Микола Точицький: Культура та комунікація - основа української самостійності.
Як здобути перевагу в семантичній війні
Відновлення Собору Паризької Богоматері (Нотр-Дам-де-Парі) після руйнівної пожежі та наступних реставрацій стало не тільки важливим культурним моментом, а й значущою політичною подією, що символізує відданість збереженню нашої спільної спадщини та тріумф культури над лихом.
Інтеграція західної цивілізації у світову культурну спадщину відкриває нові можливості для застосування "м'якої сили", яка зміцнює дипломатичні відносини, активізує культурну дипломатію і формує вплив на сучасну геополітичну ситуацію та міжнародну співпрацю. У цьому випадку "м'яка сила", втілена у величній архітектурі собору, стала справжнім магнітом, що привабив світових політичних лідерів до цієї знакової події.
Таким чином відродження величного собору можна було б розцінити як певну метафору відродження лідерства Європи та її здатності спільно долати виклики і трагедії, найжахливішою з яких є повномасштабна агресія Російської Федерації проти України та розв'язування війни на континенті, що може поширитися на інші країни, з огляду на окремі безвідповідальні політичні заяви Російської Федерації, Білорусі та Ірану. А також з огляду на риторику в контексті realpolitik від низки американських спікерів про те, що країни Європейського Союзу повинні бути більше залучені у надання дієвої підтримки Україні для здобуття справедливого миру.
Глобальне значення відновлення Нотр-Дам-де-Парі після трагічних подій та дискусії щодо "викрадення Європи", що тривають з моменту початку російської агресії проти України у 2014 році, підсилюють сподівання на те, що Європа нарешті "прокинеся" та усвідомить екзистенційні загрози, які виникають через злочинні дії та геноцидальну риторику російського політичного керівництва.
У своїй праці "Трагедія Центральної Європи" Кундери акцентує увагу на тому, що вимоги "прокинутися", які вже давно лунають до європейських політичних діячів, зумовлені імперськими загрозами, що походять від Радянського Союзу, а згодом і від Російської Федерації.
Слова Кундери поставили питання, чи в усіх європейських столицях готові "вмерти за Європу"? І війна в Україні, яка забрала вже десятки тисяч життів тих, хто захищав свій цивілізаційний вибір, продемонструвала, що це питання не отримало відповіді й до сьогодні.
На Лісабонській конференції з літератури 1988 року обговорювалися ідеї Центральної Європи та роль російських танків у придушенні її культурної ідентичності. До участі в заході були запрошені й російські автори, які представляли Радянський Союз — державу, що формально об'єднувала численні республіки та народи. Проте самі учасники з Радянського Союзу акцентували увагу на тому, що вони представляють виключно російську літературу та письменство.
У відповідь на запитання угорського автора Дьордя Конрада щодо поглядів російських письменників на концепцію Центральної Європи, яку виклав Мілан Кундера у своєму есе, вони виявили, що не сприймають Центральну Європу як реальність.
Йосип Бродський підкреслив, що "вирішення питань Східної Європи стане можливим лише тоді, коли будуть подолані внутрішні труднощі Росії". Він вказував на те, що російські інтелектуали зосереджені здебільшого на власних проблемах, вважаючи за непотрібне звертати увагу на інші регіони.
Американська авторка та літературна критикиня Сьюзен Зонтаг зазначила, що відмова визнати концепцію Центральної Європи і її агентність свідчить про імперіалістичний підхід російських учасників, з чим, звісно, вони не погодилися.
Війна Росії проти України з лютого 2014-го року має характер покарання з боку імперії за рішення українського народу обрати свободу і власну суб'єктність. Однак далеко не всі в Європі сприймали це так 10 років тому. І далеко не всі в багатостраждальній Центральній Європі сприймають російську агресію як чергову спробу знищити культурну ідентичність ексколонії.
Очевидно, сліди гусениць російських танків настільки глибоко залишилися в угорській свідомості навіть після того, як ті танки покинули угорську територію, що сьогодні окремі політики обіцяють зробити все можливе, щоб не дозволити Україні приєднатися до НАТО чи до ЄС.
Невизнання інших ідентичностей та суб'єктностей є характерною рисою традиційної імперської політики Росії. Яскравим прикладом цього є стаття "О национальной идентичности и политическом выборе: опыт России и Китая", написана Дмитром Медведєвим, заступником секретаря Ради національної безпеки РФ. Ця публікація з'явилася після його зустрічі з лідером Китаю Сі Цзіньпіном, ймовірно, з метою закріплення на папері основних меседжів, які він обговорив під час перемовин з китайським лідером.
Медведєв має на меті зміцнити основний кремлівський імперський наратив, формулюючи для китайських еліт чіткий і зрозумілий меседж про те, що України як такої не існує. Для досягнення цього він використовує маніпулятивні техніки, намагаючись пов'язати розвиток Тайваню з виникненням української суб'єктності. Зокрема, він детально роз'яснює, що будь-які елементи ідентичності Тайваню, такі як мова, є лише спотвореним відображенням китайської мови материкової частини. Аналогічно, він намагається нав'язати своє бачення штучності української мови та культури. Експрезидент Росії прагне переконати, що мовна політика української влади не є результатом політичної суб'єктності українських громадян, а існує лише як маргінальний інструмент окремих політиків. Медведєв також акцентує увагу на тому, що українці – це просто "окраинизированные русские".
У своїй праці "Качели. Конфликт элит - или развал России?", виданій у 2008 році, автор зазначає: "Ведеться війна понять. А точніше (оскільки апарат не завжди є строго раціональним і визначеним), війна за право надавати явищам НАЗВИ". Пізніше Антон Вайно, керівник Адміністрації президента Російської Федерації і відомий автор концепцій про "нооскоп", разом із своїми колегами використовує цю цитату Кургіняна у своїй роботі "Образ победы", опублікованій у 2012 році.
Імперія сприймає будь-яку суб'єктність лише як загрозу. Адже кожна форма автономії ставить під сумнів положення імперців. Саме через це з'являються висловлювання, які звучать не тільки від Кургіняна та Вайно, але й від інших кремлівських пропагандистів. Це пояснює, чому російські окупанти, перебуваючи на українській території, першочергово змінюють назви населених пунктів і топонімів. Міністерство оборони Росії навіть випустило кілька пропагандистських відео на цю тему. З аналогічною метою проросійський політик Юрій Бойко у популярному Тік-Ток відео маніпулятивно піднімає питання зміни назв вулиць і міст. Кремлівська імперія використовує культурну сферу як інструмент для знищення суб'єктності України.
Умовні фігури Пушкіна, Тургенєва та Набокова насправді слугують для створення умов, які сприяють просуванню російських танків. Цю думку можна підтвердити, проаналізувавши стенограму згаданої Лісабонської конференції письменників 1988 року.
Парадоксально, але вільний світ спокійно сприймає практику кенселінгу в університетах Великої Британії, де вшановують Вінстона Черчилля – лідера, який забезпечив перемогу своєї країни над гітлерівською Німеччиною. Натомість, бажання прибрати пам'ятники представникам агресивної держави з українських вулиць і площ у спеціально відведені для цього місця розглядається як прояв радикалізму.
Одночасно можна помітити, що ненависть Кремля та його населення до української мови, концепції Центральної Європи та будь-яких форм інакшості має майже програмний характер. Це явище виступає як захисний механізм імперії, яка не здатна функціонувати в умовах мультикультурного середовища. Незважаючи на театралізовані політичні заяви про багатополярність, що насправді є лише маскуванням для зміцнення позицій Російської Федерації серед світових супердержав, таких як США та Китай.
Існування української ідентичності означатиме, що імперія є симулякром, і рано чи пізно, якщо Кремль змушений буде змиритися з існуванням України, може настати черга для Татарстану, Чечні, Сибіру чи інших суб'єктів, які щонайменше мають право бути рівнозначними частинами федерації, як це записано в конституції російської держави, а не жертвувати своєю ідентичністю заради імперії.
Ця проста концепція повинна бути сприйнята та усвідомлена в західноєвропейських столицях. Чотиридцятирічна постійна культурна рефлексія навколо видатного твору Мілана Кундери "Трагедія Центральної Європи" не привела до усвідомлення екзистенційної загрози, яку несуть російські танки і ракети. Їхня мета полягає не в завоюванні територій чи ресурсів, а в стиранні ідентичності. Це може загрожувати штучному імперському існуванню та слабкому імперському симулякру Кремля, що тримається на ядерній зброї та "орєшніках", прикриваючись творами Достоєвського і Толстого.
Відновлення Собору Паризької Богоматері може стати символом усвідомлення цієї концепції та започаткування ефективної стратегії підтримки й розвитку української ідентичності в контексті Центральної Європи та великої європейської родини.
