Олександра Матвійчук, правозахисниця, зазначила: "Мир не може бути досягнутий, якщо країна, що зазнала нападу, перестає боротися за свою безпеку. Це лише призводить до окупації".

Зображення: надані Українським Інститутом.

Щиро вдячний за можливість виступити. Для мене велика честь мати змогу звернутися до такої значущої аудиторії.

Четвертий рік великої війни, яка, за оцінками як російських, так і західних експертів, мала завершитися всього за чотири дні. Проте Україна вирішила не приймати роль "ідеальної жертви" і активно чинити опір. Український народ продовжує боротьбу за кожну можливість забезпечити своїм дітям мирне і демократичне майбутнє, вільне від страху насильства та з ясною перспективою попереду. Адже найшвидший шлях до завершення війни — це програти її. Але тоді справжнього миру досягти не вдасться.

Путін не розпочав масштабне вторгнення з метою захоплення лише деяких українських територій. Було б наївно вважати, що Росія витратила сотні тисяч своїх солдатів лише для того, щоб контролювати Авдіївку чи Бахмут. Насправді, його метою є повне підкорення та знищення України. Ця його стратегія має глибокі історичні корені. Він прагне відновити Російську імперію. Саме тому мешканці інших європейських країн можуть почуватися в безпеці — адже українці продовжують стримувати агресію російської армії.

Природа людини залишається сталою. Коли реальність стає загрозливою, люди схильні її заперечувати. Вони винайдуть безліч виправдань та відповідним чином поведуться. Міжнародним партнерам було важко уявити собі масштабне вторгнення Росії в Україну. Тепер вони не можуть уявити, що Росія може націлитися на Польщу. Я називаю цей психологічний захисний механізм нестачею уяви. Як зазначає Орбан, Україна має складну історію, і це, мовляв, не стосується нас. Проте реальність така, що наслідки цієї війни суттєво вплинуть на майбутнє Європи та світу загалом. Десятиліття свободи, що настали після падіння Берлінської стіни, можуть швидко перетворитися на десятиліття боротьби за виживання.

Коли мене запитують, як українці уявляють собі досягнення справедливого та тривалого миру, я завжди прошу уточнити питання. Це не лише українська проблема, адже коли постійний член Ради безпеки ігнорує статут ООН, розв'язує агресивну війну та намагається силою змінити визнані міжнародні кордони, ситуація стає глобальною. Неможливо створити оазис миру, навіть якщо ти знаходишся на відокремленому острові, коли інша частина світу страждає від насильства. Багато питань виходять за межі територіальних кордонів. Тому я хочу зосередитися на важливій темі — ролі культури у досягненні справедливого та стійкого миру.

Моя перша теза: для українців ця війна -- геноцидальна. Путін відкрито говорять, що немає української нації, мови, культури. Усі ці роки ми, правозахисники, документуємо, як ці слова обертаються на жахливу практику. Росіяни фізично знищують активних людей на окупованих територіях -- мерів, журналістів, дитячих письменників, священиків, музикантів, учителів, бізнесменів. Вони забороняють українську мову та культуру, грабують і нищать українську культурну спадщину, забирають українських чоловіків у російську армію, вивозять українських дітей у табори "перевиховання". Їм говорять, що вони не українські, а російські діти, що їхні батьки від них відмовилися, і вони будуть віддані у російські сім'ї, які виховують їх як росіян.

Росія намагається подати наш опір проти окупації та знищення української ідентичності як дії, що загрожують миру. Тому нам доводиться постійно пояснювати те, що для нас очевидно, але не завжди зрозуміло світові. Мир не встановлюється, коли країна, що стала жертвою агресії, перестає захищатися. Це не мир, а просто окупація. Окупація — це війна в іншій формі. Вона не обмежується лише зміною одного прапора на інший. Це насильство, зникнення людей, зґвалтування, тортури, примусове усиновлення дітей, заперечення твоєї ідентичності, фільтраційні табори та масові поховання.

Коли Путін на Ялтинській конференції говорив Трампу, що буде вести війну до усунення її першопричин, то ці першопричини -- наше з вами існування. Бо для того, щоб знищити національну групу, не потрібно вбивати всіх її представників. Можна примусово стерти їхню ідентичність -- і вся нація зникне.

Росіяни навмисно вдаються до насильства такої потужності, що єдиним виходом для виживання стає підпорядкування. У цей момент активується ще один психологічний процес — ідентифікація з агресором. Щоб зберегти життя, людина змушена вмовити себе, що вона на стороні агресорів, адже краще стати катом, ніж опинитися в ролі жертви.

Саме тому ми не можемо зупинити опір російській агресії. Якщо Росія захопить Україну, ми просто перестанемо існувати. Держави, які втрачають інтерес у відстоюванні своєї ідентичності, зникають.

Моя друга думка: ця війна перетворює сприйняття українців на міжнародній арені. Кожен народ має свою наративу, свою історію. Але протягом кількох століть українці залишалися в тіні Російської імперії. Імперія — це не тільки контроль над територіями, ресурсами та населенням, але й контроль над знанням, як ми сприймаємо один одного. Це стосується права називати речі своїми іменами.

Ми вступили у повномасштабну війну, залишаючись суспільством, яке не має свого контексту. Люди на інших континентах знали про наш регіон лише те, що тут існує Росія. Наша історія складалася без нашої участі. Ми — нація з класикою, яку неможливо перекласти.

Мене все ще запитують, чи дійсно українська мова відрізняється від російської. У відповідь я часто наводжу приклад картини Дега в музеї Метрополітен. На ній зображені дівчата в національних костюмах, але картина, яка називається "Російські танцівниці", показує їх у вишиванках і віночках. Протягом багатьох років українські мистецтвознавці закликали змінити цю назву або додати пояснення, але ніхто не звертав на це уваги. Лише після початку повномасштабної війни музей вирішив змінити назву картини на "Танцівниці в українських костюмах". Можливо, адміністрація музею все ще вважає, що це російські танцівниці в українському вбранні, але це вже певний прогрес. Україна починає займати своє місце на світовій мапі, хоч і дуже дорогою ціною.

Ми яскраве свідчення, що суб'єктність країни вимірюється не рівнем національного доходу чи наявністю ядерної зброї, а готовністю громадян захищати свою свободу -- свободу бути незалежною державою, а не російською колонією, свободу зберігати власну ідентичність,а не перевиховувати українських дітей як росіяни, свободу мативласний демократичний вибір як можливість будувати країну, де права людини захищені, влада підзвітна та підконтрольні, суди незалежні, а поліція не б'є і не розганяє мирні студентські демонстрації.

Водночас можна спостерігати, що інтерес до нашої країни поступово зменшується, і це цілком зрозуміло. Адже ця війна не єдина гаряча точка на планеті. Гуманітарна криза та конфлікт у Судані тривають вже понад два десятиліття. Мільйонам жінок в Афганістані заборонено спілкуватися в присутності чоловіків. Третина всіх ув'язнених письменників у світі перебуває за ґратами в Китаї. І в цей момент багато людей в різних куточках світу ведуть боротьбу за свою свободу та гідність.

На шпальтах світових медіа з'являються лише окремі особистості. Якщо Україну будуть сприймати лише як жертву російських агресій, а Росію – через її "велику культуру", ми зазнаємо поразки. Візуальні свідчення трагедій, як-от тіла на вулицях Бучі чи знищений драмтеатр у Маріуполі, можуть бути легко замінені іншими образами страждань. Проте ми здатні зацікавити світ не лише через наші муки та болі. Люди можуть втомитися від співчуття, але ніколи не втомляться знайти натхнення.

Третя теза: культура є легітимізацією держави. Культура як автономне явище виникла відносно нещодавно. До цього вона була частиною церковного життя або обслуговувала монархів та сприяла їхньому зміцненню. Процес розриву культури та влади розтягнувся на кілька століть.

Чомусь сьогодні термін "мистецтво поза політикою" почали тлумачити як мистецтво, яке уникає всього, що викликає негативні емоції чи спонукає до активних дій. Проте раніше це вказувало на те, що мистецтво більше не служить інтересам владних еліт.

Наша основна тема на найближчі роки зосереджена на питаннях війни і миру. Якщо ми будемо обговорювати щось інше, це віддалить нас від реалій сьогодення. Культура також відображає зв'язок між сучасністю і минулим. Проте цей зв'язок часто був розірваний через насильство. Ми повинні займатися відновленням цих розривів і давати можливість висловитися тим, кого імперія виключила з історичного наративу.

Руйнування Ханського палацу в Бахчисараї є не лише виявом варварства, а й результатом навмисної політики. Археологічні пам'ятки Криму виступають безмовними свідками, які підтверджують, що російська влада не має історичних коренів у цьому регіоні, і нагадують про те, що її панування є тимчасовим.

Культура -- це не лише твори мистецтва чи продукти масового користування, це про сенси, які передаються від покоління до покоління та формують усталені в цьому суспільстві патерни поведінки. Проблема нашого суспільства довгий час була у нездатності називати зло злом. Ми жили в країні, де вулиці носили імена катів українців, цим катам стояли пам'ятники і це нікого не хвилювало.

Ця війна має ціннісний вимір. Це не війна двох країн, а війна двох систем - авторитаризму та демократії. І кожній із них відповідає свій набір цінностей.

Взаємини між людьми, що зазнали виснаження, відображають суспільні уявлення про політичну владу, її роль у свободі особистості та насильстві, яке вона може спричинити. Наша боротьба полягає не лише в тому, що ми відрізняємося від них, а й у тому, що ми дотримуємося цінностей, які суперечать російському способу життя.

Четверта теза: культура створює та просуває сенс. Як і багато хто в Україні, я народилася на уламках Радянського Союзу. Але у цій боротьбі ми стали європейцями. Бо Європа - це не про географію, а про цінності. Українці переосмислюють цінності свободи та безпеки, які західні суспільства тривалий час сприймали як даність.

По-перше, для нас свобода не є лише проявом самовираження; парадоксально, але це скоріше цінність, що забезпечує виживання. Без цього прагнення до свободи, яке супроводжувало нас протягом усіх століть, ми б не змогли ані вижити, ані стати нацією.

По-друге, ми не ставимо свободу в опозицію до безпеки. Свобода є необхідною для забезпечення безпеки, а безпека, в свою чергу, потрібна для збереження свободи. Адже, втративши одне з цих понять, ми неминуче втрачаємо й інше.

По-третє, для нас держава є не лише системою послуг, а справжнім середовищем, в якому ми живемо. Вона є носієм нашої ідентичності. Ми можемо любити не досконале, і саме тому потрібно захищати та зберігати навіть те, що має свої недоліки.

По-четверте, ми переконані, що праця простих людей завжди має значення. Оскільки ми ніколи не мали можливості покладатися на дієві державні структури, самоорганізація та активність на місцевому рівні стали нашою основною силою.

Виникає питання: яким чином можна обговорювати ці теми? Звинувачення, залякування чи істерики не є ефективними. Я часто звертаюся до тесту дзеркала, щоб нагадати собі, як українське суспільство реагувало до початку повномасштабної агресії. Єдиний доречний стиль спілкування – це гідність.

Я записувала свідчення українського філософа Ігоря Козловського, якого багато з присутніх добре знали і цінували. Він провів 700 днів у російському полоні. Перш ніж записати його свідчення, я спілкувалася з сотнями людей, які ділилися зі мною жахливими історіями про насильство, побиття, знущання, а також про те, як їх зачиняли в дерев'яних ящиках, калічили та завдавали електрошокові удари в чутливі місця. Одна жінка розповіла, як їй виймали око за допомогою ложки. Тому я думала, що вже нічим не здивуюсь. Проте Ігор згадав одну, здавалося б, незначну деталь, яка справила на мене глибоке враження.

Він поділявся своїми враженнями про життя в одиночній камері: це була темна підземна кімната, яку в радянські часи використовували для утримання смертників. У цьому закутку не було жодного вікна, сонячне світло ніколи не потрапляло сюди, а відсутність свіжого повітря ускладнювала дихання. Брудна підлога стала місцем, де текла каналізація, а з її отворів виповзали щури. Відомий на всю країну науковець розповідав мені, як він читав цим щурам лекції з філософії, намагаючись хоч трішки почути людський голос.

Ігор Козловський був жертвою у тому юридичному розумінні, що його викрали, утримували в нелюдських умовах та катували так, щоб він заново вчився ходити. Але він завжди повторював, що весь його досвід не став для нього підставою, щоб ставитися до себе та проживати себе як жертву. Бо основою нашого буття є гідність, а не жертва.А гідність - це біля.

Мова йде не лише про усвідомлення нашої відповідальності за все, що відбувається навколо, а й про активні дії, спрямовані на зміни. Гідність наділяє нас силою боротися навіть у найскладніших ситуаціях. Ми не є жертвами обставин, а активними учасниками цього історичного процесу. Щодо справедливого та стабільного миру важливо розуміти, що робити остаточні висновки ще зарано. Проте вже сьогодні ми повинні чітко окреслити, що означає для нас мир і яка є наша перемога в цій війні.

Вихід на державні кордони не є перемогою, а радше відновленням міжнародного правопорядку. Перемога полягає в досягненні наших історичних амбіцій, остаточному розриві з "русскім міром" та поверненні до європейського цивілізаційного контексту з його цінностями.

Той, хто має довгострокові плани, здобуде перемогу.