Маннергейм для України: Чи існує альтернатива війні і чи варто обирати фінський шлях?

З огляду на безпрецедентне напруження у взаєминах України та Росії, яке триває останніми тижнями, Україні варто не намагатися шантажувати Захід наданням ПДЧ чи чіткої перспективи вступу до ЄС, а спробувати засвоїти фінські уроки 1939-45 років.

Бо ставлення сталінського СРСР до маленької Фінляндії до болю нагадує ставлення путінської Росії до не такої вже маленької України.

Як колись Сталін, так і тепер Путін розглядають незалежність наших країн як історичне непорозуміння. У минулому, коли Фінляндія та СРСР були частинами Ліги націй, їхній статут забезпечував територіальну цілісність учасників і забороняв агресію один проти одного. Сьогодні ж Україна та Росія також є членами ООН, де статут має подібні принципи.

Як у випадку з Договором про ненапад та мирне врегулювання суперечностей між Фінляндією і СРСР, так і сьогодні Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією виявився не більше ніж порожнім словом, яке не має жодної цінності.

Як у минулому, так і в сьогоднішній час Кремль виправдовує свою агресію необхідністю забезпечення власної безпеки. Подібним чином, Захід залишається явно неготовим захищати територіальну цілісність і незалежність сусідніх країн Росії.

Проте існує одна суттєва різниця – на чолі молодої фінської нації в той час стояла справжня національна еліта. Ця еліта ставила національні інтереси на перше місце і мала тверезий погляд на світ навколо. Саме завдяки цій патріотичній, але водночас прагматичній еліті, незалежна Фінляндія спершу змогла вистояти, а згодом уникнути долі своїх сусідів по СРСР, не перетворившись на контрольований Москвою маріонетковий квазінезалежний режим.

Перед важливими тижнями для України є доречним згадати, чому та як Фінляндія змогла досягти успіху. Офіційний Гельсінкі усвідомлював, що в умовах тотальної війни країна з населенням менш як чотири мільйони не має жодних шансів проти 170-мільйонного СРСР. Проте це не призвело ні до відчаю уряду, ні до бездіяльності народу, який не здався і не чекав на неминучі біди.

На противагу цьому, швидкий розподіл Польщі змусив фінів активно готуватися до затяжної оборони від потенційного агресора.

Цікаво, що під час перемовин Гельсінкі та Москви восени 1939 року Маннергейм був прихильником поступок СРСР, пропонуючи замість стратегічного півострова Ханко (який контролює вхід до Фінської затоки і який вимагала в 30-річну оренду Москва) віддати "совєтам" острів Юссарі неподалік. Головний переговірник від Фінляндії Юго Паасіківі - майбутній президент Фінляндії - до останнього вірив, що з Кремлем можна буде домовитись.

Проте об'єктивне усвідомлення нерівних сил між сторонами та щире прагнення досягти компромісу (навіть за рахунок деяких поступок Москві) не заважали фінським керівникам зміцнювати свої збройні сили, посилювати лінію Маннергейма і готуватися до можливого конфлікту з радянською армією.

Врешті-решт, незважаючи на великі втрати, Сталін досяг своїх цілей: Фінляндія втратила приблизно десяту частину своєї території та стільки ж економічних ресурсів. На південно-сході новий кордон забрав важливий промисловий регіон долини Вуоксі та перетнув канал Саймаа, який з'єднував водні шляхи країни з Фінською затокою. Місто Виборг, друге за величиною у Фінляндії, а також Сортавала і Какісалмі (тепер відомий як Приозерськ) опинились по інший бік нового кордону. Фінляндія була змушена надати півострів Ханко в оренду на 30 років.

Проте завдяки своєму героїчному опору фіни втратили частину своїх земель, але змогли зберегти незалежність. Натомість маріонетковий "народний уряд", створений у Терійокі під керівництвом комуніста Отто Віллє Куусінен, не зміг замінити легітимний уряд Фінляндії, яким продовжували керувати Рісто Рюті, Карл Маннергейм та Вяйньо Таннер.

Навіть у часи, коли історичні обставини вимагали від Фінляндії вжити заходів, щоб уникнути долі своїх західних сусідів СРСР, країна змушена була засудити своїх героїв. Зокрема, прем'єр-міністри Рюті та Таннер отримали тривалі терміни ув'язнення "за розв'язування та ведення агресивної війни" проти СРСР. У той же час фінські керівники усвідомлювали, що політика — це мистецтво можливого, і намагалися уникати відкритої критики свого східного сусіда.

Що я хочу сказати?

З одного боку, фіни, імовірно, були найбільш відданими представниками "колективного Заходу" у відносинах із СРСР, що дозволило їм уникнути примусової інтеграції до соціалістичного блоку. З іншого боку, підкреслюючи свою лояльність, дружбу та повагу до радянської Москви, нейтральна Фінляндія запровадила обов'язкову військову службу для всіх чоловіків, які досягли повноліття, а також добровільну службу для жінок.

Хоча термін служби в армії обмежений лише одним роком, військовослужбовці зобов’язані проходити курси перепідготовки на зборах резервістів кожні п’ять років. На сьогоднішній день "резервна армія" Фінляндії, або ж загони територіальної оборони, складають близько 15% від загальної чисельності населення країни. І це незважаючи на те, що нині у фінів встановлені відмінні стосунки з усіма сусідніми державами...

Україна повинна перейняти фінський підхід до прагматизму. Якщо в найближчій перспективі ми не можемо повернути тимчасово окуповані території, немає сенсу постійно говорити про Крим і Донбас при кожній нагоді. Краще зосередитися на тихій розбудові наших військових і безпекових можливостей, а також з терпінням чекати на сприятливі обставини для повернення своїх земель.

Не слід сподіватися на НАТО як на універсальний засіб захисту від російської агресії. На жаль, це не є простим вирішенням проблеми. Будь-який експерт підтвердить, що Росія може здійснити захоплення країн Балтії ще до того, як Північно-Атлантичний Альянс встигне оформити всі необхідні дозволи для переміщення своїх військових підрозділів через європейські держави.

Треба усвідомити, що "географія -- це доля" і Росія нікуди не подінеться від наших східних кордонів ні сьогодні, ні завтра, ні в осяжній перспективі. І що наша державність набагато більш тендітна, ніж російська.

Що міжнародна політика будується не так на силі права, як на праві сильного. І це стосується Вашингтона не меншою мірою, аніж Москви. Врешті-решт потрібно затямити раз і назавжди, що альянси - це добре і треба множити своїх союзників та партнерів, але завжди варто покладатися насамперед на власні сили. Бо американські, турецькі, французькі чи німецькі лідери насамперед дбатимуть про власні національні інтереси.

Саме тому в питанні української кризи ключову роль відіграють Путін і Байден, а не Путін і Зеленський. Це суттєво відрізняється від радянсько-фінського конфлікту: у 1939 та 1944 роках Сталін безпосередньо вів переговори з фінською делегацією на чолі з Паасіківі, усвідомлюючи, що рішення про дії Фінляндії ухвалюються в Гельсінкі, а не в Стокгольмі, Парижі, Берліні чи Лондоні.

Оскільки ми, українські громадяни, не беремо участі у переговорах, наше завдання полягає в тому, щоб зберігати спокій і шукати лідерів, які прийматимуть важливі для України рішення в Києві, а не в інших місцях, і матимуть можливість переконати в цьому як Москву, так і Вашингтон.

Первинне джерело.

Опубліковано з дозволу автора.