Декларация о мире между Азербайджаном и Арменией: возможность для устойчивого сосуществования.
Підписання у Білому домі мирної декларації між Азербайджаном і Вірменією стало новиною, яка привернула увагу світових медіа. Документ складається з сімнадцяти пунктів, однак його повний зміст не розкривається.
Відомо, що сторони підтвердили взаємне визнання суверенітету і територіальної цілісності, домовилися про розвиток економічної співпраці та відкриття транзитного шляху через так званий "Маршрут Трампа", який зʼєднає основну територію Азербайджану з Нахічеванню.
Згідно з повідомленнями ЗМІ, в декларації також міститься пункт про відмову від міжнародних судових позовів і заборону на розміщення військових сил третіх держав на межі.
На перший погляд, це виглядає як завершення конфлікту, що тривав з 1987 року. Але досвід світової політики і міжнародних відносин свідчить, що підписаний договір - це лише формальна рамка, яка може закріпити мир на папері, але не обов'язково гарантує його в реальності. Роки протистояння залишили по обидва боки глибокі травми, зруйновані громади, спогади про насильство і втрати, які не зникнуть лише тому, що лідери поставили підписи під угодою.
Саме тому перехідне правосуддя стало одним із найважливіших механізмів, здатних забезпечити тривалість миру. Це не лише набір юридичних процедур, а й цілісний підхід, що поєднує відповідальність за міжнародні злочини та серйозні порушення прав людини з ініціативами, які сприяють відновленню довіри в суспільстві. Він охоплює дослідження минулого, вшанування пам'яті постраждалих, встановлення справедливості та проведення інституційних реформ, що унеможливлюють повторення конфліктів. Перехідне правосуддя не є лише формальним "закриттям" глави війни, а слугує для суспільства можливістю пережити травматичний досвід і знайти основи для мирного співіснування. Для Азербайджану та Вірменії цей шлях може стати оптимальним виходом. Водночас, цей підхід є критично важливим і для України, яка, окрім захисту своїх територій, має на меті створення умов для стабільного і справедливого миру в майбутньому.
Проте, згідно з інформацією, що надходить з медіа, сторони вирішили відмовитися від взаємних правових претензій, що ускладнює реалізацію повноцінного перехідного правосуддя. Тож доцільно розглянути альтернативний підхід - консоціалізм. Це політична модель управління, яка передбачає розподіл влади між основними соціальними групами, щоб жодна з них не відчувала себе ізольованою чи позбавленою впливу. Консоціалізм може стати альтернативою перехідному правосуддю: хоча він не розглядає питання покарання за минулі злочини, проте створює інституційні механізми для зменшення ймовірності нових конфліктів. Це особливо важливо, коли сторони не готові до юридичного розгляду минулих подій, але прагнуть укріпити мир. Дана концепція спирається на принцип участі всіх важливих спільнот у процесі ухвалення рішень, взаємне визнання права вето щодо питань, що стосуються їх основних інтересів, а також забезпечення автономії у внутрішніх справах. Такий підхід став вирішальним для зниження рівня насильства у Північній Ірландії, де Белфастська угода 1998 року встановила механізми спільного управління між католиками-націоналістами та протестантами-юніоністами. Хоча угода не ліквідувала всі суперечності, вона дозволила перейти від збройного конфлікту до політичного діалогу.
Звичайно, у класичному консоціалізмі йдеться насамперед про внутрішньодержавні питання. Тому наразі цей підхід незастосовний до Карабаху чи Сюнікської області. Однак адаптація його принципів могла б посилити результат, досягнутий мирною угодою.
Водночас абсолютно уникнути перехідного правосуддя і все ж досягти стійкого миру можливо, але це значно ускладнює завдання. Такі підходи, як консоціалізм чи досвід Північної Ірландії, є гідними альтернативами, але навіть вони часто включають елементи визнання, діалогу або відновлення справедливості, хай і не у формальному форматі правосуддя. Замість розслідування і покарання за минуле консоціалізм пропонує гарантії майбутньої безпеки і співпраці, закріплені в інституційній формі, а замість визнання провини і компенсацій - механізми рівного представництва у вирішенні спільних питань, що зменшує ризик відновлення конфлікту через політичну ізоляцію або реваншизм.
Мир — це не просто дипломатичний документ; це складний процес, в якому кожен крок є важливим. Він включає в себе визнання істини, вшанування тих, хто постраждав, а також формування політичної системи, здатної витримати тиск суперечливих інтересів. Історія доводить, що навіть найбільш ретельно розроблені угоди можуть залишитися лише красивими фразами, якщо не буде справжніх зусиль для їх реалізації. Справжній мир виникає тоді, коли суспільства не лише готові співіснувати, але й визнають одне одного як рівноправних і гідних партнерів у побудові спільного майбутнього.
