Трамп виявився у гніві: які наслідки має захоплення танкерів Путіним та як США погодилися на жорсткий санкційний пакет для ізоляції Москви. Інтерв'ю з Шамшуром.

На початку 2026 року в американському підході до Росії спостерігалася цікава суперечливість. З одного боку, Дональд Трамп відкрито висловлює впевненість у тому, що російський лідер Володимир Путін "бажає миру". У той же час його команда, зокрема Стівен Віткофф та Джаред Кушнер, працює над мирним планом, погодженим з Україною, який передається Кремлю. Білий дім чекає на чітку реакцію Москви і прагне створити враження, що процес має раціональний і контрольований характер, де політична угода може призвести до завершення конфлікту.

З іншого боку, паралельно з дипломатичними сигналами, Вашингтон різко підвищує ставки. Санкційний тиск виходить за межі декларацій: законопроєкт Ліндсі Грема з майже безпрецедентними повноваженнями для економічної ізоляції Росії отримує схвалення Трампа, а тіньова війна проти російського енергетичного експорту переходить у відкриту фазу. Захоплення танкерів під російським прапором у Північній Атлантиці стало не просто ударом по "тіньовому флоту", а демонстративним ламанням табу: американці фактично показали, що російський триколор більше не є недоторканним поза територіальними водами РФ.

Реакція Москви виявилася показово стриманою: без гучних погроз, без симетричних кроків, із риторикою про "порушення міжнародного права", яку, втім, ніхто не підкріпив реальними діями. На цьому тлі демонстративний ракетний удар "Орєшніком" по Україні виглядає радше спробою компенсувати зовнішню слабкість ескалацією проти слабшої цілі. У результаті постає ключове питання: чи справді Трамп розчищає Путіну дорогу до вигідної угоди, чи навпаки - створює для нього дедалі більше стратегічних проблем, змушуючи Кремль обирати між поступками й ризикованою ескалацією?

У ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA своїми міркуваннями про це та інші актуальні питання поділився дипломат, який має статус надзвичайного і повноважного посла України в США та Франції, Олег Шамшур.

Сполучені Штати направили Росії мирний план, узгоджений з Україною. Білий дім очікує чіткої реакції від Кремля на цей документ. Проте Путін поки що не виявив жодної зацікавленості ані в укладенні мирної угоди, ані в серйозному обговоренні умов для завершення конфлікту. Які ваші думки з цього приводу - що може бути далі?

- Усі ці фактори навряд можуть сьогодні спрацювати, бо очевидно, що Путін погодиться на припинення вогню лише тоді, коли воно буде на його умовах. І тоді, коли він сам вирішить, що йому це потрібно. До цього моменту він вважає, що своїх цілей здатен досягти виключно військовим шляхом. У цьому аспекті навряд щось кардинально змінилося. Це не означає, що він у принципі не може розглянути або навіть погодитися на опцію припинення вогню. Але, як я вже казав, на власних умовах і за умови дуже серйозних, болючих поступок з боку України. Фактично він розглядає це не як припинення вогню, а як капітуляцію України.

Єдина реальна можливість зупинити Путіна - це змусити його. А для цього потрібні відповідні дії: суттєве посилення військової допомоги Україні й радикальне посилення санкційного тиску. Здається, для Трампа після Венесуели, після того, як він ще більше відчув себе, умовно кажучи, "директором всесвіту", з'являється можливість піти на посилення санкцій проти Росії. Ми вже бачили це, зокрема, в історії з двома танкерами. Питання в іншому: чи захоче він це робити? Чи захоче він відмовитися від можливості розмовляти з Путіним як із партнером - хай і молодшим, але партнером? Це ми побачимо дуже скоро. Про це скажуть не слова, а його дії.

Говорячи про вже здійснені події, варто звернути увагу на захоплення російського танкера. Яка ваша думка з цього приводу? Напередодні Трамп дав інтерв'ю виданню New York Times, заявивши з певною зухвалістю: так, ми взяли цей танкер, вилучили нафту, поряд знаходилися російські кораблі та навіть підводний човен, але вони не наважилися вжити жодних заходів після того, як американці здійснили висадку на борт. На вашу думку, наскільки це знакова подія, враховуючи, що вже оголошуються плани щодо нових захоплень?

Вона чудово вписується в контекст його попередніх дій і висловлювань. Перший аспект — це прагнення Трампа зберегти можливість комунікації з Путіним, вважаючи його партнером у реалізації масштабних економічних проектів, зокрема в Арктиці. Це узгоджується з політичними та економічними інтересами родини Трампа та найближчих до нього бізнес-структур. Проте, з іншого боку, він нині перебуває у стані, який можна охарактеризувати як своєрідну манію — піднесену, майже абсолютну самовпевненість. Трамп вважає, що всі повинні беззастережно виконувати його бажання та примхи, і це стосується також і Путіна.

Так, він виявляє повагу до нього і прагне до співпраці. Проте з часом Трамп все більше усвідомлює, що це партнерство повинно бути побудоване на основі домінування Сполучених Штатів. Подібними жестами і діями він насправді демонструє Путіну, яке місце той займає. Це, зокрема, вияв незадоволення тим, що Путін не готовий йти на зустріч так швидко і в такій мірі, як це очікувалося. Для Трампа це не просто незручна ситуація - це також загроза його репутації. Він сприймає такі втрати як абсолютно неприйнятні для зміцнення позицій США на світовій арені.

Чи не свідчить цей епізод про те, що спроби Трампа завоювати симпатії Путіна мають свої обмеження та наповнені суперечностями, при цьому переплітаються з бажанням США утвердити глобальне домінування?

Таким чином, умовний трикутник Росія-США для Трампа в даний момент виглядає набагато простішим. Він може дозволити собі проявляти більше впевненості. Тому, на мою думку, він буде наполягати на тому, щоб Путін прийняв його умови та запропонований план, роблячи це з більшим тиском.

Проте важливо усвідомлювати: це не робиться заради підтримки України. Три або чотири основні аспекти політики Трампа стосовно війни в Україні залишаються стабільними. По-перше, він прагне до припинення конфлікту будь-якою ціною. По-друге, Україна не є для нього стратегічним союзником, оскільки він вважає, що співпраця з Росією принесе йому набагато більше вигоди. По-третє, Трамп ставиться до Європи з явним презирством, сприймаючи її лише як елемент формального мирного процесу — актора, який має погодитися з рішеннями, ухваленими у Вашингтоні та в переговорах з Москвою. І, нарешті, четверте — використання Путіна для втілення глобальних ініціатив і зміни світового порядку. Однак, після ситуації у Венесуелі, я вважаю, що це може стати знаковим моментом, адже тепер це залежить від того, наскільки це вигідно та необхідно самому Трампу. Зараз він вважає, що може практично все, тому російська участь залишається для нього важливою, хоча і не в такій мірі та якості, як раніше.

Як можна оцінити цю ситуацію в контексті тестування меж, встановлених Росією, адміністрацією Трампа? Згідно з інформацією, зміна прапора з панамського на російський мала слугувати певним "щитом", який американські сили не наважилися б порушити. У районі операції перебували російські військово-морські сили, включаючи підводний човен. Це був один з найвідчутніших моментів зближення американських і російських військових за останні роки, але ВМС США свідомо проігнорували російський триколор і порт приписки Таганрог.

- Безумовно, це елемент дипломатичної та політичної гри. Спроба визначити, до якої межі можна діяти так, як хочеш. І це, до речі, абсолютно дзеркальна логіка Путіна. Ми ж знаємо: перед кожним серйозним кроком він запускає так звані пробні кульки. А вже залежно від реакції - Європи чи Трампа - коригує або не коригує свою поведінку. Те саме ми зараз бачимо і з боку Трампа. Він намагається зрозуміти, до якої межі Путін готовий балансувати: з одного боку поводитися агресивно, з іншого, не втрачати можливість переформатування двосторонніх відносин, які почали складатися після приходу Трампа до влади. Це своєрідна дипломатична й політична чечітка з двох боків. Можливо, не надто витончена, але цілком очевидна. І зараз, на мій погляд, відбивати цю чечітку доведеться передусім Путіну, бо після подій у США баланс сил змінився на користь Трампа.

Вже сьогодні зрозуміло: американський президент має намір не лише змінювати розстановку сил у міжнародній політиці, а й кардинально змінювати правила гри. Він готовий не просто перевертати шахівницю, а й скинути її з поверхні столу і кидати вгору. Наразі для нього практично немає жодних обмежень.

- Чи слід ігнорувати погляди Путіна і Сі Цзіньпіна, чи все ж варто враховувати їхні інтереси?

- Звісно, в ідеальному варіанті він хотів би домовитися з Путіним. Попри всю войовничу риторику й ті дії, які ми спостерігаємо. Але ключовим у цьому трикутнику все ж є відносини між США й Китаєм. Венесуела - це значною мірою удар саме по Китаю, який був основним покупцем венесуельської нафти. Він загалом уразливий з точки зору енергоресурсів, бо значну їхню частину імпортує. Крім того, це контрбаланс і відповідь на шантаж Пекіна щодо рідкісноземельних матеріалів. Ці ресурси є у Венесуелі, є у Гренландії - ми пам'ятаємо й інші історії. Трамп хоче використати це, щоб почуватися максимально впевнено й незалежно від Китаю: обмежити його енергетичні можливості й зменшити залежність США від китайських важелів тиску.

Існує ще один важливий аспект. Як Росія, так і Китай, але особливо РФ, втратили значущого політичного партнера. Це є серйозним ударом для Москви, адже це вже другий випадок після Сирії, і я б навіть сказав, що це третій, якщо врахувати Вірменію. Зрозуміло, що Путіну це не може приносити задоволення. Фактично, якщо хтось і має потенціал для реальної реакції, то це Китай. Проте, навіть він обмежився загальними і надзвичайно обережними висловлюваннями. Реакція Росії також була показовою. Було виконано необхідні дипломатичні маневри, які Москва не могла проігнорувати, але це не призвело до жодних суттєвих наслідків. Росія намагалася залучити так званий "тіньовий флот", щоб бодай якось підтримати режим, який залишився формально, але без керівника - без Мадуро. Але Трамп чітко дав зрозуміти своїм жестом, хто є справжнім господарем у цій ситуації.

Якщо проаналізувати останні події, можна побачити таку картину: відбуваються тіньові санкції у вигляді захоплення російських танкерів. Наступним кроком став законопроєкт, що стосується нових санкцій, який, нарешті, отримав підтримку Трампа після тривалого очікування. Отже, чи свідчить це про те, що Трамп починає діяти проти Путіна? Хоча його дії не спрямовані на захист українських інтересів, вони все ж таки надсилають до Кремля чітке та неприємне повідомлення. Чи не так?

Я б закликав не поспішати з висновками. На даний момент Трамп відчуває, що може проявити жорсткість у стосунках з Путіним, діючи зухвало і навіть агресивно. Проте для нього це критичний момент вибору. Він може вжити кілька символічних кроків, зберігаючи при цьому можливість для зміни формату двосторонніх відносин, яку було розпочато після їхньої відомої телефонної розмови. Або ж він може перейти до дій більш серйозного характеру, суттєво посилюючи тиск, і для цього є всі підстави. Якщо знову звернутися до законопроєкту Грема-Блюменталя, слід зазначити, що ми вже не раз чули, що його ось-ось ухвалять. Сподіваємося, що цього разу це дійсно відбудеться.

Існує один ключовий аспект, який варто врахувати. Справа не лише в тому, що Трамп цього разу виступає ініціатором. Санкції, по суті, залишаються винятковим правом президента. Конгрес може ухвалювати різні законодавчі ініціативи, встановлювати жорсткі правила та вимагати термінового впровадження санкцій, проте остаточне рішення залишається за президентом: як, в якому обсязі і з якими винятками вони будуть реалізовані. На прикладі ситуації з "Північним потоком-2" видно, що позиція Байдена була, на мою думку, контрпродуктивною, адже санкції фактично були зупинені. Сьогодні ми стикаємося з наслідками цього рішення. Отже, все зводиться до Трампа. Чи підпише він цей законопроєкт без зауважень - це перше питання. А друге - як він його реалізує. І навіть з огляду на його нинішню, можна сказати, гіперсамовпевнену позицію - якщо взагалі можливо уявити вищий рівень самовпевненості, ніж у Трампа, мене особливо цікавить, як він буде взаємодіяти з Китаєм і Індією.

З Індією він почувається досить упевнено, зважаючи на те, що Моді також змушений балансувати. А от із Китаєм Трамп усе-таки хоче домовитися. Й уявити, що він реально накладає 500-відсоткові тарифи на Китай, поки що досить складно. Я не кажу, що це неможливо. Але це прямо суперечило б його стратегічному наміру все ж таки домовитися з Пекіном.

Отже, ви вважаєте, що слід згадати ту цитату Трампа з інтерв'ю для New York Times, в якій він заявив: "Я підтримав законопроект про санкції проти Росії, але сподіваюся, що їх не знадобиться використовувати"?

- Саме так. Ми часто говоримо про емоційні гойдалки й волатильність Трампа, але це якраз приклад того, що є речі, від яких він не відступає. Якщо подивитися на санкції проти Росії, то, по-перше, їх почали реально вводити лише після санкцій проти "Роснєфті" й "Лукойлу". А по-друге, Трамп завжди говорив: ні, не треба, ми ж у переговорному процесі.

Він постійно акцентував увагу на тому, що переговори тривають, і їх не можна зривати. Навіть зараз, коли він впевнений у своїй позиції, яка здається непохитною, він все ще виходить з припущення, що санкції можливо не знадобляться. Це певною мірою відображає концепцію, яку вже охрестили доктриною Трампа: досягнення результату через саму демонстрацію сили. Щодо Росії, термін "залякування" може бути занадто різким, але йдеться про показ американської потужності.

Трамп переконаний, що цього повинно бути достатньо. Однак, якщо він виявить, що цього недостатньо, залишається питання, чи буде він готовий ввести санкції в повному обсязі. Наразі на це запитання немає чіткої відповіді.

Чому реакція Росії на інцидент із танкером була такою повільною? У пропагандистському середовищі це подається майже як пряма загроза війни. Захоплення судна, що йшло під російським прапором, відбувається в присутності російських військових кораблів і підводного човна. Проте, це не спонукало до активних дій. Навпаки, Москва прагне зменшити напругу. Які причини цього?

Політика Володимира Путіна щодо Дональда Трампа є політикою, спрямованою на досягнення балансу. З одного боку, розрахунок ґрунтується на прагматизмі: затягувати конфлікт, затягувати переговори, оскільки, на їхню думку, у них більше ресурсів. Найголовніше — у Вашингтоні з'явилася особа, яка має інший погляд на Україну і Росію, ніж її попередник. І це можна використати на свою користь. Вони вже це роблять. З'являється можливість не лише завершити війну на певному етапі, але й закінчити її на умовах Путіна, можливо, з підтримкою або принаймні за мовчазної згоди Трампа. Більше того, цю війну можна інтегрувати в більш широкий контекст, де загальним завданням є переформатування відносин між Росією та США. Путін прагне цього і вважає це своїм стратегічним пріоритетом. Саме тому, щоб не втратити цю унікальну можливість, Москва демонструє обережну реакцію: офіційні заяви присутні, але відкритої конфронтації не відбувається.

Ситуація з Трампом яскраво продемонструвала, що Путін здатний досягати своїх цілей через блеф і залякування. Проте, коли він стикається з реальною силою, здатною протистояти йому, його поведінка змінюється, і він починає коригувати свої дії. Раніше ні європейські лідери, ні адміністрація Байдена не намагалися робити цього. Наразі існує ймовірність, що Трамп може взяти на себе цю роль, але не через симпатію до України чи розуміння її стратегічної важливості для Сполучених Штатів. Його мотивація – виключно власні політичні інтереси. На даний момент Путін, в певному сенсі, нагадує дворнягу, яка звикла агресивно реагувати на слабших. Але коли перед ним постає серйозніший супротивник, він відступає, проявляючи обережність. Це порівняння хоч і грубе, але точно відображає стиль дій Путіна. Ця стратегія виявилася успішною, особливо в 2022-2023 роках, коли його ядерний шантаж і блеф приносили йому певні вигоди.

Чи можна вважати удар "Орєшніком" по цивільним об'єктам України демонстрацією агресії? Використання цієї ракети, що входить до складу ядерного стримування, та її показ у бойових умовах можуть бути сприйняті як послання для західноєвропейських держав і США. Адже цього разу атака відбулася значно ближче до кордону з Польщею, яка є частиною НАТО і Євросоюзу. Росія підкреслює прямий ризик та можливу ескалацію конфлікту з боку Путіна?

Безсумнівно. На мою думку, ситуація є досить зрозумілою. З одного боку, ми спостерігаємо за продовженням тактики залякування України та тиском на неї з метою примусити до капітуляції. Це абсолютно очевидно, особливо якщо врахувати, що цей удар, на мою думку, був завданий не випадково, а саме в той момент, коли метеорологічні умови були такими, що наслідки атак – зокрема по великим містам, і Києву зокрема – були максимально руйнівними для цивільного населення.

З іншого боку, ми спостерігаємо ті ж самі "пробні кулі", які вже мали місце раніше: польоти літаків, безпілотників та повільні реакції Заходу. Путін свідомо продовжує підіймати ставки. Він експериментує, тестує межі і прагне зрозуміти, як відреагують європейські країни та США. Він встановлює рамки: де саме проходить межа дозволеного, в який момент і що йому фактично вдається зробити без наслідків. Тут немає місця для сумнівів: якщо він помітить слабку, невиразну або розмиту реакцію, а наразі є всі підстави очікувати саме цього, то, як кажуть, далі буде. Ескалація продовжиться.

Якщо підсумувати все сказане, то можна стверджувати, що дії Трампа фактично відкривають Путіну можливості для досягнення його, як він сам зазначає, "визначених цілей". Чи, навпаки, вони заважають йому на цьому шляху?

- Ми маємо чітко усвідомлювати одну річ. Усе це робиться не з любові чи ненависті до Росії. Це робиться тому, що таку поведінку Трамп вважає вигідною для себе особисто й для досягнення своїх політичних цілей. Саме тому ми періодично бачимо трампівські "вибрикування", спалахи роздратування і публічні сигнали невдоволення Путіним.

З іншого боку, Трамп не прагне упустити шанс використовувати Росію як засіб для досягнення значно масштабніших, глобальних цілей. Саме це пояснює його неоднозначну поведінку. Вона не буде зумовлена моральними принципами чи підтримкою України, а базуватиметься лише на його власних інтересах і тому, що він вважає вигідним у даний момент. Наприклад, ми можемо спостерігати, як він "нажимає на болючі місця" Путіну. Але для Трампа це не є принциповим питанням. Якщо його дії викликані лише тим, що Путін не відповідає його очікуванням і це викликає у нього певні негативні емоції, це одна справа. Зовсім інша ситуація буде, якщо ми почнемо бачити зміну в розумінні того, що насправді стоїть на кону в цій війні. На жаль, поки що цього не спостерігається.

Останнє, на чому я хотів би зосередити увагу. В даний час активно обговорюється ідея "посадити Путіна за стіл переговорів" і необхідність досягти угоди. Проте більшість людей — свідомо чи несвідомо — ігнорують суттєвий аспект. Про що саме йдеться в даний момент? Йдеться про припинення вогню на умовах Росії. Вимоги щодо поступок висуваються лише до України. І надзвичайно мало хто аналізує, що станеться далі.

Незважаючи на запевнення Віткоффа щодо "вічного миру", угода, що може бути укладена в разі згоди Путіна на припинення вогню, не забезпечить справедливого миру для України, яка змушена буде йти на компроміси. Це не є тривалим миром, а лише завершенням одного з етапів конфлікту між Україною та Росією. Після цього розпочнеться новий етап, коли Путін вирішить, що настав час. У цьому новому етапі виникнуть інші стратегічні можливості як для України, так і для європейських країн.

Трамп, у свою чергу, вважає, що Європа не є пріоритетом для нього. Це підкреслює основну проблему — брак у нього стратегічного мислення та далекоглядності. Наразі він зосередився на реалізації своєї інтерпретації "доктрини Монро", вважаючи, що це принесе найбільші економічні вигоди. Таким чином, ми знову спостерігаємо знайомий нам підхід: суто транзакційна логіка, заснована не на чіткій стратегії, а, навпаки, на її відсутності.