Польська політика та Україна: наслідки перемоги Навроцького для київських зв'язків.

Ставлення до України є одним з найзначніших розходжень між діючим президентом Анджеєм Дудою і його потенційним спадкоємцем Каролем Навроцьким.

Обрання Кароля Навроцького на пост президента Польщі стало справжнім шоком для політичного ландшафту країни.

Поразка кандидата від уряду Рафала Тшасковського зруйнувала наміри коаліції зміцнити свої позиції, що, в свою чергу, ускладнило реалізацію реформ, які досі зазнавали перешкод через вето президента.

Замість зосередження влади в Польщі, політичний ландшафт тепер буде визначатися суперечками, які вплинуть на результати парламентських виборів 2027 року.

Ця суперечка може стати випробуванням для зовнішньої політики Польщі, що, в свою чергу, вплине на її стосунки з Україною.

Кароль Навроцький вступить на посаду на початку серпня.

Про реальну програму його президентства досі відомо дуже мало. Найважливіше питання на даний момент - до якої міри він зробить вибір на користь політичної незалежності, а до якої - буде виконавцем політичної стратегії партії "Право і справедливість" ("ПіС")?

Перші призначення в президентській канцелярії, особливо вибір Пшемислава Чарнека (політика "ПіС", також відомого своїми антиукраїнськими заявами. - Ред.) на посаду глави канцелярії, вказують на те, що "Право і справедливість" матиме дуже сильний вплив у президентському палаці.

План партії Ярослава Качинського простий - перемогти на парламентських виборах 2027 року і повернути собі владу, втрачену в жовтні 2023 року.

Проте, для досягнення успіху цього разу недостатньо лише продемонструвати вражаючі результати на найближчих виборах.

У 2023 році партія "ПіС" здобула перемогу, отримавши найбільшу підтримку виборців серед усіх політичних сил, проте їй не вдалося створити коаліцію.

На даний момент немає жодних свідчень того, що підтримка виборців може зрости в найближчі роки до такого рівня, який забезпечить "ПіС" можливість самостійного управління. Отже, для відновлення контролю над владою необхідна коаліція, і найбільш ймовірним союзником вважається партія "Конфедерація", яка у багатьох аспектах має антиукраїнську спрямованість.

Саме виборці Славоміра Менцена, який посів третє місце в першому турі президентських виборів, набравши 14,81% голосів, забезпечили перемогу Навроцького в другому турі.

Проте не слід поспішати з висновками щодо того, що коаліція між "ПіС" та "Конфедерацією" вже остаточно сформована. Обидві політичні сили намагаються зайняти провідні позиції на правому фланзі, і, що важливо, між їхніми лідерами існує значна особиста недовіра.

Славомір Менцен продемонстрував зразок своєї переговорної стратегії, коли після першого туру запропонував Навроцькому і Тшасковському підписати декларацію, що містить його найважливіші програмні тези.

Кароль Навроцький з легкістю поставив свій підпис на цьому документі, що викликало занепокоєння серед суспільства в Україні. Один із його пунктів містив твердження про те, що новообраний президент не підтвердить закон про визнання вступу України до НАТО.

Це обґрунтоване занепокоєння, хоча, звичайно, передвиборчу декларацію не слід сприймати буквально, а радше як передвісник можливого політичного процесу.

Керівна коаліція докладатиме всіх зусиль, щоб утриматися при владі до завершення свого терміну, одночасно прагнучи максимально підвищити ймовірність успіху на майбутніх виборах.

Проте слід пам'ятати, що сучасна коаліція насправді складається з 11 політичних партій. У такій обстановці важко говорити про єдину стратегію.

З наближенням виборів зростає напруга, пов'язана з різними стратегічними планами на відновлення підтримки виборців. Це відбувається навіть за рахунок хороших стосунків з Україною.

Одним із свіжих прикладів є нещодавнє затвердження Сеймом законодавчої ініціативи "про проголошення 11 липня Днем пам'яті поляків, які стали жертвами геноциду, скоєного ОУН-УПА на східних прикордонних територіях Другої Речі Посполитої".

Відповідний законопроект був поданий коаліційною партією ПСЛ ще 25 квітня, швидко пройшов усі етапи парламентської процедури і був прийнятий майже одноголосно прийнятий Сеймом 4 червня (тобто - вже після завершення президентської кампанії).

За цю ініціативу проголосували 435 депутатів і лише один - утримався.

Можна очікувати, що Сенат (верхня палата польського парламенту) підійде до цього питання аналогічно, і наступні роковини Волині, які відзначаються 11 липня, вже стануть національним днем пам'яті.

Така позиція ПСЛ не є дивною, оскільки ця партія завжди підносила питання історичного польсько-українського врегулювання у своїй політиці.

Однак, водночас волинське питання чудово співвідноситься з особистістю Кароля Навроцького, очільника Інституту національної пам'яті, який нещодавно завершив свою передвиборчу кампанію в Домоставі, де вшанував пам'ять, поклавши квіти до пам'ятника "Волинській різанині".

Після здобуття перемоги Навроцький підкреслив, що історичні аспекти відіграватимуть ключову роль у розвитку польсько-українських зв'язків, вважаючи їх невід'ємною складовою польського національного інтересу.

Безперечно, цей інтерес обумовлений не тільки історичними факторами, але й економічними та геостратегічними інтересами, а також політикою безпеки, що з ними пов'язана.

Обговорення щодо відновлення митних зборів на український експорт до країн ЄС, яке розпочалося 6 червня, вказало на єдину позицію у польській політиці, де всі партії виявляють рішучість у захисті інтересів польських фермерів та перевізників.

Головна суть цієї дискусії полягає в тому, щоб показати, який з урядів, чи то "Права і справедливості", чи сучасної коаліції, виявився більш "гнучким" та орієнтованим на підтримку України.

Існують всі підстави вважати, що подібна антагоністична риторика стосовно України не зазнає змін до парламентських виборів.

Оскільки політики відстежують еволюцію суспільних настроїв.

В польській суспільній свідомості стосовно України сьогодні переважають кілька ключових тем. По-перше, це питання історичної пам'яті, що сформувалася під впливом подій на Волині. По-друге, існує відчуття, що українці не виявляють достатньої вдячності за підтримку, яку вони отримали від Польщі та її громадян з початку військових дій. Також є побоювання щодо економічної конкуренції з українцями в умовах європейської інтеграції України, зростання негативного ставлення до українських іммігрантів та страх перед можливим залученням Польщі до конфлікту.

Саме таке усвідомлення є причиною одностайної підтримки закону про національне свято 11 липня, і саме таке усвідомлення є причиною того, що питання про відправку польських солдатів в Україну з миротворчою місією стає табуйованою темою для всіх польських політиків.

Однак є ще одне важливе питання. Якою мірою політика, що формується внаслідок суспільних настроїв, може бути збалансована з політикою, що базується на геостратегічних інтересах?

Тут ситуація виглядає найбільш стабільною - і уряд Дональда Туска, і партія "Право і справедливість", і навіть новообраний президент Кароль Навроцький займають тверду антиросійську позицію і вбачають в агресії з боку Росії найбільшу загрозу для безпеки Польщі.

Звідси постійні заяви про підтримку України в її воєнних зусиллях та розбудові майбутньої архітектури безпеки.

Однак залишається відкритим питання, чи повинно включати членство Києва в НАТО та Європейському Союзі цю концепцію. Чи має Україна виконувати функцію "буферної" держави, що розділяє країни Альянсу і ЄС від Росії в обмін на інші види гарантій?

Можна лише припускати, наскільки слова політиків є лише словами, а наскільки вони виражають тверду і усталену позицію. Так само, як можна гадати про значення підпису Навроцького під декларацією Менцена.

Проте основною причиною суперечливих висловлювань про Україну є те, що

наразі незрозуміло, на яких стовпах базуватиметься майбутня архітектура безпеки.

Схоже, що центральним аспектом є місце США. Для польських політичних лідерів Сполучені Штати продовжують бути головним забезпечувачем безпеки, і цей підхід залишився незмінним, навіть після приходу Дональда Трампа до влади.

Дебати щодо того, хто має більший потенціал для зміцнення польсько-американських зв'язків, стають об'єктом політичних дискусій. Кароль Навроцький під час своєї президентської кампанії зазначав про свій візит до Білого дому, а після обрання на пост президента вже встиг зустрітися з Трампом та обмінятися запрошеннями.

Президент Сполучених Штатів підтвердив свою прихильність до Польщі, зазначивши, що особливо цінує цю країну в моменти, коли вона обирає правого лідера.

Чи скористається новий президент цими зв'язками для підтримки України в Білий дім, або ж, у разі можливого негативного зміщення політики США щодо України, він буде гнучко адаптуватися до нових умов? Це питання залишається відкритим.

Після невдачі Рафала Тшасковського, вплив Дональда Туска як провідника демократичних сил, здатного протистояти правому популізму, значно зменшився. Водночас, його позиції на європейській арені також ослабли, адже польський прем'єр зумів закріпитися в статусі одного з "впливових діячів сучасності".

Перемога євроскептично налаштованого Навроцького свідчить про те, що проєвропейський Туск не має підстав сподіватися на підтримку народу, а також підтверджує, що Польща зовсім не є фортецею ліберальної демократії.

Аналіз можна ускладнити, розглянувши двосторонні відносини, а також співпрацю з Німеччиною та Францією.

Дональд Туск постійно представляється правими силами як виконавець німецьких інтересів і представник Берліна у політичних питаннях. Антинімецька риторика, яка включає вимоги військових репарацій від Німеччини, залишиться ключовим елементом програми нового президента та всього правого політичного спектру.

Цей аспект, безумовно, вплине на оцінку української політики, стратегічною складовою якої є активне залучення Німеччини до підтримки під час війни та у процесі відновлення після конфлікту.

Sure! Here’s a unique version of your text: "#####" If you need something different or more specific, feel free to provide more details!

Тріумф Кароля Навроцького не гарантує позитивних змін у польсько-українських стосунках найближчим часом. Однак це також не свідчить про можливе погіршення ситуації.

Варто зазначити, що ключовим осередком влади в Польщі є уряд, тоді як повноваження президента є досить обмеженими, проте все ще мають своє значення.

Перемога Навроцького розпалила апетит правих сил до повернення влади на наступних парламентських виборах.

А тому найбільший ризик для українсько-польських відносин полягає у тому, що форма польської зовнішньої політики, в тому числі щодо України, буде визначатися більше передвиборчими розрахунками, аніж геостратегічним аналізом.