Уряд Туска повинен виступити на підтримку українців, які перебувають у Польщі.

Польська держава нічого не робить, щоб дати відсіч антиукраїнським настроям. Це мовчання матиме свою ціну

Я повинен був вже звикнути до того, що в останні роки польський прапор став своєрідним кляпом, яким прихильники національної ідеї затуляють роти своїм суперникам. Він перетворився на щось на зразок плаща, під який із задоволенням ховаються як звичайні злочинці, так і політичні шахраї, і крадії. Польський прапор став зручною "невидимкою", під якою зникають усі негідники. Він перекриває дискусію, слугує остаточним аргументом, джокером, який націоналіст витягує з рукава в суперечках.

І все ж видовище польського патріота на прізвисько Джон Малкович, який у Гданську накриває біло-червоним полотнищем табличку з написом "Сквер Героїчного Маріуполя", -- шокує. Зазвичай я уникаю гучних слів, бо в Польщі їх надмірно використовують, і вони втратили свою вагу. Але цього разу інакше не скажеш: це не лише дурість, а й ганьба та підлість. Польським державним прапором мій співвітчизник символічно знецінив одне зі святих місць українського спротиву -- місто, зрівняне з землею, тисячі жертв під завалами, які російські окупанти розчавили бульдозерами, і театр, де під російськими бомбами загинуло близько 300 осіб, серед яких були й діти.

Якби це був лише інцидент, я б спробував про нього забути -- у кожній спільноті, зрештою, є дурні. Проблема лише в тому, що випадок у Гданську є частиною більшого цілого. І не тільки тому, що до моменту затримання та висунення звинувачень Малкович тероризував мешканців Троймяста, які вивішували українські прапори.

Ситуація більш складна. Троє правих кандидатів використовували антиукраїнські настрої для своїх президентських кампаній. Факти про українську громаду в Польщі — травмовану, наполегливу, яка приносить 2,7% польського ВВП, активну на ринку праці та сплачує податки до нашого бюджету — виявилися незначними, адже їх зневажили анекдоти, неправда та емоційні реакції в Польщі. Які саме емоції, зрозуміло без зайвих пояснень.

Здається, Польща знову взяла на себе великий тягар і страждає від війни в Україні більше, ніж сама Україна, отримуючи при цьому невдячність з боку українців. Люди, які гинуть під обстрілами, зазнають травм і втрат, а ми вимагаємо від них доказів вдячності, поклонів і постійних проявів захоплення. Це справді жахлива і безсоромна поведінка, особливо якщо поглянути на ситуацію з економічної точки зору — за мірками ВВП чи зовнішньої торгівлі Польща не винна Україні.

Більш значущим, ніж питання про те, чи можна було запобігти такому ганебному розвитку ситуації, вважаю інше: чому польські високопосадовці не вживають жодних заходів для протистояння антиукраїнським наративам?

Польська держава, яка володіє засобами комунікації для створення наративів, у даному випадку не виконує своїх функцій. Причини цього я можу лише здогадуватися: немає політичної сили, яка могла б дозволити собі ігнорувати суспільні тренди, які, здавалося б, є очевидними.

Таким чином, відсутність реакції з боку "Громадянської коаліції", ПСЛ та "Польщі 2050" на зростаючі антиукраїнські настрої виглядає зрозумілою. Політики, вочевидь, побоюються, що жорстка критика висловлювань проти українців може мати негативні наслідки для їхніх рейтингів підтримки.

Але це означає, що чинна влада відступає з позиції інституції, яка ставить собі цілі більші, ніж просто своєчасна виплата пенсій і збирання податків.

Безмовність ключових представників польської політичної коаліції стосовно важливої теми, як-от перебування українських біженців у Польщі, свідчить про те, що вони фактично залишають цю ситуацію на відкуп популістам та демагогам.

Це свідчить про те, що політика перетворюється з конкуренції ідей на управління повсякденними, дрібними питаннями. У цей час ставлення поляків до українців є відображенням одного з ключових ідеологічних протистоянь. Однак активність спостерігається лише з одного боку, тоді як інша сторона залишається мовчазною.

Коаліція опинилася у складній ситуації, бо чітка заява про те, що зривання українських прапорів у Польщі є неприпустимим, викликала б дикий вереск націоналістів. Проти фактів виступили б емоції поляків, переконаних, що українці забирають у них країну. Не має значення, що ці емоції ґрунтуються на хибних уявленнях, бо вибори сьогодні виграються на емоціях -- не тільки в Польщі.

Однак мовчання у цій справі також є поразкою, адже означає поступку популістам і згоду на подальше роздмухування антиукраїнського барабана.

Схожу ситуацію видно у суперечці щодо польсько-німецького кордону. Там уряд, щоправда, вжив заходів, намагаючись перехопити наратив. Наскільки ефективно -- ще рано судити. У випадку з Україною, якщо говорити про символічні чи комунікаційні дії, уряд не робить нічого, залишаючи справу на самоплив.

Пробачте, але певні дії все ж були вжиті. Держава почала активно займатися історичною політикою, яка стала характерною завдяки партії "Право і справедливість" (PiS).

Завдяки голосам коаліції, незважаючи на попередження парламентських експертів, було затверджено нове державне свято, яке має антиукраїнський зміст. З цього року 11 липня відзначатиметься як "День пам'яті поляків -- жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої", хоча вже існує день, присвячений цій темі.

Цікавою і водночас сумною іронією є те, що ініціатором закону, який встановлює свято на честь жертв Волинської трагедії, виступає депутат Тадеуш Самборський. Він є давнім співробітником видання "Myśl Polska", яке відомо своєю проєктною проросійською спрямованістю в Польщі.

Усі члени коаліції, які були присутні в залі, підтримали законопроект, за винятком депутатки від "Громадянської коаліції" Александри Узнанської-Вісьнєвської, яка проголосувала "утрималася".

Хотів би, щоб мене зрозуміли правильно: пам'ять про минуле має величезне значення, а вивчення темних моментів історії є необхідним етапом для кожного народу і держави. Проте важливо вміти відчути момент і визначити, що є найактуальнішим у даний час. Наразі пріоритетом є наша безпека, в основі якої лежить боротьба України з російською агресією. Я не вважаю, що підняття політичного прапора подій 80-річної давності повинно бути в числі наших пріоритетів — саме це й підкреслює встановлення 11 липня як державного свята.

Можливо, отже, моє припущення, що польський уряд повинен і хоче поставити заслін антиукраїнським настроям, є хибним. Закон про нове державне свято може свідчити про те, що настрої в Польщі докорінно змінилися, а вся коаліція потрапила під вплив антиукраїнської пропаганди.

Це мовчання матиме свою ціну. Тенденцію дуже добре відчувають українці, які мешкають у Польщі.

Про це свідчать результати опитування, проведеного Gremi Personal серед 1560 українців у Польщі (цитовані порталом WNP). 69% опитаних вважають, що стикалися з упередженням або зневагою. Ця цифра дивовижним чином віддзеркалюється у результатах польських опитувань: на запитання "Чи проявляє Україна належну вдячність Польщі за надану допомогу?" -- 62% польських респондентів відповіли: ні.

"Життя тут стало важким", – заявляють українці, які стали героями сюжету BBC про Польщу. Вони висловлюють занепокоєння через зростання ксенофобії, ворожості та насмішок. Телеканал провів інтерв'ю з кількома десятками людей. Українці в Польщі відчувають все більше труднощів, і 45% з них не впевнені, чи варто залишатися в цій країні. Це є тривожним сигналом не тільки для польської економіки, яка частково залежить від українців, але й вказує на те, що значна соціальна група відчуває себе небажаною в Польщі.

В ідеальному, але не такому вже й складному для уяви світі Дональд Туск і Анджей Дуда (єдине, що можна сказати про його президентство, це те, що він виявився на висоті після вторгнення в Україну в 2022 році) формулюють спільне звернення до суспільства, нагадуючи, що біженці, які опинилися в Польщі, - це не прокляття, не катастрофа і не чергове лихо, яке спіткало нашу вічно пригноблену націю. Навпаки, вони допомагають економіці, беручись за роботу, яка не є привабливою для гордих поляків. Саме українці прибирають вагони поїздів, міняють білизну в готелях, продають каву о третій годині ночі на вокзалі. Саме українці працюють на будівництві, складах, у так званій допоміжній діяльності, заробляючи статистично набагато менше за поляків (у 2024 році середній заробіток українців у Польщі сягнув 4 000 злотих і був на 2 500 злотих нижчим за середній заробіток усіх працюючих у Польщі). Перш за все, українці захищають себе і західний світ від російського варварства.

У досконалому суспільстві політичні керівники повинні демонструвати сміливість, нагадуючи нам про нашу моральну відповідальність перед українським народом, який страждає, і про необхідність солідарності з ним. Приховувати плакат із написом "Площа захисників Маріуполя" під біло-червоним прапором — це не прояв патріотизму, а свідчення моральної безвідповідальності та соромності.

Нам потрібен чіткий голос польського уряду, потрібна інформаційна кампанія і сильний сигнал, що українців у Польщі поважають, що Польща не забуває про трагедію, яка щодня і щоночі спіткає наших сусідів - і тих, хто воює на фронті, і тих, хто вирішив виїхати.

Чи це дійсно відбудеться? Наразі польський політичний спектр, незалежно від партійної приналежності, запроваджує антиукраїнське державне свято, під впливом Тадеуша Самборського, випускника Московського університету. Політики спостерігають за тим, як українські прапори зриваються, поширюються антиукраїнські фейки, а в суспільстві зростає думка, що українці — це небажані гості. Уряд, незважаючи на наявність комунікаційних засобів, навіть не намагається запобігти неправдивим наративам, які активно просувають Навроцький, Браун та Менцен.

Якщо влада не вживатиме заходів і дозволить собі підкоритися модним тенденціям, ми все частіше будемо спостерігати за випадками знищення українських прапорів та проявами насильства.

Я знову дивлюся на натовп, який у Білій Підляській допомагав зривати український прапор. На Гжегожа Брауна, який заохочував своїх послідовників до таких дій. На націоналістів, які прогнали українців з-під пам'ятника Адаму Міцкевичу, вважаючи, що нагадування про війну біля пам'ятника псує вигляд і гарне польське самопочуття. А на театрі ім. Словацького у Кракові, на якому більше не висить український прапор - директор, якого шантажували націоналісти, переніс прапор всередину театру через реальне занепокоєння безпекою персоналу та будівлі.

Мене жахає думка про підлу особу, що накрила український символ прапором, і в уяві спливають інші картини. Я згадую всі стіни пам'яті, які зустрічав у містах України, про дзвін скла в розбитій Вінниці, про фільм з військового госпіталю, який нещодавно надіслав мені мій друг з України. У ньому зображені обгорілі чоловіки та жінки, з обличчями, що потемніли від вибухів, без кінцівок, які помирають на лікарняних ліжках.

Я також згадую свій нещодавній візит до Познані. В один із вечорів ми вирушили з друзями до ресторану, і тамтешній офіціант мав помітний східний акцент. Я не втримався і запитав його, чи не з України він приїхав.

- Ні, - спокійно промовив він. - Я можу надати необхідні документи.

Норвід був правий, і його жорстке визнання залишається важливим, незважаючи на плин часу.

Визнання скверу захисників Маріуполя з польським прапором недійсним свідчить про те, що існують поляки, для яких людина досі залишається малозначною істотою.