Оцінка є максимальною, але чи є вона достатньою? Чи забезпечить це Україні успіх у вступі згідно зі звітом ЄС?
2025 рік виявився знаковим для України, оскільки країна отримала найвищу оцінку прогресу у впровадженні євроінтеграційних реформ від Європейської комісії з моменту здобуття статусу кандидата. Це сталося незважаючи на численні скептичні прогнози українських експертів, які лунали напередодні.
Однак, коли країна прагне приєднатися до Європейського Союзу, важливо оцінювати не лише досягнення за останній рік, а й кумулятивний прогрес, накопичений за всі роки. Це дає змогу адекватно оцінити готовність країни стати частиною ЄС. Отже, що ми спостерігаємо в даному випадку?
Україна показала значні результати в більшості переговорних розділів, отримавши високі кумулятивні оцінки: митний союз — 4 бали, зовнішня торгівля — 4 бали, цифрова трансформація — 3,5 бали, енергетичний сектор — 4 бали, а також міжнародна безпекова політика — 4 бали.
Варто відзначити, що успішні реформи в багатьох ключових напрямках тісно пов'язані з технологічними інноваціями в різних сферах суспільного життя, а також з поліпшенням законодавства в конкретних галузях.
Проте жоден з напрямків, за якими Україна отримала високі оцінки, не входить до категорії ключових реформ.
Отже, мова йде про той кластер, що охоплює реформи в галузі демократії, верховенства права, управлінських практик та боротьби з корупцією, який відіграє важливу роль у процесі переговорів. У цьому випадку оцінка залишається стабільною на рівні 2 балів.
Згідно з висловленням віцепрем'єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тараса Качки, Україна визначила для себе амбіційне завдання завершити всі реформи, пов'язані з євроінтеграцією, до 2028 року. Це дозволить країні подати заявку на вступ до Європейського Союзу вже в 2030 році.
Для досягнення цієї мети Україні, крім впровадження всього комплексу законодавства ЄС, необхідно здійснити перетворення, які забезпечать стабільність демократичних інститутів, дотримання верховенства права та здатність державних органів ефективно реалізовувати загальноєвропейські політики.
Від початку повномасштабного вторгнення Україна демонструє дивовижну стійкість своїх інституцій. Наші державні органи продовжують працювати в найскладніших умовах, з якими коли-небудь стикалися країни-кандидати в члени ЄС: регулярні повітряні тривоги і ракетно-шахедні атаки, відключення електроенергії, втрати працівників через мобілізацію і виїзд за кордон.
Проте, незважаючи на всі виклики, держава не лише залишається функціональною, а й має можливість впроваджувати реформи, хоча їхня частота та послідовність не завжди є стабільними.
Проте на четвертому році конфлікту цей запас стійкості починає зменшуватися, і Європейському Союзу варто взяти це до уваги під час переговорів з Україною. Класичні інструменти, які використовував ЄС у попередніх етапах розширення, не зможуть бути застосовані, оскільки обставини суттєво відрізняються.
У вступній частині важливу функцію виконує парламент, оскільки саме ця інституція приймає весь обсяг необхідних законів.
У попередніх етапах розширення спостерігався звичайний демократичний процес з періодичними виборами, у яких практично всі політичні сили – як правляча, так і опозиційні – усвідомлювали значущість інтеграції та активно підтримували всі законодавчі ініціативи, пов'язані з євроінтеграцією. Більше того, участь депутатів у переговорах була зведена до мінімуму, щоб уникнути політичних суперечок.
Деякі країни погоджували переговорні позиції, коли цього вимагали політичні обставини в країні, але це було не у всіх.
Що ж ми маємо в Україні?
Внаслідок політичної стагнації та відсутності виборів ми спостерігаємо парламент, який втрачає своїх депутатів (на даний момент їх налічується 394 — це найнижчий показник за всю історію незалежності України) та ентузіазм щодо впровадження реформ.
Це, до речі, також підкреслено в звіті Єврокомісії в частині, присвяченій парламентаризму: "…темпи впровадження реформ поступово знижуються протягом усього процесу підготовки звітів". Однак саме результативна робота Верховної Ради є ключем до прийняття законів, що сприяють євроінтеграції, а також до координації та контролю дій виконавчої влади.
Ми чітко усвідомлюємо, що в нинішніх умовах проведення виборів є неможливим. Наші депутати беруть участь у переговорах у робочих групах, чого не спостерігалося в інших державах, які приєднувалися до ЄС. Ми зафіксували 35 таких депутатів, більшість з яких вже активно займаються своєю діяльністю.
Але наявний механізм залучення депутатів до переговорів не дуже стимулює пасивну більшість підтримувати євроінтеграційні закони в парламенті.
Уряд національної єдності теж не виглядає реальним сценарієм для України, хоча це дало б новий імпульс політичним процесам. ***
Парламент повинен усвідомлювати свою значущість, тому важливо організовувати регулярні заходи й дискусії за участю європейських партнерів. Раніше існували діалоги Жана Моне, які сприяли позитивному розвитку євроінтеграційних процесів у Раді. Відновлення цих ініціатив є надзвичайно важливим.
Ще один значущий інструмент - це дружні групи з окремими країнами-членами Європейського Союзу. Ці групи підтримують розвиток парламентської дипломатії, і для успішного переговорного процесу надзвичайно важливо, щоб депутати німецького Бундестагу або французького Сенату мали добрі стосунки з нашими парламентаріями та були в курсі подій, пов’язаних із законами євроінтеграції.
Ці групи дружби можуть бути дуже допоміжними на наступних етапах переговорного процесу, коли ми потребуватимемо підтримки окремих країн-членів ЄС.
Ще однією ключовою інституцією в контексті переговорів є Уряд, який повинен мати необхідні кадри, навички та ресурси для успішного проходження переговорного процесу та захисту інтересів держави в тих випадках, коли це стане актуальним.
Для колишніх країн-кандидатів основною проблемою ставали зміни в Уряді, оскільки це призводило до технічних затримок у переговорах. В Україні ситуація виглядає інакше: у нас спостерігається розмивання механізмів розподілу влади на державному рівні.
Уряд, який за Конституцією є підзвітним саме Верховній Раді, все менше проявляє інтересу до взаємодії з парламентом, натомість демонстративно звітуючи перед Офісом президента.
Що можливо і важливо робити з урядовою машиною під час війни?
Ми про це вже давно пишемо - це проведення реформи державного управління. Це один із важливих стовпів, на якому може і має триматися переговорний процес.
Європейським партнерам слід приділити увагу цій реформі та вважати її ключовою. Хоча її реалізація вимагатиме фінансових затрат, відкладати її початок не можна. В іншому випадку, в майбутньому Україні доведеться стикатися з труднощами впровадження норм, які будуть затверджені під час переговорів, оскільки державні службовці поступово виходять зі системи.
Ми вже зараз можемо відновити конкурси на державну службу і таким чином відкрити можливість для залучення до системи фахових людей.
Професійний і якісний процес відбору посадовців становить фундамент для створення функціонуючої держави. Саме з компетентних державних управлінців розпочинається впровадження доказової політики (згідно з визначенням Єврокомісії, доказова політика реалізується, коли управлінські та політичні рішення базуються на детальному аналізі доказів і фактів).
Ми все ще потребуємо технократів для проведення реформ у більшості переговорних глав.
Іншим не менш важливим аспектом української демократії під час війни є потужне громадянське суспільство. Події, що мали місце у липні цього року, чітко продемонстрували його значення.
В інших країнах-кандидатах громадянське суспільство такої ролі не відігравало. Натомість українському громадянському суспільству (а це може включати в себе також і інтелектуальні, бізнес- і наукові еліти) потрібно консолідуватися та підтримувати одне одного, незважаючи на всі труднощі, з якими воно зіткнулося протягом останнього року.
Європейським партнерам необхідно надавати підтримку як у фінансовому, так і в політичному плані, враховуючи переслідування, які зазнали деякі антикорупційні організації. Зокрема, у звіті Єврокомісії підкреслюється політичний тиск на антикорупційних активістів, журналістів, які займаються розслідуваннями, а також факти арештів працівників НАБУ.
На завершення, європейська політика розширення має потенціал стати каталізатором змін для країн-кандидатів, як це спостерігалося під час попередніх розширень. Однак, у випадку Західних Балкан, ми бачимо тривалу зону невизначеності, яка триває вже два десятиліття, де цей інструмент не спрацював так, як очікувалося.
Україна є особливим прикладом, що вимагає нових стратегій.
Оскільки ризики в даному випадку є значнішими, традиційний технократичний підхід, що зазвичай використовується в процесі переговорів, може зменшити ефективність політичних важелів і механізмів, які спонукають країни-кандидати до проведення реформ.
Країнам, що входять до складу ЄС, слід приділити цьому питання особливу увагу, оскільки в усіх основних рішеннях про розширення остаточне слово залишається за ними.
