Криза довіри, про яку медіа намагаються не згадувати.
Сильні, незалежні, якісні медіа -- це важлива складова стійкості суспільства. Не як інструмент пропаганди, а саме як постачальник достовірної інформації. Під час війни українські медіа постійно шукають баланс між свободою слова та безпекою -- і наразі, схоже, перебувають не в найкращій точці цього балансу. Особливо цікаво було почути від українських медійників під час панельної дискусії на "Редколегії" (цього разу організованої в партнерстві з "Детектором медіа"), що журналісти не бачать тем, які залишаються поза їхньою увагою. Мовляв, вони пишуть про все і повною мірою: і про владу, і про військових, і про майбутні перспективи України.
Незважаючи на величезну значимість якісних медіа, протягом останніх десяти років незалежні редакції, що не належать до великих медіахолдингів, фактично не дотримуються традиційної моделі, викладеної в підручниках. У цій моделі журналісти займаються створенням контенту, а комерційні відділи відповідають за продаж реклами, і між цими процесами немає перетворення. Сучасні умови в медіа-секторі змушують журналістів виходити за рамки своїх основних обов'язків. Вони беруть на себе організацію конференцій, створюють мерч для своєї аудиторії та експериментують із різними шляхами монетизації, які стають актуальними у різні періоди. Це своєрідний "податок на час", який журналісти вимушені сплачувати, щоб мати можливість продовжувати займатися своєю справою.
Водночас, аудиторія або не усвідомлює значущість цих зусиль, або відчуває нестачу продукту, який би повною мірою відповідав її вимогам. Яскравим підтвердженням цього є нещодавній Індекс медіаграмотності від "Детектора медіа": на сьогодні найбільша довіра спостерігається до блогерів — 78% опитаних вважають їх надійними, повністю або частково.
Ще один тривожний індикатор: вперше з моменту початку повномасштабної війни громадськість знову почала більше покладатися на свою інтуїцію при оцінці достовірності новин. Це породжує питання: чи є це свідченням того, що люди стали медіаграмотнішими і тепер можуть дозволити собі довіряти своїм відчуттям? А може, навпаки, це просто втома — при цьому люди ще не встигли "обпектися" на досвіді використання штучного інтелекту, який вже використовують 7% українців для перевірки фактів? І з поширенням технологій ШІ ця цифра, безумовно, зростатиме. Водночас Росія вже навчилася "підривати" чат-боти своєю дезінформацією.
Я уявляю розвиток медіаринку як спіральний процес. Це добре ілюструють приклади з інших регіонів. Наприклад, у тих країнах, де подкасти почали активно розвиватися раніше, сьогодні спостерігається зростаючий інтерес до їх відеоверсій — особливо на великих телевізорах. Виробники, звиклі називати цей формат подкастами, вже почали вкладати ресурси у візуальну частину, створюючи повноцінні шоу на YouTube.
Інший приклад -- FAST-канали. На ринках, де вони почали розвиватися пізніше (і які загалом менш обмежені ресурсно), вже обговорюють створення оригінального контенту спеціально для таких платформ.
Зазвичай війна виступає каталізатором для розвитку медійних технологій, оскільки вона сприяє швидшому впровадженню вже існуючих рішень. Конфлікт в Україні, зокрема, відзначається явищем "прямого ефіру": глядачі по всьому світу отримали можливість безперервно слідкувати за подіями в реальному часі. Саме війна стала одним з основних факторів, що призвели до різкого зростання популярності таких платформ, як Telegram та OTT-сервіси в Україні.
Війна в Ірані може стати "війною штучного інтелекту" з кількох причин. По-перше, доступність і зниження вартості технологій штучного інтелекту грають важливу роль. По-друге, закритий інформаційний простір в Ірані ускладнює отримання достовірних даних. Додатково, у разі погіршення ситуації в США, можливий політичний тиск, зокрема загрози президента Дональда Трампа щодо анулювання ліцензій для американських медіа, які, на його думку, неправильно висвітлюють конфлікти на Близькому Сході.
