Вашингтон зменшує увагу до українського фронту, оскільки пріоритетом стає Індо-Тихоокеанська стратегія.
Адміністрація Трампа розглядає припинення бойових дій через передачу Росії додаткових територій на сході, включно з районами, які сьогодні контролює Україна. Росія отримає повний контроль над Донбасом, а Україна погодиться на обмеження власних збройних сил і дальності озброєнь. В обмін США пропонують неструктуровані гарантії безпеки, зміст яких за межами загальної обіцянки захищати Україну від повторної агресії залишається невідомим.
У Вашингтоні цей підхід представляється як обґрунтований варіант, виходячи з припущення, що в умовах тривалої війни Україна, ймовірно, може втратити частину своїх земель. Питання безпеки більше не аналізується в контексті відновлення територіальної цілісності, а швидше сприймається як необхідність зменшити американську участь у конфлікті та врегулювати європейську ситуацію на умовах, які Вашингтон вважає прийнятними з політичної точки зору.
Перетворення системи безпеки в Європі: шлях до автономності континенту.
Американська присутність стала фундаментом європейської оборонної архітектури ще з часів холодної війни, але фінансові параметри цієї моделі давно перестали відображати реальний баланс сил. У 2024 році США покрили близько 70 відсотків витрат НАТО -- це більше, ніж усі європейські держави разом. Хоча країни ЄС ухвалили десятки програм модернізації, більшість із них досі не перейшла у фазу серійного виробництва. На тлі зростання загроз із боку Росії, Ірану та Китаю європейські оборонні бюджети збільшуються повільніше, ніж вимагає стратегічна ситуація: середній показник витрат на оборону становить 1,7 відсотка ВВП, а лише 11 країн виконують базовий мінімум НАТО.
Структурний дисбаланс також відображається у показниках військово-промислового комплексу. Європейські заводи можуть виробляти максимум 600 тисяч снарядів на рік, що не задовольняє навіть половини потреб України під час активних бойових дій. Крім того, існує брак єдиних виробничих стандартів: калібри ракет і артилерії, оптичні системи, навігаційні технології — все ще залишаються прив'язаними до національних платформ, що ускладнює їх швидке масштабування. У той час США збільшили виробництво 155-мм боєприпасів утричі і мають намір досягти 1,2 мільйона одиниць до 2026 року, що підкреслює різницю в темпах оборонного відновлення між Америкою та Європою.
Для Вашингтона цей дисбаланс означає, що підтримка України не є спільним зобов'язанням, а переважно фінансується американською стороною. Загальний обсяг допомоги Україні з боку США вже перевищив 75 мільярдів доларів, в той час як ЄС разом з державами-членами за аналогічний період надав близько 54 мільярдів. Така асиметрія викликає відчуття, що США фактично компенсують недофінансування європейського оборонного сектора, а не лише надають допомогу Україні. Саме тому в американських оборонних колах формується переконання, що збереження поточної системи підтримки є політично нестійким і економічно малоефективним.
Логічним наслідком стає прагнення перекласти фінансові зобов'язання на європейських партнерів. За даними, що є у розпорядженні Білого дому, підтримка України в 2023-2024 роках вимагатиме близько 40 мільярдів доларів щорічно, причому більше ніж половину цієї суми доведеться забезпечити Вашингтону, якщо Європейський Союз не перегляне свою інвестиційну стратегію. План Трампа, в цьому контексті, не призводить до розпаду НАТО, а, навпаки, передбачає суттєве скорочення зобов'язань США. Україна виключається з переліку основних активів системи стримування, і Європа отримує вибір: або взяти на себе відповідальність за її безпеку, або фактично втратити її як пріоритет у сфері оборони.
Геополітична доцільність: зняття навантаження зі східного фронту
Стратегічне планування США після 2022 року дедалі більше визначається зростанням китайської військової потужності. Індо-Тихоокеанський театр уже сьогодні поглинає левову частку нових оборонних програм, а до 2026 року там має бути розміщено 60 відсотків американських ВМС. Такий розподіл сил не залишає можливості для довготривалого утримання ресурсомісткого фронту в Європі, який з точки зору Вашингтона не визначає глобального балансу сил. Пріоритет -- не стримування Росії, а недопущення переваги Китаю у регіоні, де формується нова стратегічна географія світу.
На тлі війни в Україні виникає суперечність інтересів серед театру військових дій. Потреби Збройних сил України в сучасних системах високої точності, засобах протиповітряної оборони, ракетах і боєприпасах вступають у конкуренцію з програмами постачання для Тайваню, Японії та Австралії. За прогнозами CBO, для підтримання поточного рівня допомоги Україні необхідно від 30 до 40 мільярдів доларів на рік. Водночас пріоритетні програми стримування Китаю, такі як протиповітряна оборона Гуаму, середньомасштабні ракети і безпілотні морські системи, вже мають дефіцит понад 12 мільярдів доларів. Таким чином, Вашингтон фактично опиняється перед вибором, кому надати перевагу під час розподілу ресурсів.
Ситуація ускладнюється через нестачу промислових запасів у США. Хоча виробництво високотехнологічних ракет зросло на 28-30 відсотків, цього все ще недостатньо для одночасного забезпечення двох активних театрів бойових дій. Навіть швидке збільшення випуску 155-мм боєприпасів не може компенсувати їхнє споживання Україною, тоді як Пентагон вимагає формування резервів на випадок можливого конфлікту з Тайванем. У таких умовах будь-який додатковий тиск з боку конфлікту в Україні сприймається як загроза зниження бойової готовності США в стратегічно важливому регіоні.
Тому для Вашингтона стратегічно доцільною виглядає модель, яка мінімізує витрати на Східній Європі. План Трампа вписується в цю логіку: завершити війну угодою, зафіксувати лінію контролю, зупинити масштабні поставки США та перенаправити ресурси на Індо-Тихоокеанський регіон. Це не ізоляціонізм, а пріоритезація: США обирають театр, де вирішується глобальна конкуренція XXI століття, і знижують участь у тому, де ставка не є екзистенційною.
Внутрішньополітична логіка: електоральна стратегія Трампа
Позиція Дональда Трампа щодо України формується насамперед внутрішньополітичними розрахунками. За даними Pew Research та Gallup, близько 48-52 відсотків республіканських виборців вважають, що підтримка України є "надмірною", і ще 26 відсотків -- що вона "не має стосунку до інтересів США". Це створює для Трампа стійку електоральну нішу: він не переконує свій електорат, а працює з уже наявним запитом на скорочення міжнародних зобов'язань. У риториці передвиборчих ралі він подає себе як політика, здатного одномоментно припинити війну, що відповідає прагненню його бази до швидких та простих рішень.
Теза про "швидке завершення війни за добу" стала елементом політичної стратегії Трампа. Його виборці не сприймають складні дипломатичні формулювання, натомість позитивно реагують на меседжі про силу, незалежність та неприязнь до бюрократичних процедур. Відступи України або її територіальні втрати в цій парадигмі не оцінюються з моральної точки зору, а презентуються як вигідна угода, що дозволяє вирішити проблему з мінімальними витратами. Трамп представляє себе як керівника, який "знімає з обліку" затратний проєкт, пов'язаний із попередніми урядами.
Більше 60% республіканців та 41% незалежних виборців вважають, що США повинні зосередитися на своїх власних проблемах. Внаслідок цього українське питання стає важливим індикатором політичної ідентичності виборця: підтримка допомоги Україні пов'язується із "істеблішментом", тоді як скорочення допомоги асоціюється з політичною революцією, яку представляє Трамп. Це змінює фокус дебатів: справа вже не в Україні, а в демонстрації здатності Трампа порушувати традиційний зовнішньополітичний консенсус.
Тактична нормалізація з Росією: стримування Китаю
RAND Corporation прямо вказує, що двотеатрова модель оборони потребує не менш ніж 25-30 відсотків збільшення оборонного бюджету США, що є політично неможливим. А зближення між Москвою й Пекіном набуває особливого значення, оскільки обсяг торгівлі між ними зріс до рекордних 240 мільярдів доларів, а російський експорт енергоресурсів став одним з інструментів китайської стратегічної автономії.
У Вашингтоні все більше усвідомлюють, що Росія виступає посилюючим фактором для Китаю, розширюючи його доступ до ресурсів, зменшуючи ефективність санкцій і створюючи альтернативні логістичні шляхи. В таких умовах будь-яке зменшення напруженості в Європі автоматично знижує цінність Росії як партнера для Пекіна. Для Сполучених Штатів це відкриває можливість "охолодження" російсько-китайського альянсу, не вдаючись до прямого налагодження відносин з Кремлем. Суть проста: зниження військової активності в Європі призводить до зменшення залежності Китаю від російських ресурсів і політичної підтримки.
Отже, нормалізація не є синонімом дружніх стосунків. Мова йде про необхідність створення для Росії альтернативи тісній інтеграції з Китаєм. Завершення конфлікту на мінімально прийнятних умовах надає можливість Вашингтону, принаймні на деякий час, усунути російський аспект з контексту стримування Китаю. Це, у свою чергу, зменшує ймовірність того, що Китай отримає доступ до російських технологій, ресурсів та військових можливостей у такому обсязі, що може поставити під загрозу американську домінантність в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Звільнення стратегічного простору у Європі створює більше можливостей для АУКУС та союзників США в Азії. Пентагон зможе перенаправити ресурси на модернізацію систем ПРО Гуаму, розгортання ракет середньої дальності та посилення оборони Тайваню -- напрямків, які вже неодноразово називали "перегрілими" через нестачу фінансування. Тому з погляду геостратегічної економії мир із Росією -- це не примирення, а перерозподіл ресурсів у бік критичного театру.
Перехід від принципів до транзакцій: нова концепція американської гегемонії.
План Трампа відображає зміни, які давно назрівали в американській зовнішній політиці: перехід від системи зобов'язань до моделі угод. Ліберальний порядок передбачав, що США не шкодують ресурсів на підтримку глобальної стабільності. Натомість транзакційна модель стверджує, що стабільність має цінність лише в тому випадку, якщо не пов'язана з надмірними витратами. Це створює для Трампа можливість переглядати зобов'язання, які не приносять швидких і очевидних вигод, зокрема у випадку України.
Однією з ключових характеристик нової епохи гегемонії є зміщення акценту на двосторонні формати співпраці. Сполучені Штати все частіше орієнтуються на "персоналізовані угоди", віддаючи перевагу їм перед універсальними нормами. Це спостерігається в їхніх відносинах із Саудівською Аравією, Японією та Південною Кореєю, де кожен партнер отримує унікальний "пакет угод", а не підпадає під загальні правила. У цьому світлі Україна не є винятком: її значення оцінюється в контексті витрат і очікуваних вигод, а не з точки зору ідеї демократичного партнерства.
Транзакційна логіка також передбачає зменшення довгострокових зобов'язань. Сполучені Штати прагнуть досягти максимального впливу при мінімальних витратах — це новий підхід до гегемонії, що замінює витратні програми союзництва більш гнучкими, економічними та оборотними рішеннями. В рамках цієї моделі Україна перетворюється з стратегічного активу на змінну в американському бюджетному та політичному рівнянні. Якщо вартість інформаційної підтримки знижується, її можна замінити угодами з меншими витратами.
У ширшому сенсі ця трансформація означає кінець епохи глобальної американської відповідальності. США не виходять із міжнародної гри -- вони змінюють її правила, переходячи від системи обов'язкових зобов'язань до системи ситуативних транзакцій, де кожен партнер має доводити власну корисність. Україна в цьому середовищі змушена конкурувати за увагу та ресурси, а не покладатися на сам факт своєї стратегічної важливості.
Якщо ви виявили помилку в написанні, будь ласка, повідомте нас.
