Визволення від впливу Сполучених Штатів: чи має Європа можливість забезпечити власну безпеку?

Обійми на саміті НАТО у Гаазі не можуть приховати той факт, що бути союзником США за Трампа стає дедалі більшою проблемою

Хоча країни Європи зобов'язалися підвищити свої витрати на оборону, їх стратегічна залежність від Сполучених Штатів залишається, попри те, що США стають дедалі менш надійним партнером.

Поки Сполучені Штати обговорюють можливість відсторонення, політичні лідери все ще не ставлять ключове питання: чи може Європа самостійно забезпечити свою безпеку?

Лише за кілька днів після того, як генеральний секретар НАТО Марк Рютте оголосив саміт Альянсу в Гаазі беззаперечним успіхом, США призупинили заплановану відправку військового обладнання до України та пом'якшили частину санкцій проти кількох російських банків.

Згодом президент США Дональд Трамп, схоже, скасував це рішення, ухвалене міністром оборони Пітом Гегсетом. Але ніхто не знає, наскільки довгим і ґрунтовним буде це "скасування".

Політика США залишається глибоко непередбачуваною - саме це й лякає європейців.

Попри відкриту лояльність Рютте, Трамп ясно вказує на те, що безпекові зобов’язання США більше не залежать від того, наскільки активно європейські країни працюють над підвищенням своєї обороноздатності.

На саміті країни-члени НАТО погодилися підвищити цільовий рівень оборонних витрат з 2% до 5% ВВП до 2035 року. Хоча вторгнення Росії в Україну й показало необхідність посилення обороноздатності, вирішальний поштовх дало зневажливе ставлення Трампа до ЄС.

Однак, простота, з якою була висловлена ця обіцянка, породжує значні питання стосовно її реального виконання.

У Німеччини існує певний фінансовий резерв, що виник через тривале недофінансування та невисокий рівень державного боргу. Водночас інші значні європейські держави, такі як Франція, Велика Британія та Італія, мають справу з суттєвими бюджетними обмеженнями.

Однак проблема не лише у фінансах. Нові зобов'язання НАТО створюють серйозні стратегічні виклики. Оскільки саме США визначають умови, вирішувати, чи виконує Європа свої обов'язки, будуть Трамп і його наступники.

Ситуація ускладнюється тим, що європейські держави зобов'язалися виділяти 5% свого ВВП на оборонні потреби, не отримуючи при цьому жодних гарантій з боку Сполучених Штатів.

Таке рішення може спровокувати американське відчуження: якщо Європа не дотримається своїх зобов'язань, США матиме підстави зменшити свою підтримку. В іншому випадку, якщо Європа виконуватиме свої обіцянки, Вашингтон може стверджувати, що континенту більше не потрібна американська допомога. Це типовий приклад "замкнутого кола".

Незважаючи на ці ризики, жоден з лідерів Європейського Союзу не намагався пов'язати підвищення витрат на оборону з конкретними гарантіями безпеки, які могли б надати Сполучені Штати.

Проте ризики цілком реальні: заступник міністра оборони США з питань політики Елбрідж Колбі, архітектор стратегії Трампа щодо НАТО, стверджує, що США мають скорочувати свої військові зобов'язання, навіть перед такими ключовими союзниками, як Австралія.

Обійми на саміті НАТО у Гаазі не можуть приховати той факт, що

Бути партнером США за часів Трампа стає все більшою складністю.

З огляду на такі обставини, цей саміт навряд чи можна вважати перемогою Європи.

До того ж думка, ніби збільшення витрат на оборону саме по собі вирішить стратегічні проблеми ЄС, є вкрай хибною.

Вирішення питання щодо оборонних бюджетів, щоб запобігти дублюванню та витратам, виявиться непростим завданням. Досі тривають суперечки щодо того, чи доцільно направляти фінансові ресурси виключно на європейські компанії, оскільки багато європейців продовжують вважати, що міцні зв'язки зі Сполученими Штатами забезпечують необхідну підтримку.

У цьому питанні президент Франції Емманюель Макрон залишається фактично в ізоляції - багато хто вважає його заклик "купувати європейське" спробою просунути французьку оборонну промисловість.

На практиці значна частина початкових витрат, ймовірно, піде на американські компанії, які краще готові швидко постачати критичне озброєння.

І це - далеко не всі проблеми. Наприклад, проєкт Future Combat Air System (FCAS) (найамбітніша спільна програма створення бойового літака в Європі, що об'єднує Dassault, Airbus і Indra) стикається з дедалі більшими напруженнями між Dassault та Airbus.

Французька Dassault, упевнена у своїх технологіях, виступає проти структури управління, яка дає право вето німецьким і іспанським партнерам. Компанія наполягає на лідерстві у проєкті й заявляє, що за потреби реалізує його самостійно.

Незважаючи на потужну політичну підтримку з боку Франції та Німеччини, ця напруга викликає сумніви щодо перспектив програми, вказуючи на серйозні індустріальні суперечності у сфері оборонного співробітництва в Європі.

Крім того, численні європейські уряди висловлюють занепокоєння, що занадто активні дії в напрямку автономії можуть лише пришвидшити відсторонення Трампа від Європи.

Тому закупівлі озброєння часто відображають бажання не дратувати США.

Наприклад, нещодавнє замовлення Данією ще чотирьох американських винищувачів F-35 відбулося саме тоді, коли Трамп знову заговорив про плани купівлі Гренландії. Закупівля F-35, які не є навіть найсучаснішими американськими літаками, розглядалася як спроба задобрити Трампа.

У 2035 році в Європі, ймовірно, буде від 500 до 700 F-35, тоді як поза Францією - лише 24 Rafale.

Для багатьох держав Європейського Союзу принцип "підтримуй європейське виробництво" не є головним завданням. Проте, залежність від американських озброєнь фактично дає Сполученим Штатам можливість контролювати їх використання.

Наприклад, затримка оновлення програмного забезпечення вже суттєво знижує бойові можливості F-35. Крім того, всі американські літаки зобов'язані подавати маршрути польоту своїм виробникам, що означає: жодна європейська військова операція за їхньої участі не може відбутися без відома США.

Незважаючи на це, концепція того, що Сполучені Штати можуть в певний момент переслідувати цілі, які не відповідають інтересам Європи, практично не знаходить обговорення серед європейських політиків. Якщо ж це питання і піднімається, то зазвичай швидко відхиляється як надто тривожне.

Усе це вказує на політичну уразливість Європи та її побоювання.

Кая Каллас, верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки, втілює панівну установку: США не можна критикувати публічно. Президент Європейської ради Антоніу Кошта з часу свого обрання у 2024 році здебільшого мовчить із ключових питань безпеки.

Комісар з питань оборони Андрюс Кубілюс - один із небагатьох, хто визнає необхідність для Європи готуватися до самостійного захисту. Та навіть він уникає глибшого аналізу політичних і стратегічних наслідків такого кроку, зокрема у сфері ухвалення рішень і закупівель.

Початок війни в Україні протягом перших двох років зміцнив позиції Європейського Союзу, однак сучасна політика Сполучених Штатів виявила неприємну істину: головне занепокоєння Європи полягає у досягненні справжньої незалежності.