Росія як виробництво "коричневої зарази"
Минулого вікенду, 9 листопада, світ святкував Міжнародний день боротьби з фашизмом, расизмом та антисемітизмом. Для українців цей день набув особливого сенсу: у XXI столітті зло, яке здавалося остаточно подоланим, знову піднімає голову - цього разу з боку Росії, що розпочала агресивну війну проти України. Чи можна вважати сучасну Росію прикладом нового, "осмисленого" фашизму?
Випереджаючи репліки, що "фашизм - це щось інше", зауважу: так, термін "фашизм" народився в Італії часів Муссоліні, але давно вийшов за рамки підручників. Сьогодні ним називають не стільки форму правління, скільки особливий стан суспільства - суміш страху, поклоніння вождю і віри у "велику місію".
Класичний фашизм ґрунтувався на обожнюванні вождя, репресії інакомислення, агресивному націоналізмі та абсолютному контролі над свідомістю. Усі аспекти життя підпорядковувалися державі, а держава — єдиній особі.
У наш час, коли ми зустрічаємося з режимом, що не лише здійснює владу, а й створює концепції "своїх" і "чужих", возвеличує військову силу до рівня релігійного культу, знищує політичну конкуренцію та перетворює культуру й медіа на інструменти мобілізації, ми стикаємося не з традиційним авторитаризмом, а з явищем, яке науковці охрестили "широким фашизмом".
Фашизм в епоху Путіна не потребує чорних сорочок чи свастики: його основа полягає в специфічному способі мислення, де страх, культ особистості та ідея національної місії формують підґрунтя влади. У цьому сенсі режим Путіна можна вважати втіленням "перетвореного" фашизму.
Після агресії Росії проти України, американський філософ Джейсон Стенлі у своєму матеріалі для The Kyiv Independent зазначив: "Фашизм з'являється як агресивний політичний рух, який активізує суспільство проти ліберальних демократичних цінностей, використовуючи міфи про минулу військову велич та обіцянки помсти за національні образи". Цей опис вражаюче точно відображає ідеологічні основи режиму Путіна в Росії.
Основна концепція полягає у відновленні "величі держави", яку, на думку авторів, зневажив Захід, а також у поверненні історичної справедливості. Культ тріумфу, військові паради, символіка "русского мира" та риторика про "воскресіння з колін" – все це функціонує як міфологічний механізм, що має на меті обґрунтувати насильство в ім’я "відродження".
Постає питання: з якою метою відбувається відродження? Практика вказує, що Путін, насправді, не турбується про умови життя росіян. Проте його хвилює, що країна під його керівництвом значно відстає у технологічному розвитку і має надзвичайно низький рівень життя.
Судячи з усього, в уяві колишнього співробітника політичної охорони КДБ (ФСБ) виникла нав'язлива думка компенсувати відставання, створивши культ "особливості" Росії та "єдності народу". Завдяки застосуванню грубої сили (озброєні правоохоронці проти беззбройних громадян) і фінансованій пропагандистській машині країна була перетворена на обложену фортецю, де влада більше не спирається на соціальний договір, а мобілізує суспільство навколо страху й національної переваги, отримуючи при цьому мовчазну згоду Заходу.
Звичайно, не лише Путін є автором цих ідей. Російська політична культура розвивалася протягом багатьох століть під впливом імперського централізму. Радянський період також вніс свій вклад, закріпивши звичку до всебічного контролю та концепцію "держави як втілення справедливості".
Імперія формувала віру у "велику місію Росії" та легітимізувала насильство в ім'я порядку. Радянська система досягла вершин у створенні культу держави та вихованні звички підпорядковуватися. Цілі покоління виросли з переконанням, що влада є священною, а суспільство покликане служити їй. Сьогодні цей кодекс лише пристосовано до нових медіа та технологічних умов: ритуали залишилися незмінними, але гасла отримали нове обрамлення.
Цей контекст доповнюється поразками 1990-х років, які були економічними, військовими та моральними. Це викликало відчуття приниження та бажання помсти. Суміш образи та ностальгії, що прослідковується в численних висловлюваннях Путіна, стала основою для формування ідеології "великого повернення".
Чи то через обмеженість свого світогляду, чи то внаслідок виховання (петербурзькі задворки, КДБ), але Путін, очевидно, обрав шлях, який веде до відновлення Росії як "великої держави" через фашизацію. У його "мордорі" присутні всі традиційні ознаки фашизму, і вони вже стали частиною системи. Постать Путіна набуває характеру сакрального символу: його портрети, телевізійні програми, міфи про "рятівника" та "батька нації" активно розповсюджуються. Опозиція піддається репресіям або вимушена покинути країну. Незалежна преса зазнала закриття, судова система перетворилася на засіб залякування, а силові структури функціонують подібно до банд найманців.
Офіційною ідеологією було проголошено національну перевагу. Після анексії Криму в 2014 році, уряд фактично закріпив у законодавстві концепцію "захисту росіян за межами країни", що відображає принципи, характерні для давніх фашистських режимів - "ми захищаємо своїх від чужих".
Конфлікт в Україні представляється як священна боротьба, а процес мілітаризації суспільства сприймається як нормальний стан речей. Армія, спецслужби та "герої СВО" стали новими іконами, які уособлюють "недоторканність" і "міць" нації.
Одночасно відбувається систематичний моніторинг інформаційного простору. Цензурування, блокування веб-сайтів, кримінальні переслідування за "фейки" та ліквідація незалежних неурядових організацій - усе це сформувало нову медійну реальність. Фахівці зазначають, що теми пропаганди в Росії охоплюють широкий спектр питань - від теорій змови до боротьби з "фашизмом", створюючи враження замкнутої інформаційної системи. Російські "ЗМІ" (без лапок не обійтися) не просто передають інформацію - вони конструюють реальність, в якій будь-яка форма інакомислення сприймається як загроза.
Риторику "боротьби з фашизмом" навчилися використовувати дзеркально: режим називає фашизмом усіх своїх супротивників - Україну, Європу, власних опозиціонерів - і тим самим маскує власну природу. Кремль з маніакальною ретельністю просуває наратив: "Росія не фашистська, вона бореться з фашизмом Заходу". Але логіка "ми - жертви, вони - вороги" - типова фашистська формула, яка виправдовує внутрішні репресії і зовнішню агресію.
Звичайно, фашизм у путінській Росії спирається не тільки на ідеологію, а й на соціальне підґрунтя. Економічна стагнація, нерівність, масова бідність, залежність регіонів від центру створюють базу для популізму і запиту на "сильну руку".
Держава використовує страх, відволікаючи увагу від реальних проблем, які замінює наявними "зовнішніми загрозами" і закликами до мобілізації. Чим складнішою стає економічна ситуація, тим інтенсивніше звучать заклики до "великого призначення" та "єдності нації". Це робить вербування бідніших жителів провінцій для участі в "м'ясних" наступах набагато простішим.
Економічна нестабільність значної частини населення перетворює страх на потужний політичний інструмент. Чим біднішими є громадяни, тим легше їх переконати, що справжніми ворогами є не корупція або свавілля, а "зовнішні сили" та "п'ята колона". Власне, прихильники путінського режиму створили нову "валюту" - валюту фашизму: це невпевненість людей у своєму майбутньому.
Ця система укріплюється завдяки безперервній психологічній активізації. Свята, паради, "уроки патріотизму" та спеціальні освітні програми, в яких війна і держава виступають у ролі головних персонажів, формують емоційну прив’язаність громадян до влади.
Як стверджував філософ Умберто Еко, одним із ключових атрибутів "вічного фашизму" є шанування традицій та побоювання змін. У сучасній російській дійсності це побоювання перетворилося на політичний інструмент: будь-які спроби реформ або критика влади подаються як "загроза традиційним цінностям".
Режим почав сприймати як "загрозу" будь-які прояви підтримки, від простих лайків під публікаціями до невинних білих аркушів паперу, які можуть тримати під час одиночного протесту. Навіть вибір кольору одягу, що нагадує про кольори українського прапора, може стати причиною затримання — це справжня дикість XXI століття.
Патологічна пристрасть до насильства, хтивий садизм, варварська жорстокість навіть щодо жінок і дівчат, якщо ті намагаються висловити незгоду з беззаконням з боку влади, - ось що таке путінський режим.
До цього слід додати системну ксенофобію. Державні медіа створюють негативний образ українців, західних країн, мігрантів та меншин. У путінському "мордорі" активно поширюється уявлення про вічну боротьбу з зовнішніми і внутрішніми ворогами, де лояльність сприймається як необхідність для виживання, а незгода – як зрада. Така риторика укріплює суспільство через страх і ненависть, замінюючи громадянську єдність на емоційну мобілізацію проти "інших".
Путін разом із невеликою групою своїх соратників, захопивши всю владу та створивши безпрецедентний апарат репресій, формує не стільки державу, скільки міфологічну конструкцію: націю-жертву, якій необхідний могутній лідер для порятунку. Тут страх, гордість і приниження переплітаються в ідеологічну систему, що намагається залучити якомога більше громадян до безперервного "походу" проти вигаданих ворогів.
Одним із важливих складників ідеологічного фундаменту режиму є православ'я. Воно в сьогоднішній Росії вже не має нічого спільного з релігією як такою, а перетворене на інструмент політичної консолідації. РПЦ - це фактично відділ Кремля і за сумісництвом відділ ФСБ.
Телебачення, "незалежний" інтернет (деякі міжнародні соціальні мережі та месенджери заблоковані в Росії), політизовані навчальні заклади, культурні інституції, які опинилися у жорстких рамках, а також церква, що виступає як "структура Кремля" - все це функціонує в гармонії, формуючи альтернативну реальність, в якій істина визначається відданістю режиму.
У цій "реальності" все нагадує відомий роман Джорджа Орвелла "1984": війну називають "визволенням", репресії - "захистом від екстремізму", а цензуру - "інформаційною безпекою".
Тому не варто дивуватися, що на міжнародній арені ідеологія "великої місії" слугує виправданням кривавої агресії. Росія втручається в сусідні країни, прикриваючись риторикою "захисту росіян". Ідея історичної справедливості перетворена на інструмент зовнішньої експансії. Усередині країни ці дії подаються як "відповідь на загрозу Заходу", а будь-яка критика - як пособництво ворогу. Так фашистська логіка самозахисту стає виправданням війни.
Безсумнівно, для реалізації своїх недобросовісних намірів влада активно впроваджує сучасні технології. "Тролячі фабрики", кібератаки та алгоритми соціальних мереж формують враження єдиного погляду.
Сучасний російський фашизм, якщо розглядати його в найширшому значенні, являє собою не лише політичну систему, а й складну соціально-психологічну структуру. Ця структура інтегрує в собі історичну пам'ять, радянські традиції, націоналістичні погляди та елементи цифрового контролю.
На відміну від класичного фашизму XX століття, тут немає відкритого насильства проти мільйонів громадян - його замінили точковими ударами по тисячах "незгодних", насадженням страху, аналогом "геббельсівської" пропаганди й економічною залежністю. Але результат той самий: суспільство, позбавлене свободи і самосвідомості.
В Росії активно формується новий тип фашистського режиму, який не лише загрожує своїм сусідам, але й ставить під удар увесь цивілізований світ. Використовуючи медіа та дезінформацію, цей режим сприяє зростанню праворадикальних тенденцій і підбурює соціальну напругу в таких країнах, як Франція, Німеччина, Італія, Австрія, Чехія та Угорщина. Відомі його руйнівні дії на території Африки, постачання зброї авторитарним урядам, а також провокації в повітряному просторі держав НАТО.
І далі, якщо цей новий фашизм не зупинити, усе може йти тільки до погіршення. Тому що в історії ще не було жодного прикладу, щоб фашистський або близький до фашистського режим самостійно, з доброї волі, перестав нагнітати градус ворожості й агресії - і перетворювався на голуба миру та злагоди. Такі режими розуміють тільки силу і твердість з боку світової спільноти.
У цьому контексті відповідь на питання, яке хоч і стає все рідше актуальним, але інколи все ж виникає у західних країнах, є надзвичайно ясною: чому світ має підтримувати Україну? Аргументи для цього зрозумілі та логічні. По-перше, Україна стоїть на захисті міжнародного права — територіальної цілісності, суверенітету та права народів на самовизначення. По-друге, її опір гальмує розширення авторитарних режимів, які в іншому випадку можуть поширитися на інші країни. По-третє, підтримка України укріплює саму суть демократичних цінностей: якщо агресія залишиться без наслідків, довіра до міжнародних норм може бути підірвана.
Проте існує ще один, більш глибокий аргумент, що виходить за рамки політики та географічних меж. Сьогодні Україна веде боротьбу не лише за свої землі — вона виступає проти фашизму XXI століття, фактично стаючи на захист проти "коричневої чуми", яка колись спустошила Європу і тепер намагається знову підняти голову.
Російський "широкий фашизм", про який йшлося раніше, є не лише внутрішньою проблемою однієї нації, а й світовою небезпекою, здатною вплинути на інші суспільства, викликаючи в них апатію, цинізм та обожнювання сили.
Україна знаходиться на передовій не лише між країнами, а й між епохами — між свободою та ризиком повернення до темряви повзучого фашизму.
