Україна в епіцентрі уваги. Як світ спочатку захоплювався нами, а згодом втратив інтерес.

Давайте обговоримо любов! Настрій спонукає до роздумів, і, згадавши слова Сковороди, можна висловитися так: "Світ дарував нам любов, але не вистачило її".

Це відчуття недолюбленості, яке охоплює нас усіх, нагадує коїтус інтерруптус: воно знижує нашу самооцінку і викликає роздратування, що може перерости в агресію. Так уже склалося. У міжнародній політиці все виглядає якось інакше: ми то наближаємося, то віддаляємося. Але справжні стосунки так і не складаються. Встаємо і йдемо, відчуваючи глибоке занепокоєння.

Роздратування новинами передбачуване, бо читаємо, що в наших партнерів, виявляється, є своє інше життя. Не те, щоб ми були геть не в курсі, але ж мріялося про якусь пріоритетність.

Агресія може проявлятися як у нашій внутрішній сутності, так і зовні. Це залежить від особистісних характеристик та різноманітних зовнішніх факторів.

Демонстрація культурологічних іроній щодо шароварності української історії та національного характеру є формою аутоагресії. Незалежно від того, що історія, як правило, переписується на догоду певним інтересам, багаторазово і до невпізнання, стійкі риси поведінки, які культурологи вважають вічними архетипами, насправді змінюються з неймовірною швидкістю, подібно до візерунка у калейдоскопі.

Унікальна картина Всесвіту, що могла б викликати заздрість навіть у Птолемея, з романтичними вимогами до світу, який нагрівається й перегрівається до небезпечного стану, демонструє зовнішню агресію. В одній руці вона тримає букет квітів, а в іншій -- сокиру.

Між саморуйнуванням і деструктивною поведінкою назовні організм охочіше вибирає зовнішню агресивність. Ми знаходимося тут.

Коли чергова хвиля вимог розбивається об стійкість світу щодо встановлення з нами якихось стосунків, організм знову занурюється в процес саморуйнування з подвоєною енергією. Голову, що вважається найбільш ефективною частиною організму, це застає зненацька, немов комунальників під час снігопаду в зимовий період. Вона висловлює глибоке занепокоєння, але для серцево-судинної системи, так само як і для ООН, це не має жодного значення.

Пригадую старий жарт про індіанців: "На третій день свого ув'язнення Пильний Сокіл раптом усвідомив, що у його камері бракує четвертої стіни". І ось, на черговий рік війни, ми помітили, що великі держави, зокрема наддержави, які завжди сприймали нас як "менш розумних братів", не проти отримувати від нас вигоду. Але от справжня любов — це вже занадто.

Підліткова закоханість в ідеали демократії, як будь-яка підліткова закоханість, наділяє ідеальними рисами зокрема й таких суб'єктів, які бувають дуже далекими від ідеалу. І що далі від ідеалу, то активніше це наділяння.

Тут існує безліч різноманітних парафрейдистських інтерпретацій, проте зараз нам потрібно щось ірраціональне. Це не обов'язково для всіх, але в цілому така вже біологія поведінки.

Під час оголошення УРСР "Декларації про державний суверенітет", що відбулося після Росії, нам потрібно було полюбити всіх, хто нас оточує. Навіть злочинців і вбивць, як зазначав Подерв'янський, "...оскільки кожен з них є частиною народу, всі вони — богоносці".

Про трансформацію світового порядку та апокаліптичні виклики, що стояли перед культурою минулого століття, написано безліч книг. Деякі з них заслуговують на увагу та є доволі цікавими у контексті гіпотез. Громадянство та інші погляди авторів формують їхні наративи, які часом можуть бути суперечливими. Ці книги можна розглядати як геополітичне Таро: мечі, кубки, шибениці та інші символи.

Оскільки неможливо експериментально перевірити макропроцеси планетарного масштабу, такі варіанти, така "множинність істин" (як зазначив Почепцов), всіх влаштовують. А ми, з нашою "багатовекторністю" та захопленням умілими маневрами "поміж крапельками", як це робив покійний Кравчук, цілком задоволені цим.

Ну, й до того ж ми виховані не на квантовій фізиці, а в логіці Арістотеля, де у кожного явища мають бути лінійні пояснення. Логіка Арістотеля -- це логіка пінгвінів на вершечку айсберга, абсолютна більшість якого невидима. Пінгвіни будують свої плани на пінгвіняче майбутнє, але природа про це не знає. І ми на неї за це сильно ображаємося.

Головні композиції, що відображають почуття образи, виглядають наступним чином:

Перше, що спадає на думку: чому ж так сталося, що кілька потужних держав не підтримали Україну? Адже ми старанно намагалися викликати симпатію, ввічливо реагували на прохання старших, старалися підніматися на стільчик і декламувати вірші.

У цьому місці, як усім малограмотним людям, хочеться влізти з ногами в ту тематику, в якій узагалі нічого не тямиш. Що менше тямиш, то більше хочеться написати щось пафосне. Грамотних це, втім, теж стосується.

Одного разу, на науковому конгресі, молодий Нільс Бор підійшов до Ейнштейна та Резерфорда, щоб поділитися своїми міркуваннями про суть електрики. Після їхньої розмови Резерфорд зауважив Ейнштейну: "Він вважає, що знає, що таке електрика". На що Ейнштейн відповів: "Ні, він вважає, що ми знаємо, що таке електрика".

Я орієнтуюсь у біполярності хіба що з погляду розладів особистості, а мультиполярність у мене асоціюється виключно з шизофренією.

З цієї "психіатричної" перспективи варто підкреслити, що не існувало жодного єдиного "глобального порядку". Епоха Просвітництва представила захоплюючу ідею про прогрес як природний імпульс людства до самовдосконалення та гармонійного розвитку. Достатньо було лише навчити народні маси читати й писати. І ми знаємо, до чого це призвело.

Протягом століть існували два паралельні явища: фізична реальність та інтелектуальні інтерпретації цієї реальності, які були доступні широким масам і сприяли підвищенню їхньої самооцінки. З часом "ігри" розуму все більше відходили від реального світу, і люди почали надавати власним вигадкам більшу вагу, аніж фактичній дійсності. Історичні приклади подібних явищ можна знайти ще в давніші епохи, хоча я вже згадував про проблеми достовірності писаних джерел. Хаос у Гесіода та інші подібні концепції підтверджують цю ідею.

"Як нагорі, так і внизу" — слова Гермеса Трисмегіста. Існує геологічний ландшафт, де виникають тріщини та розломи. З цих безодень піднімається щось, що згодом може стати основою нового ландшафту, проте в даний момент це явище є непридатним для існування білкових форм життя, оскільки є токсичним.

Україна знаходиться на перетині одного з тектонічних зсувів, стикаючись із вибором, на якій стороні нової безодні їй слід стояти. Це не лише питання відносин з "складними" державами, а радше про наші власні цінності та принципи.

Заклинання Шевченка "Чи діждемося Вашингтона..." стало для нас злим жартом, адже ми постійно намагалися приміряти на себе різні ідеологічні концепції, які нагадували секонд-хенд, а також самостійні спроби адаптувати ці чужі ідеї під українську реальність. В результаті, ці спроби швидко давали тріщину при перших активних діях. І, звичайно, провина за це лягала на український народ, який, виявляється, не підходив під задані параметри.

Політична ситуація в нашій країні нагадує експериментальний майданчик для переосмислення сфер впливу. І на цьому майданчику, як і годиться, зайве просто усувається без жодних емоційних прив'язок до наслідків.

Проте, з точки зору суб'єктності, ми є нацією, що переживає складний етап перетворення. Адже до цього часу спостерігалася значна затримка в нашому розвитку, супроводжена коливаннями в самооцінці, що є типовим для підліткового віку.

У політичний культурі українці спочатку плекали образ "жертви" -- плач після Руїни, журливі пісні, сліпі кобзарі, обкурений козак Мамай. Сусідоньки поблажливо заохочували цей мазохізм.

На початку XX століття наратив трансформувався в концепцію "жертва-герой", яка на багато років утвердилася в культі пам'яті героїв, без наслідування їхніх подвигів.

Зовсім нещодавно, починаючи з подій Майдану, Україна психологічно перетворилася на "героя-жертву". Схоже, що цей процес трансформації продовжиться, ймовірно, до чогось ще більш суворого. Захист особистих меж, усвідомлення власної ідентичності та інші явища суттєво змінюють традиційні стосунки.

Ось як виглядає ситуація. А що щодо колективного Заходу? Колективний Захід можна порівняти з колективним нарцисом. Зокрема, поява Трампа свідчить не про зовнішній вплив, а про внутрішню проблему: який тип психологічної залежності спостерігається у чоловіка, який обирає жінок з низькою самооцінкою та особистими труднощами? У випадку нарцисичної залежності партнеру потрібна жінка, яка не ставить під сумнів його "его", дозволяючи маніпулювати нею та відчувати себе "рятівником". Низька самооцінка партнери сприяє контролю: вона терпить образи, ідеалізує його, ігноруючи явні знаки проблем. Психологічно це заповнює порожнечу влади та призводить до токсичного циклу.

Наше співробітництво з цим колективним заходом відповідало моделі "рятівник — жертва".

Усі отримують свою порцію адреналіну від драми, а Захід звик до ролі рятівника, який "виправляє" українські проблеми. Це походить із його власних травм (Друга світова, американська "парасолька" декоративної присутності, дисфункційні моделі ЄС і НАТО), де стабільні стосунки врешті виглядають нудно. І ось з’явилася Україна — жодним чином нудна, але сповнена викликів. Все йшло добре, поки вона не почала вимагати рівноправного партнерства. У світових лідерів виник страх вразливості, що перетворюється на зростаючу зовнішню недоброзичливість до нашої країни.

Потрібно хоча б трохи згадати про інші куточки світу, адже інакше виходить, що ми знову обмежуємось лише Україною.

Ми знаходимося в географічному затисненні між трьома основними напрямками: Московією, Польщею та Туреччиною. Це, звісно, лише загальний опис, адже насправді існує безліч інших факторів, що впливають на ситуацію на прикордонні. Під Польщею ми маємо на увазі той самий західний альянс, який виступає в ролі партнера, а під Московією – східний вектор. Ці дві сили можна розглядати як незалежні утворення, або ж як ті, що мають історичні зв’язки з Ординською імперією та пізніше з Китаєм. Проте, сутність боротьби за незалежність залишалася незмінною.

Туреччина постає як невиправдано забутий фактор у спотвореній історії взаємин козаків з Османською імперією. Хоча Агатангел Кримський був єдиним, хто серйозно розглядав цю тему як потенційно партнерську, більшість вважали, що ми, європейці, не можемо цього зробити. (Слід зазначити, що частина Туреччини географічно також належить до Європи). Це країна, яка була миттєво прийнята до НАТО, і протягом багатьох років старанно виконувала всі вимоги для отримання членства в ЄС, але натомість отримувала нові і нові умови. Врешті-решт, турки вирішили залишити ці спроби і збудували потужну державу, повернувши собі території без будь-якого запитання. Безумовно, цей процес мав свою ціну, але турецька влада створювала свою державу не для західних демократій, а для власного блага. До речі, саме вони стали основою "німецького економічного дива" ще в 1950-х роках, про що німці воліють не згадувати.

У нашій культурі, починаючи з мови, історичного одягу, деяких звичаїв, цей вплив доволі значний, але не усвідомлений.

Південність української ментальності, яка щосили намагається бути дисципліновано-нордичною, проявляється в перевазі процесів над результатами, сентиментальності над раціональністю. А також у семантичній багатозначності (неконкретності) й водночас демонстративній маскулінності. Це патерни, вони зараз змінюються.

Але постало питання: в якому напрямку нам варто змінюватися? Найпростіша відповідь — у бік власних інтересів. Ми вже й пічку ремонтували, і гарбузи вирощували, і вінки на воду пускали, і чобітки за ворота кидали, а НАТО та ЄС все ще не наближаються.

Ми можемо усвідомлювати себе як результат історичних травм і безкінечно демонструвати свій біль, щоб викликати емпатію та співчуття, адже це вважається нормою. Проте навіть якщо потреба в емпатії є надзвичайно важливою, це не завжди викликає бажану реакцію. Часто буває так, що чим яскравіше проявляється проблема, тим швидше відбувається дистанціювання зі сторони колишнього партнера.

Можливо, існує шлях до зцілення від травми і усвідомлення власної сили. Це може вказувати на етап посилення або завершення токсичних стосунків з нарцисичними аспектами нашого оточення, що ми спостерігаємо сьогодні.

Ми не були покинуті, просто залишили позаду наш підлітковий етап. Тепер у нас залишилася ностальгія за тими днями, коли всі дарували цукерки та запрошували покататися на конячці, а також відчуття тривоги перед дорослими викликами, які ставить життя.

Та якщо ми врешті знаємо собі ціну, то це і є та єдина цінність, на яку варто спиратися.