Один з видатних військових висловив думку: "Якщо Сирський ухвалив таке рішення, нічого не вдасться змінити", - зазначив капітан Збройних сил України Олександр Ширшин.

Олександр Ширшин — майор Збройних сил України, колишній командир батальйону "Маґура".

Ласкаво просимо на Радіо Свобода! Сьогодні у нас в ефірі захоплююча розмова, а моїм співрозмовником є Олександр Ширшин — військовослужбовець Збройних сил України, майор та колишній командир 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура". Я впевнена, що багато слухачів вже добре знайомі з ним завдяки його участі у наших програмах.

Вітаю вас.

На благо України.

Слава героям! Я дуже щаслива, що ви змогли приїхати до нас. Ми знаходимося в Києві, в студії Радіо Свобода, і ви тут лише на кілька днів. Перед ефіром нам вдалося поспілкуватися, і я знаю, що ви тільки-но вийшли з лікарні. Ваш останній пост у Фейсбуці був опублікований в лікарняному оточенні. Хотіла б навести цитату з вашого допису від 16 березня: "Шановні представники Генерального штабу ЗСУ, для чого весь цей спектакль? Якщо ви маєте намір внести мене в СЗЧ заднім числом, то навіщо шукати причини? Просто дійте. І так, я вже знаю, що ви у#бани".

Тут треба тлумачення. Що сталося? Що вас змусило робити такий допис?

Я вважаю, що після цього знову можуть виникнути проблеми через розкриття державної інформації. Ось що сталося: до лікарні надійшов дзвінок з Генерального штабу, і мені сказали перевірити, чи я присутній у палаті. Якщо ж я відсутній, то потрібно буде виписати мене заднім числом. Цю фразу я почув безпосередньо від співробітників, які мене шукали. Заявили, що я нібито десь в Києві і зник. Це було для мене глибоко неприємно, адже така поведінка Генерального штабу виглядає вкрай низько, оскільки ці люди вже давно шукають способи вплинути на мене і заважати моїй діяльності. Саме тому я вирішив поділитися цим інцидентом, коротко виклавши вам суть того, що сталося.

Отже, ви перебували в лікарні, і планували виписати вас з початку, але зворотною датою, щоб оголосити СЗЧ?

Звичайно. Це була інструкція від Генерального штабу. Можливо, вважали, що я не перебуваю на місці, або припускали, що моя присутність є лише формальністю. Тому я вирішив зробити фото, щоб підтвердити, що я нещодавно переніс операцію. Лише день чи два тому, точно не пам'ятаю.

Що з вами трапилося?

Це справжня травма. Операція була запланована заздалегідь, але раніше не вистачало часу на її проведення. Я пройшов кілька консультацій та підготовчих етапів, і, нарешті, знайшов вільний момент, щоб лягти на процедуру. Ліг і вирішив трішки розважитися.

В Генеральному штабі не вірили, що ви в лікарні?

Мабуть, я не знаю, чому. Я вам скажу так, представники персоналу лікарні настільки були в шоці, бігали з круглими очима і питали, а кому ти перейшов дорогу, що за тебе єдиного в області подзвонили з Генерального штабу?

А ви знаєте, хто дзвонив?

Мене згадували за прізвищем, але зараз не можу його точно згадати. Я повідомляв, а потім зв'язувався з людьми, представниками Збройних Сил України, своїми керівниками, щоб уточнити, хто це міг бути, адже особисто я цю людину не знаю.

Тобто на вас шукають якийсь компромат?

Напевно.

Для чого це?

Не знаю.

Звісно, я почну з того, що наша аудиторія добре знайома з вашою історією. Як ви пам'ятаєте, ми спілкувалися влітку минулого року, і з того часу минув майже рік. Ви зробили публічну заяву, в якій критично оцінили командування за безглузді завдання та марні втрати серед людей. Пізніше ви пояснили, що на Курщині та на прикордонних територіях стикалися з такими завданнями, які, за всіма ознаками, були приречені на невдачу. Ви підкреслили, що зверталися з цими проблемами публічно, але ваші звернення залишилися без уваги. Генеральний штаб пообіцяв розглянути ситуацію, після чого була проведена внутрішня перевірка, і за її результатами вас визнали недисциплінованим. Чи правильно я відтворила хронологію подій?

Так, саме так і є.

Після цього ви практично на рік відсторонилися від публічного життя. Інтерв'ю та коментарі з вашого боку були вкрай рідкісні та обмежені. Що змінилося у вашому житті за цей період?

Мене перевели в інший відділ і зняли з посади. Власне, це єдине значуще, що сталося. Хоча були спроби організувати комісії та перевірки, щоб виявити недоліки у моїй діяльності та знайти підстави для покарання. У цій ситуації я разом зі своїми адвокатами подали позови, аби оскаржити рішення щодо доган та зауважень, що надходили від представників головнокомандувача і бригади. На даний момент цей процес триває.

Тоді цю ситуацію прокоментував головнокомандувач Олександр Сирський. Коли його запитали, про що говорить Ширшин, він відповів, що Ширшин просто хоче привернути до себе увагу. В той час ви навіть вийшли у футболці з написом "Потребую уваги".

Чи мали ви спілкування з головнокомандувачем?

Ні, я намагався налагодити комунікацію з ним. Я звертався не лише до нього, а й до інших членів команди. Спочатку я контактував зі своїм командиром, а згодом намагався зв’язатися з тими, хто відповідав за операцію в нашій зоні. Я виходив на різних представників, але не хочу зараз називати їхні прізвища. Це були люди, які мали вплив на прийняття рішення. Я детально пояснював ситуацію і завдання. Один з досвідчених військових, який виконує важливу роботу в нашій країні, сказав мені, що поговорить з головнокомандувачем, але якщо рішення вже ухвалене, то нічого не змінити. Ця фраза залишилася в пам'яті, і врешті-решт, сталося саме так.

Добре, давайте розглянемо це більш детально. Що саме ви хотіли донести верховному командуванню? І взагалі, в чому полягає основна проблема? Адже раніше ви згадували, що "коли-небудь поділюсь подробицями, але безглузда втрата людей і страх перед некомпетентними генералами, крім як до невдач, нічого не приносить". Чи можете ви зараз поділитися деталями?

Так, я частину цих деталей точно вважаю, що можу розказати. Ми неодноразово отримували задачі по заведенню людей в тил ворога, причому не маючи достатніх ні сил, ні засобів, ні логістики. І ця задача вже на етапі планування було зрозуміло, що вона приречена на провал. Раз, друге...

На стадії підготовки чого саме? Операції в Курську?

Ні, ми вже здійснювали діяльність на Курщині, але це були лише фінальні стадії, коли ми виходили, а частина заходила в той момент, коли все почало руйнуватись. Розпад відбувався з величезною швидкістю, коли вороги вже проникли на Сумщину, а ми працювали на Бєлгородщині та Сумщині, вже після падіння Суджі.

Це був час який?

Це була весна 25-го року.

Які завдання вам доручали?

Отже, умовно можна уявити, що потрібно було провести 10 осіб на відстань 5 км через складні бойові позиції противника. Дозвольте навести приклад. Ми співпрацювали з 425-м полком, завданням якого було захоплення одного населеного пункту, а потім і наступного. Вони надіслали, якщо не помиляюся, 4 відділення, тобто близько 20 людей, щоб очистити населений пункт, де, як мінімум, перебував батальйон супротивника. Це передбачало вихід за лінію бойового зіткнення на відстань приблизно 5 км. Для успішного виконання завдання необхідно було організувати підтримку з використанням мінометів, артилерії, медичного забезпечення та ротації особового складу. Багато аспектів, які мали бути враховані в плануванні, виявилися просто неможливими в умовах, у яких ми опинилися.

Тобто відправляли людей невідомо на що з невідомим результатом.

Завдання полягало в захопленні населеного пункту з використанням 20-ти або 15-ти осіб.

А що ж відбувалося?

З числа тих, хто залишився, лише один або два повернулися. Мені слід було змінити "Скалу" на позиціях, які вони займали, не очистивши територію. Люди заходили в тил через поля, вночі - на удачу. Вперше пройшли непоміченими, вдруге - також. Але на третій раз шляхи вже були перекриті. Наші хлопці стояли на позиціях. Я писав і звертався, що нам необхідно вжити певні заходи: організувати коридори, виставити охорону, забезпечити безпечний вихід, щоб операція пройшла успішно, і ми могли підтримати своїх людей на передовій. Ми почали зазнавати втрат, наші бійці потрапляли під обстріл, відбувалися постійні штурми, і ми не могли ні змінити, ні надати медичну допомогу. Я казав, що людей потрібно виводити, бо тримати їх там — це прирікати на загибель. Іншого виходу не було. Тож потрібно було терміново спланувати, зосередити вогневі засоби на певних ділянках, щоб дати можливість їм відійти з оточення, в яке вони потрапили. На це мені всі заперечували: "Ні, генерал наказав, продовжуємо." Я запитував, яка мета? - "Заштурмувати населений пункт." Серйозно? Чотирма відділеннями, з яких кілька поранені, а хтось уже загинув? А далі що? Добре, якщо вдасться захопити частину населеного пункту, а решта? Місто в оточенні всього за 10 кілометрів від ЛБЗ. І що далі? - "Це наказ, і його не обговорюють," - відповів один з офіцерів. Врешті-решт, я вирішив, що потрібно виводити своїх людей, адже тримати їх у такій ситуації було неможливо.

Ось планував задачу, хто де має завдавати вогневого ураження, яким чином має відбуватися відхід, черговість. І в один момент люди просто не витримали психологічно і побігли. Просто побігли. Їх розстріляли. Розстріляли всіх по дорозі, частина нарвалась на розтяжки, тому що нічого не було зроблено для того, щоб виконати цю задачу. І все, вижив, по-моєму, чи один, чи двоє людей з цієї групи. Після чого я отримую наказ завозити ще 10 людей. Я кажу, ви що, кончені?

Це ми говоримо про територію Росії? Завозити ще 10 людей?

Отже, у цьому оточенні. Де загинули інші, де людей розстрілювали та підривали на мінах. Чи варто ще привозити 10 осіб?

І після цього ви написали про дебільні...

Це була не єдина подібна задача.

Скільки таких завдань існує? Просто щоб скласти уявлення про масштаби. Це відбувається щодня?

Багато таких задач.

Минулого разу, коли ми спілкувалися, ви не захотіли обговорювати тему втрат. А як щодо тепер?

Я втрати озвучувати не буду. Я вважаю, що це неправильно. Але я вам скажу так, що деякі підрозділи, які виконують такі задачі, особливо це стосується штурмових полків, мають великі невиправдані втрати. Якщо ми порівняємо їхні втрати з виконанням, тобто з тим, що вони досягають, воно неспівставне. Наприклад, якщо ми візьмемо підрозділи ДШВ, які так само виконують складні задачі, вони роблять свою роботу набагато ефективніше. Ми можемо побачити це зараз на ділянці, де вони працюють, в південній частині України. Тобто там досягнення не штурмових полків, там досягнення десантно-штурмових військ переважно. Можемо взяти такі бригади, як 93-та, можемо взяти ще інші підрозділи, які виконують по складності такі самі завдання і мають в рази менші втрати.

Ми детально розглянемо ці штурмові полки. Тільки те, що ви нещодавно згадали, стало для вас, як ви зазначили, останнім імпульсом, ви висловили свої думки щодо безглуздих завдань і поділилися своїми побажаннями, як ви зазначили, з генералами...

щоб їхні діти могли виконувати ті завдання, які вони нам ставлять на бригади, батальйони або роти.

У рамках цієї перевірки, про яку, за чутками, було оголошено в Генеральному штабі та серед військових командирів, планується провести розслідування та оцінити ситуацію, в результаті чого вас назвали недисциплінованим. Можна дізнатися, що саме передбачала ця перевірка та розслідування? Чи спілкувалися з вами з цього приводу? Чи повідомляли ви про те, що розповідаєте, комусь з вищого керівництва?

Зверніть увагу, що зі мною ніхто не спілкувався під час цієї перевірки. Все відбувалося так, як і раніше: до мене приїжджала комісія з Генерального штабу ще за часів Бєлгородщини. Усе, що вони зробили, - це перевірили документи. У нашій армії папери мають вищу цінність, ніж людське життя. Неправильне оформлення документа може стати справжньою катастрофою, тоді як втрата роти - це просто війна. Все, що вони оглянули, - це лише документи. Коли мій начальник штабу запитав, чи буде розмова з комбатом, відповідь була негативною: "Навіщо нам спілкуватися з ним?" Це була реакція представників. Важливо зазначити, що за день до прибуття комісії мене викликали, здається, в ВСП, і повідомили про перевірку, яка розпочнеться наступного дня. Чи могли б ви роз'яснити ситуацію? Я намагався коротко пояснити, без зайвих деталей, і написав відповідне пояснення. Я маю цю інформацію зафіксованою на фото, на якому можна побачити дату, коли це було зроблено, та коли почалася перевірка. І все. Не було жодного належного розслідування або оцінки ситуації.

Чи відомо вам, наскільки Олександр Сирський був свідомий чи поінформований про те, що відбувається, про те, що ви розказуєте?

Більше, ніж певний, що він був проінформований.

Він не намагався зв'язатися з вами?

Ні.

А ви намагалися з ним спілкуватися?

Я шукав варіанти, так. Я звертався, і мені відповіли, що чи потрібно дати його номер. Я погодився. Для мене не має значення, якого рангу чи посади це стосується. Я напишу, зателефоную і скажу, що це безглузда задача. Тоді мені номер так і не надали.

Ну, ви бачили його заяву, що він казав, що Ширшин хоче уваги або реалізації. А чому він так відреагував?

Запитайте його самі. Я вважаю, що він вважає... що я мислю так само, як і він. Протягом шести місяців до цього я взагалі не виходив з дому, видалив усі свої соціальні мережі, мене ніде не було. Яка ж реалізація? Я не давав жодних інтерв'ю, хоча багато людей зверталися з проханнями. Здається, я не з’являвся в жодному сюжеті. Принаймні, точно не говорив в них. Я намагався підтримувати своїх бійців. Не мав потреби в реалізації чи увазі.

Як ваші колеги сприйняли ваше рішення залишити посаду?

Як сказав мені один з представників старої гвардії нашої, офігенна людина, сказав: командире, ти готовий очолити батальйон СЗЧ? Якщо ти йдеш - ми йдем з тобою. В мене були доволі хороші стосунки з моїми бійцями. Всі розуміли, для чого вони тут, вони були готові працювати. Не було такого, що я щось сказав і вони сказали б "не будемо робити".

Ви вступили до армії за місяць до початку великого вторгнення?

За місяць до початку вторгнення я оформив контракт на службу в резерві. Хоча я намагався зробити це раніше, виникли деякі труднощі з бюрократією. Врешті-решт, я підписав угоду на службу в резерві в 80-й бригаді за місяць до масштабної агресії.

Спочатку я виконував обов'язки командира взводу, згодом перейшов до 47-го батальйону, де отримав посаду командира роти. Потім став заступником командира батальйону, а згодом і його командиром.

Будучи командиром батальйону, ви вже здійснили свій шлях через Запоріжжя та Роботине...

Будучи командиром роти, я активно залучався до контрнаступальних дій.

Після цього ви опинилися в Донеччині — Авдіївка, Покровськ, а потім вас відправили на Курщину, Бєлгородщину. На Сумщині ви зробили цю заяву, і в результаті вас звільнили. Чи написали ви рапорт про звільнення?

Звіт про звільнення з посади. Коли я відмовився приймати в команду певних осіб, мій начальник запропонував написати рапорт про цю відмову. Я відповів, що немає проблем. Це не була просто відмова, я детально пояснив, чому за таких умов це є неможливим, і додав, що якщо це не влаштовує, то прошу зняти мене з посади.

Після цього вас відсторонили від виконання обов'язків. Чи можете ви поділитися, куди вас перевели?

Як зазначив Головнокомандувач, ми відправимо його туди, де він сам бажає бути, і справді перевели туди, куди він і хотів. Поставили його на посаду в штабі, в армійському корпусі, де він займається безглуздими справами, такими як перебір паперів і нескінченними формальностями. Усе це лише для того, щоб змусити мене замовкнути. Ось так.

Як ви себе там почуваєте?

Та мені нормально.

Ви вже отримали лікарняний на цій роботі, потрапили до медичного закладу для запланованої операції, і звідти намагалися виписати вас заднім числом. Чи маєте ви зв'язок цього з подіями, що трапилися майже рік тому, чи це викликано новими обставинами?

Я ж не перестав писати про певні проблеми, критичні моменти в армії, навіть частково я писав із заходами, яких ми маємо вжити, щоб це покращити, і їм це не подобається. Кожен мій допис супроводжується якимось дзвінком і намаганням пояснити, що не можна, ми ж в армії, не можна писати, з цим ж буде гірше, ти тільки всіх підставляєш і так далі. І я думаю, що через те, що я досі не мовчу, от шукають, як на мене повпливати, якимось чином зробити мені гірше.

Коли ми востаннє спілкувалися, ви зазначили, що ваша мета полягає в досягненні змін. Ці слова залишилися в моїй пам'яті: ви підкреслили, що вже заплатили занадто високу ціну, щоб просто так відмовитися від боротьби, і що необхідно прагнути до змін. Тепер, озираючись назад, чи вважаєте ви, що змогли досягти бажаного?

Скажу так, що певні такі короткострокові або швидкі зміни відбулися, коли після цього допису з мого батальйону зняли ці дебільні задачі і дали те, що ми можемо виконувати, як мінімум, ми не втрачали людей задарма, і не було якихось задач, які ми не спроможні були реалізувати. Раз. Якщо ми говоримо про системні зміни, нема системних змін. І, перше, я вважаю, що вони так швидко не робляться, не досягаються, але я не полишаю надії, що їх вдасться досягнути.

Чи могли б ви навести приклади, щоб це стало зрозумілим навіть для тих, хто не має відношення до військової сфери? Які саме системні зміни ви маєте на увазі?

На мою думку, першочерговою є необхідність акцентувати увагу на якості нашого управління. Багато в чому результат залежить від того, як і ким здійснюється керівництво бойовими діями. Коли я служив у бригаді, один із моїх близьких товаришів, видатний військовий офіцер, зауважив, що вам все одно нададуть підрозділи, оскільки ваші управлінські пункти є потужними. Це дійсно так: ефективний командний центр здатен реалізувати безліч завдань. Щоб досягти такого рівня, нам потрібно мати кваліфікований офіцерський та сержантський склад, а також належну підготовку. Це включає в себе навчання, постійне підвищення кваліфікації та набуття досвіду, що передбачає певні заходи. Частину цих аспектів я вже висвітлював у своїх публікаціях, а також презентував на круглому столі в Генеральному штабі.

Переходимо до наступного аспекту. Ми обговорювали питання мотивації та винагороди. Мова йде про те, що деякі люди отримують звання лише через те, що минув певний термін їх перебування на посаді. Це неправильно. Відзнаки мають надаватися на основі професійної компетенції, досягнень та рівня відповідальності, яку особа готова взяти на себе.

Наступний момент. Ми маємо розуміти, що коли добре підготовлений особовий склад, офіцерський склад, ми на підставі їхніх знань і досвіду можемо давати їм, скажімо так, довіряти їм певну роботу. Тобто не влазити, не казати, що от зверху тобі задача, оце ти маєш стати туди. Ні, не так. Комбат, командир роти має вирішувати, в який спосіб він буде реалізовувати свою задачу. А не тому, що, блін, такий наказу зверху, зробити так і ніяк інакше. Також, я думаю, що на базі цього, якщо в нас будуть ефективні командири, ефективне управління, буде трошки більше довіри піхотинця, військовослужбовця до свого командира, що забезпечить краще виконання задач. Є дуже багато речей. Є питання, які стосуються ротації, відпочинку, питання, хто на якій посаді має знаходитись, тобто яким чином підбирається особовий склад, яким чином він мотивується.

Але всі ці питання, вони ж якось з часом вирішуються? Не стало за чотири роки повномасштабної війни взагалі ніяких покращень?

Покращення є в будь-якому разі. Ми точно не та армія, яка була до 22-го року. Велику частину змін принесли з собою цивільні, які прийшли з різних структур. І люди, особливо, які мали там і управлінський досвід, або інший фах. Є підрозділи, де впроваджуються такі речі. Є підрозділи, де це вітається. І за рахунок цього вони мають непогані результати, чи хороші результати на полі бою. Але якщо ми говоримо, це про систему, систематично нема ніде взагалі.

Зрозуміло. Якщо звернути увагу на вашу активність у соцмережах, зокрема у Фейсбуці, можна помітити, що ви глибоко переживаєте втрати людей. Ви часто ділитеся постами, що стосуються демографічних проблем, зокрема й тих, які пов’язані з військовими втратами. Тому хотілося б зупинитися на одній конкретній ситуації. Нещодавно ви виклали фото рекламного банера 225-ї бригади, яка є штурмовим полком, що відомий завдяки командиру Олегу Ширяєву. Ви супроводили цю світлину досить іронічним коментарем, в якому назвали їх "сверхвійськами", натякаючи на те, що з цими військовими є певні проблеми. Я наведу вашу цитату: "Наші помилки нам коштують дорого, у нас немає часу бавитись в хотілки генералів. Ми не можемо стирати людські життя і потенціал в бездумних штурмах, бо маємо 15 батальйонів, які комплектуються по першій вимозі". Це, до речі, стосується безпосередньо підпорядкування Олега Ширяєва, який сам згадував про ці батальйони в інтерв'ю. Але розгляньмо, чому ви вважаєте, що в рамках цих військових формувань відбувається бездумна витрата людських життів. Які ваші підстави для таких заяв?

Принаймні, я мав можливість особисто спостерігати за частиною цих штурмів. Мені також відомо, як формуються ці підрозділи та які методи вони використовують у своїй діяльності. Найбільш тривожним є те, що ці тактики підтримуються нашим головнокомандувачем, але ніхто не звертає на це уваги. Як кажуть, ми не обираємо засоби. Проте, нам потрібно дивитися на ситуацію з більш широкої, стратегічної перспективи. Кожна армія повинна служити загальній політичній та стратегічній меті. Якщо ми знищимо всіх людей, які є, то який тоді сенс у підвищенні обороноздатності та потенціалу?

Чи ця претензія стосується лише 225, чи є й інші полки, які підпадають під це питання?

Є низка полків, але це один з підрозділів, де , на мою думку, відбуваються найбільш концентровано різного типу злочини. Дії, як і мають ознаки злочину.

Ширяєв, який також відомий як Герой України?

Я надзвичайно щасливий. Бойко також є Героєм України. Вони з однієї команди. ОПЗЖ.

Чому так?

Олег Ширяєв був кентом Киви, очолював його крило, якусь частину.

Я цього не знала, чесно. Ви сказали, що їхні дії мають ознаки злочини і ви бачили або знаєте методи робти. Що ви маєте на увазі?

Як люди потрапляють на певні посади і як вони взаємодіють з тими, кого називають відмовниками? Часто досягти цих позицій можна шляхом маніпуляцій або примусу.

Як можна отримати цю позицію за допомогою хитрощів?

Сказати, що там порожньо. І, чорт візьми, завести в цей, чорт забирай, укриття людей.

Для чого це потрібно?

Виконати задачу, поставлену вищим керівництвом.

Я озвучив деякі аспекти їхньої діяльності. Скажу вам, що це завдання. Ми співпрацювали з 425-м полком, і це було приблизно аналогічно.

Це "Кам'яна стіна"?

Отже, коли потрібно вводити людей в оточення, важко сказати, куди саме їх направити. Після цього намагаються штурмувати ще далі, не маючи адекватного зв'язку чи підтримки. Це все відбувається виключно за наказом, який не підлягає обговоренню. Ось вам і методи роботи. І на цьому все закінчується. Дозвольте поділитися з вами одним із прикладів. Це сталося на моїх позиціях, коли прибули підрозділи з одного з цих полків. Вони дійшли до моїх позицій, а їм у рацію постійно кричали, що не можна відступати, треба йти вперед, будь-якою ціною.

І пацани запитують мене: "Чи ми справді такі нерозумні? Чи ми не усвідомлюємо, що зараз можемо загинути?"

І ось так без вагань кидали гранату, висовуючи, чорт забирай, руки, щоб отримати поранення.

Таким чином, люди були готові зазнати травм, лише б не добратися до місця, знаючи, що, по-перше, це безглуздо, а по-друге, що завдання не буде виконано і це призведе до їх загибелі.

Чи ви обізнані, як у цих секціях взаємодіють з тими, кого ви назвали відмовниками?

Використовують потужність.

Як це відбувається? Проводять удари?

Безумовно. Ви ж не мали можливості ознайомитися зі зверненнями. Існують підрозділи, щодо командирів яких відкриті справи в ДБР. Зверніть увагу, скільки скарг надійшло від родичів.

Наші колеги з іншого проєкту Радіо Свобода підготували сюжет про ситуацію, яка склалася з бійцями 225-ї бригади. Згідно з інформацією, їх нібито викрали, але згодом з’ясувалося, що відбулася певна плутанина. Бійці 108-ї бригади територіальної оборони, які виконували свої обов'язки на сусідньому напрямку, стали жертвами непорозуміння. Їх звинувачували у викраденні, катуванні та утримуванні, однак, як виявилося, їх просто забрали на навчання.

Ясно.

Чи не могли б ви розповісти, як це сприймається вами?

Незважаючи на те, як це може звучати для вас, це абсолютно неправда. Це очевидно. По-перше, після всього, що я спостерігав, я не маю жодної довіри до цих підрозділів. Вони постійно стверджували, що ми нібито підставляли їх, і що через нас, через 47-у, у них виникли втрати. Ні, насправді ми мали втрати через них, і вони також зазнали своїх втрат.

Коли ми згадуємо про полки Сирського, чи правильно вживати саме цю назву? Це неофіційний термін.

Неформальна назва.

Штурмові полки. Яка ж насправді чисельність людей, бригад та батальйонів йдеться? Чи маєте ви уявлення про це, чи ніколи не замислювались?

Кількість людей? Ні, ви ж бачите тут, виявилось, що у нас в полку аж 15 батальйонів. А друге, про яку кількість ми говоримо, тих людей, що поки ще живі, чи про кількість, яка загалом була забезпечена цим підрозділом. Тобто це немаленька кількість людей. Але основні з цих полків це 225, 425, які найбільш гучні і в яких найбільші проблеми відбуваються.

На основі ваших спостережень і знань, як ви оцінюєте правдивість інформації про те, що ці підрозділи безпосередньо підпорядковуються Олександру Сирському?

Так, це цілком можливо.

Чи це негативно, чи навпаки, позитивно?

Важко однозначно оцінити цю ситуацію як позитивну чи негативну. Проте, якщо говорити про дії, які можуть мати ознаки злочину, і я впевнений, що особа в курсі цього, то така поведінка є неприйнятною. Це по-перше. По-друге, існує питання вседоступності та вседозволеності. Оскільки ці підрозділи є найближчими до головнокомандувача, вони отримують пріоритет у комплектації та забезпеченні, що призводить до того, що всі ресурси спрямовані на виконання їхніх завдань. Якби така ж увага приділялася підрозділам, які демонструють кращі результати, я впевнений, що ми б досягли значно вищих результатів з меншими втратами.

Наступний момент, за рахунок лояльності до вищого командування , вони якраз і не несуть відповідальності за свої дії. І вони прикриваються, назвемо це так, авторитетом не самого Сирського, а просто посадою головнокомандувача. Ніхто нічого не може там зробити. За рахунок цього їх і нагороджують. Їм дають нагороди, щоб вони були Герої України, щоб вони були лояльні до системи, щоб вони були вірні сістемі. І таким чином їх утримують. В цьому сенсі це неправильно. Чомусь у нас є рівні і рівніші.

Скажи, будь ласка, а відповідає дійсності інформація, якщо ви це бачили або знаєте, що в цих військах є система штрафбатів?

Я цього не бачив, але по тому, що я чув від людей, яким я довіряю, то, скоріше за все, з великою ймовірністю, що це так.

І ви думаєте, що Сирський про це знає?

Звісно.

Проте тут ситуація могла зайти ще далі. В Україні планували сформувати штурмові війська як офіційну структуру. Наразі їх так називають, але це не є офіційним терміном, вірно? Насправді, таких штурмових військ не існує в офіційній формі. Ідея їх створення була, але щось пішло не за планом. Чи усвідомлюєте ви, що саме пішло не так?

Як зазначив Манько, у нього було чотири ворога, але, на мою думку, це число умовне. Я вважаю, що є особи, які усвідомлюють небезпеку, пов'язану з формуванням подібних військових підрозділів, особливо в умовах нинішньої ситуації. Можливо, саме тому їм не вдалося реалізувати ці плани.

Це полковник Валентин Манько, який мав очолити ці штурмові війська. Однак, як видно, щось пішло не за планом, адже його, наскільки мені відомо, усунули з посади. Після цього ви активно іронізуєте щодо нього у своїх соціальних мережах. Коли його звільнили, ви висловили думку, що його не слід просто усувати, а потрібно притягнути до відповідальності.

Ну, я не про цю особу говорив, потрібно вжити заходів. На мою думку, що...

Що ж, ви просто виклали його фотографію.

Отже, я висловив думку, що командири 425 та 225 – це особи, які повинні понести відповідальність.

Це вражаюче твердження. Тепер суду належить підтвердити їхню провину.

Звичайно, це всього лише моя особиста думка, яка може бути помилковою. Я вважаю, що лише суд може встановити істину. Це моя точка зору, але не більше.

Знаєте, коли я спілкувалася з особами, яких можна вважати захисниками чи адвокатами штурмових підрозділів, вони висловлювали думку, що це не зовсім наклеп. Це лише коментарі тих, хто прагне підірвати репутацію Сирського.

Другий аспект, на який слід звернути увагу, це те, в яких саме місцях ці штурмові підрозділи ведуть оборону. Вони знаходяться на найкритичніших, найважчих та найзапекліших ділянках фронту. Тому цілком зрозуміло, чому ці підрозділи зазнають найбільших втрат. Що ви на це скажете?

На яких ділянках тримає оборону, штурмує 80 штурмова бригада, 95-та, 93-тя, 66-та, решта реально крутих,хороших бригад, чомусь я нічого про них не пишу, чомусь у них немає таких втрат і методів роботи, як в цих полках. І чомусь вони показують результат.Чому так? Я не бачу тут питання підриву авторитету головнокомандувача. Тут є фактори, які свідчать про неправильну, неефективну роботу, яка призводить до втрат невиправданих.

Ви були на Запорізькому напрямку, на Донеччині, Покровськ,Авдіївка, Курщина, Бєлгородщина, Сумщина. І ви пам'ятаєте контрнаступ 23-го року. На вашу суб'єктивну думку, що пішло не так?

Багато аспектів варто зазначити. По-перше, особливу увагу слід було приділити плануванню. Противник був в курсі наших намірів наступати саме на цій ділянці, тому підготував потужну оборонну лінію. Я вважаю, що це одна з найбільш замінованих територій, на якій ми проводили наступальні дії. Тут було безліч протитанкових ровів, "зубів дракона" та добре укріплених бетонних позицій, з яких ворог міг вести контрольований вогонь. Коли ми наблизилися до позицій перед Роботиним, з того боку відкрилася картина, схожа на тир. Також Токмак був укріплений і обгороджений. Противник чітко визначив усі ключові точки, які у разі нашого успіху могли б призвести до прориву фронту, і зробив усе можливе, аби цього не сталося. Іншою важливою темою є використання нових підрозділів, а також питання взаємодії та координації між ними.

Скажу один із прикладів, який в нас стався. Я був на позиціях, і заїхала одна з бригад, яка за нами мала заходити, і просто тупо почала штурмувати моїх бійців. Я з криками біг туди, розбирався, вигрібали всі, хто там тільки був. Кажу, що ви робите? Вони кажуть: посадку штурмуємо. Кажу, що тут мої люди стоять. А люди навіть не розуміли, куди вони їдуть. Зупинились раніше, ніж мали. Їхній командир роти був взагалі десь в іншому місці. Йому дзвониш, питаєш, ти розумієш, що відбувається? Він каже: та ні, мої люди отам. Навіть не розуміючи, де його підрозділ. Це теж одна з причин - відсутність взаємодії.

Ще один важливий аспект. Виник витік інформації, через що ворог отримав вичерпні дані про наше планування: де розташовані бригади, за ким вони йдуть і на яких ділянках будуть діяти. Цю інформацію вони оприлюднили, детально описавши ситуацію. І це було абсолютно проігноровано вищим командуванням. Хоча, варто зазначити, подібні помилки мали місце й раніше – як у Першій, так і в Другій світових війнах, і в різних арміях. Чомусь генерали не завжди готові переглядати свої рішення. І хоча в деяких випадках це може бути виправдано, в ситуаціях, коли ставки надзвичайно високі, подібна позиція стає проблемою.

А далі ми переходимо до Авдіївки та Покровська. Ви відвідали обидва ці місця. Чи могли б ви поділитися своїми враженнями про захист Авдіївки?

Коли мій батальйон наближався до Авдіївки, частина мого 47 підрозділу вже була в Авдіївці, зокрема на Коксохімі. Наша первісна задача полягала в тому, щоб відсунути ворога з деяких позицій у Красногорівці. Ми ретельно спланували операцію і вирушили в наступ, але в той час відбувався масований наступ, який ви могли бачити — близько 90 чи 100 одиниць техніки. Коли мені повідомили, що ця колона почала формуватися в Ясинуватій ще о третій годині ночі, я не отримав жодної інформації про це. Якби я знав, я б не відправив шість відділень у той момент, коли готувалася така велика атака з такою кількістю піхоти і техніки.

Після цього ми перемістилися на рубіж у Степовому, де утримували позиції близько 4,5 місяців. За цей час, якщо не помиляюся, ми знищили понад 60 одиниць ворожої техніки, більшість з яких була знищена за допомогою БМП "Бредлі". У Степовому вже не залишилося нічого, окрім руїн. Коли я востаннє туди заходив, практично перед відступом, у пам'яті спливли моменти, коли я тільки прибув, наводив людей, і на завершення моєї місії я просто йшов поміж величезних кратерів та залишків села, де залишилися лише каміння та фундаменти. Не можу навіть уявити, як хлопці трималися в таких умовах. Вони не мали можливості облаштувати свої позиції, але, незважаючи на всі труднощі, ми змогли утримати ці рубежі, поки ворог не почав обходити нас з флангів. Тому ми змушені були відступити на новий рубіж.

Це вже були події в Бердичі. І далі все розвивалось поступово. Потім наші сусіди оточили Очеретине. Ми опинилися в подвійній блокаді, але змогли вивести людей. Здається, обійшлося навіть без втрат. Ми встановили нову лінію оборони, і знову ж таки, тривалий час утримували цю ділянку разом із підрозділами, які були приєднані до нас. На той момент це були бійці 134 ТРО, і вони стали одними з найкращих, з ким мені доводилось працювати. Це був 2024 рік, і я давно не бачив такої мотивації, підготовленості та організованості у військових. Постепенно ми дійшли до Новогородівки, звідки перекинулись на Курщину.

Спочатку ви виступали на підтримку Курської операції, вважаючи, що це шанс для Збройних Сил України продемонструвати свої навички. Проте згодом ситуація почала йти не так, як планувалося, і виникла необхідність ухвалити рішення про відступ раніше. Це, в свою чергу, стало певним початком кінця вашої кар'єри в 47-й бригаді.

Скажіть, а хто, за вашими спостереженнями, кращий головком - Залужний чи Сирський?

Я не в змозі надати відповідь на це питання. Це складно. Можна сказати, що Залужний виявляє більше людяності.

А звідки у вас така інформація? Ви мали з цим особистий досвід?

Я помітив це через певні дії та рішення. Є аспекти, за якими можна робити висновки. Якщо говорити про Сирського, то він створив більш ефективну систему. Важко дати точну оцінку. Не впевнений, що можу чітко відповісти на це питання. Щодо військової системи, то її функціонування... З одного боку, це позитивно, але з іншого — не зовсім.

Що б ви висловили Олександру Сирському в даний момент?

Нічого не хочу йому казати.

Але ж вам дзвонили з Генерального штабу, в лікарню.

Так.

Ну, не міг же якийсь чиновник просто так взяти і зателефонувати за власним бажанням.

Ясно. Ну, я кажу, я готовий з ним, з іншими представниками говорити. Я їм тоді пропонував: давайте я приїду. Через своє керівництво з ним, говорю. Я приїду, я готовий приїхати один, можете всіх там зібрати. Мені не треба підтримки, я готовий говорити. В мене є багато питань, які я можу озвучити, нічого не боюсь. Не буду там приховувати, я не збираюсь бути лояльним, коли відбуваються такі речі.

Зараз Україна намагається переглянути політику мобілізації, тому що кінця і краю війни не видно. Ви, мабуть, бачите, що все менше людей готові долучатися до війська добровільно. Через це напруга певна є в суспільстві через мобілізацію і групи оповіщення страждають, і цивільні страждають, травмують один одного. Взагалі, чи бачите ви вихід із цієї ситуації?

Якщо говорити про вихід, який би зараз дав якийсь результат - не бачу. Справа в тому, що ми маємо робити системні зміни, які пов'язані найперше з відповідальністю командирів, інших осіб. Наприклад, на ТЦК нападали багато разів, а хто реально поніс відповідальність? Ми маємо розуміти питання справедливості. Хтось може бути заброньований, заплативши гроші людині, яка приймає рішення. А хтось має фігачити в армії, поки не помре. Вважаю, що це не зовсім правильна політика.

Надзвичайно суттєве питання керівництва. Якщо людина не відчуває довіри до свого командира, вона навряд чи буде виконувати поставлені завдання та приєднуватися до військових формувань. Це ключовий аспект, який можна вдосконалити завдяки підвищенню професійних навичок і реалізації ряду ініціатив.

Необхідно створити таку військову службу, яка б приваблювала людей: забезпечення гідною оплатою, можливість відпусток. Щоб військовослужбовці не відчували себе в неволі: щоб вони могли вступати на службу за власним бажанням, а також мати можливість залишити її, коли захочуть.

Ви здобули популярність ще до того, як написали свій пост про безглузді завдання: історик Тімоті Снайдер опублікував знімок, на якому ви відпочиваєте в окопі з книгою "Дорога до несвободи" у руках. Яка ж це насправді дорога до несвободи?

Мабуть, це найпростіша з усіх можливих ситуацій. Коли намагаються придушити різні опозиційні рухи, приховати злочини та уникнути публічного обговорення, коли відповідальність відсутня, а на посади призначають лише лояльних людей, а не тих, хто дійсно має компетенцію. Це частина шляху до несвободи. Ми можемо навести безліч прикладів того, що сталося в Російській Федерації. Я не хочу, щоб ми йшли цим шляхом. Це пояснює, чому я роблю такі звернення та заяви. Я усвідомлюю, що в якийсь момент можу стати токсичним для системи та суспільства. І хоча все це може з часом загасити та забути, я не збираюся мовчати. Я не хочу потім шкодувати, що не зробив щось важливе або не висловив свою думку вчасно, адже це може призвести до серйозних наслідків. Таке мені не підходить.

Олександре, щиро вдячний за цю бесіду. Сподіваюся, вона не призведе до жодних труднощів для вас? Чи існує така можливість?

Я не переживаю за це.

Велике спасибі вам! Бажаю вам реалізувати ті зміни, до яких ви прагнете. Ще раз дякую. І звертаюся до наших глядачів: якщо у вас є запитання, думки чи міркування, не соромтеся ділитися ними в чаті під цим відео. Ми обов'язково повернемося до цієї теми. Щиро дякую!