Психічне благополуччя Трампа як аспект політики: що приховано за неоднозначними заявами президента США стосовно Ірану. Бесіда з Веселовським.

Заявлена формула Дональда Трампа про швидке завершення військової операції проти Ірану: "ще два-три тижні -- і все" звучить привабливо для внутрішньої аудиторії, однак у реальності війна такого масштабу не передбачає простого виходу за принципом "втомився - пішов". Будь-яке різке згортання операції без чітко зафіксованих результатів неминуче буде трактоване як слабкість, а отже - як стратегічна поразка. Ставки надто високі: контроль над Ормузькою протокою, стабільність енергетичних ринків, безпека союзників США на Близькому Сході та глобальний баланс сил. При цьому навіть потенційна угода не дає відповіді на ключові питання - чи припинить Іран атаки на Ізраїль і країни Перської затоки, чи буде відновлено повноцінне судноплавство, і хто зрештою контролюватиме стратегічні маршрути постачання енергоносіїв.

Різка та навіть нервова риторика Трампа, що включає ультимативні заяви, чітко демонструє зростаюче напруження всередині американської стратегії. З одного боку, адміністрація Білого дому має намір якомога швидше завершити конфлікт, уникаючи затягування у наземні бойові дії. З іншого боку, відсутність чіткої візії "після" створює загрозу формування вакууму, який можуть заповнити як Іран, так і інші світові гравці. У такій ситуації навіть успішні тактичні дії, зокрема гучні військові акції, не можуть компенсувати стратегічну невизначеність.

Фактично Вашингтон опинився перед класичною дилемою: або продовжувати конфлікт із наростанням витрат і ризиків, або спробувати вийти з нього, ризикуючи втратити контроль над наслідками. І обидва варіанти несуть серйозні геополітичні наслідки - не лише для Близького Сходу, а й для позицій США у світі загалом.

Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.

З одного боку, Дональд Трамп ставить Ірану ультиматум і погрожує "знищити все". З іншого боку, він говорить про швидке завершення військових дій, хоча виглядає, що поразка Ірану не є ймовірною. Існують навіть чутки про можливе 45-денне перемир'я. Чому такі суперечливі заяви? І головне, чи не призведе швидкий вихід із ситуації без вирішення існуючих проблем, таких як блокування Ормузької протоки, до фактичної поразки Вашингтона?

Зараз ми спостерігаємо унікальний період політичного дежавю. Коли Путін заявляє: "Ми неодмінно захопимо всі ваші міста, але даємо вам два місяці, щоб ви самі їх здали — інакше наслідки будуть жахливими". Водночас ми бачимо практично аналогічний підхід з боку США: "Ми надаємо вам 45 днів, а потім все заберемо, знищимо і примусимо". Це типовий стиль поведінки сторони, яка прагне досягти певного результату, але або не має достатніх ресурсів, або усвідомлює, що ціна буде занадто високою. У такій ситуації до дії приходять залякування, які подаються під соусом "прагнення до миру", "турботи про життя" тощо. Я не стверджую, що це точна копія, але подібність очевидна.

Наступні етапи стають ще більш захоплюючими. Американські аналітичні військові платформи, що базуються на реальних розвідувальних даних, постійно створюють моделі різних сценаріїв. Факти свідчать про серйозні ризики: можливі десятки, якщо не сотні тисяч втрат під час наземної операції, тривалі місяці, а то й роки підготовки, і найголовніше – відсутність жодних гарантій успіху. Адже точно невідомо, де саме розташовані ключові елементи іранської інфраструктури, такі як ядерні об'єкти, ракетні установки та сховища. У реальному житті це виглядає як невизначеність, тоді як у риториці звучать заяви про повне знищення.

Ситуація з Ормузькою протокою не менш складна. Легко розмовляти про її відкриття, але на практиці досить однієї міни або затонулого танкера, щоб заблокувати морський рух на тижні або навіть місяці. Можливих мін там може бути безліч, і їх виявлення є надзвичайно важким завданням. Отже, реальні обставини знову суперечать заявленим намірам. У такій ситуації президент США вдається до емоційних, часом навіть екстраординарних вчинків — публічні образи та різкі коментарі викликають хвилю обурення всередині країни. І в цей момент виникає ще один важливий аспект — символічний. Це все відбувається на день великого християнського свята, і поведінка президента в такий момент виглядає, м'яко кажучи, не зовсім доречно.

Чи свідчить останній ультиматум Трампа в нецензурному вигляді про те, що він втрачає контроль над собою?

Так, це дійсно варто зазначити. Проте я хотів би висловити, можливо, не дуже популярну думку - і, можливо, вперше її так сформую. У всьому є свої межі: у фізичному віці, в психічному стані, у здатності адекватно сприймати складні аспекти реальності. Колись Папа Павло VI ввів правило: кардинали можуть виконувати свої обов'язки довічно, але голосувати після 80 років не мають права. Чому так? Бо існують об'єктивні обмеження.

На сьогоднішній день Сполучені Штати, хоч це може звучати парадоксально, частково повторюють радянський досвід: літній Брежнєв, котрий вже не усвідомлював дійсність, а також Андропов і Черненко, а згодом зміна поколінь. Ми спостерігаємо, що Дональду Трампу вже майже 80 років. А хто ж поруч із ним? Це люди, які значно молодші, іноді навіть представники зовсім іншого покоління. Чи відбувається між ними справжня комунікація? Чи можливий обмін думками? Схоже, що ні. Трамп живе у власному світі, де панують великі угоди та хмарочоси, в якому все можна купити або продати. Лише одна людина, з якою він справді взаємодіє на рівних, - це Стів Віткофф. Це можна помітити навіть у їхніх публічних виступах: вони синхронні, але загальна картина залишається незмінною — адекватні рішення ухвалювати вже ніхто не здатен. Ми опинилися в ситуації, коли величезна країна потрапила в певну пастку, яка є частково випадковою, а частково закономірною. І це стосується не лише Трампа. Якщо поглянути ширше, то Чак Шумер вже за 70, Берні Сандерс — за 80, а Ненсі Пелосі — під 90. Це системна проблема. Я не стверджую, що це єдина причина того, що відбувається, але вона є важливим чинником.

Яким чином сталося, що Сполучені Штати, що завжди вважалися країною з потужною "глибинною державою", здатною контролювати будь-якого президента, тепер, виявляється, втратили цю можливість?

- У перше президентство Трампа поруч із ним були співмірні за віком і значно сильніші за досвідом фігури - Болтон, Маттіс, Макмастер. Вони його стримували. Зараз інша ситуація - він сформував команду, яка не здатна йому заперечувати. І от це ключова проблема - відсутність внутрішнього стримування. При цьому він інакше ставиться до людей свого покоління - не зневажає їх, слухає їх, взаємодіє з ними. Це видно і в міжнародній політиці, коли він просто у захваті від Путіна чи Сі Цзіньпіна.

Отже, те, що ми спостерігаємо сьогодні у контексті військової операції проти Ірану, виглядає як безвихідна ситуація, з якої немає шляху назад?

Генерали пропонують йому різні шляхи: вийти на переговори через посередників, таких як Пакистан або Китай, адже наземна операція є фактично самогубством. Розглядаються гібридні варіанти з залученням третіх країн. Проте жоден з цих варіантів його не задовольняє. Це викликає роздратування, зриви та емоційні сплески на публіці. Фактично, це не просто нервове напруження; це ситуація, коли реальність не пропонує жодного прийнятного виходу, і політик починає піддаватися тиску обставин.

- А оці новини, які надходять - що з Трампом нібито не все гаразд у фізичному стані, але водночас "з ним усе гаразд". Це не підготовка до того, щоб, можливо, на певний час ізолювати президента в лікарні? Такі повідомлення з'являлися вже неодноразово.

Так, але, найімовірніше, цього не станеться до самого кінця. Причина проста: Трамп, на відміну від багатьох інших президентів США, має величезну підтримку серед значної кількості людей. Ці люди, в значній мірі, "зачаровані" його манерою спілкування та діями. Він провів передвиборчу кампанію і перші місяці президентства з максимальною активністю, поєднуючи ролі політика, шоумена, головнокомандувача, а навіть, умовно кажучи, "дослідника нових горизонтів". Він постійно був на екранах - завжди в новинах, на виступах, навіть у повітрі коментував події. Це абсолютна присутність. І ці люди, умовно кажучи, готові прийти до Білого дому з лопатами та кирками, якщо відчують, що його "усунули". Це викликало б серйозне соціальне потрясіння. Тому ізоляція може бути можливою лише тоді, коли найближче оточення зрозуміло пояснить це його прихильникам: мовляв, з "лідером" щось тимчасово не так, але він повернеться. До того моменту це неможливо. Особливо враховуючи, що попереду важливі символічні дати - 250-річчя США та 80-річчя самого Трампа. Це ще більше підсилює емоційний фон. Отже, госпіталізація можлива лише у разі критичної ситуації - скажімо, серйозного медичного інциденту.

- Ці заяви - про "2-3 тижні активної фази і ми закінчимо" від Рубіо, від Трампа. Це знову прояв нерозуміння ситуації? Бо якщо такий сценарій реалізується - це виглядає однозначно як поразка.

У даній ситуації важливо усвідомлювати, що хоча доля Трампа може здаватися незначною, вона має велике значення для світу. Ми виступаємо проти сили, що формується у співпраці Росії, Китаю та Ірану. Ми прагнемо, щоб демократичний світ, навіть якщо в ньому тимчасово домінує Трамп, зберігало своє лідерство. Саме тому ті, хто розуміє ситуацію, намагаються підтримати цей світ у його зусиллях. Це пояснює активність України, дипломатичні зусилля та спроби запропонувати свою допомогу. Однак, європейські країни мають об'єктивні обмеження. У них бракує потужностей, щоб контролювати морські простори, недостатня кількість авіаносців і ресурсів для повного нейтралізування загроз з боку Ірану. Ситуація зайшла занадто далеко. Тому єдиний реалістичний вихід - це посередництво. Країни як Пакистан, Туреччина та, можливо, інші регіональні гравці можуть стати містком для досягнення тимчасового припинення вогню на кілька місяців. Одночасно варто залучити МАГАТЕ для контролю за ядерними об'єктами Ірану. Це буде найбільш оптимальний сценарій розвитку подій у даній ситуації.

Оцінюючи теперішню ситуацію, можемо зазначити, що війна триває вже більше місяця. Чи можна вважати це дипломатичною поразкою для США? Відносини з європейськими партнерами стали напруженими, Ізраїль та інші союзники стикаються з загрозами, а Іран активно збільшує експорт нафти. Ормузька протока, по суті, опинилася під контролем Ірану. Чи проводить Трамп пошук швидкого вирішення цієї ситуації? І чи зможе він його знайти?

- Багато залежить від того, чи зможе Трамп прийняти просту річ - що потрібно тимчасово відійти від ручного управління і передати процес професіоналам. Бо серед республіканців, попри всю політичну риторику, достатньо досвідчених і раціональних людей. За їхньої підтримки військові могли б сформувати адекватну стратегію - не "перемоги", а контрольованого виходу і перегрупування. У США колосальні ресурси. Разом із Європою вони здатні створити для Ірану дуже жорсткі економічні умови - аж до фактичної блокади. Навіть часткове обмеження закупівлі іранської нафти вже створює серйозний тиск.

Щодо Ормузької протоки, проблема полягає не стільки в її фактичному блокуванні, скільки в постійній загрозі цього сценарію. Ринки реагують не на наявний дефіцит, а на страх його виникнення. Підвищення цін викликане психологічними факторами. Якщо інші країни, що видобувають нафту, збільшать виробництво, а політики зможуть зменшити рівень тривоги, ціни знизяться. Отже, це питання в значній мірі психологічне, і саме з цим необхідно працювати. Для цього потрібні спільні, спокійні рішення від США та Європи — не військові, а політико-економічні. Європейські країни, до речі, не поспішають активно втручатися, оскільки їх штовхають до силового варіанту, якого в цій ситуації просто не існує. Перший етап вже програно, подібно до того, як це сталося з Росією на початку її повномасштабної агресії проти України. Тепер необхідна інша стратегія. Питання лише в тому, чи готовий Трамп її сприйняти.

Сполучені Штати здійснили безпрецедентну місію: вони висадили сили на території Ірану, щоб врятувати пілота, який постраждав внаслідок аварії F-15E. Це позитивний момент, який може стати плюсом для Трампа? Чи може це надати йому певну легітимність після непростого старту війни? Крім того, західні медіа розглядають цю операцію як підготовку до можливого наземного вторгнення.

Ця ситуація нагадує нам про події в Україні. Росія завдала удару по житловому будинку, загинули люди, а на наступний день під завалами виявили живу кішку, і увага починає переключатися на цей факт. Ми раптом забуваємо про жертв, про знищений будинок, про авіабомби, які були використані. Врятований пілот стає своєрідною "кішкою", яку демонструють американським глядачам. Ми бачимо, як це працює: показують одну врятовану особу - пілота, якого витягли з далекої місцевості, під Ісфаханом. На цьому формують емоційний наратив. Це типова психологічна операція, що має на меті заспокоїти виборця. Проте вона не надає жодної суттєвої інформації. Це не допомагає зрозуміти ризики потенційної наземної операції. Адже йдеться про те, що потрібно буде здійснювати польоти по всьому Ірану, щоб знайти або знищити всіх потенційних загроз. Скільки авіації у світі, не лише в США, може забезпечити контроль над усім Іраном? Скільки ресурсів для цього знадобиться? Тому цей пропагандистський елемент, який намагається показати, що ми цінуємо життя людини, зовсім не означає, що таким чином можна досягти успіху.

Якщо узагальнити доступні варіанти, можна виділити кілька можливостей: тривалість бойових дій без проведення наземної операції, проведення самої наземної операції, оголошення "перемоги" в односторонньому порядку або повернення до мирних перемовин із тимчасовим припиненням вогню. Який з цих сценаріїв виглядає найбільш ймовірним?

Якщо б особиста психологія Дональда Трампа не мала значення, варіанти розвитку подій виглядали б досить очевидними. Можна було б перейти до міжнародного формату - за участю ООН, Ради Безпеки, активізувати роль МАГАТЕ, залучити регіональних гравців, таких як Туреччина та країни Близького Сходу. Водночас слід було б розблокувати палестинське питання, яке, наприклад, заважає Саудівській Аравії налагодити тісніші зв'язки зі США. До цього процесу можна було б долучити Японію, Південну Корею, Австралію, а також країни Глобального Півдня, такі як Бразилія та африканські держави, не забуваючи про Європу. На цій основі можна вести складну дипломатичну гру, одночасно обережно зменшуючи військову присутність і домовляючись про нову угоду щодо контролю ядерної програми Ірану. Можливо, навіть з елементами компенсацій, наприклад, відновлення цивільної інфраструктури в разі підтвердження фактів воєнних злочинів. Це все цілком реалістично.

Свого часу США вже переживали подібні приниження - наприклад, після захоплення посольства в Тегерані. І це теж з часом забулося. Забудеться і ця історія через 10-15 років. Головне зараз - не зруйнувати базову здатність демократичного світу робити висновки і виходити з криз із сильнішими позиціями. Вона ще зберігається. Але якщо США підуть у ще більш агресивний сценарій - ця можливість може зникнути.

- Але ж у такому випадку Іран залишається в регіоні ще більшою загрозою?

Ні, цього не станеться. Іран вже зазнав значних втрат і відновлення потребуватиме багато років. По-перше, слід врахувати внутрішню ситуацію. Ще не так давно іранське суспільство було на межі серйозних змін. Хоча війна частково зміцнила режим, невдоволення громадян залишилося. Корпус вартових ісламської революції, котрий зараз бере участь у конфлікті, перебуває в стані виснаження. Люди не отримали тих змін, на які сподівалися, а це означає, що внутрішній процес еволюції продовжиться.

Додатково, варто врахувати етнічний чинник – курди, азербайджанці, араби. Це все формує потенціал для внутрішнього тиску на існуючу систему. Таким чином, при обережному виведенні США, ситуація, ймовірно, перейде в стадію внутрішніх перетворень в Ірані. Щодо Ізраїлю – тут також існує складний контекст. Без вирішення питання палестинців неможливо досягти стабільності. Навіть створення формально функціонуючої, хоч і слабкої, палестинської держави могло б змінити регіональний баланс і послабити радикальні угруповання.

Чи здатен Іран самостійно загострити ситуацію, наприклад, залучивши до конфлікту більше країн? Зокрема, через висунення загроз стосовно Баб-ель-Мандебської протоки?

У цьому оповіданні основна увага приділяється хуситам, які займають частину узбережжя. Проте їхня ситуація також зазнає змін. Раніше це були більш фрагментовані племінні утворення, але тепер вони поступово починають формувати елементи державності. Вони не прагнуть ризикувати цим для того, щоб спровокувати серйозну ескалацію. Хоча можливі обстріли та демонстративні акції, повноцінна ескалація може призвести до відповідного удару, що зруйнує їхні досягнення. Тому подібні заяви більше свідчать про внутрішню політичну гру та бажання виглядати рішучіше, ніж це є насправді. Більш того, навіть ймовірний ядерний Іран не є вигідним ні Пакистану, ні Китаю, ні сусідам у регіоні. Всі зацікавлені в тому, щоб це питання залишалося під контролем.

Чи мають Москва та Пекін можливість скористатися моментом, коли Сполучені Штати демонструють ознаки слабкості, щоб активніше відстоювати свої власні інтереси?

Китай не планує здійснювати різкі кроки. Його підходи відрізняються: він поступово накопичує потужність і демонструє контраст між стабільністю та хаосом, передбачуваністю та імпульсивністю. На даний момент цього достатньо. Що стосується Росії, ситуація виглядає більш приземлено. Якщо жорсткі санкції на нафту повернуться, її можливості можуть значно зменшитися, оскільки її роль на ринку часто перебільшують. Багато чого залежить від того, чи зможе Захід діяти узгоджено - як в енергетичній сфері, так і у військовій підтримці України. Якщо так, то простір для маневру Москви буде суттєво обмежений.