Пагутяк: Треба визнати, що ми є однією з найменш відомих країн Європи | Еспресо
Це сталося після 2004 року, коли увесь світ з захопленням та навіть заздрістю слідкував за репортажами з Майдану.
Наймасштабніша акція на підтримку України за всю її історію. Я мала можливість поїхати до США разом із групою українських авторів, відвідавши вісім штатів. Оскільки я працювала у правозахисній організації, що підтримує біженців, нам організували кілька зустрічей з колегами, які займалися подібною діяльністю.
Якось ми мали обід з політологами, які вивчали Східну Європу. Я ледь не вдавилась сендвічем, коли старший чоловік, докірливо зблискуючи скельцями окулярів, спитав мене: "Чому ви не відпустите Чечню?" Або того чоловіка невірно поінформували про наше громадянство, або він був просто невігласом. В Україні ми консультували шукачів притулку із Чечні, і я дуже добре знала, що там діється, і від них, і з міжнародних звітів правозахисників. Тому відповіла, що Україна не має жодного стосунку до страшних злочинів, які чинить Росія в Ічкерії. Це зовсім інша держава. Тож які можуть бути до нас претензії? До того ж розмовляли ми українською, з нами були перекладачі.
Я розумію, чому звичайні іноземці можуть нас плутати з росіянами, але чути такі дурниці від професіонала... У 70-х моя мама відвідала Польщу, і її серйозно запитували, чи правда, що у нас по вулицях ходять ведмеді. А мої однокурсники в Києві на початку 80-х були впевнені, що в кожній поважній галицькій хаті під стріхою прихований бандерівський кулемет, а в когось у городі закопаний танк. Мені дуже не хотілося їх розчаровувати, і я лише кивала на знак згоди.
Слід визнати, що ми є однією з найменш відомих країн у Європі. І це сталося внаслідок того, що Росія витрачала величезні кошти на те, щоб проникнути в усі сфери західного життя та переконати світ, що українського народу не існує — є лише росіяни з "величною" культурою, яку нібито важко зрозуміти. Виявляється, наша історія — це не наша спадщина, а частина їхнього наративу. Усе інше, за їхніми словами, — це вигадки, створені якимись маргіналами без належної освіти в історії.
Ознайомтеся також: Зменшення комплексів неповноцінності.
Сьогодні ситуація в дослідженнях, як наших, так і чужих істориків та культурологів, дещо змінилася. Вони, проте, продовжують звертати увагу на актуальні питання, поглядаючи то на Москву, то на західних лібералів.
Ніби у нас не було ні Середньовіччя, ні Ренесансу. Бароко, правда, не вдалось приховати, але легітимоване наразі тільки низове бароко. Високе бароко просто знецінюють, мовляв, нічого видатного українці не створили. Згідно з опінією оломоуцького єпископа Бруно (Моравія), видатного політика XIII ст., межа Європи проходила по Дунаї. Через кілька століть вона закінчувалась перед Карпатами, і власне, так воно й лишається досі. А далі - варварство, нецивілізованість, щось незрозуміле і темне.
І ось цього літа я взяла з собою в подорож український переклад книжки німецького лінгвіста Гаральда Гаарманна "Індоєвропейці. Походження, мови, культури", вперше виданої у 1986 році. Чому видавництво "Комубук" вирішило перекласти й видати такий застарілий текст, то питання цікаве. Навіть якщо видавці не грішать україноцентричністю, то помітно, що їх це муляло, і вони навіть додали трохи коментарів. Хоча після фрази, що російська мова є однією з найдавніших мов у світі можна було викинути це чтиво у смітник в аеропорту. Стримало мене лише те, що книжку я позичила. Що цікаво, коментарі наукового редактора аж ніяк не заперечили скандальної тези. І таких книг перекладають чимало.
Ознайомтеся також з: Охоронці спадщини радянського минулого.
Величезний том іншого німецького історика Фердинанда Зайбта з банальною назвою "Блиск і вбогість Середньовіччя" (2008 рік) переклали у 2009 році. На 500 сторінках лише побіжні згадки про Русь, навіть не Київську, не кажу вже про Галицько-Волинське князівство, хоча книга претендує на всеосяжність теми Середніх віків у Європі. Ба, "росіяни мали князя Володимира" (того, що Великий) і творили з нами (українцями) "адін нарот". Все, що за Карпатами для автора -- терра інкогніта.
І подібних наукових праць у нас перекладають чимало. Українці, що й так травмовані війною з московитами, мусять таке читати зі скреготом зубовним. Якась пекельна кухня силується нагодувати наші мізки отрутою. А першоджерел у нас практично не видають, бо нема досвідчених фахівців з латини та інших давніх мов, хоча б старонімецької.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Галина Пагутяк – українська письменниця, відзначена Національною премією імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
