США "подталкивают" Китай к агрессии против себя.
Всі ми пам'ятаємо про підступний напад Японської імперії, яка тоді була союзником Гітлера, на США у Перл-Харборі у грудні 1941 року. Але до того економіки США та Японії були тісно "переплетені" та взаємозалежні. У часи Першої світової війни вони взагалі були союзниками. Але сталася війна, якій передували американські мита та ембарго на поставки у Японію ресурсів. Саме те, що зараз Вашингтон намагається робити проти Китай.
Тому важливо озирнутися на минуле та проаналізувати, як формувалися відносини між Сполученими Штатами та Японією. Існує висока ймовірність, що, незважаючи на певні відмінності в деталях, загальна динаміка подій між Америкою та Китаєм може розвиватися подібним чином.
Що ж трапилося між японським і американським народами на початку двадцятого століття? Виник японський імперіалізм, який стикнувся з американськими амбіціями стати світовим лідером.
Експансіонізм був як територіальний, так і економічний. Причому спочатку японці розвинули свою економіку та промисловість, якій постійно бракувало ресурсів та ринків збуту. І вже як наслідок розвитку промисловості без власних ресурсів почалася експансія територіальна, щоб ці ресурси отримати.
Піком першого етапу мілітаризації та промислового розвитку Японії стала Російсько-японська війна 1904-1905 років за контроль над ресурсами у Кореї та китайській Манчжурії.
Японські війська в той час завдали нищівної поразки російським силам як на суші, так і на морі. Проте, завдяки посередництву США на чолі з Теодором Рузвельтом, який згодом став президентом, Японія отримала значно менше територій та ресурсів, а також не отримала жодних контрибуцій від імператора Ніколая ІІ.
Це важливо, адже японці вклали у цю війну основний свій фінансовий ресурс, через що у Країні вранішнього сонця потім почалася затяжна економічна й політична криза і хвиля розчарування у американцях. Достатньо сказати, що щойно японці дізналися про "принизливий" мирний договір з Російською імперією, як сталися масові заворушення, в ході яких лише у Токіо загинули 17 осіб, більше тисячі зазначали поранень, а 70% поліцейських дільниць були знищені натовпом. Згодом японський прем'єр пішов у відставку.
Хоча японці здобули статус "великої країни", їм так і не вдалося виступити на рівних з західними імперіями. Причини цього криються в діях американських "посередників", які також діяли на користь Росії. Рузвельт усвідомлював, що Японія не зможе витримати тривале суперництво з Росією, тож тиснув на Токіо, змушуючи його йти на компроміси з росіянами та приймати роль "молодшого партнера" США. Проте це не завадило японцям анексувати Корею в 1910 році.
У той період японці орієнтувалися на Великобританію. Як союзники Британії, вони взяли участь у Першій світовій війні. Британці, у свою чергу, були зацікавлені в створенні з Японії сильного партнера, здатного протистояти розширенню Російської імперії.
Зазначимо, що британці на сьогодні демонструють більш радикальну позицію щодо росіян у порівнянні з американцями і прагнуть зміцнити Україну з подібних причин.
Американці не стільки прагнули примирити конфліктуючі сторони, скільки намагалися "втрутитися" в цей регіон, щоб стримати зростання та експансію Японської імперії. Це становило загрозу не лише для інших західних держав, які також сподівалися отримати свою частку від занепадаючої Китайської імперії та її васалів. Варто зазначити, що Корея, до того як її захопили японці, була васалом китайських імператорів.
Тоді до Японії збільшилися поставки саме американських товарів, що до 1940-х років призвело до майже повної залежності японської промисловості від американських сировини та комплектуючих. Примітно, що республіканець Рузвельт за таку миротворчість отримав навіть Нобелевську премію миру. Це дещо сходе на потуги Дональда Трампа, хоча Рузвельт був якраз прихильником відмови від ізоляціонізму та автором політики "світового поліцейського", що пізніше було втілено у концепції Ліги націй Вільсоном.
Під час же Першої світової війни ситуація повторилася. Попри те, що японці були у складі Антанти - тобто переможців, які ділили заморські території "Другого рейху", - сама Японія отримала від цієї перемоги найменше колоній, але понесла найбільше витрат (порівняно з обсягами економіки).
Як і минулого разу, знов за підсумками війни сталася чергова економічна й політична криза, яка через декілька років й призвела до приходу до влади у Токіо мілітаристів - тобто військових. Які й утворили режим, наближений до гірших фашистських та нацистських практик проти підкореного населення. Та й проти самих японців - опозиції теж тоді вже не було. Достатньо прикладу, що японського прем'єра Інукаі Цуйосі - представника ліберальних кіл у владі, було вбито, після чого всю повноту влади отримали генерали, які знов вторглися до Китаю.
Це все відбувалося у 1920-1930 рокі на тлі промислового розвитку та... найгострішої економічної кризи. Справа у тому, що гроші вкладалися у армію та ВПК, а цивільні сектори страждали. Населення біднішало. І єдиний вихід багато хто бачив у територіальній експансії задля ресурсів та нових ринків збуту.
Передусім у Китаї, де після революції був повний хаос. Але західні країни ще у 1920-ті роки прийняли резолюцію про "неподільність Китаю" та "Угоду дев'яти держав", хоча самі активно ділили його на зони впливу під дещо цинічною назвою "політика відкритих дверей". Це була саме американська доктрина, у основі якою був вільний доступ передусім американських товарів на китайські ринки та доступ до китайських ресурсів. І нікого іншого вони туди пускати не хотіли.
Коли японці почали експансію у Манчжурії, то ці дії на Заході трактували саме як порушення "Угоди дев'яти держав". Після чого ввели санкції. А у 1940-ві - пряме ембарго на нафту та інші ресурси, які Японія отримувала від США та західних країн.
Таким чином Рузвельт (вже інший Рузвельт - Франклін був далеким родичем Теодора, але з тим же ставленням до японців) намагався досягти капітуляції Японської імперії без війни. Бо без західних ринків та ресурсів, без палива, яке отримували з нафти у американських та британських колоніях, японська промисловість не могла протриматися довго.
На початок 1940 року Японія імпортувала 34% нафти зі Сполучених Штатів, а в 1941 році ця цифра в окремі моменти зросла до 90% через скорочення постачань з інших джерел. У звітах, поданих імператору, зазначалося, що внутрішніх запасів нафти в Японії вистачить лише на два роки, а в умовах війни — лише на півтора року.
Схожа ситуація виникла й у металургії, зокрема з рідкісними металами. Наприклад, вольфрам, який у той час активно застосовувався для виготовлення боєприпасів, став особливо затребуваним.
Власне, через це японці так і не створили за часи Другої світової протитанкові гармати, які були б співставні за пробиттям до європейських.
У 1941 році японці опинилися перед фактом, що їм було висунуто ультиматум: або погодитися на компроміси й стати "другорядним партнером" Сполучених Штатів, або спробувати вирішити питання військовим шляхом. Після успіху у Російсько-японській війні та тридцяти років без жодної поразки, японці були сповнені впевненості у своїх силах. Вони вважали, що знищення американського флоту в Перл-Харборі змусить США піти на поступки щодо територіальних питань і зняти санкції. Проте реальність виявилася зовсім іншою. З часом японці зрозуміли, що ресурсів для продовження боротьби їм не вистачає, хоча спочатку вони мали кращу підготовку та озброєння, ніж американці.
Нещодавно США та Китай виступали в ролі найближчих торгових партнерів — хоч і не союзників, на зразок відносин з Японією під час Першої світової війни. Проте з 1970-х років економіки обох країн розвивалися як єдиний промисловий комплекс.
Західні корпорації активно переміщали свої виробничі потужності до Азії, а спроби протистояти зростаючій економічній силі Китаю американці почали лише під час попереднього терміну президентства Трампа.
Ситуація наразі стає дедалі напруженішою практично щодня. Інциденти з "перехопленням" китайських літаків і кораблів у водах навколо Тайваню та Філіппін відбуваються регулярно. Міністр оборони США відкрито заявив, що вважає Китайську Народну Республіку основним джерелом загрози, підкреслюючи, що США готуються до різних можливих сценаріїв.
Та ж спроба "підкупити" РФ українськими територіями, щоб Кремль перестав постачати ресурси до КНР, чия промисловість "перетравлює" значно більше сировини, ніж може отримати всередині Китаю, теж має розглядатися у цьому контексті. Як і угода з Іраном, який теж є постачальником нафти до Піднебесної. Та ж ситуація з рідкісноземельними металами - якщо Трамп вже "не виключає" військового загарбання Гренландії під приводом: "щоб не дісталися китайцям", то це вже багато про що каже.
Ситуація досягла критичної точки, коли після проведення тестування водневої бомби без ядерної складової китайською стороною, держсекретар Рубіо 23 квітня був змушений виступити з публічною заявою про бажання американців "запобігти конфлікту з Китаєм".
Він стверджував, що ця фраза має зовсім інше значення. Згідно з Рубіо, американці мають намір досягти цього, будучи "достатньо сильними, щоб змусити китайців усвідомити, що перемога над Сполученими Штатами їм недоступна". Це не пропозиція про мир. Це ультиматум. Щось подібне до того, що колись американці висунули японцям, але в результаті саме війну привнесли у своє життя.
Чи можуть Сполучені Штати дійсно подолати сучасний Китай – це питання залишається невирішеним, оскільки бойові дії відбуватимуться поблизу китайських берегів. Це створює певні переваги для Китаю в плані логістики, тоді як американським військам буде важче організувати свої операції.
Китайці не мають наміру захоплювати Сполучені Штати, але для агресії проти сусідніх країн у них вже є достатньо зброї. Тим не менш, вони продовжують нарощувати свої військові потужності, адже й їхні сусіди також активно озброюються. Якщо навколо вже все наповнене напругою, одного випадкового спалаху може бути достатньо, щоб ситуація переросла у масштабний конфлікт.
Китай не є острівною Японією, для якої війна завжди була гонитвою з часом через обмежені ресурси на островах. Це величезна континентальна "імперія", що має залежні країни, як-от Росія або Північна Корея, які можуть постачати сировину, зброю, а, можливо, й "добровольців" для боротьби з американцями.
Спроби Трампа залучити Путіна на свій бік, роблячи поступки Росії в Європі, виглядають досить наївно та недалекоглядно, адже економіка РФ настільки залежить від Китаю, що китайці можуть легко її зруйнувати, якщо захочуть. Проте не менш наївною була і політика "умиротворення" Гітлера та мілітаристської Японії перед Другою світовою війною.
З іншого боку, комуністичний Китай ще не здобув перемоги в жодному конфлікті. Остання значна спроба — "спеціальна військова операція" проти В'єтнаму — призвела до суттєвих людських і економічних втрат для КНР, а також до ослаблення позицій маоїстів і зміни партійних еліт на керівних постах. Лише "товариш" Сі зміг витіснити своїх попередників з їхніх усталених позицій.
Ситуація в даний момент є вельми складною, проте не безнадійною. Сполучені Штати нині мають значно більшу залежність від Китаю, ніж 80 років тому від Японії. Це, в свою чергу, знижує ймовірність різких кроків з боку американської влади. Саме тому Вашингтон вже починає вводити "виключення" в митній політиці. Китай, в свою чергу, також залежить від США, тому Сі дуже обережно підходить до прийняття рішень.
Втім, подальший тиск Трампа на КНР з ультимативними "угодами" та загальний хаос у світі, спровокований ним же, все одно загрожує дати "іскру", яка "пілпалить" Азію і всю світову економіку. Досвід відносин з Японією та "митних війн" наочно показує, що може статися через такі "угоди через примус".
