Складний вибір. Америка відчує брак залежності Європи від США, коли вона зникне - Едвард Лукас.
Едвард Лукас, позаштатний науковий співробітник Центру аналізу європейської політики, у статті для видання Foreign Policy детально роз'яснив, що американцям слід бути готовими до нових реалій, пов'язаних з підвищенням автономії Європи в питаннях безпеки та оборони. Ці зміни можуть не викликати у них позитивних емоцій.
Европейська автономія у сфері безпеки може призвести до втрати робочих місць, доходів та впливу для Сполучених Штатів, зазначає Едвард Лукас у виданні Foreign Policy.
Сполучені Штати довгий час мали чітке повідомлення для своїх європейських союзників: робіть більше! Витрачайте більше на оборону, беріть на себе більше ризиків, змиріться з більшими незручностями, відмовтеся від радянського та російського природного газу, ловіть кремлівських шпигунів, протидійте профспілкам під керівництвом комуністів, направляйте європейські збройні сили воювати у війнах США - список був довгим. Внесок Європи ніколи не був достатнім. Насправді, невдоволення розподілом тягаря передує заснуванню НАТО. На слуханнях Сенату 1949 року щодо приєднання США до альянсу державного секретаря Діна Ачесона запитали, чи це означатиме "значну кількість військ там". Він відповів: "Відповідь на це питання, сенаторе, чітке і абсолютне - ні!" Припущення при заснуванні блоку полягало в тому, що підтримка США була містком до європейської самостійності.
Автор наводить приклад того, як десять років потому президент Дуайт Д. Ейзенхауер висловлював занепокоєння щодо відсутності самостійності. У меморандумі 1959 року він зауважив: "Наші сили були розміщені там на надзвичайній тимчасовій основі. Європейці тепер намагаються сприймати це розгортання як постійне і остаточне зобов'язання". Він також висловив занепокоєння, що союзники намагаються ввести США в оману. Відтоді кожен американський президент повторював ці зауваження, проте особливо це стосувалося Дональда Трампа.
На думку автора, за регулярним закликом Вашингтона до Європи "зробити більше" зазвичай слідує інший заклик: "Але не так". Найбільш незахищеною таємницею трансатлантичної безпекової політики є те, що з часів холодної війни США прагнули не лише інтегрувати Європу в спільну оборону проти СРСР, але й утримувати її в стані залежності. Це означало придушення будь-яких спроб створення незалежних європейських оборонних структур чи стратегій.
Лукас зазначає, що деякі європейські країни виступали проти цього процесу. У 1958 році президент Франції Шарль де Голль висунув ініціативу створення тристороннього директорату НАТО, відповідального за ядерну стратегію. Однак, коли Британія та США відмовилися від цієї пропозиції, він ухвалив рішення вивести французький Середземноморський флот з-під командування НАТО та припинити дозвіл на розміщення американських ядерних озброєнь у Франції. Це змусило ВПС США терміново перемістити 200 своїх літаків з французької території. У 1963 році де Голль також вивів атлантичний флот Франції та флот Ла-Маншу з-під контролю НАТО, а в 1966 році він зажадав закриття всіх НАТОвських баз у Франції і вивів країну з командної структури альянсу.
На думку автора, загроза, яку становив Радянський Союз, затінювала існуючі суперечки. Редко хто сумнівався, що у разі військового конфлікту Франція приєдналася б до своїх союзників у НАТО. Коли ж у 1991 році СРСР розпався і загроза з боку Москви, здавалося, зникла, союзники по НАТО почали виявляти нетерпіння щодо американського лідерства, яке в одних питаннях виявлялося занадто амбіційним, а в інших — недостатньо рішучим. Внаслідок цього європейські партнери почали визначати свої власні пріоритети.
Лукас вважає знаковою подією угоду про франко-британське співробітництво, підписану в 1998 році в Сен-Мало у Франції, в якій зазначалося, що ЄС (до якого тоді належала Британія) "повинен мати можливість автономних дій, підкріплених надійними військовими силами, засобами для прийняття рішення про їх використання і готовністю це зробити, щоб реагувати на міжнародні кризи". Тодішня державна секретарка США Мадлен Олбрайт відповіла, твердо повідомивши союзникам по НАТО, що зусилля Європи щодо співпраці у сфері безпеки, котрі зароджуються, повинні означати: "жодного послаблення НАТО, жодної дискримінації і жодного дублювання".
Автор зауважує, що відтоді прихильники європейської оборони мали важкий шлях у чверть століття. Чим більше Франція говорила про "стратегічну автономію", "емансипацію" та інші концепції-гасла, тим більше Британія та інші атлантичні члени НАТО відступали. Спільна політика безпеки та оборони ЄС породила "більше слів, ніж воїнів", як сказав Лукасу голова Alphen Group Джуліан Ліндлі-Френч.
Згідно з оцінкою Едварда Лукаса, ситуація змінилася. В умовах загрози, спричиненої війною Росії в Україні та трансатлантичними конфліктами, європейці почали серйозно ставитися до своїх оборонних і безпекових питань. Словесна війна розгортається з новою силою. Оксфордський історик Тімоті Ґартон Еш висловлює свої думки про "Жахливу Америку". Лорд Ендрю Робертс, член британської Палати лордів, критикує "чисту жорстокість" політики адміністрації Трампа, стверджуючи, що вона призвела Британію до "абсолютно незвіданих територій". Фрідріх Мерц, канцлер-обранець Німеччини та затятий прихильник німецького атлантизму, закликає до "незалежності" Німеччини від Сполучених Штатів. "Вільному світу необхідний новий лідер", - зазначила Кая Каллас, керівниця зовнішньої політики ЄС і колишня прем'єр-міністр Естонії, відомої своїм ультра-атлантичним курсом.
Лукас висловлює побоювання щодо майбутнього. Поточні проблеми, на його думку, - це лише початок. Що станеться, якщо Білий дім не лише відмовиться від підтримки України, але й відкине наступне російське вторгнення в Європу як просту "прикордонну сутичку", що не варта участі США? Або ще гірше: що як прихильний до росії Білий дім активно протидіятиме європейським діям з допомоги країні, на яку напали? Вашингтон міг би вимкнути будь-яку зброю, що використовує високі технології США, обмежити доступ до супутників та іншої критично важливої інфраструктури, а також закрити штаб НАТО під керівництвом США.
На думку автора, сьогодні ми спостерігаємо суттєві зміни в процесі ухвалення рішень. Відчуття розчарування, неприязні та зростаючий страх викликали шок у європейців, спонукаючи їх до подолання внутрішніх розбіжностей, які перешкоджали забезпеченню безпеки в Європі з моменту, коли США зірвали вторгнення Англії, Франції та Ізраїлю в Єгипет під час Суецької кризи 1956 року. Тоді французи вирішили більше не покладатися на американців, в той час як британці обрали шлях уникнення трансатлантичних конфліктів.
"Сьогодні колишні європейські атлантисти, які десятиліттями діяли як скептичне, прагматичне гальмо щодо будь-яких розмов про європейську армію, оборонний бюджет, військовий штаб чи розвідувальну службу, стали прискорювачами змін. "Ми всі перетворилися на голлістів", - заявив міністр закордонних справ Нідерландів Каспар Велдкамп у лютому", - завершує публікацію Едвард Лукас.
