Трирівневий захист України: демілітаризована зона безпеки виглядає неприпустимо, а щодо інших аспектів існують певні питання.
Розглядаємо опублікований у засобах масової інформації "план гарантій": від демілітаризованої території, де Росія матиме можливість висловлювати свої думки, до присутності іноземних військових на українській території.
Цього тижня інформаційний простір знову сколихнула серія публікацій у провідних західних виданнях (Financial Times, Politico, Bloomberg та The Guardian), які, посилаючись на анонімні джерела, розкривають контури потенційного трирівневого плану безпеки для України на поствоєнний період. Цей інформаційний "злив", вочевидь, є нічим іншим, як масштабним тестуванням реакції - і українського суспільства та політикуму, і, безперечно, Кремля.
Запропонована стратегія включає три рівні оборони. Першим етапом є встановлення демілітаризованої зони (ДМЗ) вздовж лінії конфлікту, ширина якої може варіюватися від 20 до 40 кілометрів, згідно з різними джерелами. Найбільш суперечливим аспектом є те, що цю зону повинні патрулювати миротворчі сили, чий склад має бути узгоджений як з українською, так і з російською стороною. Другий рівень оборони передбачає створення потужної, добре укріпленої лінії, яку охоронятимуть Збройні Сили України, забезпечені озброєнням від партнерів і пройшли навчання як в Україні, так і в країнах НАТО. Завершальний, третій рівень оборони – це присутність іноземних військових з країн-гарантів, що входять до так званої Коаліції охочих. Часто в цьому контексті згадуються Велика Британія та Франція, чия військова присутність у критично важливих регіонах України повинна виступати останнім бар'єром проти можливих агресивних дій з боку Росії.
Водночас позиції основних учасників виглядають неоднозначно. За інформацією Bloomberg, приблизно 10 країн теоретично готові відправити свої війська. Проте, як зазначає The Guardian, Лондон не підтримує ідею розміщення своїх військових поблизу лінії розмежування. Країни Східної Європи, згідно з даними The Wall Street Journal, мають побоювання щодо відволікання своїх сил від власних кордонів, а Німеччина та Італія взагалі не розглядають таку можливість.
Окреме і найважливіше питання - позиція США. Адміністрація Дональда Трампа, як заявила прессекретар Білого дому, "остаточно виключила" відправку американських військ. Натомість Вашингтон готовий надати те, що наче б то він вміє найкраще: стратегічну підтримку. Йдеться про розвіддані, спостереження, командування та управління, а також, що вкрай важливо, - постачання і розгортання в Україні додаткових систем ППО, таких як Patriot і NASAMS, а можливо і THAAD. Лунають навіть припущення про патрулювання українського неба американськими F-35 з баз у Румунії.
Таким чином, на столі з'явився комплексний пазл з ДМЗ, що включає "до зубів" озброєну українську армію, європейські сили та американський "небесний щит". Проте, наскільки стабільною є ця структура?
МІЖ УТОПІЙ І ПРАГМАТИЗМОМ: АНАЛІЗ КОНЦЕПЦІЇ З ПЕРСПЕКТИВИ ЕКСПЕРТІЗИ
Перший етап запропонованої стратегії – це демілітаризована зона, яка буде контролюватися миротворцями за згодою всіх зацікавлених сторін. Ця ініціатива стала об'єктом жорсткої критики з боку українських аналітиків. Ідея надати Росії, як агресору, право вето на формування складу та мандат миротворчої місії виглядає для багатьох як абсурд, що може призвести до замороження конфлікту на умовах, вигідних Кремлю.
Дипломат, ексміністр закордонних справ України Володимир Огризко ставиться до подібних публікацій з великою пересторогою, вбачаючи у них інструмент для "промацування ґрунту". Аналізуючи суть пропозицій, він категорично відкидає перший етап.
Усі ці публікації можна назвати "зливами", які мають на меті протестувати реакцію різних країн, політичних лідерів та суспільств, щоб з'ясувати, що є прийнятним, а що – категорично неприйнятним. Тому до таких ініціатив я підходжу з певною часткою скептицизму. Однак, якщо розглянути запропонований варіант, у ньому все ж міститься певне раціональне зерно. На мою думку, воно проявляється вже на другому і третьому етапах, але точно не на першому. Чому? Тому що перший етап передбачає, що Росія матиме вплив на реалізацію системи гарантій нашої безпеки, що, на мій погляд, є абсолютно неприйнятним. Росія не повинна мати доступу до жодних безпекових гарантій, навіть на відстані пострілу. Ми вже стикалися з "гарантіями" від РФ – як за Будапештським меморандумом, так і в рамках двостороннього "договору про повагу до територіальної цілісності". Результати відомі всім. Це вже стало частиною минулого, і слід остаточно забути про будь-яку роль Росії в системі гарантій. Агресор за визначенням не може бути гарантом безпеки для своєї жертви. І якщо хтось стверджує, що потрібно ще й узгоджувати це з Москвою, а Росія відразу ж реагує словами: "это неприемлемо, никаких натовских войск", потрібно усвідомити просту істину: у такому разі гарантій не буде взагалі. Це аксіома.
Натомість, на думку Огризка, реальні гарантії полягають у двох інших компонентах: максимальному посиленні української армії та створенні дієвої міжнародної коаліції.
Дещо м'якшу, але все ж критичну позицію займає політолог Ігор Рейтерович. Він вважає, що сам по собі план може бути "більш-менш прийнятним" для України як відправна точка для дискусії. Однак пункт про ДМЗ і погоджених миротворців він називає "сумнівним".
"Чесно кажучи, важко уявити зараз такі держави (які були б прийнятні для обох сторін). Теоретично могла б бути Туреччина, але й тут одразу виникають питання, адже вона - член НАТО. Тому я розглядаю цю ідею радше як один із робочих сценаріїв, який просто винесли на обговорення... Ключове - чи готова Росія погодитися вести діалог відштовхуючись від питання лінії розмежування. Якщо ні - то всі подібні плани втрачають сенс".
Він підкреслює масштаб проекту, згадуючи швейцарський план, який передбачає залучення від 5 до 7 тисяч спостерігачів, оснащених сучасними технологічними засобами для контролю за лінією розмежування — камерами, дронами та супутниковими системами моніторингу. "Якщо їм буде надано чіткий мандат, такої кількості може бути цілком достатньо. Це означає, що не варто залучати 50, 100 чи 200 тисяч військовослужбовців — важливіша роль відводиться невеликій, але добре підготовленій місії."
Водночас, як зазначив Рейтерович, негативний досвід ОБСЄ у період з 2014 по 2022 роки викликає сумніви щодо ефективності подібних місій: "Ніхто не може запевнити, що цього разу ситуація зміниться. Однак це може стати можливістю для ООН довести, що вона не є абсолютно бездіяльною організацією, а здатна приймати рішення та здійснювати вплив. Це вимагатиме створення ефективної місії спостерігачів та надання їм необхідних повноважень. Проте все залежить від того, чи готова сама ООН взяти на себе цю відповідальність і забезпечити достатню кількість кадрів".
Дипломат Вадим Трюхан висловлює свої думки з максимальною чіткістю. Він вважає, що поточні обговорення щодо гарантій є передчасними і називає їх "особливим заходом, покликаним відволікти громадську увагу". Ідею створення демілітаризованої зони Трюхан оцінює як абсолютно нереалістичну з військової та фінансової перспективи.
"Демілітаризована зона вздовж понад тисячокілометрового фронту... Це не питання 10 тисяч військовослужбовців, як нині говорять у Парижі та Берліні. Не 30 тисяч, як ішлося раніше. І навіть не 100 тисяч... Насправді ніхто серйозно ще не рахував, скільки сил знадобиться для реального контролю цієї лінії. Щоб щільно закрити всю територію, не допустити просочування ворожих ДРГ, йдеться щонайменше про 250-300 тисяч військовослужбовців. Звідки їх узяти? Це завдання сьогодні абсолютно нереалістичне. Ба більше, його виконання потребувало б колосальних фінансових ресурсів, тоді як ми знаємо, що Організація Об'єднаних Націй переживає хронічні бюджетні проблеми. Тому розмови про "патрулювання миротворцями з третіх країн" демілітаризованої зони є, по суті, утопією".
Таким чином, перший і засадничий елемент "плану безпеки" наштовхується на стіну критики з боку українських фахівців. Надання Росії права голосу розцінюється як політична помилка, а практична реалізація місії на тисячокілометровому фронті - як завдання із "зірочкою".
ЄВРОПЕЙСЬКІ "СИЛИ СТРИМУВАННЯ" І АМЕРИКАНСЬКИЙ "ЩИТ": ЧИ Є ЦЬОГО ДОСТАТНЬО?
Якщо перша складова плану викликає практично одностайне неприйняття, то другий і третій пункти — потужна українська армія та участь іноземних контингентів — оцінюються значно більш позитивно. Проте й у цьому випадку ведуться жваві суперечки щодо формату, обсягів та, що найважливіше, реальної ефективності цих заходів.
Концепція "Коаліції охочих", очолюваної Францією та Великою Британією, яка могла б розмістити свої війська на українських територіях, вважається можливим ефективним засобом стримування. Наявність військових підрозділів НАТО в Україні суттєво змінює для Кремля оцінку ризиків та наслідків потенційного агресивного наступу.
Ігор Рейтерович вважає, що в даному випадку важливіше не кількість, а сам факт створення прецеденту. "Справа тут не в масштабах, а у самій присутності. Важливим є не лише чисельний склад, а й сам факт, що варто закласти прецедент, і далі процес розвиватиметься сам по собі... Розміщення іноземних військових у великих містах на основі двосторонніх угод і з дозволу Верховної Ради могло б стати не лише символічним кроком, а й реальним стримуючим фактором для Росії. Адже будь-який напад на Київ у такій ситуації автоматично вважався б атакою, наприклад, на Великобританію, якщо там перебували б британські військові. Таким чином, цей сценарій виглядає цілком прийнятним для України," - підкреслює політолог.
Володимир Огризко також бачить у цьому підході реалістичну основу для гарантій: "Нам навіть не потрібно одразу десять країн. Достатньо двох-трьох, аби створити прецедент, адже йдеться про країни НАТО. Це означає, що їхні рішення не обмежаться "папірцями" чи деклараціями, а будуть юридично зобов'язуючими документами, які пройдуть ратифікацію і в їхніх парламентах, і у Верховній Раді України. (...) Згадайте, як усе починалося: з аптечок і шоломів від Німеччини. А сьогодні ми отримуємо найсучасніше озброєння. Те саме може статися і тут. Якщо на початку навіть невелика присутність військових будь-якої країни НАТО з'явиться в Україні - це вже вирішення питання. Бо за місяць приєднається ще одна країна, потім третя, п'ята і так далі".
Проте Вадим Трюхан має значно більш скептичний погляд, сумніваючись як у готовності європейців до реальних загроз, так і в їхніх військових можливостях.
"Але що вони реально робитимуть? Стоятимуть гарнізоном? А якщо їх накриють ракетами чи БПЛА? Тут виникає більше питань, ніж відповідей. Ключове ж у тому, що європейці бояться воювати й не готові до цього... Лунає цифра "десять" - мовляв, близько десяти країн готові щось надати. Але якщо говорити серйозно, то реально вагомі контингенти можуть запропонувати лише Франція та Велика Британія. Очевидно, що Естонія не здатна відправити більше сотні військовослужбовців, а Литва - понад двісті... Серйозно покладати надії на те, що саме це стане рятівним фактором для України, - щонайменше наївно, - каже експерт. - Найбільша гарантія безпеки - це українська армія. Нам потрібно більше зброї та більше фінансування - і саме на армію, а не лише на загальну підтримку бюджету".
Окремим блоком стоїть питання участі США. Пропонований формат - розвідка, управління та ППО - викликає діаметрально протилежні оцінки.
Для Володимира Огризка, американська система протиповітряної оборони є, без сумніву, одним із найважливіших елементів справжніх гарантій. "Уже те, що Трамп висловив готовність долучитися до загальної концепції, свідчить про наявність шансів. Якщо хтось і може забезпечити захист від повітряних загроз, то це саме Сполучені Штати. І цього було б цілком достатньо, щоб ми мали певність у своїй безпеці з повітря. Поєднання цих чинників — потужна армія, підтримка міжнародних партнерів і участь США у форматі протиповітряної оборони — стане тими реальними гарантіями, яких ми раніше ніколи не мали," — наголосив дипломат.
Ігор Рейтерович також вважає таку участь достатньою, особливо якщо вона буде доповнена створенням спільного координаційного центру: "Американці вже заявляли про готовність передати Україні навіть літаки, і це підтверджує їхню серйозність".
Проте Вадим Трюхан вважає, що це свідчить про добровільний відхід Сполучених Штатів від позиції світового лідера та гаранта стабільності.
"Це ще раз підтверджує: Сполучені Штати більше не хочуть бути "світовим поліцейським" і займатися врегулюванням конфліктів, як це було на Балканах... Я працював тоді в Косові й бачив на власні очі американську базу Бонд Стіл - справжнє "місто в місті". США не просто виконували там миротворчу функцію, а змусили і сербів, і косоварів скласти зброю. У нинішній ситуації нічого подібного навіть не передбачається, і про це слід чесно сказати".
Дипломат зазначив, що обговорювати можливість серйозної миротворчої місії без участі США немає сенсу. "Це не відповідає інтересам України і не принесе реальних результатів. Більш того, якщо американців не буде, то й суттєвої європейської присутності також не очікується. А ті сили, які погодяться взяти участь, при першій же ескалації чи вогневому контакті з росіянами швидко покинуть свої позиції та повернуться до своїх країн. Сподіваємося, що з часом у Вашингтоні зрозуміють цю ситуацію".
Щодо останнього питання - чи погодиться Москва - усі експерти одностайні в тому, що її позицію не варто враховувати. Як влучно зазначає Ігор Рейтерович: "Нам насправді неважливо, чи прийме Кремль наші умови. Гарантії безпеки стосуються України, а не Росії, тому саме ми повинні визначати, які формати нам потрібні". Будь-які гарантії, що враховують думку Москви, приречені на невдачу.
ОСЬ ЩО ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ
"Трирівневий план безпеки", який став предметом обговорення в західних медіа, не є остаточним рішенням, а скоріше пропозицією для складної дискусії. Дослідження експертних думок свідчить про те, що українська сторона вважає його як містить потенційно корисні складові, так і неприйнятні "червоні лінії".
Найбільшим каменем спотикання є ідея демілітаризованої зони за участі Росії, яку експерти одностайно відкидають як політичний нонсенс і військову утопію. Натомість концепція посилення ЗСУ в поєднанні з обмеженою, але реальною військовою присутністю західних партнерів та американською підтримкою з повітря і в розвідці виглядає як напрям, в якому може рухатися подальша розмова.
Проте навіть у цій більш прийнятній частині плану залишається безліч питань стосовно масштабів, мандату, готовності європейських країн до ризиків та ключової ролі США. Одне зрозуміло: жодні документальні конструкції не можуть замінити основну гарантію безпеки України - її власну, сучасну та добре оснащену армію. Завдання партнерів полягає не в створенні складних багатоступеневих схем з "підводними каміннями", а в тому, щоб надати цій армії все необхідне, аби сам факт її існування став для Росії остаточним аргументом.
