Ось оригінальна рекомендація від "президента Борщагівки" для Росії. Як ветеран з США адаптувався до життя в Україні та які враження у нього про цю країну.

Перспективи України та мрії про відновлення після війни

Громадянин США, колишній військовий медик і ветеран Девід Пластер живе в Україні з 2012 року й уже давно називає її своїм домом. Він долучався до Революції Гідності в 2013-2014 роках, а з початку війни на сході України проводив роботу з українськими військовими, ветеранами та громадами. У Києві Пластер мешкає на Борщагівці -- районі, з якого починалися його соціальні ініціативи.

Саме з його улюбленого куточка в Києві стартувала медійна популярність цього чоловіка. Він активно займався очищенням території від сміття, а згодом почав боротися і з написами на стінах та парканах, які стосувалися поширення наркотиків. Завдяки своїй діяльності Девід заслужив титул "президент Борщагівки" від місцевих бабусь. Крім того, ви могли бачити його в цьому відео:

"Телеграф" провів бесіду з паном Девідом, аби дізнатися про його нинішню роботу, погляди на розвиток військової медицини в Україні в контексті євроатлантичної інтеграції, а також його думки щодо мирних переговорів для завершення війни.

- З моменту появи перших сюжетів про вас як про "президента Борщагівки" минуло вже кілька років. Думаю, багатьом буде цікаво, чи збереглося це звання зараз?

- Це прізвисько ніколи не було тим, що я сам собі вигадав. Це була відзнака від місцевих бабусь у період виборів, бо вони відчували, що я роблю для громади саме те, чого люди хочуть і що підтримують. Я дуже це поважаю, і для мене це багато значило, у сенсі "президент людей".

Я досі живу на Борщагівці, не переїжджав. Це мій дім, і я й надалі налаштований допомагати своїй громаді.

- Чим ви займаєтесь зараз? Якими є напрямки вашої діяльності?

Моя основна увага зосереджена на Anomaly TAC-Med. Наша мета полягає в забезпеченні медичної готовності на полі бою, а також у створенні моделі навчання, де українці навчають своїх співвітчизників. Інформацію про нашу діяльність можна знайти на нашому веб-сайті, де представлено понад 150 000 осіб, які пройшли навчання відповідно до медичних стандартів, узгоджених з підходами НАТО, починаючи з 2014 року.

Одночасно я займаюся діяльністю в рамках Програми стипендій для ветеранів Hoover Institution при Стенфордському університеті, а також співпрацюю з партнерами над розробкою військово-медичних стратегій, узгоджених з НАТО. Це включає концептуальні дослідження у сфері дрон-асистованої медичної евакуації та вдосконалення планування для ситуацій з затримкою евакуації.

Ви часто обговорюєте тему ветеранів. Яке у вас ставлення до процесу інтеграції ветеранів, які повертаються з фронту, в Україні на сьогоднішній день?

Я брав участь у початкових етапах розробки ветеранської системи в Україні. Мені пощастило бути присутнім на перших установчих зборах Міністерства ветеранів, що відбулися ще за часів президентства Петра Порошенка.

Тоді я висловлював своє бачення щодо організації системи підтримки ветеранів. Проте потім настала пандемія COVID-19, а згодом – повномасштабна війна. На мою думку, в даний час багато людей щиро прагнуть створити дієву політику для ветеранів. Однак існує проблема: ті, хто не отримує належної підтримки, завжди вважають, що їм недостатньо допомоги.

Я житель США, де розташоване найбільше у світі міністерство у справах ветеранів з величезним фінансуванням. Проте, навіть у таких умовах ми стикаємося з жахливими даними про самогубства серед ветеранів. Це не виключно американська проблема, а глобальне явище. Це питання стосується людської природи. Після переживань війни люди по-різному сприймають своє життя.

Саме з цієї причини ми засновуємо нові платформи. Наприклад, ветеранська платформа VetWell слугує як комунікаційний міст між ветеранами, ініціативами та організаціями. Це не просто про фінанси, а про координацію, обмін ресурсами, підтримку та вирішення проблем. Цей проект є логічним продовженням моєї шестнадцятирічної роботи з ветеранами, яка охоплює освіту, курси англійської мови, юридичну допомогу, роботу з документацією та сприяння в працевлаштуванні.

Я впевнений, що створити ефективну систему підтримки ветеранів без участі держави неможливо. Я не підтримую концепцію, за якою все виконується виключно в приватному секторі, відокремлено від державних структур. У будь-якій країні держава є як джерелом проблем, так і способом їх вирішення. Якщо система функціонує неефективно, це наше завдання — ініціювати зміни, впливати, допомагати та пропонувати нові рішення.

Ви маєте досвід служби в армії США. Згідно з інформацією, доступною в інтернеті, ви відвідали 20 кризових зон по всьому світу. Які особливості війни в Україні вражають вас найбільше в порівнянні з іншими конфліктами, з якими ви стикалися раніше?

Я відвідав понад 100 країн, і не всі з них були легкими або безпечними. Проте Україна для мене є особливою. Це війна за виживання нації, що триває з великою інтенсивністю і вимагає постійної адаптації. З 2014 року я працюю на сході України вздовж лінії фронту і продовжую цю діяльність і донині. Це не просто "криза", яку ви спостерігаєте з боку; це тривала війна, де ставки - це існування держави та майбутнє її громадян.

Ви вже більше 13 років в Україні і займаєтеся питаннями безпеки з 2014 року. Як ви вважаєте, порівнюючи Україну тоді і тепер, які зміни були найзначніші, а що залишилося практично незмінним?

- Найбільша зміна -- децентралізація та те, як Україна стає самою собою. Країна вчиться, що означає бути частиною Європи і рухатися до сумісності з НАТО, і цей рух з кожним роком стає сильнішим.

Те, що досі залишається недоступним, — це впровадження системного підходу на всіх рівнях: стандартизація та передбачувана якість підготовки в різних підрозділах і під час різних ротацій. Організація медичного забезпечення та процесів евакуації також не встигають за вимогами сучасного бойового середовища, особливо в умовах затримок евакуації та ускладненого пересування.

Але принаймні борщ і пампушки все такі ж смачні -- зроблені чудовими людьми -- і я із задоволенням їм їх всюди, де буваю в Україні.

В цілому, Росія висунула однозначний ультиматум, стверджуючи, що "Україна не має права на членство в НАТО". Як ви гадаєте, чи є нам необхідним цей Альянс?

-- Я не є членом НАТО, навіть мешканцям Борщагівки ніхто не давав анкету на вступ до НАТО. Але якщо серйозно, Росія завжди заявлятиме, що Україні заборонено вступати до НАТО. Але Росія вже не має вирішального впливу.

Росія прагне домінувати над українськими ресурсами, територією та інтересами. Тому я переконаний, що Україні необхідно стати частиною НАТО.

І водночас я прихильник концепції Make Russia Small Again. Маленька Росія -- це краще життя для людей, які там живуть. Бо зараз для багатьох у Росії "Росія" -- це лише Москва і Петербург. Усе інше -- ніби не існує.

Якщо регіони здобудуть незалежність, у них з'являться кращі можливості для прогресу. Це може виявитися вигідним навіть для самих росіян.

- За вашими спостереженнями, чи змінюється в США рівень підтримки України?

Я підтримую контакти з багатьма людьми в США. Не прагну виступати в ролі політичного аналітика. Лише зазначу, що підтримка є важливою, і Україні необхідно постійно чітко викладати, що потрібно для досягнення успіху та чому це безпосередньо стосується безпеки Європи.

Ми спостерігаємо за публічною комунікацією діючої адміністрації Білого дому, зокрема, актуальним є складне питання щодо територіальних поступок. Як ви оцінюєте такі заклики та цей дипломатичний процес?

Кордони 1991 року були цілком нормальними. Я не бачу причин відступати від цього. Крим -- це Україна. Так званий "референдум" не був легітимним. Це було захоплення, і наратив, який Росія використала для виправдання, був сфабрикований.

Не існувало істинної загрози, що вимагала б "захисту", і не було жодних обґрунтувань для тверджень, які робила Росія.

Яке у вас ставлення до Дональда Трампа? Чи підтримуєте ви його ідеї та рішення, чи вважаєте, що він справді відстоює інтереси України?

- Я не займаюся публічною партійною політикою. Як військовий я був навчений не робити публічних політичних коментарів, і я зберігаю цю дисципліну. Я оцінюю будь-яку адміністрацію за результатами: чи захищає політика суверенітет, чи посилює стримування і чи підтримує майбутнє, у якому Україна вільна від російського контролю.

Після 13 років перебування в цій країні — що змушує вас залишатися в Україні? Чи маєте ви намір продовжувати життя тут?

Україна — це моє місце. Я тут проживаю. Моя відданість Україні не вимірюється кров'ю. Я оцінюю її через те, що готовий вкладати та створювати, щоб підтримувати цю країну.

Яке уявлення про майбутнє України у вас є?

Суверенна Україна в європейській сім'ї -- безпечна й стійка, з інституціями, достатньо сильними, щоб Росія не змогла повторити цей цикл. Майбутнє, у якому українці самі обирають свій шлях, без примусу.

Які ваші особисті бажання щодо діяльності в Україні після закінчення війни?

-- Я хочу створити великий дім приблизно для 40 дітей, які втратили батьків через війну. Я хочу, щоб це було як сім'я, а не інтернат, із теплом, освітою, стабільністю та турботою. Я бачу це як спільноту, де старші люди, зокрема самотні бабусі, можуть бути частиною життя дітей і давати їм підтримку. І я хочу робити це лише з перевіреними партнерами, чіткими правилами безпеки, відбором персоналу та прозорим наглядом, щоб діти були захищені.

Я прагну трансформувати саму концепцію догляду за дітьми, які залишилися без батьківської опіки. Це повинно бути не лише задоволення базових потреб у їжі, одязі та житлі, а створення справжньої спільноти, де вони зможуть рости, відчувати любов, отримувати підтримку і повагу, а також краще адаптуватися до життя.

Ця концепція йдеться не лише про укриття та харчування. Це про душу, про громаду, про майбутні покоління.

Нагадаємо, що раніше "Телеграф" повідомляв про те, як відмова затвердити так званий "мирний план Трампа", ймовірно, розроблений у Кремлі, фактично поставила президента США в складну ситуацію. Дональд Трамп прийшов до влади з обіцянкою завершити конфлікт в Україні, і тепер, після року на посаді, він змушений продемонструвати виборцям хоч якісь помітні результати.