Для одних — це війна, а для інших — TikTok. Якість державних рішень у часи конфлікту.
Уряд ухвалив рішення в рамках "експериментального" проекту про формування мобільних вогневих груп у складі добровольчих формувань територіальних громад (ДФТГ) для боротьби з "шахедами". Також було надано дозвіл добровольцям з ППО на знищення ворожих безпілотників за допомогою кулеметів, дронів та пілотованих літаків, після проходження відповідного навчання та сертифікації. Водночас Генеральний штаб розпочав процес мобілізації всіх членів ДФТГ, які не мають відстрочки та відповідають медичним критеріям. Така очевидна суперечність у найвищих розпорядженнях яскраво демонструє рівень державного управління та мудрість тих, хто приймає рішення.
Логіка Генштабу цілком зрозуміла: в армії спостерігається критичний дефіцит людських ресурсів, тому генерали в рамках своїх повноважень намагаються залучити всіх, до кого можуть дотягнутися територіальні центри комплектування. Також очевидно, чому уряд діє так, як діє: ворог нарощує повітряні удари, мобільних вогневих груп недостатньо, а у боротьбі з "шахедами" немає кому використовувати дрони. Тож чому б не дати можливість підготовленій та патріотично налаштованій частині населення зайнятися питаннями протиповітряної оборони?
І те, й інше робити треба -- потрібні й мобілізація, й ППО. Але одночасно це не працює, бо немає стратегії оборони, немає плану оборони, й відповідальні відомства лише реагують на наростання загрози в межах своїх повноважень і компетенцій, видаючи суперечливі розпорядження.
Ця ситуація вже далеко не вперше викликає занепокоєння. Пригадаємо, як на фронті зникли підрозділи територіальної оборони (ТрО). Яка була мета їх створення? Вони повинні були слугувати для захисту територій як допоміжні сили, що виконують важливі завдання: охорона стратегічних промислових об'єктів, облаштування оборонних рубежів, боротьба з диверсантами, підготовка населення до війни, підтримка громадського порядку, а також цивільна оборона, включаючи протиповітряну боротьбу з "шахедами". Де ж зараз наше ТрО? Відповідь відома.
І ДФТГ, що створювались як доповнення до ТрО, тепер теж поїдуть на фронт. Їхні функції в тилу почнуть виконувати регулярні підрозділи Збройних сил і Нацгвардії. Де тут логіка? А логіки немає, тому що права рука в державі не знає, що робить ліва.
У жовтні 2022 року, під час активних бойових дій, Верховна Рада ухвалила рішення про скасування призову на військову службу в умовах воєнного стану. Це крок, який можна охарактеризувати як популістський, мав серйозні негативні наслідки для укомплектування армії, зменшивши кількість бійців і вплинувши на боєздатність підрозділів, що, в свою чергу, позначилося на ході військових операцій і призвело до втрат як людей, так і територій. Сьогодні нестачу особового складу намагаються заповнити через ДФТГ, так само як раніше через ТрО, а молодь залучають до армії значними фінансовими виплатами. Проте, якби призов не було скасовано, ми могли б мати щонайменше 200 тисяч додаткових солдатів. Навіть без відправки молоді на фронт, призовники могли б укомплектувати всі тилові підрозділи, які несуть службу на кордоні з західними сусідами, Білоруссю, у відносно безпечній Чернігівській області, а також ті, що охороняють військові об'єкти, атомні електростанції, склади, аеродроми та займаються протиповітряною обороною, не забуваючи про підрозділи Сил логістики.
Створення жіночих військових підрозділів могло б стати значною підтримкою для діючої армії. Жіночі роти та батальйони могли б виконувати ті ж завдання, що й молоді призовники в тилу, які зараз покладені на регулярні підрозділи Збройних сил, які вже відчувають нестачу на фронті. При цьому не йдеться про мобілізацію жінок — достатньо просто оголосити відкритий набір до таких підрозділів, провести інформаційну кампанію та дати рекламу, і десятки тисяч українок готові будуть приєднатися до лав армії.
Здавалося б, це елементарні рішення, які вже неодноразово довели свою ефективність у багатьох країнах під час різних конфліктів. Проте в нашій державі їх чомусь не реалізують. Можливо, ці варіанти навіть не приходять на думку впливовим політикам, які не мають жодних уявлень про військову історію та черпають свої знання про війну й управління з TikTok та голлівудських стрічок.
Але давайте рухатися далі. Військова промисловість. Нам повідомляють, що Україна поступово збільшує обсяги самостійного виробництва озброєння. Це справді так. Але яке саме озброєння ми маємо на увазі?.. Виробляються певні види артилерійських систем і мінометів, обмежене ліцензійне виготовлення стрілецької зброї, бронемашини, окремі типи радіолокаційних систем, станції радіоелектронної боротьби, безпілотники, "ракети-дрони" (криласті ракети) і навіть трохи справжніх ракет. Також виробляються вибухові речовини, підривники, міни та боєприпаси; модернізуються старі радянські моделі озброєння, зокрема зенітні ракетні комплекси, а також адаптуються старі західні системи до сучасних українських умов.
Що відрізняє нашу оборонку й де вона є найуразливішою? Ми ніде не маємо повного циклу виробництва. Ми не виготовляємо шасі й двигунів броньовиків, а отримуємо їх з-за кордону; ми не катаємо бронесталь, а збираємо корпуси з імпортної броні; в нас немає всіх необхідних хімічних компонентів для виробництва вибухівки; ми не виробляємо електронних компонентів для локаторів, станцій РЕБ і РЕР, компонентів для безпілотників (майже не виробляємо). Хоча деякі "виробники" дронів заявляють про локалізацію "до 90%" -- та це суто маркетингова брехня. По суті, в нас "викруткове складання", особливо FPV-дронів, що робить нашу оборону вкрай уразливою. Завтра Китай відмовиться продавати компоненти для дронів, і за два тижні фронт посиплеться.
Для того щоб уникнути таких ситуацій, важливо, щоб військова промисловість функціонувала стабільно, забезпечуючи достатню кількість зброї, зокрема тієї, яка дійсно потрібна. Держава повинна не лише фінансувати, але й формувати сприятливі умови для розвитку нових напрямків і галузей, впровадження нових матеріалів, компонентів і типів озброєнь. Необхідно створити інфраструктуру, яка дозволить розвивати реальне виробництво озброєнь в Україні, а не обмежуватися лише складанням з китайських елементів.
Чому це має робити держава? Тому що створювати нові виробництва "під оборонку" -- дуже дорого й надзвичайно ризиковано, адже держава в умовах війни є єдиним споживачем зброї (про експорт в умовах дефіциту зброї говорити не доводиться) й мало знайдеться бізнесів, які зможуть знайти, залучити, вкласти десятки й сотні мільйонів доларів, скажімо, у виробництво бронесталі або компонентів для безпілотників, особливо коли політика держави є незрозумілою, невиразною або її просто немає.
Досі в Україні бракує комплексної державної політики у сфері розробки та виробництва озброєнь. Немає чітких стратегій для розвитку оборонної промисловості, якщо не рахувати декларативні наміри придбати мільйон дронів. Держава практично не підтримує підприємства військової економіки, не створює нові можливості для зростання, не зводить нові заводи, не інвестує в розвиток виробничої інфраструктури, не займається підготовкою кадрів (адже система професійної освіти у нас відсутня), не формує виробничі ланцюги, а також не забезпечує виробників необхідними сировинами та компонентами — за винятком деяких обраних і часто корумпованих компаній. В кращому випадку держава виконує роль фінансового менеджера, просто розподіляючи обмежені ресурси між підприємствами, нагадуючи сороку з дитячої казки: "Цьому дала, цьому дала, а цьому не дала...".
На питання, чому "не надали", завжди знайдеться безліч відповідей: бюрократичні затримки, корупційні ігри, а найгірше — це некомпетентність самих закупників (АОЗ, ДССЗЗІ), які не мають знань (та й не можуть їх мати) про різноманітні типи безпілотників і не усвідомлюють, що зараз дійсно необхідно на фронті, а що може знадобитися в майбутньому.
Можна заперечити, що існують певні процедури, визначені технічні умови, проведення державних випробувань, а також є така важлива для виробника "Потреба" (вимоги до техніки, документації), що слугує підставою для оформлення закупівель. Проте всі ці фактори та умови мають велику суб’єктивність і не відображають реалії війни. Внаслідок цього для фронту часто закуповують дрони, які формально відповідають встановленим вимогам, але насправді не працюють на потрібних частотах, не виконують необхідні маневри, не оснащені відповідними бойовими елементами чи детонаторами. А далекі ударні дрони взагалі не здатні досягти Москви.
Однією з ключових рис сучасності є дилетантство. Це явище виникає через недостатню та поверхневу освіту, прагнення до швидкого та легкого заробітку, соціальний статус, завищену самооцінку та "знання", здобуті з перегляду програм на Discovery, BBC, TikTok тощо. Існує поширене переконання, що якщо особа є заможною і займає високу державну посаду, вона автоматично має глибокі знання в усіх сферах — від агрономії до ракетобудування. Проте насправді дилетантство та самовпевненість деяких високопосадовців, які перетворюються на державну політику, призводять до серйозних помилок у сфері оборони та військового виробництва. На жаль, у нашій країні майже бракує дійсно освічених людей, справжніх професорів та академіків; натомість ми маємо безліч самозванців, "корабельних сосен" та домогосподарок, які вважають себе експертами.
Немає підстав вважати, що наші топ-менеджери хоча б мали уявлення про організацію Тодта. У нацистській Німеччині ця компанія, очолювана видатним інженером Фріцем Тодтом, займалася будівництвом оборонних споруд, мостів та доріг для армії. Вона співпрацювала з приватними підприємствами, залученими до зведення військових об'єктів, і використовувала примусову працю в'язнів концтаборів. Цей величезний будівельний конгломерат налічував понад пів мільйона працівників, які створювали Західний і Східний вали, тисячі мостів і укріплень, а також прокладали сотні тисяч кілометрів шляхів.
На відміну від нашої, української практики будівництва укріплень, німці воліли мати одну відповідальну організацію, одного відповідального керівника, з яких можна було спитати за якість і вартість. У нас навпаки -- кожна обласна адміністрація будує часто нікому не потрібні укріплення в невідповідних для ведення оборони місцях. Будує для того, щоб "освоїти кошти", а не для військових. Усім відомо, що рівень корупції та відвертого розкрадання на такому будівництві зашкалює. Через погану якість укріплень ми втрачаємо території. Ворог готується взяти Покровськ, Костянтинівку, Суми, й нікого не покарано, жодних важливих державних управлінських рішень для виправлення ситуації не ухвалено. Ймовірно, наші високі керівники навіть не замислюються над цією проблемою, бо не мають уявлення, як треба правильно діяти, щоб і бюджет розпиляти, і потрібні військовим укріплення побудувати.
Про корпуси. Створення армійських корпусів -- давно назріле правильне рішення, адже бригади придатніші для мирного часу або конфліктів малої інтенсивності. Водночас важливо розуміти, що корпус -- це не лише велике армійське формування, а й управлінська структура, відповідальна за ділянку фронту. Ідея в тому, щоб саме командир корпусу і його штаб реально керували війною, знаючи обстановку на місцях і маючи для цього ресурси. Однак у нас, як і раніше, командують військами ОСУВ і ОТУВ, які ні за що не відповідають. Створення корпусів наразі призвело лише до збільшення кількості штабів, які вибудовують над уже наявними бригадними штабами. Кількість штабних офіцерів зростає, але кількість, якість і підготовленість особового складу цих з'єднань не змінюється. Знову профанація, коли мудрість перетворюється на дурість, як вино -- на оцет. І все тому, що окремі високі керівники погано розуміються на військовому будівництві й управлінні військами.
Щодо безпілотних апаратів, 12 червня 2025 року президент Путін дав вказівку прискорити розробку військових безпілотних систем в Росії. Вперше про формування окремого роду військ було оголошено в грудні 2024 року, через рік після того, як президент Зеленський ініціював створення Сил безпілотних систем (СБС) в Україні та призначив полковника Сухаревського своїм заступником для керівництва цими силами. На жаль, через інтриги в штабах, конфлікти інтересів, різні погляди на розвиток безпілотних технологій та особисту ворожнечу, українські Сили безпілотних систем не змогли навіть забезпечити контроль за використанням БпЛА у Сухопутних військах, не кажучи вже про інші військові формування та правоохоронні органи.
Ситуація склалася так, що різні підрозділи, такі як Сухопутні війська (з їхньою популярною "Лінією дронів"), Морська піхота, Десантно-штурмові війська, Національна гвардія, Головне управління розвідки, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки та Державна прикордонна служба, мають свої окремі "сили безпілотних систем". Чи сприяє це розмаїття зміцненню безпілотної складової в конфлікті з використанням дронів? Відповідь – ні, і ще раз ні. Дрони – це складні технології, що потребують наявності висококваліфікованих, освічених та добре підготовлених фахівців, яких, на жаль, недостатньо, щоб покрити потреби всіх військових і силових структур. Це призводить до розпорошення ресурсів та відсутності єдиного підходу у сфері безпілотників, що, в свою чергу, не дає позитивних результатів. Російська сторона вже випереджає нас як у технічному, так і в організаційному аспектах.
Тепер командувача СБС змінили, гострі розбіжності на рівні ЗСУ, ймовірно, зникнуть, але навряд чи це поліпшить політику держави в галузі безпілотних систем. Тому що цієї політики просто немає, як немає і єдиного надвідомчого державного органу, що формував би її й відповідав за її реалізацію. Уявляєте, в нас війна дронів, але немає міністерства дронів (або комітету з дронів), зате є Міністерство молоді та спорту. Абсурд.
Ми, ймовірно, навіть наполовину не використовуємо тих резервів, того потенціалу, який у нас є і який слід використовувати, щоб вижити й перемогти в екзистенційній тотальній війні. Ми ведемо війну так, немовби знімаємо нову серію телевізійного серіалу: багато медійних приводів, піару, слів і мало діла, грамотних державних управлінських рішень. Занадто багато дилетантизму, жадібності й дурості, й тому багато вбитих і поранених, багато втрачених територій.
