Трамп у конфлікті сам із собою: хто вийде переможцем — "лідер" чи "майстер маніпуляцій"?
"Домінатор". Мабуть, це слово найкраще передає сутність "ядра" психотипу Дональда Трампа. Протягом активної фази свого життя -- від амбітного забудовника до президента США -- він намагається бути не просто першим серед рівних, а надпотужним лідером, слово якого було б незаперечною істиною і для пересічних громадян США, і для лідерів інших держав. Минуло лише кілька місяців після інавгурації, а в суспільній уяві "татусь Дональд" уже відсунув на задній план, здавалося б, невмирущий образ "дядечка Сема".
Останні тижні були вкрай політично успішними для Трампа-"домінатора": удари американських ВПС по ключових об'єктах іранської ядерної програми; зірковий для американського лідера саміт НАТО, де країни Альянсу погодилися на його вимогу збільшити оборонні видатки на 5%; ухвалення Конгресом точнісінько до Дня незалежності США контроверсійного "великого і чудового" законопроєкту, до якого увійшли практично всі трампівські внутрішньополітичні пріоритети; сприятливе рішення Верховного суду, оголошення про можливе перемир'я у секторі Гази й нарешті висунення президента США на здобуття Нобелівської премії миру прем'єр-міністром Ізраїлю.
Єдиним компонентом, якого наразі не вистачає на чемпіонському поясі Трампа, є встановлення "стійкого миру" в Україні, хоча б у формі припинення вогню. Як він визнає, ця задача виявилася неймовірно складною, особливо з огляду на його передвиборчі обіцянки завершити конфлікт "за добу".
План, запропонований Трампом, ключові аспекти якого були озвучені його командою з міжнародних справ, не знайшов підтримки серед українського керівництва. Проте, Україна погодилася на 30-денне припинення вогню, ініційоване президентом США. Основний опір виявив Кремль, який, на думку Трампа, міг би скористатися можливістю реалізувати більшість своїх умов щодо України через дипломатичні канали. Ці умови, які були або прямо, або опосередковано згадані президентом і його найближчими радниками, включали питання розподілу територій та відмови України від членства в НАТО, а також обіцяли покращення двосторонніх відносин.
Цього російському правителю виявилося замало: спираючись на свою військову перевагу, помітне посилення спроможностей російської військової економіки та непохитну підтримку Китаю, він наполягає, зокрема й під час розмов із президентом США, на усуненні "першопричин конфлікту", тобто перетворенні України щонайменше на васальну до Кремля державу. Навіть так звані мирні перемовини в Стамбулі, початок яких особисто підтримав Трамп, відбуваються за російським сценарієм, а американських представників навіть не допустили до зали засідань. Триває російський наступ на фронті, безпрецедентної інтенсивності набули ракетно-бомбові удари агресора по цивільному населенню, які призводять до численних втрат серед мирних українців.
Отже, перед Трампом гостро постала дилема. З одного боку, на користь домовленості з Путіним діють чинники, які я зазначав у попередній статті: повага до російського диктатора, близькість їхніх поглядів щодо правил, на яких має базуватися світова політика; бажання переформатувати двосторонні відносини для реалізації примарних сподівань використати Росію в процесі зміни цих правил "під Трампа", відтягнути Росію від Китаю та втілити економічні суперпроєкти, в яких, за певною інформацією, дуже зацікавлений Дональд-молодший. У цьому ж контексті слід сприймати фактичний відхід чинної адміністрації від принципу стратегічного партнерства з Україною й намагання припинити війну за будь-яких умов, включно з порушенням наших національних інтересів. Війна трактується як суто європейська справа.
Водночас відверто провокаційна поведінка Путіна, яка межує із зневагою, дратує Трампа, адже суперечить його намірам залишити війну в Україні "позаду" та зосередитися на важливіших для нього аспектах внутрішньої та зовнішньої політики. Це також створює загрозу серйозних репутаційних втрат, підірваючи міф про "всемогутнього Трампа". На мою думку, цей аспект має не менше значення, ніж перший. Вплинути на усвідомлення Трампа могли б також слова міністра закордонних справ Китаю Вана Ї, який зазначив, що його країна не може допустити поразки Росії у війні з Україною.
Якщо спиратися на свіжу заяву Пентагону про поновлення постачання зі США до України "додаткової оборонної зброї", то вирішення ключового для нас питання щодо постачання американської зброї та військової техніки перебуває на стадії "матч пойнту", коли ситуація може розвиватися як у сприятливому для України, так і у протилежному напрямку. Важливими є деталі: коли саме відновлять постачання, в яких обсягах і номенклатурі, йдеться про "байденівську" зброю чи будуть якісь нові елементи?
Необхідно детально розібратися в обставинах, що призвели до зупинки останньої партії постачання озброєння, яка ледь не дійшла до кордону з Польщею. Під час телефонної розмови президент США нібито запевнив свого українського колегу, що не давав відповідного наказу. Чи могла це бути ініціатива міністра оборони США, який оголосив про зменшення військової допомоги Україні, або ж це рішення пентагонівського високопосадовця? Враховуючи жорстку ієрархію ухвалення політичних рішень під час другого терміну Трампа, в це важко повірити. Можливо, Піт Гегсет і його команда вирішили діяти проактивно, враховуючи відому позицію "великого боса" щодо зайвих витрат його попередника на підтримку України, які призвели до скорочення стратегічних запасів зброї в США.
Ще одне запитання, яке викликає сумніви: чому Трамп не спростував інформацію про скасування постачання зброї Україні, спілкуючись з пресою практично щодня? Чи є тут прихильність до проблемного Гегсета? Це виглядає маловірогідно, враховуючи, що Білий дім вже підтвердив факт зупинки постачань. Там точно знали, як позитивно це рішення сприйнялося в Кремлі, адже навіть Пєсков зробив на цю тему схвальний коментар. Якщо аналізувати ситуацію навколо зупинки та подальшого відновлення постачання зброї, складається враження, що це все є наслідком емоційної нестабільності та коливань Трампа. Сподіваємося, що цього разу рішення буде на користь України. Але чи залишиться це так надовго?
Робити прогнози на тривалу перспективу, напевно, ще зарано. Однак позитивним сигналом у контексті постачання зброї могла б стати згода адміністрації Трампа на постійний продаж озброєнь Україні у необхідних обсягах, враховуючи, що сподіватися на безкоштовні поставки наразі недоцільно. Цей варіант стане реальним, якщо наші європейські союзники зможуть мобілізувати потрібні фінансові ресурси. Проте часу на втілення цього сценарію залишається обмаль, оскільки "резерв" Байдена, безсумнівно, швидко вичерпується, а узгодженого рішення в межах ЄС або його ключових країн поки що не спостерігається. Щодо конфіскації російських активів, це питання досі залишається "табу", а нові креативні підходи до їх використання все ще на стадії обговорення.
Ще один важливий аспект — це посилення санкцій та боротьба з тими, хто сприяє Росії в обході обмежень. На цьому фронті ситуація залишається незмінною: загрози Трампа запровадити найжорсткіші санкції дивним чином поєднуються з його думкою (згідно з Марко Рубіо), що нові обмеження можуть перешкодити "мирним переговорам". Схоже, що існує інший шлях (крім постачання зброї Україні) для того, щоб змусити Путіна до серйозної дискусії. Ті, хто сподівається на позитивні зміни в разі ухвалення законопроєкту Грема — Блюменталя, повинні пам'ятати, що остаточне рішення щодо санкцій, їх обсягу та механізмів застосування залишається в руках президента США.
У цих умовах важливість політики провідних європейських країн зростає експоненційно. Вони повинні радикально скоротити розрив між їхньою рішучою риторикою та реальними діями, адже сподіватися на хоч би якусь ефективність загальних переговорів із Путіним недоцільно.
Отже, питання щодо подальшої підтримки нашої боротьби проти російської агресії з боку США залишаються відкритими. Існують шанси на їх вирішення, однак наразі це поки що лише можливість. Враховуючи міжнародні та внутрішні обставини в США, реальні зміни можуть ініціювати лише "тато Трамп".
Хто ж виявиться переможцем у змаганні за "внутрішнього" Трампа в контексті українських справ — "домінатор", який вміє чинити найбільший тиск на Росію, чи "майстер маневрів", що не розуміє марності будь-яких домовленостей з Кремлем? Час покаже.
