Психолог Валентин Кім розповідає про способи, як українцям зберігати емоційну рівновагу в умовах війни.

2022 рік - це перший шок і резистентність, яку проявила більшість українців. 2023 рік - це все ще спротив, розуміння того, що нам треба повертати втрачене, і готовність вкладатися саме в це. А чим, за вашими спостереженнями, став 2024 рік для українського суспільства? Чи можемо ми говорити про звикання до війни?

В якомусь сенсі, безумовно, ми звикли до багатьох викликів, з якими стикаємось. Ми адаптувалися, але, на жаль, кількість викликів збільшується. Усі розуміють, що війна завжди породжує нові виклики, випробування, ризики, нові стреси. Відчувається втома від цього, а також відчувається достатньо глибоке розчарування тим, що цей процес тягнеться, і ніхто не може бути впевнений, коли конкретно він закінчиться. Тому, відповідаючи на ваше питання, можна сказати, що суспільство перебуває у дуже складному стані, який включає в себе багато елементів. У відповідь на стреси ми вже напрацювали реакцію адаптації, а у відповідь на щось нове - у нас таких реакцій немає. Більш того немає ресурсів для їх напрацювання.

Адаптація до стресових ситуацій може виглядати як захисний механізм для нашої психіки. Проте важливо усвідомлювати, що це може також свідчити про інфантильний підхід до ризиків, що, в свою чергу, призводить до знецінення загроз. Яким чином можна уникнути цього небезпечного підходу?

Ось тут дуже складно. Не можна казати, що звикання - це завжди знецінення. Інколи звикання - це саме адаптивна стратегія. Ми не можемо бурхливо реагувати на нові виклики, нові тривоги чи небезпеки, тому що розуміємо, що сил для таких реакцій вже замало. Ми перебуваємо в стані достатньо серйозного виснаження, тому ми починаємо економити. Як би це дивно не звучало, економити навіть на власній безпеці. Через це відбувається в тому числі і ось цей процес звикання. Я не вважаю, що це можна називати інфантилізацією, це можна вважати в якомусь сенсі навіть прийняттям.

Ми дедалі частіше починаємо приймати реальність такою, яка вона є, і намагатися жити, незважаючи на всі труднощі. Це дуже оптимістичний підхід, який іноді властивий нам. Незважаючи на небезпеки та тривоги, ми все ще прагнемо жити повноцінно. Навіть якщо це може стати викликом з морально-етичної точки зору. Часто ми чуємо, що не час для щастя, не час насолоджуватися життям. Люди гинуть на фронті — як можна так себе вести? Але для того, щоб підтримувати власний ресурс, іноді потрібно черпати його з тих речей, які приносять радість, навіть у часи війни.

Як все-таки не забувати про небезпеку, не ігнорувати її, продовжуючи при цьому залучати у своє життя енергію від приємних речей?

Це дуже складний баланс. Взагалі весь наш стан зараз нагадує постійний пошук нового балансу. Ти наче тільки-тільки пристосувався, зміг відбалансувати себе, тримаєш себе в рівновазі, і тут якийсь "Орешнік" - і ти маєш шукати новий баланс. Тільки ти пристосувався, ось бачиш, що пішла суспільно-соціальна реакція на черговий інформаційний вкид, і тобі необхідно знов шукати цей баланс. Тому, до речі, інколи люди починають втрачати зацікавленість тим, що відбувається навколо. Вони розуміють, що в цьому постійному пошуку балансів інколи простіше просто закритися від світу. Це є свідченням втоми і виснаження. Простіше інколи закритися, ніж щоразу реагувати і відновлювати традиційне життя, знову повертатися в норму, бо навіть це повернення може бути виснажливим.

На початку широкомасштабного вторгнення українці, як це визнає світ, стали жертвами агресії. Водночас вони були людьми, які боролися не лише за своє виживання, а й за збереження всієї людської цивілізації від серйозної загрози. Ми, по суті, виконували роль рятівників і усвідомлювали це. Проте, спостерігаючи за тим, як нині ми починаємо конфліктувати між собою, виникає питання: чи не стали ми, як суспільство, агресорами? Можливо, ми дійсно проходимо через трикутник Карпмана?

Іноді ми можемо обійти цей трикутник в рамках однієї репліки. Уявіть, що чоловік повертається додому, і його дружина зустрічає його з такими словами: "Швидко йди мити руки, бо я вже втомилася розігрівати борщ". У цьому випадку вона починає з агресії, а завершує як жертва. Ми часто маємо можливість змінювати цю динаміку.

Безсумнівно, ми стали жертвами агресії під час російського вторгнення, яке почалося ще в 2014 році. Однак, з іншого боку, у нас завжди була можливість діяти проактивно. Варто лише згадати, як швидко наше суспільство об'єдналося у боротьбі з цим ворожим наступом. Це дійсно відображає роль рятівника. Люди можуть одночасно бути і рятівниками, і жертвами, і переслідувачами. Не можна забувати про цю складну динаміку, на яку ви також вказали. Власне, ми все більше починаємо руйнувати один одного, і, на жаль, це стає все більш вмілим з року в рік.

Трикутник Карпмана є важливим аспектом нашого існування. Проте залишатися в його межах завжди є негативним. Часто, змінюючи ролі, ми не усвідомлюємо справжню природу проблеми, що ускладнює її вирішення. Це можна розглядати з психотерапевтичної перспективи. Однак, якщо поглянути на ситуацію з точки зору соціальної чи політичної психології, видно, що зміна ролей може відкривати нові можливості. Кожен з нас здобуває досвід у різних ролях, що сприяє розвитку адаптивності. Уміння виконувати різні ролі, реагувати на зміну сценаріїв та адаптуватися до умов – це цінна навичка, яку не всі культури здатні освоїти. Ми маємо цей досвід, і важливо його зберегти.

Які існують реальні інструменти, як утримати себе в ладу із реальністю, яку ми зараз маємо?

Це питання, яке викликає значне непорозуміння серед психологів. Нині проводяться дослідження, які свідчать, що здатність людей підтримувати баланс у житті часто залежить від простих речей. Серед них — спілкування з іншими, адже важливо мати можливість долучитися до спільноти, відчувати свою значимість для когось, знати, що твоя думка має цінність, а також мати співрозмовника, який готовий слухати, не перебиваючи. Водночас важливо мати й протилежні моменти — час на самоті, можливість змінити обстановку, просто вийти з дому чи вирушити в подорож. Таким чином, для нашого психоемоційного стану корисні прості речі: спілкування, усамітнення, смачна їжа, увага до власного тіла, режим дня, дисциплінуючі практики, а також можливість розслабитися, зайнятися шопінгом або просто відволіктися від повсякденності.

Коли ти починаєш відповідати на такі запитання, пояснюючи, що справжня допомога полягає в простих речах, більшість людей реагує скептично, вважаючи це проявом недостатньої професійності психолога. Вони шукають чогось чарівного, адже звикли, що вирішення проблем повинно бути складним. Проте, коли люди звертаються за допомогою до психологів чи психотерапевтів, вони часто відчувають себе на самоті у своїх переживаннях. Ми є унікальними особистостями, і тому прагнемо знайти "магічні" рішення. Але насправді, істина часто виявляється зовсім простою: необхідно виконувати елементарні та корисні дії для свого добробуту. На мою думку, ключовим аспектом у цьому контексті є психогігієна — щоденна турбота про своє психічне здоров'я та практика самопіклування.

Це потребує часу та специфічних ресурсів. Говорячи про наше суспільство, важливо усвідомлювати, що значну його частину складають люди, які не мають можливості бути вільними через умови війни — це наші військові. Поради, які ви навели, я можу застосувати до себе як до цивільної особи. Але що слід робити тим, хто обмежений своїм статусом військовослужбовця?

Якщо військовий не перебуває на передовій, багато рекомендацій, призначених для звичайних громадян, можуть бути корисними і для нього. Військовий — це той самий індивід, просто в форменому одязі, який виконує інші обов'язки. Все визначається не статусом, а обставинами: де ти знаходишся, наскільки твоє життя під загрозою і наскільки небезпечною є твоя оточуюча реальність. Тому для військових, які не на нулі, мають можливість планувати своє завтрашнє, відчувають відносну безпеку, психологічні поради можуть бути настільки ж корисними, як і для цивільних осіб.

Але якщо ми говоримо про лінію зіткнення, про бойові дії - там, звичайно, працюють зовсім інші рекомендації. Існують методи самопідтримки військового, але вони не завжди заходять. Тому що наші військові психологи вимушені зараз спиратися на світовий досвід, а світовий досвід не стикався з такою війною вже достатньо давно. Безумовно, коли люди виходять з нуля, то для свого психологічного відновлення їм необхідно просто розвантажитись, відчути себе у безпеці, відновити здатність просто отримувати задоволення від звичайних потреб Наїстися, напитися, виспатись, помитися - усі ці речі є першочерговими. А вже потім необхідно надавати якусь психологічну допомогу, якщо в цьому є потреба. Це дуже окрема тема.

В даний час ми змушені впроваджувати психологічні методи, розроблені в інших країнах, які пережили військові конфлікти з різною інтенсивністю та серед різних демографічних груп. Досвід США та навіть Ізраїлю базується на принципах стабільного суспільства, де в основному воюють молоді люди. Однак наша ситуація є зовсім іншою. По-перше, більшість наших військових – це чоловіки старші 40 років. По-друге, цивільне населення також страждає від обстрілів, так само як і ті, хто на передовій. Відсутня зона безпеки, і вся країна фактично перетворюється на небезпечну територію. Тому просто уникнути небезпеки або ізолюватися, як радять американські психологи та психотерапевти, є неможливим. Нехай ти лежиш на кушетці у психотерапевта в Києві, Дніпрі чи Львові – ти все ще ризикуєш стати жертвою обстрілу. У нас немає справжнього відчуття безпеки.

Які ще методи можемо застосувати, коли інших варіантів немає? Ми намагаємося вигадати щось нове. В даний момент психологічна та психотерапевтична спільноти активно шукають нові підходи. Нам потрібно знайти опору. На жаль, окрім кількох обмежених методів самозбереження, у нас практично немає інших ресурсів. Все решта виникає через експериментування.

Цього року ми стали свідками багатьох різноманітних політичних процесів у різних куточках світу. Виявилось, що в демократичних суспільствах існують різні політичні запити у громадян. Це, в свою чергу, призводить до того, що до влади приходять особистості, які здатні задовольнити ці запити. Політичні експерти підтвердять, що в сучасному демократичному середовищі популізм набуває все більшого розголосу. Хоча виборці можуть заперечувати і стверджувати, що їхній вибір не має нічого спільного з популізмом. Проте, якщо порівняти значення цього терміна з реаліями, які спостерігаються як за океаном, так і в сусідніх країнах, стає зрозуміло, що ми знаходимося в епосі популістських тенденцій. І наша країна також колись підхопила цей тренд.

Я б зазначив, що в певний момент ми навіть стали його лідерами.

Але що ж насправді означає тренд на популізм? Чи це прагнення до чогось простого, що здатне швидко вирішити всі мої проблеми? Можливо, це особливість суспільства після Другої світової війни, або ж це якось пов'язано з еволюцією технологій? Що ж може стояти за цим явищем?

Це так само може бути відлунням епохи постправди. У цьому питанні намішано багато і персональних, і соціальних мотивацій. Необхідно враховувати, що запит на популізм не виникає просто так. Це означає, що достатньо велика кількість проблем не вирішується достатньо тривалий час. Хоча б розглянути приклад нового президента США Дональда Трампа. Він - популіст, це визнають всі. Трамп ніколи сам не казав, що він не популіст, коли йому це закидали. Але вибір саме такого президента в якомусь контексті є свідченням того, що в американському суспільству накопичувалась така кількість проблем, яка не вирішувалась таку кількість років, що людям навіть достатньо просто обрати людину, яка декларує ці проблеми, яка їх піднімає і чітко вказує на них.

Він не пропонує притомних рішень, але людям набридло просто терпіти і чекати, що хоч хтось заговорить про наявність тих чи інших проблем. Наприклад, якщо ми говоримо про американське суспільство, це проблеми з мігрантами, проблеми гендерної рівності, адже насправді це породжує нові дисбаланси, на які слід якось відповідати, або проблеми із тим, що американська мрія давно вже не працює, бідні люди ніяк не можуть стати заможними, а заможні все більше багатіють. Тобто накопичуються проблеми, які постійно замовчуються. І тут приходить політичний трикстер, який каже: "Дивіться, у нас є проблема з мігрантами". Всі кажуть: "Алілуя, нарешті хоч хтось це помітив, вибираємо тебе". Він каже, що просто поставить забор. Ніхто і не очікує, як далі необхідно буде вирішувати інші проблеми, що будуть породжені цим забором. Люди радіють, що у них з'явився хоча б хтось, хто каже, що оце добро є добро, а зло є зло, що з цим треба хоча б щось робити. Американське суспільство таким чином проявляє запит на оновлення.

Українське суспільство також виявило свою реакцію на те, що замовчування проблем і збереження обличчя більше не дають результатів. Люди прагнули змін так сильно, що ніхто не міг передбачити, як саме вони відбудуться і кого насправді почнуть притягувати до відповідальності навесні. Це свідчить про те, що багато суспільств реагують подібним чином, не замислюючись про подальші кроки, не аналізуючи можливі наслідки і просто реагуючи на емоційні імпульси. Це проблема, що існує у всьому світі, не лише в Україні або Сполучених Штатах.

Ми зараз обговорюємо явища, що мають місце в демократичних системах. А як щодо автократій? Які риси притаманні суспільствам, наприклад, у країнах з диктаторським управлінням, таких як Росія чи Північна Корея? Які цікаві аспекти ви помітили в характері людей, які займають диктаторські позиції?

Соціально-психологічні процеси в країнах з диктаторським режимом залишаються для нас малозрозумілими. Інформація, що надходить з таких середовищ, зазвичай є спотвореною. По-перше, диктатор не має потреби в правді; його метою є забезпечення підпорядкування. Внаслідок цього формується оточення, яке не надає йому справжніх фактів, адже вони можуть становити загрозу. Яскравим прикладом є сирійська диктатура, яка зазнала краху всього за 11 днів, оскільки всередині могли відбуватися глибокі руйнівні процеси, які залишалися непоміченими як внутрішніми, так і зовнішніми спостерігачами. Оцінити ситуацію ззовні досить складно, адже лише небагато людей, які залишаються в такому суспільстві, можуть висловити свої думки з позиції експертності. Вони можуть стверджувати, що наявні дані не заслуговують на довіру, а результати досліджень є викривленими, і лише їхня точка зору є істинною. Проте навіть це залишиться суб'єктивною оцінкою конкретної особи.

Тому нам важко зрозуміти, що діється всередині держав, де правлять диктатори. Ми спостерігаємо, як 95% підтримки можуть раптово перетворитися на те, що вся сирійська армія може втекти. Це нагадує події минулого року, коли марш Пригожина в Москву пройшов без жодних перешкод з боку людей. Це вказує на те, що в умовах диктаторських режимів можуть відбуватися серйозні та руйнівні зміни. І хоча такі процеси можуть мати місце, їх також може й не бути.

Ми не в змозі заглянути в цю ситуацію, щоб визначити, на які аспекти слід звернути увагу. Наше практичне прагнення полягає в тому, щоб дізнатися, які зовнішні фактори можуть вплинути на результат, якщо ми зможемо їх використати для досягнення бажаного.

Абсолютно вірно. Більше того, у здорових суспільствах виникає ефект проекції, де ми схильні переносити свої риси на інших, вважаючи, що вони поводяться так само, як і ми. Це властиво і росіянам у певному сенсі. Вони дійсно вважали, що українці мають подібні до них риси. Наприклад, вони звинувачують нас у тому, що ми самі себе обстрілюємо, оскільки це характерно для їхньої поведінки, і вважають, що весь світ влаштований за таким же принципом. Але ми також проекціюємо свої уявлення на них, вважаючи, що вони не можуть бути настільки безрозсудними, щоб намагатися захопити нас без належних ресурсів. Західні політики, наприклад, міркують, що Путін не може бути зовсім нерозумним, адже він має розуміти наслідки своїх дій. Вони намагаються знайти логіку в його поведінці, але це призводить до самообману і затягування в ситуацію, де важко приймати рішучі, але необхідні рішення. Отже, зрозуміти, що насправді відбувається в авторитарних режимах, надзвичайно складно.

Чому виникають диктатори? На це питання вже написано чимало, і багато митців та науковців активно досліджували цю проблему. Щодо Володимира Путіна, на мою думку, тут спостерігається поєднання особистісних недоліків людини, яка стала на чолі держави, без участі в політичній боротьбі, а лише завдяки призначенню попередньою владою. Окрім того, це відображає специфіку російського суспільства, де домінують імперські наративи та ментальність, що завжди ставлять інтереси держави на перше місце і обожнюють особу, яка уособлює цю державу. Такі риси допомагають імперіям зберігати згуртованість, адже в іншому випадку вони можуть швидко розпадатися.

Яке значення ви вкладаєте в термін "сухопутна імперія"? Чи є в цьому щось, що відрізняє її від інших типів імперій?

Трохи по-іншому виглядає ситуація. Якщо порівняти Китай і Росію, можна помітити, що обидві країни є імперіями, які в основному базуються на сухопутних територіях, а не на морських шляхах. Їх розвиток відбувався в контексті необхідності забезпечення безпеки, що спонукало до завоювання нових земель, поки не натрапляли на значні природні бар'єри. Китай, зокрема, зіштовхнувся з величезними просторами пустель, гірських масивів і джунглів, які стали для нього певними межами. Усі території, що знаходились в межах цих бар'єрів, були підкорені.

Так само з Російською імперією - вона розвивалася саме як сухопутна імперія на відміну від Західних імперій, які свого часу розвивалися саме як морські держави. Великий експеримент сухопутної імперії Французької Республіки теж потерпів краху. Тобто як сухопутна імперія вона не могла побудувати саму себе. Тому, як бачимо, російський імперіалізм, в якомусь сенсі є особливим, а в якомусь сенсі він дуже схожий на всі типові сухопутні імперії. Це як їзда на велосипеді: якщо ти зупинишся, ти впадеш. Якщо ти закінчиш процес загарбання чужих територій, ти розвалишся. І тому ти вимушений постійно когось загарбувати, вести такий екстенсивний шлях розвитку.

Чи вважаєте ви, що в російському суспільстві існує хоч якась можливість для змін? Я не маю на увазі лише режим Путіна, а загалом, якщо розглядати історичний розвиток цього суспільства, чи здатні вони на реальні трансформації, які не були б продиктовані помилковими ідеями, такими як комунізм?

Давайте розглянемо таке питання: чи здатна сучасна Росія стати "чудовою Росією майбутнього"?

Мені важко уявити, як Росія може поєднуватися з концепцією "прекрасного майбутнього" — ці поняття абсолютно несумісні в моєму розумінні.

Досить важко уявити Росію в іншому політичному контексті, адже за весь період сучасної історії вона ніколи не переживала кардинальних змін у цьому аспекті. Хоча, безумовно, таке твердження є значним спрощенням.

Зараз росіяни, напевно, згадують Єльцина та період початку 90-х.

Демократичні процеси в Росії фактично завершилися всього за один рік. У 1991 році відбувся розпад Радянського Союзу, який, здавалося, міг стати початком нової ери, але вже в 1992-му році російські війська були введені до Татарстану під час референдуму про відокремлення регіону, що мав значні нафтові ресурси. Борис Єльцин виявився таким же агресором, як і його попередники, просто його правління співпало з періодом, коли Росія зазнавала серйозних криз. Це були часи розпаду, кардинальних змін в економіці та повернення до імперського мислення, яке вимагало значних ресурсів і часу. Натомість, Єльцин вдався до введення військ у Татарстан і розв'язання війни в Чечні, тоді як інші помітні досягнення його правління зводилися до формування російського олігархату, який згодом був підпорядкований. Таким чином, важко назвати Єльцина справжнім демократом. Якщо поглянути на історію Росії, то можна стверджувати, що її демократичні традиції фактично завершилися з руйнуванням Новгорода, а цей стиль правління триває вже багато століть, майже тисячоліття.

Чи варто цьому піддаватися трансформації, чи краще розділити на частини?

Я поки що не вбачаю можливості для створення нової сутності на цій території. Російська імперія постійно трансформується, але її основа залишається незмінною. Це імперія з імперським мисленням, яка прагне до захоплення територій, освоєння та комерційної експлуатації природних ресурсів, а також до жорсткої централізації влади. Хоча вони можуть говорити про федеративну структуру, до реального виконання цього ще далеко. Суть цього політичного, економічного та культурного утворення залишається сталою. Якщо заглибитися в культурну сферу, варто відзначити, скільки талановитих людей з національних регіонів не мали змоги писати рідною мовою. Практично ніхто. Єдиний шлях до визнання в Російській імперії полягав у повній відповідності формальним, але все ж імперським вимогам. Тому не бачу в цьому нічого перспективного або позитивного.

Багато експертів вважають, що світ наближається до очевидного великого конфлікту. Сучасні події часто описують як прелюдію до чогось значного. Ненсі Пелосі підкреслила, що боротьба між демократіями та диктатурами стане основною темою потенційної Третьої світової війни. Що ж нам робити в цій ситуації? Як зберегти свої найцінніші людські якості і як країна під час можливого глобального протистояння?

Я думаю, що ми вже всередині цього конфлікту. Більше того, ми стали його ядром зараз. Для того, щоб не втратити себе, необхідно розібратися, що є для нас зараз найбільшими викликами. Ми довели, що насправді зовнішній виклик для нас не є смертельно небезпечним. Ми здатні інтегруватися, об'єднуватися, створювати розгалужені горизонтальні зв'язки, формувати і підсилювати власне суспільство і державу загалом саме у моменти протистояння зовнішньому загарбнику. А от що робити із внутрішніми викликами, на це у нас відповіді немає. Мені здається, це найважливіші виклики, на які нам слід відповідати. Я бачу зараз, що насправді для українського суспільства дуже притаманна втома, яка, на жаль, визначена не просто тим, що у нас триває війна, але й тим, що більшість населення суто демографічно перебуває не у стані ресурсу. У нас дуже старішає населення, у нас дуже мало дітей, ми втрачаємо людей, які виїжджають. На жаль, з цим дуже складно щось зробити. Це виклик, на який треба якось відповідати.

Я бачу, що зараз відбувається серйозний конфлікт між моно- і полікультуральністю. Україна як місце, де існувала величезна кількість різних культур, зараз обирає шлях монокультурності. Ми розуміємо: якщо ми не збережемо українську культуру, тоді вся наша полікультуральність буде знищена зовнішнім загарбником. Це дуже складне рішення, і не всі на нього погоджуються. Це означає, що один з надважливих викликів - це формування центральноінтегруючої ідеї: хто ми такі, які ми маємо стати. У такі часи втратити відчуття єдності дуже легко. Виснажливість війни і стреси призводять до того, що наша толерантність по відношенню до своїх знижується.