"Торгові конфлікти Трампа": Вашингтон знищує стару модель в ім'я нового глобального устрою.
Експерт програми "Міжнародна та внутрішня політика" аналітичного центру "Український інститут майбутнього" (UIF) Ігор Тишкевич провів дослідження щодо впливу американських тарифів на глобальну економіку та ситуацію в Україні.
Тарифи США і багатополярний світ США вводять митні збори щодо практично всіх держав світу. При цьому найбільший удар припадає на країни, що розвиваються, і... давніх політичних партнерів Вашингтона: ЄС, Японію, Південну Корею і навіть Тайвань. Але у списку немає, наприклад, Російської Федерації (хоча базові 10%, ймовірно, введуть). Нелогічно? Зовсім ні. Суть не у питаннях світової торгівлі, а в логіці багатополярного світу і формуванні власної зони впливу. Давайте розбиратися разом.
На початку хотів би коротко окреслити основні контури, в яких наразі функціонує зовнішня політика Сполучених Штатів:
В даний час обидва кандидати на світове лідерство (або потенційні центри впливу) активно намагаються укріпити свої зони впливу, поки що уникаючи відкритої конфронтації. Принаймні, військової. Чи є це нелогічним твердженням? Зовсім ні. Давайте розглянемо тарифні війни Трампа, виходячи з наведених трьох критеріїв.
Перш ніж розглядати тарифи, помітні дві групи країн, для яких мита є відносно низькими. Це, по-перше, економічно менш розвинені держави (переферійні країни, що виконують роль сировинної бази для Вашингтона), а по-друге, країни Південної Америки. Цей аспект є важливим, адже США намагаються відновити доктрину "Америка для американців" або ж доктрину Монро. Це означає зміцнення своїх позицій у обох Америках, одночасно реалізуючи певний політичний ізоляціонізм стосовно інших регіонів світу.
У цю логіку, до речі, вкладається попередній тиск на Мексику і Канаду (які не згадані в новому списку). Перша -- потенційний регіональний лідер, який може створити конкуренцію США у розширенні впливу на Латинську Америку. Друга -- загроза політиці ізоляціонізму і конкурент у гонці за технологіями. Трампу потрібні "слухняні" Америки.
Друге -- досить високі тарифи щодо держав, які прийнято вважати партнерами США. У першу чергу це країни ЄС. І тут логічно -- для Сполучених Штатів вкрай невигідно перетворення Європейського Союзу на ще один геополітичний полюс. Складальний цех, технологічно зав'язаний на США -- будь ласка. Конкурент у політиці і технологіях -- категорично ні. Європі відводиться роль "напівпериферії".
Нові мита покликані стимулювати перенесення низки європейських виробництв (у першу чергу технологічних) до США, при цьому залишаючи державам ЄС витрати на підтримання регіональної стабільності. До цієї ж групи держав можна віднести Японію, Південну Корею, Швейцарію, Малайзію, Індонезію, Індію. Підхід аналогічний -- спроба перетягнути технологічні виробництва "в обмін" за зникаючу "парасольку безпеки".
Мита щодо Тайваню можна назвати, скоріше, стимулом до евакуації технологічних виробництв на територію США (як це робить TPMC). Вашингтон, природно, продовжує говорити про захист острова. Але, враховуючи, що серед місцевого співтовариства немає консенсусу у питаннях незалежності і є впливові партії, які виступають за возз'єднання з КНР, єдиний механізм "захисту від Китаю" -- окупація. Це не підходить, значить треба стимулювати процес перенесення технологій і виробництв на свою територію.
Третім аспектом є країни, що залишаються важливими союзниками для США у забезпеченні їхньої присутності в критичних регіонах. Серед них – Великобританія, Австралія, Нова Зеландія та Ізраїль, а також потенційні партнери Вашингтона.
Мита щодо КНР йдуть "окремим рядком". З одного боку, це початок торгової війни між країнами. З іншого -- запрошення Сі до діалогу на умовах Трампа. І я не здивуюся, якщо після американо-китайського саміту значна їх частина може бути переглянута.
Почати варто з низьких мит для Туреччини, Єгипту, ОАЕ і низки інших держав. В умовах оптимізації своєї присутності у низці регіонів Вашингтону потрібні "противаги" -- держави, здатні стримувати посилення інших. Туреччина і Єгипет -- це Близький Схід. Точніше, Туреччина це ще й Чорноморський регіон, Центральна Азія (противага РФ і КНР). ОАЕ -- країни Перської затоки. Ну і питання у необхідності існування території обміну технологіями, якою Емірати де-факто вже є.
Росія і Іран -- трохи інша логіка. Вашингтон не сприймає Москву як потенційного претендента на світове лідерство. Та й у Кремлі це розуміють. Зате Росія важлива для США як партнер з контролю за Арктикою, джерело ресурсів і партнер зі стримування одночасно КНР і ЄС. Іран -- приблизно той же функціонал щодо КНР і Туреччини у Центральній Азії. Але лише у разі укладення нової "ядерної угоди". До речі, у процес переговорів як посередник активно хоче увійти Москва.
Тарифна боротьба, ініційована Трампом, яка насправді є конфліктом за економічні ресурси, включаючи технології, виробництво та логістику, у рамках стабільної системи міжнародних відносин, закінчилася б ще до початку. Проте, оскільки світова система фактично вже розпалася, кожна країна прагнутиме знайти свої власні способи вирішення поточної ситуації.
Отже, деякі партнери виступлять за дзеркальну реакцію, тоді як інші спробують знайти компроміс, йдучи на певні поступки. Це, до речі, може створити ризики для цілісності Європейського Союзу. Однак, навіть у разі виникнення хаосу,
Вашингтону, ймовірно, вдасться створити певну форму своєї сфери впливу, що охоплюватиме обидві Америки та кілька європейських країн. Це також сприятиме посиленню впливу Китаю, оскільки Пекін використовує нинішню ситуацію для демонстрації своєї політики як стабільної та прогнозованої альтернативи численним ініціативам нової американської адміністрації.
ЄС змушений буде вирішувати одразу кілька, довгий час відкладених завдань. Зокрема:
На даний момент Україна сприймається оточенням Трампа як маргінальна країна, що виступає джерелом ресурсів і має певну роль у стримуванні Росії. Це не найпривабливіша перспектива для майбутнього. Проте, якщо проаналізувати ситуацію, стає очевидним, що регіональна система безпеки та міжнародні зв'язки фактично зазнали руйнації. США не виступають як головні архітектори нової структури. Виникає кілька потенційних осередків сили та нових процесів формування систем. Серед них — регіональні альянси, позиції Туреччини, "Старої Європи", а також Польщі, яка є одним із рушіїв ініціативи "Тримор'я". Таким чином, за умови активної, стратегічної та в певній мірі цинічної політики, Україна має можливість налагодити власну систему співробітництва в регіоні. Це створює шанси в майбутньому вийти з "периферійної" зони світової системи. На жаль, часу на це залишається обмаль — максимум 5-6 років.
