Аналітичне інтернет-видання

Між дядьком Семом і Небесним царством

Днями Дональд Трамп знову здивував світ, але не в той бік. Пообіцяв спочатку "важливе повідомлення" про війну в Україні, а потім зробив головному російському вбивці дуже щедрий подарунок - 50 днів відстрочки від нових жорстких санкцій, що відразу отримало схвалення Кремля.

Проте, всупереч спробам залучити агресора та висловленим погрозам, Трамп не має можливості суттєво вплинути на розвиток конфлікту. Аналітики зазначають, що справжня влада над Путіним тепер знаходиться в руках китайського президента Сі Цзіньпіна, що ставить під сумнів позицію США у цьому протистоянні.

Дійсно, настав час усвідомити, що Сполучені Штати за президента Трампа — це не лише ненадійний союзник для України, але й прихований прибічник агресора. Крок за кроком, завдяки вмілим словесним маніпуляціям та навмисно заплутаній риториці, цей самозакоханий індивід фактично реалізує свої наміри. Він не відкрито проголошує про зраду України — натомість робить це з характерною усмішкою, приховуючись за популістськими лозунгами та антисистемним театром. Оголошуючи себе "рятівником Америки" і називаючи розпалювача війни своїм "другом", Трамп уже досяг того, що Путін почувається впевнено перед майбутньою зустріччю з ним, можливо, з наміром "мирно" поділити сфери впливу.

Як це сталося? Спочатку це виглядало як звичайний тролінг: вигуки про "безглузду війну", про "перерозподіл податків" і "занадто дорогу допомогу країнам, які нічого нам не дають". Далі - блокування пакетів допомоги в Конгресі. Потім - прямий тиск на союзників, розпалювання сумнівів у НАТО і, нарешті, кулуарні сигнали Кремлю: почекайте трохи, і все буде інакше.

Отже, все змінилося. Україна не отримує обіцяних засобів протиповітряної оборони в необхідному обсязі. У деяких західних країнах, незважаючи на голосні заяви про необхідність підготовки до війни, досі панує невизначеність. Пріоритети партнерів стали менш чіткими, а єдність, що існувала раніше, зникла. США балансують на межі стратегічного ухилення від відповідальності, яку вони взяли на себе з початку агресії. Європа ризикує залишитися без американської ядерної підтримки. Усе це відбувається на фоні словесних спекуляцій різних політичних діячів, які вірять у "блискучий план" бізнесмена з неоднозначною репутацією.

А Україна воює і чекає. Чекає і воює, захищаючи Європу зі східного флангу. І платить тисячами життів за політичні ігри тих, хто колись давав гарантії безпеки від зовнішньої агресії, позбавляючи Україну ядерного щита.

На цьому тлі публікація The Times сприймається як холодний душ. Трамп, який обіцяв швидко припинити війну РФ проти України, насправді не може цього зробити, незважаючи на погрози санкціями і митами, пише видання. І пояснює: тому що сьогодні не він, а лідер Китаю Сі Цзіньпін має найбільшу владу над Путіним.

Справді, дедалі більш очевидно, що лише Китай може суттєво вплинути на результати конфлікту між Росією та Україною. Пекін поступово інтегрується у російську економіку, ставши не просто важливим торговим партнером, а й ключовим елементом економічної стабільності Москви. Важливо зазначити, що Китай підтримує "путінську економіку", допомагаючи утримувати ціни на нафту та газ, закуповуючи енергоресурси, які Росія не може продати іншим споживачам. Ця економічна співпраця не лише надає Росії тимчасову підтримку, а й зміцнює політичний вплив Китаю на російське керівництво.

Ще одним важливим аспектом у цій ситуації є те, що Трамп явно втратив свій колишній блиск. Його обіцянки про "24 години" стали просто забутими, а образ легковажного жартівника помітно потьмянів. Його "миротворчі" заяви на фоні активних бомбардувань українських міст виглядають як жалюгідні спроби заспокоїти самого себе через свою безпорадність. Путін іронізує над такими висловлюваннями, адже прекрасно усвідомлює: якби США дійсно мали можливість вплинути на Росію, вони б це зробили без зволікань.

Справа не лише в економічних аспектах. Незважаючи на свою силу, Захід виявляється не в змозі ефективно впливати на Росію в контексті поточної війни. Головна проблема полягає не в гуманності чи цінності людського життя, як це часто вважається, а в обмежених можливостях стратегічного впливу, які традиційно використовує Захід. Хоча західні лідери можуть вдаватися до санкцій, їхні дії завжди стримуються складними демократичними процедурами. Більше того, їхні кроки часто зосереджені на зміцненні власного іміджу як "захисників демократії" і "вільного світу". Це наочно проявляється в суперечливих висловлюваннях ряду нинішніх та колишніх європейських лідерів, не кажучи вже про Дональда Трампа.

Захід досі діє за звичними, але не завжди дієвими схемами, які малоефективні в умовах, коли такий противник, як Путін, готовий пожертвувати тисячами життів заради своєї геополітичної мети. Західні лідери за звичкою продовжують ставитися до закоренілого вбивці як до нормальної людини. У цьому їхня обмеженість та слабкість. І завсідники Кремля це прекрасно знають.

На відміну від цього, Китай не замкнутий у рамках моральних дилем або політкоректності, властивих західній політиці. Це авторитарна країна, де ухвалення рішень може бути дуже швидким й ефективним. Тому Китай потенційно здатний використовувати такі методи впливу, які Захід просто не здатний застосувати через свою внутрішню філософію і необхідність зберігати обличчя. Вступати в конфлікт із вождистським Китаєм набагато небезпечніше, ніж з формально демократичною Америкою. Це в Кремлі теж розуміють.

Ці вказані відмінності є важливими факторами, які роблять Китай значно більш загрозливим суперником для Путіна, ніж усі західні країни разом узяті.

Але на сьогодні вони - друзі. І поки це так, Захід не в змозі завдати Росії нокаутуючого удару, навіть якщо сильно захоче. Це теж треба чітко розуміти.

Погрожувати Кремлю новими санкціями? Та що ж це таке! Вісімнадцятий пакет обмежень – це яскравий приклад нерішучості Заходу та його подвійних стандартів. Замість того щоб завдати рішучого удару по озброєному злочинцеві, його поступово привчають до ударів. Путін та його команда, завжди на крок попереду, вже розробили стратегію виживання, спираючись на свою абсолютну владу в країні та використовуючи зовнішній світ для маневрів і провокацій.

У цей момент варто звернути увагу на роль "актора" з Китаю. Сі Цзіньпін та його політичні рішення безпосередньо впливають на інтереси Кремля. Китай виступає не лише як економічний партнер, але й як потужна держава, здатна в будь-який момент змінити ситуацію на свою користь. Якщо Китай вирішить, що втручання у цей конфлікт вигідне, він може суттєво змінити співвідношення сил. Чому це важливо? Тому що Росія настільки залежить від Китаю в економічному, енергетичному та політичному аспектах, що Кремль не може собі дозволити його відштовхнути.

Щоб Росія опинилася в кризовій ситуації, Сі Цзіньпіну не потрібно вживати багато заходів — достатньо лише зупинити імпорт російських нафти та газу. Це призведе до значних втрат для Путіна, адже він позбудеться одного з ключових джерел фінансування, що поставить під загрозу його політичну та економічну стабільність.

Безперечно, він може шукати інші ринки чи угоди, але жодна країна не запропонує йому таких вигідних умов, як Китай. Піднебесна - це не лише величезний ринок, а й новий центр впливу, що формує майбутнє Росії на найближчі роки. Якщо Пекін прийме рішення, що агресія Путіна в Україні суперечить його власним інтересам, він здатен застосувати тиск на порушника міжнародного порядку з тією силою, якої не має жодна західна країна.

Але чому саме тепер так важливо піднімати питання про реальне втручання Китаю? Відповідь проста: стало очевидним, що Захід досяг критичної межі, коли його вплив на перебіг війни значно зменшився. Коли Трамп спочатку обіцяє Україні "певну кількість" систем ППО "Патріот", а потім з'ясовується, що перший із зазначених комплексів зможуть доставити лише через півроку - це виглядає як абсурд.

Америка і Європа відчувають брак сучасного озброєння. Західні стратеги, здається, проґавили підготовку до можливої великої війни з Росією. Як зазначив генсек НАТО Марк Рютте, Росія здатна виробляти за три місяці стільки боєприпасів, скільки весь альянс виготовляє за цілий рік — це не просто комічно, а й справді тривожно. Протягом багатьох років західний світ, що живе в достатку, ігнорував просту істину: щоб забезпечити мир, необхідно бути готовим до війни.

В певний період Україна також надто легковажно ставилася до зміцнення своєї оборонної спроможності. Схоже, настав час зрозуміти реальність. Але чи усвідомлює це українська еліта? Чи є у верхівки влади достатньо чітке уявлення про глобальну ситуацію? Чи не залишаються команда Зеленського та сам президент затиснутими у рамках старих стереотипів, вважаючи, що захист і порятунок від безумного агресора можливо отримати лише з боку США?

Якщо ретельно розглянути зовнішньополітичну обстановку останніх років, стає очевидним, що лише Путін дійсно активно використовує китайський фактор. США та Європейський Союз, незважаючи на їхню заклопотаність питаннями торгівлі та тарифів, не мають такого тісного спілкування з Китаєм на вищому рівні, як це робить Росія.

Для України китайський напрям зовнішньополітичної діяльності взагалі - як незорана цілина. Цей напрям є у планах МЗС України, судячи з призначень послів, на другому або навіть третьому за значущістю місці.

Отже, навіщо у Лондоні потрібен такий впливовий політик, як Валерій Залужний? Великобританія і без нього була надійним союзником і партнером для України. Колишній головнокомандувач Збройних сил України має важливу роль на зовсім іншому етапі міжнародної політики. Наприклад, у стосунках з Китаєм.

Але перетворювати на синекуру дипломатичні посади в західних країнах - давня традиція української влади. Це типовий прояв непотизму. Але хіба війна не закликає змінюватися?

За подібні прорахунки керівництва країни завжди розплачуються "прості" громадяни. У цьому випадку недооцінка ролі відносин з Китаєм обернулася його замаскованою, але досить відчутною участю у війні на боці агресора.

Однак Китай, як азійська наддержава, готовий проявити себе в цій геополітичній грі в набагато більш гідній ролі, ніж таємний пособник агресора. Свого часу, нагадаю, він пропонував не найкращий мирний план, але ж пропонував. Українська влада цей план грубо відкинула, хоча в ньому було те, за що можна було вчепитися. Путіністів дуже порадувала ця здатність команди Зеленського відштовхувати потенційних союзників.

Я не впевнений, як виправити цю ситуацію, і, напевно, в Офісі президента України також не мають чіткої відповіді. Кадрові рішення Володимира Зеленського, а також нехтування багатьма досвідченими українськими політиками, які мають авторитет на Заході та в Глобальному Півдні, несвідомо грають на руку зовнішньому противнику.

Проте час не на боці України, адже її ресурси, особливо людські, значно обмежені в порівнянні з ворогом. Настав час для змін. Україні варто перестати покладатися виключно на підтримку США і почати розглядати можливість самостійного налагодження відносин з іншими глобальними акторами, особливо з Китаєм.

Читайте також