поточної позиції, ніж тиск з боку яструбів. Його бізнес-партнери, мільярдери, не тільки спілкувалися зрозумілою для нього мовою фінансових вигод, але й мали швидкі та ефективні канали зв'язку через членів сім'ї та топ-менеджерів. Проте, як переговірники з Китаєм, ця група бізнесменів виявилася досить слабкою та миролюбною: їх численні активи та контракти з китайськими партнерами обмежували їх можливості тиснути на іншу сторону для досягнення поступок. Відсутність помітних результатів у переговорах у 2017 році змусила Трампа втрутитися в процес, і вже у 2018 році під тиском яструбів він почав відкрито загрожувати Китаю значними тарифами на великі партії китайських товарів.
Дружба, проголошена Трампом із Сі Цзіньпіном, також внесла деструктивний елемент. Як зазначають інсайдери, ця дружба проявлялася у вигляді майстерних лестощів, завдяки яким Трамп не раз ухвалював рішення йти на поступки Сі у відповідь на його особисті прохання. З плином часу зменшувалася готовність Трампа до конструктивних переговорів із "другом" Сі. На горизонті вже виднілися президентські вибори 2020 року, і йому була потрібна будь-яка угода.
Зовнішня політика адміністрації Трампа час від часу стикалася з ситуаціями, які вона не могла ефективно використати на свою користь під час переговорів. Наприклад, студентські протести в Гонконзі у 2019 році, які були придушені китайською владою, Трамп проігнорував. Він саботував ухвалення закону про права людини і демократію в Гонконзі, який конгрес прийняв без його підтримки, і, підписуючи його, заявив: "Ми маємо підтримувати Гонконг, але також я підтримую президента Сі. Він мій друг". Так само у США уникали покладати провину на Китай за спалах пандемії Covid-19 у 2020 році. Явна байдужість Трампа до питань демократії та прав людини ускладнювала його взаємодію з союзниками в різних форматах стосовно спільного протистояння китайським амбіціям. У рамках Індо-Тихоокеанської стратегії планувалося суворе стримування, але президент виявився неготовим знайти ресурси для його фінансування.
У результаті підписання угоди з Китаєм її формальні аспекти виявилися більш значущими, аніж фактична якість. Документ дозволив Трампу оголосити про виконання своїх передвиборних зобов'язань. Проте, угода зобов'язала Китай збільшити закупівлі американських товарів на 200 мільярдів доларів, з чим він впорався лише на 60% протягом наступних двох років. В обмін на часткове зниження тарифів, Китай також пообіцяв покращити захист інтелектуальної власності та зняти деякі обмеження, що стосуються американських компаній на своїй території. Однак механізм для забезпечення виконання угоди та ініціації переговорів щодо другої фази був недостатньо ефективним, оскільки передбачав відновлення попередньо запроваджених тарифів. Під час адміністрації Байдена китайське керівництво вирішило адаптуватися до нових умов, замість того щоб знову входити в переговори з американцями. За підсумками 2023 року торговельний дефіцит між США та Китаєм зменшився до 279 мільярдів доларів (на користь Китаю) порівняно з 418 мільярдами у 2018 році. Значна частина торговельних потоків була перенаправлена через В'єтнам і Мексику.
Урок, винесений китайською стороною з торговельної війни з Трампом, полягав у необхідності зменшити критичну торговельну залежність від США. Із 2020 року Сі Цзіньпін запустив політику "подвійної циркуляції економіки", орієнтовану на перехід Китаю до стабільнішої моделі економічного зростання, що покладається на внутрішній попит, а не зовнішню торгівлю. Її результат наразі не є переконливим -- економічне зростання Китаю, як і раніше, дуже залежить від державних інвестицій та чистого експорту. Проте в Пекіна може бути й привід для оптимізму -- деструктивні сили, генеровані при владі Трампом та спрямовані назовні, мають велику ентропію.
Під час нового терміну Трампа не стільки проактивні дії, вжиті Пекіном, скільки непередбачуваність і ексцентричність самого політика зроблять важким для США розроблення послідовної стратегії протидії Китаю. Ситуація, здається, знову повторюється: бізнес-лобі, очолюване Ілоном Маском, матиме вагомий вплив на політику нової адміністрації, оскільки їхні інтереси зосереджені на зменшенні податкового тягаря, ослабленні державного контролю та просуванні власних бізнес-цілей. Пекін із задоволенням співпрацюватиме з такими партнерами. Економія на професійній зовнішній політиці, слабка позиція в переговорах та схильність до особистих угод замість роботи через інститути навряд чи дозволять команді Трампа накласти на Китай невигідні торговельні умови. Переговори – це оптимальний варіант для Китаю: вони надають можливість виграти час. Хоча нова торговельна угода з Китаєм може бути досягнута, ймовірно, вона знову виявиться лише формальністю. Водночас шкода, завдана внутрішніми очищеннями Трампа самим Сполученим Штатам, безумовно, буде значно більшою.
